Ісаак Ньютон: на березі океану істини

Ісаак Ньютон

Видатний англійський вчений Ісаак Ньютон (1643–1727) зробив величезний внесок у розвиток математики, фізики й астрономії та став легендою ще за життя. Тому в його біографії важко відокремити реальні факти від численних міфів. І якщо його наукова діяльність усебічно вивчена й гідно оцінена, то сама його особистість потребує окремого висвітлення. А­дже Ньютон був украй непростою людиною — замкнутою, підозріливою, гнівливою, мстивою і самозакоханою. Це наштовхнуло сучасних дослідників на думку про наявність у нього певних психічних розладів. Серед імовірних діагнозів називають синдром Аспергера, манію величі, параною, біполярний афективний розлад, шизофренію тощо.

Становлення генія

Ісаак народився в садибі Вулсторп (графство Лінкольн­шир, Велика Британія) 4 січня 1643 р. внаслідок передчасних пологів. Він здавався настільки нежиттєздатним, що до нього навіть не поспішали кликати лікаря, але все ж вижив. Його батько, дрібний землевласник ­Ньютон, «слабкий, дивний, дикуватий чоловік», помер чотирма місяцями раніше. Мати, Ханна Ейско, походила зі збіднілого пасторського роду. Овдовівши у віці 20 років, вона згодом вийшла заміж за священника Сміта, який наполіг на її переїзді до іншого села без сина, і народила ще трьох дітей.

Біографи вважають, що це був найтравматичніший епізод у житті майбутнього вченого. Він мешкав із бабусею, але вкрай гостро відчував себе покинутим, незахищеним і нікчемним. Ісаак зростав замкнутим і відлюдькуватим, не грався з іншими дітьми, розважався, майструючи з дерева. Як зазначає дослідник Пітер Акройда, навіть ­ставши дорослим, він остерігався емоційного контакту з ­людьми, вирізнявся підозріливістю й потайливістю, проявляючи при цьому сильне бажання упорядкувати та убезпечити своє життя. Хоча психолог Саймон Барон-Коен пере­конаний, що його труднощі із соціалізацією свідчать про наявність розладу спектра аутизму (РСА), зокрема синдрому Аспергера.

Водночас Ньютон уже змалку був егоїстичним і владним, мав схильність до несподіваних вибухів гніву і проявів агресії, яку скеровував на однолітків, рідних і слуг. Очевидно, він затаїв на матір дуже глибоку обрáзу. Пізніше зізнавався, що навіть хотів спалити будинок вітчима разом з усіма мешканцями. Та після восьми років шлюбу Ханна знову лишилася вдовою і повернулася додому з двома доньками і сином від Сміта. Але на поведінці ­Ісаака цей факт майже не позначився. До нас дійшли унікальні його записи з переліком скоєних гріхів. Із-поміж них: «Капризував під час розмови з матір’ю», «Ударив ­сестру», «Зірвав злість на слугах», «Багато бився» тощо.

Імовірно, він відвідував якусь місцеву початкову ­школу, бо після смерті вітчима вже жадібно поглинав книги з його бібліотеки і почав конспектувати прочитане. У віці 12 років його віддали до Королівської школи в м. Грантем. Живучи на квартирі в аптекаря, хлопчик заціка­вився хімією і фармакологією. Водночас більшість шкільних предметів не викликали в нього цікавості. Та й стосунки з однокласниками не склалися, а відповіддю на їхнє кеп­ку­­вання стали прояви насилля з його боку.

Ханна вирішила забрати сина звідти і залучила до ­робіт по садибі. Однак Ісаак ненавидів сільське господарство, весь час проводив за книгами та спору­дженням різно­манітних дерев’яних механізмів (млинів, ­годинників тощо). Зрештою, завдяки клопотанням вчителя та ­дядька він повернувся до школи й успішно її закінчив, але більшість часу все ж приділяв саме самоосвіті.

Уже 1661 р. Ньютон вступив до престижного Три­ніті Коле­джу при Кембри­джському університеті і за ­браком коштів деякий період змушений був прислужувати викла­дачам. Із-поміж його наукових нотаток є деякі урив­часті фрази особистого характеру, які свідчать про неста­більність його психіки: відчуття тривоги, смуток, невпевненість у власних силах тощо. Він тримався осторонь від інших студентів і їхніх розваг (хоча кілька разів зази­рав до таверни) і, будучи вкрай святобливим, продовжував вести свій список гріхів, серед яких і «­боготворіння грошей».

Відомо, що Ісаак дуже ретельно занотовував усі свої ­витрати, а ще — не гребував займатися лихварством, пози­чаючи гроші під відсотки.

За всі роки навчання він товаришував лише з ­одним студентом — ­Джоном Вікінсом, який мешкав разом із ним, а потім став його помічником і секретарем. Їхня ­дружба тривала два десятиліття і несподівано обірвалась із від’їздом Вікінса, який обрав для себе духовну кар’єру. Відтоді вони навіть не листувалися. Біографи вважають, що вчений взагалі не вмів довіряти і відкриватися іншим. Він завжди віддавав перевагу усамітненню й був цілком самодостатньою особистістю.

Ньютон мав не просто сильний потяг до знань, а ще й неймовірно чітке розуміння напрямку руху на ­шляху до їх опанування. Отримавши доступ до величезної ­бібліотеки, він самостійно розробляв коло власних наукових зацікавлень. Упродовж першого ж року на­вчання Ісаак поглинув усе, що стосувалося математики, та почав вивчати суміжні галузі.

Втім, навчальну програму він по суті ігнорував і складав іспити досить посередньо. І лише професор Ісаак Барроу розгледів у ньому справжнього генія, а себе визнав «дитиною порівняно з власним учнем». Він довіряв йому найскладніші задачі й дивувався, наскільки оригінальними були його розв’язки.

Аnni mirabiles

Найплідніший період діяльності Ньютона ­розпочався після досягнення ним 20-ліття (пізніше його назвуть аnni mirabiles— неймовірні роки). Саме тоді він пере­йшов від теорії до практики. Зокрема, розробляв інтегральне і диференціальне числення, дослі­джував природу ­світла й почав замислюватися над існуванням сили тяжіння.

Уже 1664 р. він уклав перші математичні нариси, а його наполегливість у проведенні дослідів межувала з одержимістю. Ісаак прагнув не лише розщепити промінь на кольори за допомогою призми, а й пізнати особливості сприйняття світла людським оком. Для цього він дивився на сонце, аж доки не починав сліпнути, а також запихав собі в очну впадину тупу голку, ризикуючи взагалі втратити зір. Він не лягав спати, аж доки «не виявляв свій розум украй скаламученим» і часто забував поїсти.

Прихильники версії про наявність у нього ­біполярного афективного розладу вважають, що тоді це була маніакальна фаза.

Зрештою, Ньютон завжди був дуже помисловим і схильним до іпохондрії. Тож, коли влітку 1665 р. спалах­нула епідемія чуми, він залишив університет і разом з ­усіма книгами повернувся до Вулсторпа, де продовжив свої експерименти. Саме в його рідній садибі відбувся й легендарний випадок із яблуком, що впало йому на голо­ву (якщо, звісно, це не вигадка).

Ньютон експериментує зі світлом Садиба Вулсторп і славетна яблуня Перше видання «Начал»

Він мав неймовірну цілеспрямованість і зосере­дженість на проблемі, яку розробляв, працював швидко, ­похапливо й зупинявся, тільки досягнувши наміченого результату. Деякі біографи вважають, що він навіть умисне обме­жу­вав себе в їжі та сні, аби максимально посилити свої ­розумові здібності.

На початок 1667 р. його досліди й обчислення було ­завершено. У віці 24 років йому вдалося здійснити справжній переворот у натурфілософії. Проте Ісаак не поспі­шав ділитися цими відкриттями з людством, хоча всі свої ­думки й оформив у вигляді трактату.

Його досягнення стали настільки новаторськими, що повністю перекреслили традиційні уявлення про Всесвіт. Молодий учений, хоча й був сповнений інтелекту­альних амбіцій, не хотів одразу наражатися на відкритий конфлікт із загальноприйнятою наукою. На думку П. Акройда, йому вистачало й самого «фантастичного відчуття влади над ­світом».

Уже навесні 1667 р. Ньютон повернувся до університету, отримав звання магістра з гуманітарних наук і ­почав сам викладати. Він став професором у віці 26 років, змінивши свого покровителя І. Барроу, і залишався на цій посаді наступні три десятиліття. На ті часи викладацька кар’єра передбачала обов’язкове прийняття ­пасторського сану. Втім, Ісаак, попри свою глибоку релігійність, несподівано виступив проти цього положення й особисто ­отримав у короля дозвіл не висвячуватися.

Його життя було стабільним і забезпеченим. Він отримував гідну зарплатню й ретельно культивував імі­дж ­поважного викладача, приділяючи велику увагу зовніш­ньому виглядові та дизайну власного університетського помешкання.

Однак репутація його як педагога не була високою. Ньютон читав математичні дисципліни, а також астрономію, оптику й географію. Його заняття завжди відвідувало вкрай мало студентів, а ті, які приходили, нарі­кали, що лекції неймовірно складні й фактично ­незрозумілі. Та він продовжував читати їх у незмінному вигляді десятиліттями, нерідко звертаючись більше до стін, ніж до авдиторії. Не оцінили студенти і його курс з оптики, під час якого професор демонстрував власні унікальні, ще ніде не опубліковані відкриття. За деякими даними, він ще й заїкався, що теж не сприяло популярності його лекцій.

Сам Ісаак, до речі, не надто переймався ставленням студентів і рівнем їхніх знань, завжди ставлячи свої дослі­дження вище за педагогічну діяльність. Його вважали ексцентричним і неуважним диваком. Занурений у нескінченні розрахунки, він міг піти не до тієї церкви; ­запросивши колег, забути про їх присутність; сівши за стіл, не торкнутись до їжі тощо.

Вчений вважав, що будь-який час, не присвячений ­науці, витрачено марно. Тому він вів відлюдкуватий спосіб життя, рідко ходив у гості, уникав прогулянок і ­поїздок, не визнавав жодної фізичної активності і все частіше відштовхував людей своєю потайливістю та підозріливістю.

Неймовірно боязка й обережна натура

Дивна поведінка Ньютона певною мірою була пов’язана з його зацікавленням алхімією, якій він присвятив близько 30 років. Зокрема, охоплений жагою окультних знань, він скупляв усі доступні манускрипти на цю тему, листувався з іншими адептами, обладнав у своєму помешканні лабораторію і проводив нескінченні досліди, інколи не з’являючись на людях цілими тижнями. Оскільки подібні заняття могли бути трактовані як єресь, Ісаак тримав свою діяльність у суворій таємниці, ні з ким не ділився здобутками, а всі написані тексти шифрував у вигляді анаграм. Він постійно відчував острах, що хтось дізнається про його відкриття і скористається ними, а також боявся переслідувань, що, на думку сучасних фахівців, вписується у межі параної (манія переслідування). Тож не дивно, що один із знайомих охарактеризував його як «неймовірно боязку, обережну та підозріливу натуру».

На думку біографів, самотність виконувала для нього роль панцира, який захищав його від зовнішнього світу. Перші роки занять алхімією вчений усіляко уникав ­публічності (окрім читання лекцій), перебував у стані само­заглиблення і, як яскравий іпохондрик, вишукував у себе різні хвороби.

Він відмовлявся від співпраці з колегами, демонст­рував свої власні трактати тільки близьким друзям і дозволяв публікації лише анонімно: «Я ніяк не бажав би публічної оцінки і не зміг би з нею впоратись. Вона, вочевидь, лишень розширить коло моїх знайомств, а цього я щосили прагну уникнути». Боязнь критики змушувала його відкладати друк, аж доки не брав гору страх, що хтось випередить його. До речі, після його смерті більша частина робіт так і лишилася неопублікованою.

Ще 1668 р. Ньютон почав власноруч спору­джувати теле­скоп і тільки 1672 р. завдяки наполегливим умовлянням професора Барроу погодився продемонструвати його Королівському науковому товариству. Телескоп мав неймовірний успіх, а його винахідника одразу ­прийняли до Товариства, де він уперше виклав свої наукові теорії. Але перша його книга, 550-сторінковий трактат «Про рух тіл по орбіті», вийшла друком лише 1684 р. А за три роки побачила світ найвідоміша його робота — фундамен­тальна праця «Математичні начала натуральної філософії», у якій він сформулював закон всесвітнього тяжіння і славетні три закони, що заклали основи класичної механіки. Написана латиною книга була вкрай складною (пізніше кепкували, що її не розуміє навіть автор), і спочатку її вплив у науковому світі був не дуже помітним.

Однак це видання надало Ісааку віри у власні сили, він вийшов з усамітнення, почав активно листуватися з різними вченими й діячами, із-поміж яких — ­Джон Локк, Християн Гюйгенс, Чарльз Монтегю, Семюел Піпс тощо. Як зазначає дослідник Майло Кейнс, його інтелекту­альні амбіції були викликані потребою відновити почуття власної гідності. Науковець тішився, що прославиться у ­віках завдяки своїм видатним досягненням. Відтоді він почав регулярно замовляти свої портрети у відомих художників (усього відомо про 17 штук), і на всіх полотнах у ­нього впевнена і дещо зверхня поза, яку деякі біографи тракту­вали як ознаку нарцисизму й мегаломанії.

Втім, був і зворотний бік медалі — критика, якої він так боявся. Зокрема, найрізкіше висловлювався з цього ­приводу природознавець Роберт Гук (1635–1703), який мав власні погляди на явище гравітації. Ображений Ньютон намірявся навіть через нього вийти з Товариства; у другій редакції книги видалив усі посилання на ро­боти опонента і надалі намагався всіляко нівелювати його здобутки.

Триніті-коледж у Кембриджі Ісаак Ньютон у своєму саду восени, 1665. Роберт Ханна Ісаак Барроу, професор і наставник

Але це був лише перший епізод їхньої багаторічної ­ворожнечі. Після дискусій довкола «Начал» Ісаак зауважив, що «друк приносить мені мало користі і я не буду насоло­джуватися колишнім почуттям безтурботної свободи, доки не відмовлюсь від подібних публікацій». ­Наступна його праця під назвою «Оптика» вийшла лише через 17 років, тобто вже після смерті Гуку, який весь цей час не втомлювався нещадно критикувати теорії Нью­тона.

Характер ученого у дивний спосіб поєднував само­впевненість із надмірною вразливістю. Підґрунтя цього дослідники вбачають, знову ж таки, у його беззахисності у ранньому дитинстві. Впорядкована й систематизована праця надавала йому відчуття безпеки, яке могло бути зруйновано за найменшого зауваження.

Тож усі колеги в його очах належали до двох таборів: ті, хто поділяв його погляди і виказував захоплення, і ті, хто виступав із критикою і, як наслідок, ставав ворогом. Професійна діяльність була для науковця фактично ­єдиною формою взає­мин, а­дже інтимного життя він, по суті, не мав.

Ваш найпалкіший і найвірніший друг

Ньютон ніколи не одружувався, не мав дітей і, найімовірніше, лишався дівичем до самої смерті. Власне, немає жодних свідчень не те що про його романи із жінками, а й взагалі про спілкування з ними. Єдиний відомий його контакт із представницями протилежної статі (окрім родичок) — це, коли під час навчання у школі він майстрував для сусідської дівчинки міс Сторей та її подружок лялькові меблі.

Вчений знав, що таке статевий потяг, але умів його ­долати, і на схилі віку підсумовував: «Шлях до целібату ­лежить не в боротьбі з нестримними думками, а в запобіганні цим думкам будь-якими заняттями, читанням, роздумами над іншими речами чи бесідами». За спога­дами, Ісаак зазвичай справляв враження людини, цілком позбавленої емоцій, ніколи не говорив і не писав про них. Його служник свідчив, що за п’ять років лише раз бачив, як він сміється.

Фактично єдиними проявами його почуттів були раптові вибухи гніву, решта лишалися під суворим самоконтролем. Ньютон цілеспрямовано намагався уникати хвилювань, засу­джував прояви чуттєвості та заперечував сексуальність. До того ж він був настільки релігійним, що якось назавжди обірвав стосунки з одним товаришем лише через те, що той розповів непристойний анекдот про черницю.

Однак Ісаак досить близько спілкувався з деякими ­своїми колегами-чоловіками, що підштовхнуло ­істориків до гіпотези про його гомосексуальність. Зокрема, у віці 46 років він познайомився з 25-річним швейцарським мате­матиком Ніколя Фатіо де Дьюлле, і між ними ­одразу зав’язалися приязні стосунки. Уже за кілька місяців Ньютон писав йому: «Я був би неймовірно радий оселитися разом із Вами. Я привезу із собою всі свої книги і Ваші листи». Досі в його кореспонденції ще жодного разу не помічали подібної відвертості. Ніколя схилявся перед ним, як перед кумиром, люб’язно пропонував книги і протекцію через своїх владних знайомих, але змушений був на півтора року переїхати до Нідерландів. У своєму подальшому листуванні він жваво обговорював його дослі­дження, висловлював власні погляди і сподівався на подальшу співпрацю.

А після повернення свого протеже до Лондона Ньютон знову наполегливо запрошував його до себе в Кембри­дж. Утім, одного разу дорогою від нього Фатіо застудився й тяжко занедужав. Він був переконаний, що помирає, і надсилав старшому товаришеві щемливі прощальні ­листи, на які той відповідав із не меншою ніжністю та підпи­сував «Ваш найпалкіший і найвірніший друг».

Ніколя все ж одужав і вирушив до Швейцарії, де мав отримати спадок після смерті матері, який би дозволив йому постійно мешкати в Англії: «Я бажав би прожити поряд із Вами все життя або хоча б значну його ­частину». Ісаак обіцяв влаштувати його до університету і подбати про те, щоб «зробити ваше проживання тут вельми ­легким», але він відмовився.

Роберт Гук, реконструкція портрета Пожежа в лабораторії Ньютона, гравюра ХVІІІ ст. Ніколя Фатіо де Дьюлле, близький друг

Подальша діяльність Фатіо була пов’язана з алхімією, і він хвалився Ньютону, що відкрив еліксир здоров’я, на якому зможе заробити статок. Хоча після чотирьох ­років близького спілкування їхні взаємини, як і листування, раптово обірвалися. Ніколя прожив ще 60 років, уславився своїми досягненнями в годинникарській ­справі, а ще був пов’язаний із радикальними релігій­ними ­течіями, які привели його до ганебного стовпа, але так ніколи й не одружився. Утім жодних документальних свідчень, що їхній з Ісааком зв’язок мав сексуальне забарв­лення, не існує.

На думку біографів, для Ньютона емоційний шал цих стосунків був надміру високим. Така сильна прив’язаність, тим паче у зрілому віці, могла викликати у нього панічний страх перед раніше не відомою чуттєвістю. До того ж, як людина релігійна, він міг страждати від усвідомлення гріховної природи своїх почуттів. Причини ­їхнього розриву так і лишилися таємницею, але це бук­вально похитнуло душевну рівновагу вченого. Є навіть припущення, що саме розлука з Фатіо спровокувала його подальший період «божевілля».

Затьмарення

У життєписі Ньютона простежуються два епізоди, які безпосередньо пов’язані з його психічними розладами. Зокрема, 1677 р. у його домівці трапилася пожежа, під час якої згоріли його експериментальний журнал і ­нотатки з питань оптики та математики. Приголомшений несподіваним лихом, він ще тривалий час перебував у неймовірному збу­дженні та нарікав, що ніколи вже не відновить втраченого. Хоча відомо, що науковець був украй педантичним і навіть чернетки переписував по кілька разів. Подія ця набула широкого розголосу; пере­казували, що він збожеволів і «перебуває у затьмаре­ному стані».

Проте вже за кілька тижнів Ісаак повернувся до звичної діяльності. Однак наступного року в нього проявились ознаки параної через дискусії щодо його теорії про природу світла і кольору, у яких, зокрема, брав участь ненависний йому Роберт Гук. Учений перебував у стані постійної тривоги та роздратування. Ще за кілька місяців занедужала його мати. І хоча їхні стосунки не можна ­назвати близькими, Ньютон усе ж був глибоко звору­шений та особисто доглядав її перед смертю. Згодом ще ­деякий час він залишався в садибі, а повернувшись до Кембри­джу, на цілий рік обірвав усе своє листування з колегами, пояснюючи це «коротко­зорістю й тендітністю власного здоров’я».

Наступного разу його тривожно-депресивний стан повернувся 1692 р. Ісаак раптово втратив спокій, не міг ­спати, говорив, що його хочуть убити і пограбувати його лабораторію. Він вирішив кинути свої досліди та ­зайнявся виготовленням сидру; потім розпочав бурхливе листування на релігійні теми. Часом у нього траплялися галюцинації, він розмовляв із відсутніми людьми.

Своєму товаришу Семюелю Піпсу якось він зізна­вався: «Мене вельми непокоїть те хвилювання, у якому я перебуваю. За ці 12 місяців я жодного разу не їв і не спав, як належить, і немає в мене колишньої твердості думки». Піпс послав до нього свого племінника, який повідомив, що вченому «дошкуляє меланхолія, але ­немає підстав підозрювати, що вона зачепила його ­глузд». Однак у його листах до колег простежувалася сплутаність його думок, необґрунтована підозріливість і ворожість. Так, філо­софу ­Джону Локку він написав украй гнівного листа зі звинуваченнями, що той «докладав ­усяких зусиль, аби звести мене із жінками, та подібне… Було ­б краще, якби Ви  ­зовсім померли». Втім, згодом він надіслав виба­чення, у якому пояснював власний тон ­якоюсь «епідемічною хворобою» і тим, що «п’ять ночей поспіль зовсім не змикав повік».

Готфрід Лейбніц, математик і опонент Монетний двір у ХVІІ ст. Ньютон, 1715

Його нідерландський колега Християн Гюйгенс зазначав, що Ньютон «утратив глузд внаслідок посилених ­занять», але про нього піклувалися друзі, і через 18 місяців він «настільки одужав, що почав розуміти свої праці». До кінця 1693 р. вчений справді став повертатися до ­норми: відновилися здоровий сон та апетит, зникли ­параноїдальна маячня, сплутаність думок і роздратованість. А 1694 р. він уже взявся за розроблювання нової теорії.

Не всі біографи пов’язують пережите Ісааком затьмарення безпосередньо з психічними розладами. Зокрема, поширеною є гіпотеза, що наведені симптоми були наслід­ком його алхімічних експериментів. У пошуках філо­софського каменю він проводив досліди із важкими мета­лами, міг вдихати їхні пари та навіть пробувати на смак. Коли 1979 р. здійснили ексгумацію його тіла і провели аналіз, то в його волоссі справді виявили підвищений вміст ртуті. Однак у цієї версії є й слабкі місця, власне, відсутність характерного тремтіння кінцівок та гниття зубів, а також відносно швидке одужання.

Меланхолія і підвищена тривожність науковця могли бути спричинені публікацією його праць чи дискусіями з колегами. До того ж на початку 1690-х рр. Ньютон серйозно задумався над зміною своєї діяльності, оскільки відчував, що часи його відкриттів уже давно минулися.

Він наближався до 50-ліття і вважав це за останній шанс спробувати себе в іншій галузі, окрім викладання. Він нервово розглядав різноманітні варіанти, зважував усі «за» й «проти», аж доки нарешті не знайшов те, що його задовольнило.

Вічний диктатор

Навесні 1696 р. Ісаак дістав посаду очільника Монетного двору і не гаючись переїхав із Кембри­джа, де прожив 35 років, до Лондона та з головою поринув у нову діяльність, відчувши смак влади й можливостей. Прихильники версії про біполярний афективний розлад гово­рять про початок у нього тривалої маніакальної фази. Це були часи економічної кризи, коли необхідно було здійснити масовий випуск нових монет і вилучити всі старі. Ісаак здійснив усебічне вивчення цієї галузі (від технологічних процесів до всіх королівських указів про гроші за останні 200 років) і зробив функціонування ­Монетного двору максимально злаго­дженим, упорядкував систему бухгалтерського обліку, підрахував максимальну ефективність карбування монет, довівши його до небаченої раніше точності.

Вчений поступово збільшував свої повноваження, прибираючи до рук управління всіма процесами і 500 робітниками. Крім цього, він розкрив у собі талант справжнього детектива, а­дже взявся виявляти та знешко­джувати фальшивомонетників: особисто здійснював нальоти на їхні помешкання і проводив допити, відвідував усі суди й перечитував усі численні свідчення, а ще вербував ­агентів в 11 країнах (!), аби пантрувати зловмисників за межами Англії. Обіймав цю посаду він до самої ­смерті, тобто впродовж 27 років.

Надалі його слава як науковця лише утвер­джувалась, хоча Ісаак нічого вже не винаходив, а тільки пожинав плоди колишньої праці. Він став першим математиком, який отримав лицарське звання. Його вважали уособленням англійського генія і символом західної науки загалом, перед ним схилялися, його підносили і називали «боже­ственним Ньютоном». А 1703 р. він очолив Королів­ське наукове товариство, посівши місце покійного Гука, і доклав максимально зусиль, аби стерти ім’я опонента з історії: після його призначення якимось дивним чином зникло понад півтисячі документів, що стосувалися Гука (листування, протоколи), а також його єдиний достовірний портрет.

Вносячи у будь-яку свою справу порядок і чіткість, ­Ісаак докорінно змінив характер діяльності Товариства, перетворивши його на головний осередок наукової ­думки в Європі. Його спосіб управління був позначений крайньою авторитарністю, проявами честолюбства і манії ­величі, тож поза очі його називали «вічним диктатором».

Але сягнувши успіху й визнання, Ньютон усе ще відчував невпевненість у собі та був надто вразливим до критики, тож намагався уникати спілкування з колегами, які не поділяли його погляди чи не визнавали його досягнень, а якщо це не вдавалося, ставав невблаганним у своєму гніві й нерозбірливим у засобах помсти. Жорстокий і безпринципний, науковець постійно прагнув зганьбити суперників і продемонструвати власну перевагу.

Зокрема, розробляючи теорію припливів, він звер­нувся до королівського астронома ­Джона Флемстида за най­актуальнішою картою зоряного неба. Однак астроном не виказав йому належної шани, зазначивши, що підпорядковується безпосередньо королеві. Через те, що розлючений Ньютон почав його обзивати, Флемстид пішов на принцип: у нього були вже зібрані дані про всі відомі зірки, але він відмовився оприлюднити їх.

Після кількох років ворожнечі Ісаак якось дістався цих записів і незаконно їх опублікував. Обурений Флемстид скупив ­більшу частину цього «піратського» накладу і спалив його, а пізніше видав власну версію зоряного каталогу.

Джон Флемстид, королівський астроном Ньютон на схилі віку, 1726 Могила Ньютона у Вестмінстері Пам’ятник у Грантемі

Останнім його антагоністом став німецький математик Готфрід Лейбніц, який заявив, що перший винайшов ­диференціальне й інтегральне числення. Ньютон роз­робив власну версію ще 1666 р., але оприлюднив лише ­через 20 років, пізніше за Лейбніца. Сучасні дослідники пого­джу­ються, що вчені здійснили свої відкриття незалежно і фактично одночасно. Проте вони не втомлювалися звинувачувати один одного у плагіаті та поливати брудом.

У пошуках правди Лейбніц звернувся до Королів­ського наукового товариства, щоб воно вирішило їхній спір. Але ж установу очолював Ісаак, який не міг не скористатися своєю посадою: він особисто підібрав членів «незалежної» комісії, усі документи і свідчення та навіть власноруч написав фінальний висновок. Лейбніцу навіть не дали слова; він був розгромлений і останнє ­десятиліття прожив у забутті. Ньютон же тріумфував.

За словами біографа П. Акройда, він «ніколи не ставив під сумнів власну правоту, спонуки й мотиви. Він поводився доброзичливо, доки перед ним схилялися, але тих, хто не вірував у його геніальність, безжалісно спрова­джу­вав у похмуру безодню».

Камінці і мушлі

Останні роки Ісаак доживав у славі й достатку, мав слуг, тримав екіпаж, полюбляв дорогі меблі й текстиль. ­Проте він ніколи не був гурманом і вживав лише найпростішу їжу, а також лишався абсолютно байдужим до столичних розваг: не цікавився виставками, не відвідував опери, не читав художньої літератури. Втім, постійно вивчав ­наукові книги, продовжував займатися алхімією, багато часу приділяв дослі­дженню Біблії, а ще редагував і перевидавав свої ранішні праці.

Господарство його вела племінниця (донька зведеної сестри) Кетрін Бартон. Вона вийшла заміж 1717 р. за ­Джона Кондуїтта, який висловлював до вченого величезну шанобу і писав, що його життя є «суцільною ­працею, сповнене терпіння, скромності, помірності, м’якості, людяності, милосердя і благочестя».

Щодо його порушень психіки, то на початку ХVІІІ ст. їх не могли діагностувати. Навіть на початку ХХ ст. ­деякі біографи пов’язували їх із «певним критичним віком» або вважали «наслідком інфлюенци». Водночас низка ­дослідників була переконана, що науковець страждав на психічне захворювання впродовж усього життя.

Так, британська дослідниця Марина ­Джонс писала, що «біографія Ньютона являє собою каталог біполяр­ного афективного розладу». Його ознаки простежувалися вже в дитинстві, коли періоди усамітнення з дерев’яними ­модельками чергувались із агресивною поведінкою, за якою відбувалось каяття та укладання списку гріхів. Надалі маніакальні епізоди траплялися під час напруженої роботи над дослідами.

Критика ж зазвичай вганяла вченого у депресивний стан, ­після «вибуху» гніву він остаточно замикався в собі, заглиблювався у власні думки й обривав листування. Цю думку також поділяють й інші фахівці (Сула Вольф, Ентоні Сторр, Гершман і Ліб тощо).

Чимало прихильників дотримувалися версії про наявність у поведінці Ісаака шизотипових станів (Девід Ф. Горробін). Так, німецький психіатр Ернст Кречмер ­зазначав, що його психотичний стан «найімовірніше, можна тлумачити як легку пізню шизофренію».

Серед варіацій цього діагнозу: «млява шизофренія, що не заважала його продуктивній науковій творчості» (Ю. Віленський), «тяжкий шизофренічний розлад із ­маяченням і галюцинаціями» (В. Руднєв), «афективні та шизофреноподібні симптоми у поєднанні зі збереженням інтелектуальної сфери, що характерні для шизоафективного розладу» (О. Шувалов) тощо.

Із-поміж інших імовірних діагнозів — уже згадана ­версія С. Барона-Коена про синдром Аспергера, який ­цілком виправдовує егоцентричність вченого, брак почуття ­гумору, неприйняття думок інших, порушення сну, прагнення до чіткої послідовності й впорядкованості в ­усьому. У мережі трапляються ще й інші, необґрунто­вані версії діагнозу, типу епілепсії чи розладу з дефіцитом уваги та гіперактивністю.

Ньютон прожив 84 роки і зберіг ясність думки до остан­ніх днів, однак, передчуваючи близьку смерть, спалив ­чимало своїх паперів. Із 1722 р. його здоров’я постійно погіршувалося через сечокам’яну хворобу. Він страждав від сильного болю і помер 20 березня 1727 р.

Якось на схилі віку Ісаак сказав: «Не знаю, яким я предстану перед світом, але для самого себе я ніби ­хлопчисько, який грається на морському березі, розважаючись пошуком винятково гладеньких камінців чи незвично гарних мушель, тим часом як великий океан істини лежить ­переді мною зовсім не вивчений».

Що подивитися

«Ісаак Ньютон: Останній із магів» (2013)
(у гол. ролях — Джонатан Хайд, Хайвел Морган)

Творці документального фільму намагалися показати справжню сутність великого ­вченого ­Іса­ака Ньютона, який ­докорінно змінив розуміння Все­­світу. Документаль­ний фільм Британської телерадіомовної корпо­рації (ВВС) роз­криває ­невідомі грані особистості видатного науковця, який не лише просуває науку своєї епохи вперед, а й занурюється в ­глибини єретичної релігії, алхімії, окультних ритуалів і ставить під сумнів ­біблійні тексти. ­Знімальна група робить акцент на його важкому характері, ­схильності до усамітнення, надмірній вразливо­сті, ­неприйнятті критики й агресивній пове­дінці на ­при­кладі тривалої ворож­нечі з природо­знавцем Робертом Гуком і ­гострого ­конфлікту з астрономом ­Джоном Флемстидом.

Що почитати

Пітер Акройд
«Ньютон. Біографія»

Визнаний майстер ­біографічного жанру Пітер Акройд розповідає ­історію життя сина простого земле­­власника, який у віці 24 років уже придумав числення за допо­могою нескінченно малих вели­чин, розщепив біле світло на спектр кольорів і приступив до роботи над теорією всесвітнього тяжіння. «Я намагався вигадати новий вид біографії, поглянути на історію під іншим кутом зору», — писав автор книги, повної історичних подробиць. Акройд розповідає про Ньютона, створюючи глибокий образ справжнього вченого, людини суперечливої, честолюбної, але при ­цьому безмежно відданої Науці. ­Людини, усе життя якої, сповнене невтомної праці, було присвячене пізнанню Істини.

Підготувала Олена Тищенко