Можливості зменшення ознак ангедонії та дефіциту мотивації в пацієнтів із великим депресивним розладом

Основними симптомами великого депресивного розладу, наявними в більшості пацієнтів із цим захворюванням, є ангедонія та дефіцит мотивації, які утруднюють функціональне відновлення. Дані ефективності підходів до лікування осіб з ознаками ангедонії та амотивації є обмеженими. До вашої уваги представлено огляд публікації R. S. McIntyre et al. «Effect of venlafaxine on anhedonia and amotivation in patients with major depressive disorder» видання CNS Spectrums (2024; 29 (3): 206–214), у якій викладено результати об’єднаного аналізу даних клінічних дослі­джень ефективності антидепресивної терапії в пацієнтів із великим депресивним розладом.

Великий депресивний розлад (ВДР) є дуже поширеним і часто виснажливим психічним розладом, асоційованим із пригніченим настроєм, ангедо­нією, змінами в поведінці та обробці емоцій і ­значущими порушеннями соціальної та професійної активності (APA, 2022; Cao etal., 2019; Kaiser etal., 2015; Fervaha etal., 2016; Stewart etal., 2003).

У більшості пацієнтів основними ознаками ВДР є анге­донія та мотиваційний дефіцит (амотивація), які є наслід­ками функціональних порушень та утруднюють ­процес одужання. Відповідно до Діагностичного та ­статистичного посібника з психічних розладів 5-го переглянутого видання (DSM-5-TR), ангедонія та пригнічений настрій є ключовими діагностичними критеріями для ВДР (APA, 2022; Cao etal., 2019; Health NIoM, 2015).

Перебіг ВДР супрово­джується порушеннями ­мотивації та когнітивних функцій, зумовлюючи незадовільні функціональні результати (Lam etal., 2014).

За даними дослі­джень, до 70–75 % пацієнтів із ВДР відчувають клінічно значущі прояви ангедонії, що робить проблематичним для них функціональне відновлення (Cao etal., 2019; Shankman etal., 2014). Крім того, ангедо­нія пов’язана з гіршим прогнозом захворювання та відповіддю на лікування (Buckner etal., 2008).

Належне розпізнавання та оцінювання ангедонії в паці­єнтів із ВДР може допомогти досягати кращих клінічних результатів. DSM-5-TR визначає ангедонію як ­порушення здатності отримувати, відчувати задоволення від більшості видів діяльності. Часто це клінічно проявляється як втрата бажання отримувати винагороди, які раніше були приємними, або відсутність почуття вдоволення ­після отримання винагород, або і те, і інше (APA, 2022; Cao etal., 2019; Barbano and Cador, 2006; De Fruyt etal., 2020). Це афективний компонент з ознаками меланхолії, який охоплює як фізичну, так і психічну сфери (DeFruyt etal., 2020; Su and Si, 2022). Як зазначають дослідники, на нейробіологічному рівні ангедонія пов’язана з порушен­нями в структурі та функціонуванні компонентів вентрального стріатуму, зокрема прилеглого ядра (nucleus accum­bens) (Huetal., 2023; Lambert etal., 2018).

Люди з такими порушеннями можуть не відчувати задоволення від діяльності, яку раніше вважали приємною, (наприклад, хобі), або їхні близькі можуть помітити соціальну відстороненість чи нехтування приємними ­захопленнями та зниження рівня сексуального потягу (APA, 2022).

Основними ознаками амотивації, яка являє собою багато­компонентний симптомокомплекс, є зниження інте­ресу та прагнення ініціювати та підтримувати цілеспрямовану діяльність, а ключовою характеристикою є зменшення привабливості винагороди (Fervaha etal., 2016; Calabrese etal., 2014).

Відповідно до Критеріїв предметної галузі дослі­джень (RdoC) Національного інституту психічного здоров’я США (NIMH), мотиваційні процеси передбачають аналіз реакції на винагороду (вподобання [liking]) та її очікування (бажання [wanting]), оцінювання вина­городи та ­зусиль, необхідних для її досягнення, а також ­прийняття відповідного рішення (вибір дії). У пацієнтів із ВДР з амотивацією (дефіцитом мотивації) ­порушується функціонування одного або декількох із цих компонентів (DaSilva etal., 2018).

Доведено, що виразність винагороди та мотивації залежить від численних структур і мереж (прилеглого ядра, вентральної тегментальної ділянки, центрального ядра мигдалини, префронтальної кори, хвостатого ядра, путамену й орбітофронтальної кори), а гальмування ­функціонування мигдалини, ймовірно, відіграє важ­ливу роль (Lambert etal., 2018; Warlow and Berridge, 2021; Suk Lee etal., 2015).

У пацієнтів із ВДР ангедонія та дефіцит мотивації належать до залишкових симптомів, які часто погано розпізна­ються. Внаслідок чого недостатньо ефективне лікування таких осіб призводить до когнітивних і функціональних ­порушень у цій популяції та незадовільних результатів терапії (Suand Si, 2022; Christensen etal., 2023; Grahek etal., 2019).

Ангедонія та амотивація є важливими чинниками ­ризику суїцидальних думок і суїцидальної поведінки (Borentain etal., 2020; Gillissie etal., 2022).

Дослідники вивчали ефективність як фармакологічних, так і немедикаментозних підходів до лікування паці­єнтів з ангедонією (Cao etal., 2019; Serretti, 2023). Часто як препарати першої лінії для лікування пацієнтів із ВДР використовують селективні інгібітори зворотного захоп­лення серотоніну (СІЗЗС) (Edinoff etal., 2021; Cowen, 2023). Вказані препарати відіграють важливу роль у зменшенні негативного афекту порівняно зі збільшенням пози­тивного афекту або здатності отримувати задово­лення (тобто поліпшення обробки винагороди та мотивації) (Suand Si, 2022; Cowen, 2023; Clevenger etal., 2018; McMakin etal., 2012). Крім того, внаслідок їх ­приймання посилювалася апатія та зниження емоційного ­сприйняття й ­реагування (Masdrakis etal., 2023).

Використання есциталопраму є менш ефективним, ніж агомелатину або когнітивно-поведінкової терапії, а сертралін і флуоксетин, які взаємодіють із дофамін­ергічною системою, певною мірою зменшують ознаки ангедонії (Serretti, 2023). За даними дослі­джень, ­СІЗЗС можуть мати обмежену клінічну користь для пацієнтів з ангедо­нією та амотивацією (Suand Si, 2022; Cowen, 2023; Clevenger etal., 2018; McMakin etal., 2012).

У низці дослі­джень ефективності застосування селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну й норадреналіну (СІЗЗСН) було продемонстровано, що на тлі їх застосування певною мірою зменшувалися ознаки ангедонії та амотивації в пацієнтів із ВДР (Suand Si, 2022; McMakin etal., 2012; Briley and Moret, 2010).

Іншими антидепресантами, ефективними для редукції ангедонії, є  бупропіон, зокрема в комбінації з декстро­меторфаном, агомелатином і вортіоксетином. Кетамін із негайним початком дії може мати швидкий антиангедонічний ефект (Serretti, 2023).

За даними РКД, метилфенідат чинить сприятливий вплив щодо зменшення симптомів ангедонії за одночасного застосування з антидепресантом. ­Продемонстровано, що застосування псилоцибіну допомагає контролю­вати ознаки ангедонії (Serretti, 2023).

Нефармакологічні підходи, як-от транскраніальна ­магнітна стимуляція та когнітивно-поведінкова терапія (КПТ), зокрема поведінкова активація, також є корис­ними для зменшення ознак ангедонії. КПТ чинить вплив на ­негативні моделі мислення, відповідальні за розвиток анге­донії, тоді як поведінкова активація зосере­джена на ­поліпшенні вираз­ності винагороди (Serretti, 2023).

Нині результати щодо ефективності підходів до лікування осіб із ВДР з ознаками ангедонії та амотивації є обмеженими через недостатню кількість відповідних даних і неоднорідність дизайнів дослі­джень (Hatzigiakoumis etal., 2011; Vinckier etal., 2017; Vrieze etal., 2013).

Лише в деяких із цих дослі­джень вивчали наслідки ­ангедонії та амотивації. Тобто є потреба в проведенні відповідних дослі­джень, метою яких буде оцінювання ефективності застосування різних антидепресантів щодо цих важливих симптомів (Cao etal., 2019).

Венлафаксин є СІЗЗСН, доступним у США з 1993 року та схваленим для лікування ВДР (у формі препарату з пролонгованим вивільненням — XR) із 1997 року (Gutierrez etal., 2003; USFaD, 1997). Залежно від дозування, вказаний препарат чинить вплив на серотонін, нор­адреналін і дофамін, а отже, на такі симптоми, опосередко­вані цими ­нейромедіаторами, як ангедонія, амотивація та втомлюваність (Martinotti etal., 2012; Cao etal., 2019; Serretti, 2023; Fagiolini etal., 2023). ­Проте інформація про вплив венлафаксину на дефіцит мотивації є обмеженою.

Мета дослі­дження R. S. McIntyre etal. — виконання ретро­спективного об’єднаного аналізу даних клінічних дослі­джень щодо ефективності застосування венлафаксину XR для оцінювання його впливу на симптоми ангедонії та амотивації.

Матеріали та методи дослі­дження

Об’єднаний аналіз ґрунтувався на результатах мета­аналізу М. Thase etal. (2017), присвяченого вивченню ефективності застосування венлафаксину XR (75–225 мг/добу) у дорослих пацієнтів із ВДР. Було використано такі інструменти, як 17-пунктова шкала Гамільтона — для оціню­вання депресії (HAM-D17) та шкала Монтгомері–­Асберг — для оцінювання депресії (MADRS).

Критерії відбору досліджень для аналізу:

• клінічні дослі­дження ефективності застосування венлафаксину XR (фази II, III або IV), здійснені в ­Європі чи США;
• вимоги щодо дизайну — короткочасні подвійні ­сліпі контрольовані ­плацебо дослі­дження з фіксо­ваною або змінною дозою приймання венлафаксину XR (75–225 мг/добу);
• у дослі­дженнях мали порівнювати лише групи застосування венлафаксину XR і плацебо (Thase et al., 2017).

Із 215 розглянутих дослі­джень було ­відібрано п’ять коротко­строкових (тривалістю до 12 тижнів) клініч­них дослі­джень, які відповідали критеріям відбору. Зокрема, із цих п’яти дослі­джень у чотирьох застосовували ­гнучкі ­дозування, а в одному — дві групи учасників отри­мували ­фіксовані дози венлафаксину XR. Пацієнти були рандомі­зо­вані для отримання принаймні однієї дози венлафаксину XR або плацебо. Для аналізу та ­оцінювання результатів лікування використовували дані до ­восьмого тижня включно (Thase etal., 2017).

Ангедонія

Ангедонію оцінювали за 5-пунктовою підшкалою анге­донії шкали MADRS. Основними показниками ­результату були зміни порівняно з базовим рівнем ознак ангедонії на підставі даних пунктів 1 (об’єктивні прояви смутку), 2 (суб’єктивні прояви смутку), 6 (труднощі з концентрацією уваги), 7 (втомлюваність) і 8 (нездатність ­відчувати задоволення) (Cao etal., 2019). Вищі показники відображали більшу тяжкість симптомів.

Амотивація

Амотивацію оцінювали за трьома пунктами шкали HAM-D17: 7 (залучення до роботи та діяльності); 8 (психо­моторна загальмованість) і 13 (загальні соматичні симптоми) (Fervaha etal., 2016; Galynker etal., 2000).

Головним результатом дослідники вважали зміни показників порівняно з вихідним рівнем. Оцінювання за цими трьома пунктами HAM-D17 мають найбільшу довірчу валідність щодо дефіциту мотивації та прямо корелюють із детальнішими оцінками амотивації (Varanese etal., 2011).

Вищі показники відображали більшу тяжкість симптомів. Як для ангедонії, так і для амотивації первинною часо­вою точкою оцінювання був 8-й тиждень. До показників безпеки належали факти скасування лікування ­через побічні явища і частота таких рішень.

Статистичний аналіз

Усі аналізи ефективності базувалися на даних усіх учасників, які отримали принаймні одну дозу препарату або плацебо відповідно до рандомізації. Для аналізу без­перервних змінних ефективності протягом часу (базовий рівень та 1, 2, 3, 4, 6 і 8-й тижні) застосовували модель змішаних ефектів для повторних вимірювань (MMRMs) із такими коваріатами, як тривалість дослі­дження, візит, група лікування, взаємодія візиту та групи лікування, а також показник на вихідному рівні.

Модель коваріаційного аналізу (ANCOVA) також використовували для аналізу зміни порівняно з вихідним рівнем на 8-му тижні, зважаючи на тривалість дослі­дження, групи лікування та початковий показник і застосуванням підходу з перенесенням результатів остан­нього спостереження (LOCF) за відсутності оцінок після вихід­ного рівня.

Для аналізу безпеки використали дані всіх пацієнтів, які приймали принаймні одну дозу лікування згідно з подвійним сліпим дизайном. Припинення лікування через побічні ефекти та його частоту узагальнювали за ­групами втручання.

Результати дослі­дження

Ангедонія

Як зазначають дослідники, для оцінювання ангедонії вивчали дані 839 учасників (група застосування венлафаксину XR — 456; група приймання плацебо — 383). Порівняно з ефектом плацебо, наприкінці 8-го тижня терапія венлафаксином XR асоціювалася зі значно більшою зміною (проти початкового рівня) середніх значень показників тяжкості ангедонії, оцінених за методом найменших квадратів: -9,06 (95 % довірчий інтервал [ДІ] від -9,68 до -8,44) для венлафаксину XR і -6,33 (95 % ДІ від -6,99 до -5,68) для плацебо (рис. 1A).

Різниця між групами на 8-му тижні терапії за ­середніми значеннями, отриманими за методом найменших квадратів і проаналізованими за допомогою ANCOVA, також була статистично значущою: -2,73 (95 % ДІ від -3,63 до -1,82; p < 0,0001).

А різниця між групами щодо зміни показника ангедонії (проаналізованого за допомогою MMRM) була статистично значущою, починаючи з 2-го тижня лікування (p< 0,005), і збільшувалася із часом (від 4-го до 8-го ­тижня: p< 0,0001) (рис. 1Б).

Рисунок 1. Середні зміни показників за підшкалою ангедонії MADRS (проаналізованих за ANCOVA та MMRM)

Амотивація

Для оцінювання амотивації використовували дані 1087 учасників (група застосування венлафаксину XR — 585; група приймання плацебо — 502). Порівняно з останньою групою пацієнтів, наприкінці 8-го тижня тера­пія венлафаксином XR асоціювалася зі значно вищою зміною (проти початкового рівня) середніх значень показників тяжкості амотивації, оцінених за методом найменших квадратів: -3,02 (95 % ДІ від -3,20 до -2,84) для венлафаксину XR і -2,24 (95 % ДІ від -2,43 до -2,06) для плацебо (рис. 2А).

Різниця між ефектами на 8-му тижні лікування за серед­німи значеннями, отриманими за методом найменших квадратів і проаналізованими за допомогою ANCOVA, ­також була статистично значущою: -0,78 (95 % ДІ від -1,04 до -0,52; p < 0,0001).

Тоді як різниця щодо зміни показника амотивації (проаналізованого за допомогою MMRM) була статистично значущою, починаючи з 2-го тижня терапії (p<  0,005), і збільшувалася із часом застосування (від 6-го до 8-го ­тижня: p < 0,0001) (рис. 2Б).

Рисунок 2. Середні зміни показників амотивації за шкалою HAM-D17 (проаналізованих за ANCOVA та MMRM)

Зв’язок між вихідними показниками та результатами ефективності лікування

Ангедонія

Дослідники вивчали зв’язок між початковими показниками тяжкості ангедонії та їх зміною наприкінці 8-го тижня лікування. Так, для пацієнтів із тяжчими ­ознаками ангедонії (вищим вихідним показником тяжкості ангедонії) зміна порівняно з вихідним рівнем була більшою. Вказана різниця була помітнішою в групі застосування венлафаксину XR порівняно з плацебо. Зміна ­показників ангедонії порівняно з вихідним рівнем у тих, хто мав менш ­виразну ангедонію (нижчий вихідний показник тяжкості ангедонії), була незначною в обох групах.

Амотивація

Також дослідники аналізували зміну показників амотивації (діапазон шкали оцінювання амотивації менший, ніж ангедонії). Отримані під час дослідження ­результати засвідчили, що в пацієнтів із тяжчим дефіцитом моти­ва­ції (вищим вихідним показником тяжкості амотивації) зміна показників амотивації порівняно з вихідним ­рівнем була більшою. Ця різниця була помітнішою в групі засто­сування венлафаксину XR порівняно з використанням плацебо.

Для тих, хто мав менш виразний дефіцит мотивації або менший базовий показник тяжкості амотивації, вели­чина зміни порівняно з вихідним рівнем була незначною як у групі застосування венлафаксину XR, так і в групі приймання плацебо.

Профіль безпеки венлафаксину XR

За даними п’яти залучених до аналізу дослі­джень, у групах використання венлафаксину XR і плацебо було 26,7 % (156 із 585) і 34,9 % (175 із 502) пацієнтів, які припинили участь у дослі­дженні, відповідно. Скасування ­призначеного лікування через побічні ефекти відбулося у 9,4 % (55 із 585) і 3,6 % (18 із 502) пацієнтів у групах ­застосування венлафак­сину XR і плацебо відповідно.

Найпоширенішими побічними ефектами, пов’язаними з лікуванням (із частотою ≥ 10 %) у групі приймання вен­лафаксину XR порівняно з плацебо були: нудота (33,8 проти 15,9 %); головний біль (32,8 проти 36,9 %); запаморочення (25,0 проти 10,6 %); проблеми з еякуляцією / оргазмом (17,4 проти 1,6 %, лише у чоловіків); пітливість (16,6 проти 4,6 %); сухість у роті (16,1 проти 9,4 %); сонливість (14,4 проти 7,0 %); закреп (13,5 проти 8,4 %); підвищена збудливість нервової системи (12,0 проти 5,6 %) та діарея (11,3 проти 10,8 %).

Обговорення

У ретроспективному об’єднаному аналізі даних клінічних дослі­джень ефективності венлафаксину XR оцінювали корисність препарату для зменшення симптомів анге­донії та амотивації в пацієнтів із ВДР.

Ангедонія та амотивація належать до основних ознак ВДР, а також до поширених залишкових симптомів, які важко піддаються лікуванню, гірше реагують на терапію багатьма анти­депресантами і частою є причиною недосягнення ремісії, а також тривалих порушень функціонування.

Зв’язок між ангедонією та амотивацією

Між ангедонією та амотивацією є концептуальна різниця. Власне, ангедонія, як зазначають дослідники, більшою мірою означає нездатність відчувати задоволення (Fervaha etal., 2016; Treadway anl Zald, 2011).

Тоді як амотивація, попри те, що вона збігається з анге­донією в аспекті виразності винагороди, охоплює інші аспекти, пов’язані з ­когнітивними та контекстуальними чинниками (таблиця).

Таблиця. Ангедонія та амотивація як компоненти клінічної картини при ВДР

На думку R. S. McIntyre etal., їхнє дослі­дження є ­одним із перших, присвячених оцінюванню впливу венлафаксину XR на ангедонію та амотивацію в пацієнтів із ВДР. ­Результати аналізу підтвердили значущу зміну проти вихідного рівня показників за підшкалою ангедонії шкали MADRS та амотивації за шкалою HAM-D17, ­завдяки тера­пії венлафаксином XR порівняно з прийман­ням плацебо, починаючи з 2-го тижня та під час усіх наступ­них візитів. Оцінювання впливу початкової тяжкості ангедонії або дефіциту мотивації на результати ­ефективності в паці­єнтів, які отримували венлафаксин XR або пла­цебо, ­підтвердило зв’язок між тяжкістю вихідного показника та ­ймовірністю досягнення поліпшення стану пацієнтів із ВДР. Величина зміни показ­ників ангедонії або амотивації порівняно з початковим рівнем була суттєвішою в паці­єнтів із тяжчим захворюванням або вищими базовими показниками. Дані порівняння груп дослідження засвід­чили, що ступінь поліпшення був ­вищим у разі засто­сування вен­лафаксину XR, ніж плацебо. Методи, використані для аналізу, були перевірені в попередніх дослі­дженнях (Cao etal., 2019; Fervaha etal., 2016; Christensen etal., 2023; McIntyre etal., 2021).

У дослі­дженні G. Fervaha et alю (2016) три пункти HAM-D (залучення до роботи та діяльності, ­психомоторна загальмованість і загальні соматичні симптоми) вибір­ково використовували для оцінювання дефіциту мотивації. Автори дослідження повідомили про пряму кореляцію показників за цими трьома пунктами HAM-D не тільки із симптомами дефіциту мотивації, а й із показниками за іншими рейтинговими шкалами, за допомогою яких оцінюють виключно амотивацію.

Згадані показники можливо потенційно ­застосовувати для оцінювання ангедонії та дефіциту мотивації в клінічних умовах. Вони також можуть бути корис­ними для впрова­дження підходу надання медичної допомоги на ­основі оцінених показників (measurement-based care — MBC). Перевагами такого підходу є підвищення результатів лікування, загального функціонування та якості життя; ефективний моніторинг і контроль симптомів; співпраця між пацієнтами та медпрацівниками. Це може сприяти підвищенню точності клінічних су­джень, полегшувати прийняття рішень, давати більше можливостей для індивідуалізації лікування (Aboraya etal., 2018).

Отже, завдяки простоті використання заходів для догляду MBC може бути застосовано для широкої популяції пацієнтів. Крім того, він може допомогти достовірно оцінити функціональне відновлення осіб із ВДР.

Венлафаксин — це СІЗЗСН, який блокує ­транспортери серотоніну та норадреналіну. У низьких дозах вказаний препарат посилює серотонінергічну нейротрансмісію, а у високих — зумовлює зміни різних форм ­пластичності в окремих ділянках мозку й підвищує рівень обох нейро­трансмітерів одночасно (Coutens etal., 2022).

Як відомо, у США венлафаксин понад два ­десятиліття призначають для лікування пацієнтів із ВДР (Vrieze etal., 2013; Gutierrez etal., 2003; Thase etal., 2017).

У дослі­дженнях за участю пацієнтів із тяжкою депресією було продемонстровано, що венлафаксин може бути ефективним варіантом лікування, для якого характерний швидкий початок дії та краща, ніж в інших препаратів, крива «доза-відповідь», а також підтвер­джено ефективність, безпеку та хорошу його переносимість (Kienke etal., 2000).

За даними об’єднаного ретроспективного аналізу ­даних восьми короткострокових клінічних дослі­джень ефективності венлафаксину XR (75–375 мг/добу), у підгрупах осіб із низьким і високим рівнями тривожності ймовірність досягнення відповіді або ремісії була значно вищою для пацієнтів, які отримували терапію венлафаксином XR порівняно з прийманням плацебо (на основі зміни проти вихідного рівня показника за пунктом 11 HAM-D17) (Lyndon etal., 2019).

А. Fagiolini etal. (2023), проаналізувавши об’єднані дані клінічних дослі­джень застосування венлафаксину XR, повідомили про його здатність зменшувати симптоми анергії в пацієнтів із ВДР. Терапія венлафаксином XR сприяла значному зменшенню втомлюваності порівняно з прийманням плацебо. Автори припустили, що венлафаксин XR можна розглядати як засіб першої лінії для лікування пацієнтів з анергією, оскільки він має властивості як СІЗЗС, так і СІЗЗСН. Дослідники вважають, що лікування пацієнтів із ВДР за допомогою підходу на основі кластерів симптомів може поліпшити результати (Cao etal., 2019; Fagiolini etal., 2023).

Ефективність застосування венлафаксину за ВДР із комор­бідною тривогою також було продемонстровано в дослі­дженні G. J. Lyndon etal. (2019).

M. H. Trivedi etal. (2010) вивчали роль і важливість чинників ризику за довгострокової терапії. За даними цього дослі­дження, у пацієнтів із рецидивами ВДР результати лікування поліпшувалися, а частота рецидивів зменшувалася на тлі застосування венлафаксину XR упродовж двох років порівняно з однорічною терапією.

Результати дослі­дження E. H. Kang etal. (2009), у ­якому порівнювали ефективність застосування міртазапіну та венлафаксину в пацієнтів із ВДР і соматичними симптомами, підтвердили однакову редукцію симптомів депресії в учасників обох груп лікування. Не виявлено суттєвих відмінностей у середніх змінах субпоказників соматизації, оцінених за 90-пунктовим опитувальником щодо наявних симптомів (SCL-90-R). Зрештою, автори дійшли висновку, що міртазапін і венлафаксин однаково ефективні для редукції загальних симптомів ВДР. ­Обидва препарати можуть ­також бути корисними для ­зменшення соматичних симптомів у пацієнтів із ВДР.

Як зазначають дослідники, терапія венлафаксином забезпечувала кращу відповідь порівняно з флуоксетином, дулоксетином, пароксетином і сертраліном, що підтвердили мережеві метааналізи ­даних (Kennedy etal., 2016; Khoo etal., 2015; Gartlehner etal., 2011).

Результати мета­аналізу даних щодо ефективності й пере­носимості 21 антидепресанту для невідкладного ліку­вання пацієнтів із ВДР засвідчили, що ефективність застосування агомелатину, амітриптиліну, есцитало­праму, міртазапіну, пароксетину, венлафаксину та вортіо­ксетину була вищою порівняно з іншими ­психотропними ­засобами, причому найменш ефективними були флуоксетин, флувоксамін, ребоксетин і тразодон (Cipriani etal., 2018). Переносимість агомелатину, циталопраму, есциталопраму, флуоксетину, сертраліну й вортіоксетину була кращою, ніж амітриптиліну, кломіпраміну, дулоксетину, флувоксаміну, ребоксетину, тразодону й венлафаксину.

В іншому мережевому метааналізі порівнювали ефективність і переносимість 20 різних антидепресантів для підтримувальної терапії пацієнтів із ВДР. Порівняно із застосуванням плацебо, СІЗЗС (циталопрам, флуоксетин, флувоксамін, пароксетин і сертралін), СІЗЗС (десвенлафаксин, венлафаксин і дулоксетин) та інші антидепресанти (міртазапін, тіанептин, амітриптилін, нефазодон, вортіоксетин і ребоксетин) забезпечували нижчий рівень частоти рецидивів через шість місяців. Крім того, рідше ­відбувалося припинення лікування з усіх причин за тера­пії пароксетином, сертраліном, венлафаксином, десвен­лафаксином та вортіоксетином, ніж плацебо, а частота скасування терапії через побічні ефекти була вищою в разі приймання сертраліну.

Нудота / блювання частіше виникали при ­застосуванні десвенлафаксину, сертраліну та вортіоксетину ­порівняно з плацебо, тоді як при використанні венлафаксину частота запаморочення була нижчою.

Загалом пароксетину, венлафаксину, десвенлафаксину та вортіоксетину притаманний сприятливий баланс ефективності, прийнятності та переносимості при лікуванні дорослих пацієнтів зі стабільним пере­бігом ВДР (Kishi etal., 2023).

Наприклад, за даними аналізу потенційної лікарської взаємодії нових антидепресантів та атипових антипсихотичних засобів, циталопрам, десвенлафаксин, есциталопрам, мірта­запін і венлафаксин мали низький потенціал такої взаємодії з паліперидоном, ніж агомелатин, бупропіон, вортіоксетин, флуоксетин, пароксетин тощо з іншими анти­психотиками (Kennedy etal., 2016).

Венлафаксину притаманний сприятливий профіль щодо потенційної взаємодії з лікарськими засобами, оскільки він є слабким інгібітором ізоферментів CYP2C9, CYP2D6, CYP1A2 або CYP3A3/4 (Ereshefsky, 1996).

Дані дослі­дження підтвердили наявність кореляції між залишковими симптомами та соціальним ­функціонуванням у пацієнтів із депресією. Зокрема, у пацієнтів із залиш­ко­вими симптомами фіксували серйозніші пору­шення соці­ального функціонування та когнітивної функції, що призводило до погіршення якості життя.

Серед залишкових симптомів у пацієнтів були пригніченість, пога­ний настрій, недостатність уваги, зниження інтересу до звичної діяльності, підвищена втомлюваність і тривожність. Тож, обираючи анти­депресант для лікування пацієнтів із ВДР, важливо ­також брати до уваги його ефективність у боротьбі зі ­згаданими залишковими симптомами для ­поліпшення соціального та ­когнітивного функціонування та досягнення функціо­наль­ного відновлення та задоволеності цієї групи осіб (Thase etal., 1997; Wang etal., 2020).

Висновки

Отже, за результатами ретроспективного об’єднаного ­аналізу R. S. McIntyre etal., венлафаксин XR є ефективним ­засобом для лікування пацієнтів із ВДР з ознаками анге­донії та амотивації.

Терапія вказаним препаратом сприяє досягненню значущого поліпшення показників оцінювання ангедонії та дефіциту мотивації порівняно з прийманням ­плацебо. Автори також вважають, що в майбутніх дослі­дженнях слід продовжити порівняння ефективності застосування антидепресантів за цими параметрами.

Підготувала Наталія Купко