Дадзай Осаму:
Єдине бажання — ​сказати «прощай!»

Дадзай Осаму

У Японії ставлення до смерті суттєво відрізняється від європейського. Це держава з традиційно високим показником самогубств, які не зазнають різкого осуду ні з боку суспільства, ні з боку релігії. Значна їхня частина припадає на представників творчих професій, зокрема письменників, тому японська література нерозривно пов’язана із суїцидом: до нього широко вдаються і герої творів, і їхні автори. Чи не найяскравішим прикладом цього є біографія та доробок одного з найвідоміших митців країни сонця, що сходить, Дадзая Осаму (1909–1948). Схильний до депресії, залежний від алкоголю та наркотичних речовин, за своє недовге життя він принаймні п’ять разів намагався накласти на себе руки, причому тричі — разом із жінкою.

Прокидаючись уранці, думай про смерть

«Мене вражає, що смерть викликає у європейців такий жах. Єдине їхнє бажання — жити. Вони бояться не лише говорити, а навіть думати про смерть. Тому вся європейська культура однобока, вона перекошена в бік життя», — зазначав дослідник Томацу Ентай. На його батьківщині, у Японії, заведено ставитися до смерті як до повсякденного неминучого явища, якого нікому не оминути. Таке розуміння прищеплюють ще з дитинства: коли школярам задають написати твір про своє майбутнє, вони неодмінно наприкінці описують і власну передбачувану смерть. Одне з японських прислів’їв повчає: «Прокидаючись уранці, думай про смерть».

Почесна смерть здавна вважалася кращою за життя. Тож не дивно, що японські воїни (самураї, камікадзе) свідомо жертвували собою, що не розцінювалося як самогубство. Крім цього, і буддизм не забороняє добровільний відхід із життя, хоча й не особливо його схвалює, проте й не вважає його за великий гріх, як, приміром, християнство. Тому, за словами Григорія Чхартішвілі, у Японії суїцид став органічною частиною національної психології і культури, атрибутом ментальності.

У країні сонця, що сходить, традиційно засу­джувалася надмірна емоційність та заохочувалася стриманість. Вна­слідок цього негативні емоції зазвичай не мають виходу і за надмірного стресу можуть спровокувати автоагресію. Наприклад, упродовж століть першочергове значення для японців мала належність до певної громади, водночас різко критикувалися прояви егоїзму чи оригінальності. Зокрема, у середньовіччі найбільшою мірою покарання була не смертна кара, а вигнання з ганьбою.

Отже, і понині однією з поширених причин само­губства в Японії є конфлікти в робочому колективі, бо добро­вільна смерть — це краще, ніж публічний осуд і ­звільнення з компанії.

Дослі­дження суїциду в цій державі розпочалися ще півтора століття тому, і цікаво, що протягом усього цього часу його показники стабільно тримаються (за незначних коливань) на одному рівні — 17–18 самогубств на 100 тис. осіб. Це, до речі, не найвищі показники у світі.

Незмінною лишається і так звана «японська суїци­дальна модель»: найбільше самогубств чинять молоді та старі люди, тоді як у середньовіковій групі ця ­позначка суттєво нижча. Втім, на відміну від решти планети, де значно більше вбивають себе чоловіки, тут лідирують саме жінки. Примітно, що серед осіб жіночої статі віком 20–29 років самогубство є головною причиною смерті.

У Японії безперешкодно продають книги типу «Повне керівництво із самогубства» Цурумі Ватару, у якій описано десять способів піти із життя, наведено порівняння й рекомендації щодо їх вчинення. Наприкінці ХХ ст. це видання стало справжнім бестселером і спричинило хвилю наслідувань іншими авторами.

До того ж у країні є ціла низка специфічних термінів щодо позначення того чи іншого різновиду суїциду. ­Наприклад, за способом скоєння самогубства — харакірі (розрізання живота), занпуку (відсікання голови) тощо. За мотивом — дзюнсі (смерть після втрати ­чоловіка чи дружини), інсекі-дзісацу (спокута за ганебний вчинок) та ін. За кількістю учасників — сіндзю (подвійне, найчастіше пара коханців), іка-сіндзю (групове сімейне) тощо.

Відтак самогубства в Японії здавна широко практикувалися й оспівувались. За часів театру кабукі ­найбільшу попу­лярність здобули вистави про закоханих, які не ­можуть бути разом і вирішують поєднатися в ­смерті (­сіндзю ­буквально й означає «єдність сердець»). Тож захоп­лені глядачі нерідко намагалися й собі повторити «гарний» ­сюжет. Із розвитком літератури суїцид і ­надалі ­залишився популярною темою різних жанрів, акценту­ючи на ­їхній національній специфіці. Водночас ціла ­плеяда ­видатних японських письменників добровільно пішла із життя, ­вдавшись до самогубства. Із-поміж них — лауре­ат Нобелівської премії Ясунарі Кавабата, номінант на неї Юкіо Місіма; Рюноске Акутаґава, Арісіма Такео, ­Ікута ­Сюнгецу, Аріма Йоритіка, Кано Асихей та ще ­багато інших. Але ­навіть на тлі такої масовості митців-само­губців ­окремо вирізняється біографія Дадзая Осаму.

Я народився песимістом

Сюдзі Цусіма (таке справжнє ім’я прозаїка) наро­дився 19 червня 1909 р. у м. Канагі на півночі Японії та став перед­останнім із 11 дітей у родині. Його батько Генемон був заможним і шанованим чоловіком: володів землями, очолював банк, входив до складу керівництва залізниці й засідав у парламенті. Пізніше його талановитий син пригадував: «Мій батько був людиною зайнятою і ­майже не бував удома. А якщо й бував, то з дітьми не спілку­вався. Я його боявся».

Його мати Тане відзначалася слабким здоров’ям, яке остаточно похитнули численні вагітності й пологи. Тому вихованням маленького Сюдзі займалися його тітка і нянька Таке, із якими у нього склалися набагато при­язніші стосунки, ніж із рідною матір’ю.

Генемон Цусіма, батько Сюдзі (другий зліва) з матір’ю, братами й сестрами Під час навчання у школі

У сім’ї Цусіма панувала глибока прихильність до традицій і консервативні погляди щодо виховання дітей, які мали зростати стриманими й поштивими у ставленні до дорослих. За словами біографів, будучи наймолодшим сином, письменник уже змалку почувався зайвим. І хоча в домі мешкало близько 30 осіб (зокрема зі слугами), він завжди потерпав від самотності і став замикатися в собі. Критик Окуно Такео писав про нього: «Дадзай із самого наро­дження жив у світі, цілком відірваному від реаль­ності, повністю відокремленому від зовнішнього. Усі ­події, що відбувались за його межами, сприймалися ним ­тільки після того, як він розчиняв їх у своєму власному світі, пере­будовував їх, підпорядковуючи створеній ним самим системі. Він не бачив предмети і явища довкілля в їхньому реальному вигляді, а сприймав тільки їхні ­викривлені умоглядні проєкції».

Хлопчик боявся людей, намагався уникати їх, але водно­час прагнув стати таким, як усі. І тому він обрав для себе роль блазня, який мав усіх веселити власною екзаль­тованою поведінкою. Через роки в автобіогра­фічній повісті «Крах людини» з’явились такі рядки: «­Головне — змушувати людей сміятись, і тоді їм не ­надто впадатиме у вічі моє перебування поза тим, що вони нази­вають життям; принаймні мені не слід ставати більмом у їхніх очах; я — ніщо, я повітря, небо».

Надалі Осаму постійно повертався у власних творах до дитячих вражень, осмислення своєї інакшості, приреченості на страждання тощо: «Уже змалку я усвідомив, що мої життєві сили наближаються до нульової ­позначки. Мабуть, я народився песимістом — у всякому разі, жити мені було нецікаво. Життя вселяло мені жах, ­якого хотілось якомога швидше позбутися. Із дитинства мене ­охоп­лювало єдине бажання — сказати цьому світові «­Прощай!» Можливо, саме ці схильності й спонукали мене до літературної творчості».

Почуття відокремленості посилювала і його належність до шляхетної родини, що одночасно й пригнічувало, і поро­джувало своєрідну гордість, тішило його самолюбство. Особливо чітко це виявилося під час навчання в почат­ковій школі, де здобували освіту переважно діти підлеглих його батька. Синам шанованого Цусіми, незалежно від рівня знань, завжди ставили найвищі оцінки, однак Сюдзі через це нерідко почувався винним і ­справді намагався старанно вчитися.

Генемон 1923 р. помер від раку легень, і його наймолодший син, якому щойно виповнилося 14, переїхав до далеких родичів у м. Аоморі, де продовжив здобувати освіту в префектуральній середній школі. За чотири роки він переїхав до м. Хіросакі, де вступив до ліцею закри­того типу, а ще через три — став студентом факультету французької літератури Токійського імператорського університету.

Друзі пригадували його як надміру вразливого і ­м’якого: юнак прикрашав свою кімнату так, що вона «нагадувала гримерку актора — виконавця жіночих ролей», міг ­сміятися й одразу ж розплакатись тощо. Нездатний розв’язувати реальні проблеми, за будь-яких негараздів він ­завжди повторював, що ладен померти.

Чорна мітка

Ще під час навчання в ліцеї його поведінка карди­нально змінилася: письменник прогулював заняття, бездумно тринькав гроші, пристрастився до алкоголю і ­вечори проводив не лише з друзями, а й із повіями. До того ж він перебував під загрозою арешту через своє захоплення марксизмом (забороненою в Японії ідео­логією) і висловлювання на теми класової нерівності.

Але остаточно його душевну рівновагу похитнуло само­губство літературного кумира Рюноске Акутаґави. ­Влітку 1927 р. на тлі творчої кризи, охоплений страхом збоже­воліти, Акутаґава у віці 35 років пішов із життя, при­йнявши смертельну дозу вероналу (барбіталу).

Звістка про смерть митця глибоко вразила Дадзая, а згодом ще й ­помер один із його братів, із яким у нього були найближчі стосунки. Так, за деякими даними, у листо­паді 1929 р. Осаму теж вдався до спроби суїциду, прийнявши серед поля за містом надмірну дозу кармотину (бромуралу), та лишився живим.

Утім, перша підтвер­джена його спроба самогубства трапи­лася 10 грудня 1929 р. Напередодні випускного ­іспиту сусіди по пансіонату знайшли Дадзая у стані коми внаслідок передозування кармотином. Йому негайно ­надали медичну допомогу, й увечері наступного дня він повер­нувся до тями. Керівництво закладу заявило, що дозу­вання засобу він перевищив випадково, через нерво­­вий зрив перед іспитом.

Рюноске Акутаґава, літературний кумир Осаму у студентські роки Гейша Беніко (Хацуйо Ояма) Ацумі Табе, офіціантка

Письменник усе ж таки закінчив ліцей і 1930 р. переїхав до Токіо, покликавши за собою і юну гейшу Беніко (Хацуйо Ояму), із якою вже кілька років мав стосунки. Саме тоді помер ще один його брат Кейдзі, а найстарший брат Бун­джі, глава родини, висловив глибоке обурення його поведінкою, зокрема, прогулами занять і ­стосунками з повією. Це спровокувало остаточний і вкрай болісний розрив із родиною: на вимогу брата Дадзай виписався із так званої «сімейної книги» і взамін отримав дозвіл на заручини з Беніко, яка спочатку мала повернутись ­додому та скласти із себе обов’язки гейші. Осаму тоді ­почав сильно зловживати алкоголем і несподівано ­вчинив сіндзю з офіціанткою.

Власне, 19-річна Ацумі (Сімеко) Табе всього кілька міся­ців як приїхала зі своїм коханцем-актором до Токіо і швидко здружилась із письменником, який був за­всідником бару, де вона працювала. Після сварки через ­вимогу повернутися назад до провінції Ацумі розійшлася з коханцем і 26 листопада 1930 р. заселилась у готель із Дадзаєм. А вже за три дні вони вдвох виру­шили на пляж, прихопивши снодійне, і спробували ­разом втопитися. Біографи досі не можуть встановити логіку його вчинку: чому через розрив із родиною він вдався саме до сіндзю із ледь знайомою дівчиною.

Утім, Ацумі справді потонула, а Осаму виловили ­рибалки. Проте поліція відразу висунула йому ­звинувачення в пособництві суїциду й запроторила до в’язниці. До речі, є також версія, нібито він умисно вбив дівчину. Беніко-­Хацуйо, дізнавшись про це, вирішила розірвати зару­чини. Натомість Бун­джі вжив усіх можливих засобів, аби вигородити молодшого брата, залу­чаючи родинні зв’язки і відвертий підкуп. Зрештою суд визнав описані події за спробу подвійного самогубства, і Дадзая відпустили.

«Це чорна мітка мого життя», — говорив він про згаданий трагічний інцидент. Вочевидь, той факт, що він ­вижив, а невинна Ацумі померла, довгі роки не давав йому спокою, поро­джуючи відчуття провини і ­прагнення спокути. Пізніше тема подвійного самогубства міцно ввійшла до його творчості.

«Але людське життя — не вистава, — читаємо в новелі «Вісім видів Токіо». — Ніхто не знає, що буде в другому акті. Є, правда, люди, які виходять на підмостки в ролі умирущого, але так до кінця і не сходять зі сцени». ­Дадзай помирився із Хацуйо та одружився з нею 1931 р. Його стосунки із сім’єю лишалися напруженими. Брат продовжував надсилати йому гроші в обмін на обіцянки закінчити університет, який він взагалі не відвідував і залишився на повторний курс через неуспішність. Улітку 1932 р. Осаму все ж арештували за належність до комуніс­тичної партії (чи то він сам здався), і Бун­джі знову ­допоміг йому вийти з в’язниці.

Спосіб виправдати своє існування

Прозаїк відчув потяг до творчості ще в школі, а в студентські роки не лише багато читав європейської і японської літератури, але й наполегливо працював над власним стилем. У лютому 1933 р. в одній зі столичних газет було опубліковано його оповідання «Поїзд», що починалося словами «Я збирався померти».

Саме тут автор уперше використав псевдонім Дадзай Осаму, остаточно в такий спосіб зрікшись своєї ­родини. Згодом у пресі почали з’являтися й нові його твори, про нього заговорили як про талановитого новеліста. Він потоваришував з іншими молодими літераторами, із якими проводив багато часу: «Я палав останньою пристрастю молодості. Танок напередодні смерті. Ми разом напивалися і били тупаків-студентів. Любили гулящих жінок, як рідних». Вони навіть заснували власний журнал «Синя квітка» (алюзія на німецьких романтиків), який за­крився після першого номера.

Його творча кар’єра загалом тривала 15 років, за які Осаму опублікував понад сотню оповідань, кілька повіс­тей і чимало есеїв. Власне, його доробок важко віднести до певного художнього напряму, у ньому поєднуються японські традиції та віхи європейської літератури. ­Більшість його книг є автобіографічними (так званий вата­кусі-сосецу «роман про себе») і нагадують щоденник: глибоко психологічні, писані від першої особи, відображають світогляд самого автора. Їхній стиль украй песи­містичний щодо сенсу життя, а героями є «зайві люди», розчаровані й відчужені від соціуму. Вони зазвичай вважають, що самогубство — це єдиний спосіб уникнути болісної реальності, але часто зазнають невдачі у своїх спробах через цілковиту апатію щодо власного ­існування та байдужості до того, виживуть вони чи ні.

Дзенсіро Кодате, швагер Весілля з Мітіко Ісіхарою Митець за роботою

«Для Дадзая не існувало окремо життя й окремо літератури. Він постійно їх змішував, і незрозуміло, де він жив по-справжньому, щó для нього було більшою реальністю — його власне життя чи те, яке він вибудовував у творах, — зазначала сходознавиця Тетяна Соколова-­Делюсіна. — Для нього література була насамперед способом виправдати власне існування, засобом змусити суспіль­ство визнати себе, причому таким, яким він був насправді — слабким, хворобливо вразливим, нездатним відчути правильність і необхідність суспільних уявлень і понять». В оповіданні «Клопоти одного дня» він писав: «Я дилетант. Людина з дивацтвами. Життя — ось мій твір. Усе, що я пишу, якої форми воно б не набувало, усе це моє життя, як воно є, без будь-яких прикрас».

Уже ранній період творчості Осаму критики називають «темним». Він поставив собі за мету укласти збірку «На схилі днів» (і це в 25 років), після завершення якої зібрався накласти на себе руки. Книга була завершена на початку 1935 р., коли його саме відрахували з університету. На той момент письменник прагнув отримати посаду в газеті, але не пройшов за конкурсом, що додатково підштовхнуло його до реалізації задуму. Так, 16 березня Дадзай поїхав у лісисті гори біля м. Камакура, де спробував повіситись. Але гілка, на яку він почепив мотузку, обламалася, і він лишився живим. Це одна з найменш дослі­джених його спроб самогубства, про яку відомо ­тільки з оповідань «Вісім видів Токіо» і «Бог фарсу». Налякані його раптовим зникненням друзі навіть звернулися до поліції, але незабаром він повернувся додому — зі слідами від мотузки на розпухлій шиї.

Людина з оголеними нервами

Та вже наступного місяця Осаму потрапив до ­шпиталю з нападом апендициту. Оперативне втручання пройшло успішно, але в нього вже розвинувся перитоніт, і від сильного болю лікар призначив йому павінал (знеболювальне на основі морфіну), до якого дуже швидко розвинулась залежність. Надалі Дадзай уже не міг обходитись без препарату, який вживав «не для того, щоб полег­шити фізичні страждання, а щоб заглушити почуття сорому й тривоги». А ще — для стимуляції творчого натхнення, і навіть не приховував цього. Постійно підвищуючи дозу, письменник уже невдовзі стикнувся з фінансовими труднощами і став діймати друзів: «Прагнучи позбутися ­боргів, я залазив у ще більші… Були моменти, коли я брів ­серед білого дня містом і плакав гіркими сльозами. ­Хотів грошей. Я позичив приблизно у 20 людей, можна ска­зати, відібрав силою. І померти не міг. Перш ніж умерти, я мав розплатитися з боргами».

Він оббивав пороги редакцій, пропонуючи свої оповідання й вимагаючи гонорарів, але ті невеликі суми не здатні були його врятувати. І саме тоді його номінували на щойно засновану премію Акутаґави, але пере­мога дісталась іншому. Осаму був упевнений, що наступ­ного 1936 р. точно отримає премію й винагороду в розмірі 500 єн, яку вона передбачала.

На той час він уже дійшов до такого зубожіння, що заклав останній свій одяг. Однак на нього знову чекала ­поразка, після якої митець у відчаї написав голові комітету листа завдовжки 4 метри з благаннями виплатити винагороду: «Ось уже 10 років, як я втратив інтерес до життя. Я хороша людина. Я намагаюсь, але доля ­завжди проти мене. Усього один крок відділяє мене від смерті». Проте відповіді не надійшло.

«З осені того року вулицями Токіо блукав уже не я, а якийсь неохайний, занедбаний напівбезумець. Він прибирав різні личини, але був у всіх незмінно жалюгідним», — читаємо в його оповіданні. Один із това­ришів характеризував Дадзая, як «людину з оголе­ними ­нервами, яка протистояла бурі». Зрештою, у ­жовтні 1936 р. схвильовані рідні помістили його до психіатричної лікарні Мусасіно, де він зразу перебував у ­відкритій ­палаті, але згодом, з огляду на ризик ­суїциду, був пере­ведений до закритої. Спочатку письменник ­тяжко пере­живав ­абстинентний синдром і був психічно нестабіль­ним, але його стан поступово ­стабілізувався. Уже за місяць його виписали і він повернувся додому, де у ­нього почалася тяжка депресія.

Осаму став похмурим і підозріливим, почувався зра­дженим (вважав, що його запроторили до лікарні, аби позбутися), із недовірою ставився до друзів, грубо поводився з дружиною. А за кілька місяців він дізнався, що Хацуйо дійсно йому зра­джувала з його добрим другом і шваґром Дзенсіро Кодате, який випадково сам відкрив правду. Це стало для митця справжнім шоком, ­дружина в усьому зізналася й заговорила, що хоче споку­тати свою провину смертю.

Дадзай із дітьми Сідзуко Ота з донькою Осаму в барі, 1946 р. Томіе Ямадзакі

Вони разом вирушили в березні 1937 р. на гарячі ­джерела Мінакамі, де нібито здійснили спробу подвій­ного самогубства. Про їхній химерний план відомо лише з оповідання «На горі Обасуте»: герої твору напилися снодійного, забралися на засніжений схил і зав’язали на шиї мотузку — після втрати свідомості їхні тіла мали посунутись донизу, а мотузка затягнутися, спричинивши смерть; проте задум не вдався. Біографи ставлять подібний сценарій під сумнів, зазначаючи, що на початку ­березня подружжя скоріше б замерзло на смерть, ніж повільно повісилось у непритомному стані. Ще за однією версією, вони справді прийняли снодійне, але непра­вильно розрахували дозу, внаслідок чого почалося блювання, й обоє лишилися живими. Деякі дослідники загалом заперечують спробу сіндзю письменника з дружиною: можливо, ця спільна поїздка на ­джерела була ­ритуальним очищенням, своєрідним прощанням перед розривом.

У Токіо подружжя справді виїхали окремо і вже за ­кілька місяців оформили розлучення, після чого ­Хацуйо повернулась до рідного Аоморі. Опісля вона мала новий шлюб і кілька романів, часто переїздила і заги­нула під час війни у віці 33 років. Дадзай врешті втратив фінансову підтримку від брата, якого звинуватили у фальсифікації виборів і позбавили посади; одна з його сестер захворіла й померла, племінник покінчив життя самогубством, а вищезгаданий шваґер Дзенсіро теж ­здій­снив спробу суї­циду. Прозаїк вів безладне ста­теве життя, зловживав алко­голем і седативними препаратами, припинив ­писати. На той час друзі посватали йому 23-річну вчительку ­Мітіко Ісіхару.

Я падатиму, доки є куди падати

У січні 1939 р. Осаму «без шеляга в кишені» зіграв ­весілля, і відтоді почався найсвітліший і найстабільніший період його життя. Він багато працював, успішно публі­кувався, зустрічався з людьми, подорожував, здобув ­омріяну славу і визнання. Мітіко надихала його на творчість і редагувала його тексти.

Саме тоді постали його найкращі новели — «Уче­ниця», «­Листя вишні й чарівна флейта», «О — осінь», «Дуель ­жінок», «Біжи, Мелосе!», «Припадаю до ваших ніг» і багато інших, які увійшли до двох повноцінних ­збірок. В оповіданні «Вісім видів Токіо» митець зізнавався: «Ранньої весни на 31-му році життя мені вперше захотілося стати письменником. Запізніле бажання, якщо поду­мати. І я писав з усіх сил… уже не «передсмертне послання». Я писав, щоб жити».

Навесні 1941 р. у подружжя народилася донька ­Соноко, а вже в грудні того року Японія вступила у Другу світову війну. Дадзая одразу ж мобілізували, але під час мед­огляду в нього виявили хронічний процес у легенях (туберкульоз) і звільнили від служби. Після початку бомбардувань родина переїхала на батьківщину Мітіко, але там їхній ­будинок згорів під час обстрілу. Тому прозаїк змушений був повернутися до рідного міста й уперше зі шкільних часів оселився під одним дахом із рідними.

Усі воєнні роки він продовжував писати і став одним із небагатьох, кого тоді публікували, хоча в його творах не було жодного слова про війну. Його книги знову сповнились безпросвітним песимізмом. Приміром, у новелі «Чайка» є фраза: «Я давно вже помер, просто ви цього не помітили».

Осаму завжди дотримувався провладних позицій, тому вкрай тяжко сприйняв капітуляцію Японії. Його власне життя пішло під укіс: він цурався спілкування і відмовлявся від публікацій, намагався уникати жінку й дітей. А 1944 р. у подружжя народився син Масакі, хворий на синдром Дауна (він помер у 15 років від пневмонії). «Сімейне щастя — основа всього зла», — говорив митець. Він повернувсь до Токіо 1946 р. і вступив до літературної групи «Бурайха» (Безвідповідальні), учасники якої ­дебоширили, безпросвітно пили й водилися з різними ­декласованими елементами. «Я падатиму, доки є куди ­падати», — проголошує герой його драми «Зимовий ­феєр­верк».

Ще до війни Дадзай зустрів Сідзуко Оту, молоду ­поетесу, яка вже мала за плечима короткочасний шлюб, розлучення і смерть маленької доньки. Достеменно не ­відомо, наскільки близькими були їхні стосунки, але вони обірвалися у вирі Другої світової. Однак потім ­Сідзуко вдалося дізнатися місцеперебування прозаїка і розпо­чати листування з ним.

На початку 1947 р., коли його дружина ходила вагітна втретє, Осаму попросив у поетеси її щоденник як мате­ріал для свого майбутнього роману. Сідзуко відповіла, що віддасть його лише за умови особистої зустрічі: їй уже виповнилося 33 і вона відчайдушно хотіла від письмен­ника ­дитину. Наприкінці лютого Дадзай відвідав її і ­забрав щоден­ник, який ліг в основу однієї з найкращих його ­повістей — «Сонце на заході».

Дружина Мітіко 30 березня 1947 р. народила доньку Сатоко, яка пізніше стала відомою літераторкою під іменем Юко Цусіма. У травні Сідзуко повідомила йому про власну вагітність. Але Осаму на той час уже мав нове захоп­лення. Його стосунки з Томіе Ямадзакі зав’язались у березні того самого року. Її чоловік-солдат загинув ­через 10 днів після весілля, 28-річна вдова працювала перукаркою у салоні краси, діставала дефіцитні сигарети й алкоголь і швидко зробилася коханкою ­митця.

Незадовго до смерті Знайдене тіло Осаму, 1948 р. Могила письменника Хідеміцу Танака, учень і послідовник

Сідзуко 12 листопада народила доньку, яку він офі­ційно визнав і сам обрав для неї ім’я Харуко, але не дав свого прізвища; згодом вона теж стала письменницею під материним прізвищем Ота. Дізнавшись про поза­шлюбну дитину чоловіка, Мітіко почала зловживати алкоголем, занедбала домашнє господарство та перестала трима­тися дому. Дадзай остаточно перебрався жити до Томіе, яка кинула ради нього роботу, витрачала на його утримання власні заоща­дження і виконувала при ньому обов’язки секретаря й медсестри.

У прозаїка на тлі напруженої літературної праці й алко­голізму активувався туберкульозний процес і почалося кровохаркання. Однак він уперто відмовлявся зверта­тися до лікарів по допомогу і не змінював власний ­спосіб життя. Імовірно, у грудні 1947 р. Осаму здійснив ще одну невдалу спробу самогубства, знову прийнявши високу дозу снодійного. В одному з листів він писав: «Я вважаю себе пропащою людиною. Я зазнав поразки, я зламаний».

Вода у ставку каламутна…

А на початку 1948 р. твори Дадзая піддалися нищівній критиці, водночас зіпсувались і стосунки з колегами, до яких він ставився з підозрою й почав уникати. Його новим хобі став живопис: ці розмиті портрети в їдучих кольорах здатні бентежити і сучасного глядача. Прозаїк страждав на безсоння та продовжував багато пити. ­Також додалися фінансові проблеми: податкова служба звинува­тила його у несплаті податків із гонорарів (на них він утримував дружину і дітей від неї та Сідзуко).

Навесні того року з-під його пера вийшов найвідо­міший та водночас найпесимістичніший роман — «Крах людини» (в інших перекладах «Пропаща людина», «­Більше не людина»), головний герой якого уособлює всі слабкі сторони й проблеми автора: алкоголізм, роз­пусту, суїцидальні нахили. «Я навіжений? Тепер уже на моєму чолі завжди буде тавро: божевільний. Ні, неповно­цінний. Я утратив людське обличчя. Я вже ­більше не людина».

Через постійні саморуйнівні мотиви в його творах низка фахівців порушила питання про наявність в Осаму психічної патології. Зокрема, сучасний дослідник ­Кенсіро Охара називає його суїцидальним психопатом, а­дже під впливом сильного бажання самовираження всі його ­спроби померти стали темою оповідань і повістей.

Він мав схильність до депресії, був безпорадним, ­невпевненим у собі й легко піддавався впливу, наслідком чого стали нерозбірливість у сексуальних стосунках, алко­голізм і наркоманія. На думку Тосікі Сімадзакі, ­митець у такий спосіб намагався втекти від реальності, бо насправді мав розділений ментальний світ. А науковець ­Сідзуо Матізава вважав, що його поведінка відповідала діагностичним критеріям межового розладу особис­тості (із деякими ознаками й нарцистичного розладу особистості).

За даними дослі­дження психіатра Ікуо Йонекури, ­Дадзай страждав через нестачу емоційного ­спілкування з іншими людьми і проявляв тенденцію ­неоднозначного ставлення до любові й ненависті. Він одягав маску ­блазня, щоб захистити своє слабке Я, але внаслідок ­цього сформував два суперечливі Я — фальшиве і справжнє (дисоціативний розлад особистості). Для нього книги відігравали роль захисту справжнього Я, виражаючи Я фальшиве, і коли слабкі бар’єри Я перебували під загрозою руйнування у конфлікті з реальністю, він ставав залежним від наркотичних речовин і неодноразово намагався покін­чити життя самогубством.

На початку літа 1948 р. Осаму готував серію журнальних публікацій нового оповідання «Гудбай» і редагував повне видання своїх творів, водночас зловживаючи алко­голем. А 13 червня він несподівано зник разом із Томіе, яка на­передодні надіслала листа Сідзуко Оті з повідомленням про намір здійснити сіндзю. У кімнаті письменника знайшли прощальну записку дружині («Я кохав тебе ­більше, ніж будь-кого іншого», «Я помер, бо не хотів писати романи»), іграшки в подарунок дітям і поетичну цитату:

Дощ пройшов,

Вода у ставку каламутна,

І не видно вже в ній

Хвиль від квітучих гліциній.

Рідні заявили в поліцію, яка виявила біля їхнього дому, на березі акведука Тамагава, що сильно розлився від нещодавніх дощів, сліди ковзання. Якраз на 39-й день наро­дження Дадзая, 19 червня, його тіло, зв’язане червоною мотузкою з тілом Томіе, виловили нижче за течією. Випа­док жваво обговорювали в пресі, де висували різні ­версії, типу коханка змусила його випити ціаністий калій або задушила, а потім потягла вже мертвого за собою у воду. Біограф Соїті Сома вважає, що ініціатива належала Томіе, а­дже прозаїк мав термінову літературну ­роботу й, вочевидь, не планував помирати. Проте низка дослідників переконана, що самогубство було спонтанним бажанням неврівноваженого Осаму, а віддана Томіе вирішила померти разом із ним.

Митця поховали в Мітаці, передмісті Токіо, де він тривалий час мешкав. А наступного року на його могилі ­стався ще один суїцид. Молодий новеліст Хідеміцу ­Танака був учнем і послідовником Дадзая. Він також профе­сійно займався веслуванням і навіть брав участь в Олімпійських іграх, мав дружину і четверо дітей, яких покинув заради ­коханки.

Звістка про самогубство наставника глибоко приголом­шила його. Хідеміцу почав зло­вживати седа­тивними препаратами, намагався зарізати коханку і накласти на себе руки, лікувався у психіатричній клі­ніці, став ­залежним від алкоголю. Увечері 3 листопада 1949 р. він приїхав на могилу письменника, де прийняв 300 пігулок снодійного і перерізав вени на лівій руці, внаслідок чого помер у лікарні у віці 36 років.

Врешті 1965 р. була заснована літературна премія ­імені Дадзая Осаму, яка вручається невизнаним авторам за найкраще оповідання, а також щороку 19 червня відзначається день його пам’яті. У повісті «Сонце на заході» він писав: «Ті, хто помирають, завжди тихі, прекрасні й ­добрі люди… Негідники живуть довго. А красиві помирають молодими».

Що почитати

Григорій Чхартішвілі «Письменник і самогубство»

Назва цієї книги може ввести в оману. Це не літературознавче дослідження. У книзі представ­лено результати дослі­дження самогубства як явища, а також роз­глянено його через призму письменницьких доль. Автор про­аналізував біографії понад трьохсот митців, які наклали на себе руки в різні історичні періоди. Причини суї­циду він вивчає в релігійних, соціологічних, філо­софських, географіч­них і професійних аспектах.

Дадзай Осаму «Крах людини»

Один із найбільш знакових творів японської літератури. Історія моло­дого чоловіка Йодзо, який ­невпинно втрачає себе. Він сти­кається з лицемірством і байду­жістю, піддається розпусті, стає алко­голіком, уникає людей, серед яких почувається невиліковно хворим, удає із себе блазня і живе в постійному очіку­ванні ­смерті, що є для нього єдиною реальністю. Повість уперше виходить в українському перекладі. Вона заці­кавить усіх шанувальників якісної літератури та шука­чів сенсів.

Дадзай Осаму «Вибрані твори»

Дадзая ­Осаму часто називають класиком «роману про себе» (вата­кусі-сосецу), проте його творчість важко вмістити у ­вузькі рамки одного жанру. До збірки увійшли найкращі оповідання японського митця, як-от «Спо­гади», «Листя вишні і ­флейта», «Припадаю до ваших ніг», «О — осінь», «Біжи, ­Мелосе!», «Вісім видів Токіо», «Дружина ­Війона» та інші.

Що подивитися

«Сповідь неповноцінної людини: Дадзай Осаму і троє жінок» (2019)
(у головній ролі — Сюн Огурі)

Фільм присвячено особистій ­кризі Осаму в повоєнний період. Доки його молода дружина Мітіко очікує на третю дитину, він зваблює свою фанатку Сідзуко Оту, аби заво­лодіти її щоденником. За час, поки митець працював над новим романом, Сідзуко народила від нього доньку, а сам він завів нову коханку — Томіе Ямадзакі.

Підготувала Олена Тищенко