Поль Верлен та Артюр Рембо: прокляті поети

Французьку поезію ХІХ ст. неможливо уявити без двох ключових постатей — Поля Верлена (1844–1896) й Артюра Рембó (1854–1891). Своїми новаторськими віршами вони реформували традиційну лірику, відкрили несподівані засоби художнього зображення і вийшли на новий рівень самовираження. При цьому Рембó відійшов від творчості вже у віці 19 років! Але перш ніж зазнати літературної слави, митці шокували сучасників своїм бурхливим дворічним романом. Обоє психічно неврівноважені, із власними психологічними травмами, вони демонстрували епатажну поведінку, ускладнену дромоманією, алкоголізмом, наркоманією, проявами садизму й мазохізму. І на тлі всього цього писали геніальні вірші.

Не вірю в Бога я, глузую з людей,
Усе заперечую — знання, мораль, ідеї

Поль Верлен

Батьками Верлена були ­офіцер саперного полку Ніколя ­Огюст, чоловік м’який і спокійний (усу­переч факту наявності ­серед близьких родичів хронічних алкоголіків), та Стефані Дєе, ­жінка вкрай святоблива й одержима бажанням мати дітей: вона вихову­вала доньку померлої ­сестри, а переживши сама три викидні, заспиртувала всі ­зародки у склянках і милувалася ними. Коли їй було вже 35 (а чоловіку — 46), у них, нарешті, 30 березня 1844 р. народився життєздатний хлопчик. За переказами, щаслива мати ­вигукнула: «Ми назвемо його Поль-Марі на честь Пресвятої Діви, і до 7 років він буде одягатися тільки в синє».

Заможна родина Верленів згодом перебралася з Лотарингії до Парижа. Довгоочікуваний син зростав в атмо­сфері обожнювання та вседозволеності з боку батьків, але сторонні незмінно акцентували на його незугарній зовніш­ності. Крім того, Поль відзначався слабким характером, надмірною емоційністю й хворобливою чутливістю, а після перенесеного тифу став неврівноваженим, із нападами неконтрольованого гніву.

До того ж у нього підозрювали затримку розвитку, в почат­ковій школі він мав посередні здобутки, але вже в ранній юності твердо вирішив стати поетом. Так, 1853 р. батько віддав його до пансіону закритого типу, прагнучи прищепити дисципліну, але щодня відвідував сина і приносив солодощі. Верлен-молодший швидко перейняв від однолітків найгірші звички — зухвалість, лихослів’я, а ще розпусність. Перший його статевий досвід був гомосексуальним: уже в 13 років він долучився до «хлоп’ячих пустощів», що процвітали в пансіоні, але пізніше «наполегливо продовжував досліди» з повіями в місцевих борделях. На думку біографів, його подальший проміскуїтет був безпосередньо пов’язаний зі слабкістю волі й нездатністю приборкати інстинкти.

У віці 15 років Поль заявив, що більше не вірить у Бога і припинив відвідувати церкву. А у 17, за його власним зізнанням, став гірким п’яницею. Він не лише пристрастився до пиятики, а й потребував самої атмосфери шинку. Почавши з міцного пива та кави з горілкою, поет згодом спробував ледь не всі доступні види алкоголю, зупи­нившись на популярному серед богеми абсенті, вживання якого мало особливо тяжкі наслідки.

Батько мріяв бачити сина юристом і наполіг на його ­вступі 1862 р. до юридичної школи, а потім, ­використавши ­власні зв’язки, влаштував спочатку до страхової компанії, а далі — до міської ратуші, де Поль проводив не більше кількох ­годин на день. Смерть батька від «сухотки ­спинного мозку» в остан­ній день 1865 р. стала для нього тяжкою втратою і ще загострила його алкоголізм. Кожна пиятика закінчувалася вибухами неконтрольованої агресії: Верлен кидався на друзів із ножем, вимагав у матері грошей, ­побив її ємності із заспиртованими зародками і якось навіть ­намагався її задушити. І хоча він нарікав, що алкоголь зава­жає його творчості, впродовж наступних років видав (щоправда, власним коштом) три свої перші збірки — «Сатур­нічні поезії», «Друзі» й «Вишукані свята», пронизані почуттям тривоги і глибокого смутку. Четверта його ­збірка «Добра пісня» була присвячена коханню.

Ніколя Огюст Верлен, батько поета Еліза Дєе, мати Верлена Поль у молодості Матильда Моте, юна дружина

За спогадами друзів, поет «відзначався ­гротескною, монголоїдною й мавпячою потворністю…, тому був ­сором’язливим і незграбним у взаєминах із ­жінками». Приязні почуття пов’язували його зі старшою на ­вісім ­років кузиною Елізою, яка рано вийшла заміж і ­померла молодою від передозування морфієм. Водночас є відо­мості про захоплення Поля її чоловіком, Огюстом Дюжарденом, а також про його стосунки з колишнім товаришем по пансіону Люсьєном Віотті, який теж трагічно загинув. Сам Верлен характеризував власну поведінку як «розпусну, щоб не сказати неприборкану», маючи на увазі численних повій.

Але в червні 1869 р. він познайомився з наївною і цнотливою сестрою свого друга, 15-річною Матильдою Моте (1853–1914) й уже за вісім днів просив її руки. Весілля кілька разів відкладалося — то через юний вік нареченої, то через її хворобу — і відбулося 11 серпня 1870 р. ­Пізніше Матильда писала в мемуарах: «Наш шлюб був шлюбом із любові… Упродовж 14 місяців залицянь і першого року подружжя Верлен був ніжним, м’яким, уважним і ­веселим. Він зовсім кинув пити, тому ті, хто знав його до ­шлюбу, вважали, що він остаточно вилікувався, тоді як я й мої батьки просто не підозрювали, що він п’яниця».

Початок їхнього сімейного життя припав на бурхливі часи франко-прусської війни та осади Парижа, і молодятам довелося зіткнутися з відповідними небезпеками і негараздами, на тлі яких Поль знову повернувся до пиятики і став дратуватися поведінкою дружини, звинувачуючи її в холодності. Уже після зняття облоги вони перебралися до батьків Матильди, оскільки вона вже була вагітною. А через місяць до них приїхав юний поет із провінції.

Під гривою заток я корабель пропащий…

Артюр Рембо

Артюр Рембó народився 20 жовтня 1854 р. у місті Шар­левіль (Шампань) у сім’ї капітана піхотного полку Фредерика Рембó і доньки заможного селянина Віталі Кюїф. Батько був запальним авантюристом, одружився досить пізно й надалі всіляко уникав спільного проживання: брав участь у різних походах, то повертався, то кочував із гарнізону до гарні­зону, аж доки 1860 р. не кинув остаточно дружину, вагітну п’ятою дитиною. Друг сім’ї Ернест Делае пізніше зазначав, що від нього Артюр «успадкував хворобливу нестійкість примхливого характеру, невичерпну допитливість, пристрасть до подорожей і мов».

Залишившись у ранньому віці без батька, поет зростав під невсипним наглядом матері — святобливої, нервової, владної та деспотичної жінки. Зневажена чоловіком, вона замовила собі візитівки з написом «Вдова Рембó» й до ­кінця життя носила траур, обірвала спілкування з мешканцями містечка. Свою злобу Віталі виміщувала на дітях, яких суворо карала за найменшу провину: била, замикала на горищі або лишала без їжі, запере­чуючи будь-які прояви чуттєвості у ставленні до них.

Хоча Артюр мав брата і трьох сестер, проте завжди ­лишався самотнім, замкнутим і мовчазним. Його брат Фредерик, лінивий і недалекий, відзначався бунтівним норовом, погано вчився й у серпні 1870 р. втік із дому ­разом із відступаючими військами. Поет же був надміру вразливим і наївним, сахався від найменшого дотику і мав значні труднощі в соціальній взаємодії з оточенням. У ранній юності він вражав своєю святобливістю — аж до фанатизму, а також, підсвідомо прагнучи любові матері, навчився лицемірити. Ірландський професор психі­атрії Майкл Фіц­джеральд схильний вбачати в його ­поведінці ознаки розладу спектра аутизму (синдрому ­Аспергера).

У дитинстві Рембо вважали вундеркіндом: він багато читав, добре формулював думки на папері та кілька класів місцевого коле­джу закінчив екстерном, але скласти випускний іспит йому завадила франко-прусська ­війна. Вели­кий вплив на хлопця справив молодий учитель Жорж Ізамбар, який заохочував його спроби в ­літературі, а у 15 років Артюр уже отримав премію за власну поему та надалі почав публікувати вірші в часописах.

Проте вже наступного року його поведінка ­несподівано зробилася бунтівною та викличною. «Я помираю, я ­заживо гнию від бездіяльності, злості, смутку», — писав він учителю. Юнак став агресивним і цинічним, нехтував соці­альними нормами: відкрито висловлював зневагу до містян, ходив із довгим волоссям і в порваних черевиках, писав по стінах богохульні вислови та, за спогадами сучасників, кидав у священників вошей, яких розводив на власній голові. Віталі вважала, що її син збожеволів.

А незабаром він ще й почав тікати з дому. Перша непідготовлена втеча відбулася 29 серпня 1870 р. і ­закінчилася тим, що його зняли з потяга за те, що в нього не було квитка, й кинули до в’язниці, звідки його витягнув ­Ізамбар і повернув додому. Та вже за кілька днів ­Рембо ­пішки перетнув кордон із Бельгією, ночував у полях, жебракував по селах і додому його повернула поліція. А 25 ­лютого 1871 р. він дістався потягом омріяного ­Парижа, де 12 днів блукав містом і спав під мостами, 10 березня пішки ­повернувся до Шарлевіля у жалюгідному ­стані. За ­деякими даними, під час цієї подорожі його супрово­джувала якась дівчина, але достеменних відомостей про ­взаємини ­поета з протилежною статтю немає.

Мати Рембо, Віталі Артюр (справа) із братом, 1866 Жорж Ізамбар, учитель Рембо в 17 років

Водночас цей етап його хаотичних мандрів став і періо­дом інтенсивної творчості, винятково тематично й стилістично щільної. «Спочатку це було навчання, — зізнавався Артюр згодом. — Я записував безгоміння ночі, занотовував невимовне, фіксував запаморочення». Він відтворював найприземленіші процеси, мерзенність ­навколишнього світу; його лірика виклична, злостива і груба, але водночас багата на символізм, неологізми та синестезію. Найзнаковіші його твори — вірш «Голосівки», де кожна літера мала власний колір, та поема «П’яний корабель», у якій човен у бурхливому морі гово­рить ­устами бентежного автора.

У травні 1871 р. Рембо сформулював своє естетичне кредо: «Треба бути ясновидцем, стати ним. Поет робить себе ясновидцем за допомогою тривалого, величезного і систематичного розладу всіх почуттів. Усі види любові, страждань, божевілля; він шукає самóго себе, черпає в собі всі отрути, щоб видобути з них квінтесенцію. ­Невимовне страждання, яке потребує всієї його віри, надлюдської сили, а­дже він стає великим хворим, великим злочинцем, великим прóклятим…» Йому тоді було всього 16!

Артюр усвідомлював власний талант, прагнув слави й у пошуках шляхів до столичних літературних осередків надіслав свої вірші разом із листом Полю Верлену, уже досить відомому, й несподівано отримав у відповідь запрошення.

Геркулесові ночі

На материні гроші 15 вересня 1871 р. юний поет приїхав до Парижа і, не впізнавши Верлена на вокзалі (вони ж ніколи не бачились), попрямував до нього додому. Матильда з батьками були шоковані його безцеремонною провінційною поведінкою і вже за два тижні попрохали залишити їхній маєток. Поль спробував прилаштувати Артюра у своїх друзів, але в кожному домі він поводився зухвало, псував майно та крав речі, викидав одяг із вікна, ходив голим, і врешті довелося винайняти йому хоча й скромне, але окреме приміщення.

Біограф І. Гарін вважав, що під епатажем, цинізмом і вульгарністю він намагався приховати власну невпевненість і вразливість. Хоча Майкл Фіц­джеральд переконаний, що все це було ознакою аутичної поведінки (один із типів деструктивної пове­дінки, яка може призводити до злочинності).

Товариство столичних поетів теж не прийняло Рембо; навіть ті, хто допомагав йому, врешті відвернулись — ­через його нестерпний характер і постійне прагнення викликати огиду й жах у навколишніх. Біографи відзначають у нього поганий контроль поведінки, імпульсивність і безвідповідальність, брак емпатії, бездушність і відсторо­неність, а ще — безпідставні спалахи агресії. Приміром, якось на літературному вечорі він у нетверезому стані кинувся з ножем на фотографа і поранив його в руку.

Щовечора Верлен водив свого нового товариша по кафе, оплачуючи все власним коштом, привчив його до алкоголю, наркотиків і схилив до гомосексуалізму. Вони пили без міри абсент, вживали гашиш, а пізніше спробували й опіум. Уже за два місяці поети не лише пуб­лічно ­ходили за руку, навіть обіймалися на ­людях. ­Артюра, якому ­щойно виповнилося 17, 27-річний Поль іменував «маленький дружочок» і «дорогий обранець», а їхні ­зносини називав «геркулесовими ночами». На ­думку біо­графа ­П’єра Птіфіса, Рембо ніколи не мав схильності до гомосексуальних стосунків, але погодився на них, аби «посилити вплив на безвільного друга, трима­ючи його в такий спосіб у своїй владі».

Верлен і Рембо у Брюсселі (імовірно, фотоколаж) А.Фантен-Лятур. Поети, 1872 (зліва — Артюр і Поль) Жермен Нуво, поет і друг

Водночас у ставленні до жінки Верлен демонстрував крайню жорстокість. За 8 днів до пологів Матильда мала необережність зауважити, що його протеже краде книги, за що Поль схопив її за руку і скинув із ліжка на підлогу. А через чотири дні після наро­дження сина, названого Жоржем, він повернувся додому п’яним й уклався в ­ліжко до породіллі одягнутим і взутим. Матильда після поло­гів хворіла, і її доглядачці неодноразово доводилося ­захищати недужу від нападів чоловіка. Та одного разу Верлен все ж зайшов до її кімнати, щоб висловити претензії щодо кави, й обурившись спокоєм дружини, схопив немовля і жбурнув його на ліжко, а потім повалив і її й почав ­душити. Налякані батьки вивезли доньку з онуком за межі міста, а Поль перебрався жити до матері.

Але при цьому він щиро прагнув зберегти і ­жінку, і ­друга та писав листи обом. Матильда все ж пробачила його і прийняла назад, бо Артюр повернувся до Шарлевіля. Незабаром він знову приїхав до Парижа, і їхні «геркулесові ночі» відновились. У взаєминах із ­дружиною Верлен і надалі виступав справжнім садистом, погрожував їй убивством — і на словах, і на ділі, ­розмахуючи ­ножем під час сімейної вечері. Та у ­стосунках із коханцем він демонстрував безвольність і ­мазохістичні ­нахили: ­наприклад, якось Рембо прямо за столиком у кафе ­проткнув йому долоню ножем, а тоді ще кілька разів проштрик­нув стегно.

Поль 7 липня 1872 р. вийшов із дому за ліками для дружини і зустрів Артюра, який повідомив, що їде зі сто­лиці. Опісля пиятики по шинках їх уже ніхто не бачив. ­Матильда марно розшукувала чоловіка, а потім натрапила на його листи «дорогому обранцю», у яких «було стільки дивного, що спочатку здалося, ніби вони написані божевільним». Дізнавшись про його перебування в Брюсселі, вона здійснила останню спробу ­примирення і поїхала слідом. Подружжя провело разом ніч у ­готелі, і наступного дня Верлен сів із нею в потяг до Парижа, але доїхав лише до кордону й утік. Згодом він надіслав їй листа зі словами «Через Вас я ледь не вбив серце мого друга! Я повертаюсь до Рембо, якщо він погодиться прийняти мене після зради, яку Ви змусили мене скоїти». Після цього Матильда подала позов на роздільне проживання, особливо зазначивши «ниці стосунки» чоловіка з юним поетом.

А я кривавлюся і гину в ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!

Надалі митці переїздили з міста до міста, розбігалися і знову сходились. Їхні стосунки були ­супроводжувалися скандалами, ревнощами і бійками. Обидва далекі від урівноваженої поведінки, вони ще й додатково розпалювали себе алкоголем і наркотичними засобами. Матильда пригадувала, що груди її чоловіка вкривали шрами від ударів ­ножем. Він не завжди підкорювався коханцю і міг дати жорстку відсіч. Так, на думку біографині О. Мурашкінцевої, «із боку Верлена було шалене кохання, із боку ­Рембо — лишень експеримент, у якому юнак швидко розчарувався». Хоча й жінок він теж відверто зневажав. А бісексуальний Поль постійно хитався між бажанням утримати друга і прагненням повернути дружину. Сучасні дослідники вважають, що він мав імпульсивний тип емоційно нестійкого розладу особистості. Зокрема, легко пере­ходив від оргій і бурхливих веселощів до надмірного смутку, який виливав у віршах. Саме тоді постала його видатна збірка «Романси без слів». Молодший на 10 років Рембо здавався зрілішим і, безперечно, відігравав у їхніх стосунках панівну роль, ­вправно маніпулюючи партнером. Однак і його невичерпна енергія та вигадливість ­часом змінювалися сильною дратівливістю. Він ­намагався пробудити «ясновидіння», отрую­ючи себе абсен­том та опієм, але вірші вже не писав — лише поезію в прозі, яку містила збірка «­Осяяння».

Ці зловживання вкрай негативно позначалися на його несформованому організмі, призвели до лихоманки, нав’язливих думок і ­галюцинацій. Деякі фахівці, як-от психоаналітик Гаетано Бенедетті, припускали наявність у нього шизофренії.

Артюр категорично відмовлявся працювати і жив на утриманні Поля, який заробляв репетиторством. Коли восени 1872 р. митці перебрались до ­Лондона, то скоро дійшли до зубожіння й стали голодувати. Після чергової сварки Рембо поїхав до Шарлевіля і ­ненадовго повернувся, лише коли Верлен написав, що хворий і помирає. Вочевидь, його раптовий недуг був ­психологічною реакцією на від’їзд коханця. Після примирення вони у ­травні 1873 р. знову разом прибули до Англії, ­проте скінчилось усе черговим розривом, ініціатором якого вперше став Верлен. Він неочікувано спалахнув від дріб’язкових глузувань друга, прожогом зібрав валізи та кинувся до причалу. Артюр біг за ним і благав залишитись, але той відповів, що повертається до Матильди, і таки відплив до Бельгії. А за кілька днів надіслав лист зі сло­вами: «Запевняю тебе, якщо через три дні не возз’єдна­юся з дружиною, то пущу собі кулю в лоба… Остання моя думка буде про тебе, хоч ти й обзивав мене кам’яним».

Верлен і Рембо в Лондоні Рембо в Ефіопії,1883 Ізабель Рембо, сестра і біограф Артюр перед смертю, змальований сестрою

Рембо виявився цілком безпорадним перед побутовими проблемами. Перебуваючи у Лондоні абсолютно без грошей, він тільки писав розпачливі листи: «Повернись, повернися, любий друже. Клянусь, я поводитимуся ­добре… Я назавжди твій». А Поль так і не діждався ­Матильди, утім, обіцяне самогубство теж не вчинив, натомість спробував піти добровольцем в армію, але отримав відмову від посольства. Зрештою, він вислав Артюру ­гроші на дорогу, і 8 липня 1873 р. юнак приїхав до нього в Брюссель. А через два дні настала розв’язка. Верлен був у запої, у нього гостювала мати, а Рембо погрожував поверненням до Парижа. Придбавши револьвер, Поль 10 липня повернувся до готелю і вистрілив у партнера, злегка поранивши у зап’ястя. Коли ж вони разом із матір’ю вели його з лікарні після перев’язки, ­Артюр кинувся до поліцейського з вимогою затримати ­Верлена, а потім свідчив, що той віддавна погрожував йому та ще й збирався вбити дружину. Під час обшуку в поета виявили двозначні вірші й листування з коханцем; медичний огляд підтвердив факт осудних гомосексуальних зносин. А 8 серпня 1873 р. Полю присудили 2-річний термін ув’язнення, несподівано короткого з ­огляду на тяжкість висунутих проти нього обвинувачень.

Рембо пішки повернувся додому до Шарлевіля. Він перебував у відчаї та писав свою останню книгу «Сезон у пеклі», яку критики називають калейдоскопом лихоманкових та істеричних видінь у болючій спробі ­зрозуміти як себе так і зовнішні події. Востаннє митці зустрілись у лютому 1875 р. у Німеччині, після звільнення Верлена, проте й цього разу все скінчилося сваркою. Поль не дозво­лив і далі використовувати себе й, переїхавши до ­Англії, приховав свою нову адресу від колишнього коханця, бо той знову почав наполегливо вимагати гроші. Наприкінці року Артюр одержав від нього останнього ­листа: «Я ­зберіг ­колишнє почуття до тебе… Однак ти маєш чітко усвідо­мити, що я не можу утримувати тебе».

Людина видихлась, усі зігравши ролі…

Психіатр Майкл Фіц­джеральд вважав, що Рембо ­завжди лишався дитиною і ніколи не виріс емоційно. Усу­переч зухвалій поведінці, він не здатен був долати й найменші негаразди і мав схильність до періодичних депресій. Найбільше поет боявся опинитися без грошей, тому всю другу половину свого життя був одержимий ідеєю швидких заробітків. Як підрахували прискіпливі біо­графи, він відвідав 13 країн і змінив 36 професій, у ­жодній із яких не досяг успіхів. І після кожного фіаско ­незмінно повертався до рідного Шарлевіля, із якого так прагнув утекти. Спільний друг митців Ернест Делае писав ­Верлену: «Його кінець настане в божевільні: мені ­здається, що саме туди він і прагне».

У віці 19 років Артюр остаточно відмовився від літе­ратури й відтоді більше не написав жодного вірша. Подальші роки він провів у нескінченних мандрах, які мали хаотичний, імпульсивний характер і цілком вписувалися в діагноз дромоманії (схильність до втечі, ­потяг до бродяжництва).

Колишній поет бурлакував упродовж 1874–1879 рр. (переважно пішки) Європою, побувавши в Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Франції, Іспанії, Австрії, Швеції, Данії, Греції тощо. Він працював вантажником у порту, перекладачем у мандрівному цирку, ­записувався до різних військ і, отримавши преміальні, тікав, сам вербував солдатів, керував кар’єрами і будівництвом ­палацу, жебракував, неодноразово був обікрадений і депорто­ваний.

Із 1880 р. Рембо перемістився на Далекий Схід (Єгипет, Ємен, Сомалі, Ефіопія тощо), де працював агентом із закупівлі сировини, дослі­джував пустельні землі та ­врешті розпочав власну справу, заробляючи в період африканських міжусобних воєн на постачанні карава­нами зброї (а за деякими даними, і рабів).

На той час у Франції росла його літературна слава, ­проте йому було байдуже. У листах до рідних він писав здебільшого про гроші: «Уявіть собі, я весь час ношу заши­тими в пояс близько 16 тис. франків у золотих моне­тах; це завважки близько 8 кг і робить мене схильним до дизентерії. Але в Європу я все ж не можу ­повернутися через цілу низку причин… Отже, я змушений провести залишок ­своїх днів у поневіряннях, трудах і злиднях — із єдиною перспек­тивою померти в муках».

Щодо особистого життя, то після Верлена Артюр мав нетривалі стосунки з молодим поетом Жерменом Нуво, на утриманні якого провів кілька місяців у Лондоні. В Африці він привертав увагу тим, що не тримав жіночої прислуги — лише хлопчиків. Також є відомості про його тісні взаємини з молодим греком Константіну ­Сотіро, який був його правою рукою. За деякими спогадами, у нього також були наложниці-ефіопки.

Таємний лист Верлена до Рембо Ернест Делае, друг митців Матильда з дітьми від другого шлюбу, 1910 Син Жорж Верлен, 1892

Періодично Рембо охоплювали смуток і ­розчарування, а листи сповнювалися наріканнями: «Я сильно ­нудьгую, постійно. Хіба ж не жалюгідне таке існування — без сім’ї, занять розумовою працею, серед одних лише тубіль­ців… Тут боїшся поволі здичавіти через повну самот­ність і відсутність хоч якого-небудь інтелектуального ­спілкування». Він усе більше цінував своїх рідних, ­часто писав їм і дуже важко переживав смерть молодшої ­сестри 1875 р. Утім, митець залишався все так само запальним, мав ­постійні конфлікти і з начальством, і з підлеглими, причому гнів вибухав на тлі його зазвичай похмурої та мовчазної пове­дінки. В Африці він зробився скупим, заздрісливим, дріб’язковим і завбачливим.

Тривалі виснажливі подорожі, зміни клімату, ­фізичні ­навантаження, постійні голодування підірвали його здоров’я ще в молодому віці. Якась невідома хвороба спіткала його в Англії 1874 р., далі Артюр нерідко хворів під час ­піших мандрів Європою: падав від виснаження, діставав ­сонячні удари, переніс черевний тиф і малярію, яка ­періодично поверталася; а на Сході ще й заразився сифілісом. ­Уперше 1877 р. він почав нарікати на докучливий ревматичний біль у поясниці та стегні, а також на запалення в коліні та плечі. До 1890 р. біль у коліні ­настільки посилився, що поет втратив здатність до пересування. ­Тубільці несли його на ношах 300 км пустелею до найближчого порту, і навесні 1891 р. Рембо таки дістався Франції, де йому ампутували праву ногу. Лікарі трактували його захворювання то як синовіт, то як нео­плазму ­стегна, то як туберкульоз кісток.

Однак після короткочасного поліпшення повернулися нестерпні болі, галюцинації, жар і маячня. Сестра Ізабель, яка приїхала доглядати Артюра, писала матері: «Він погрожує мені, що повіситься або якось по-іншому ­накладе на себе руки, якщо я поїду від нього. Він нестерпно вимог­ливий і не витримує жодних незручностей… Мені весь день доводиться боротися з його примхами, відмовляти його від того чи іншого безглуздого бажання». Через ­певний час у Рембо почалося омертвіння правої руки, а на животі утворилася саркоматозна пухлина, через морфій свідомість його була затьмарена.

Він помер 10 листопада у віці 37 років. У ­посмертному висновку вказано діагноз поширена карцинома (рак ­кісток), а деякі сучасні дослідники вважають, що не остан­ню роль у загостренні хвороби відіграв і сифіліс.

А 1897 р. Ізабель видала біографію «Мій брат ­Артюр», у якій змалювала його в образі «праведника, святого, ­мученика, обраного», якого розчавило суворе життя. Із часом особистість Рембо зазнала переоцінки, але водно­час і міфологізувалася. Його творчість мала величез­ний вплив на митців ХХ ст., а сам він став уособ­ленням поета-­маргінала, одвічного бунтаря, геніального, бентежного і незалежного.

Та я утіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов

Своє ув’язнення Верлен відбув у прикордонному бельгійському місті Монс — завдяки материним клопотанням за максимально комфортних умов: мав не лише ­простору камеру, цілу бібліотеку книг, а й доступ до тютюну і ­навіть алкоголю. Він займався написанням новел, серед яких показовою є «Crimen amoris» як перша спроба ­осмислення стосунків із Артюром. У в’язниці поет став украй свято­бливим і демонстрував зразкову поведінку, за яку й ­вийшов на свободу на півроку раніше — 16 ­січня 1875 р.

За цей час Матильда добилася постанови про ­роздільне проживання й одноосібну опіку над сином. Вона була настільки психологічно травмована, що навіть ім’я чоло­віка викликало у неї нервовий трепіт. Власне, за ­тодішнім законодавством, розлучення могло відбутися не раніше ніж через 10 років. Тому вдруге вона вийшла заміж лише 1886 р. — за інженера Б’єнвеню Дельпорта, від якого наро­дила ще двох дітей. А Жорж, її син від Поля, із моло­дості демонстрував неврівноважену поведінку, зловживав алкоголем і був підвладний нападам амнезії. А 1907 р. Матильда знайшла в собі сили написати мемуари «Роки мого сімейного життя з Верленом», у яких назвала дві причини його краху — Рембо й абсент.

Поль так і не зміг збайдужіти до неї: то звинувачував її в нездатності гідно оцінити його талант й підтримати в кризовий момент, то слав їй вірші та вибачення, то напід­питку неодноразово поривався йти її вбити. Щодо ­Артюра, то до його від’їзду на Схід він намагався слідкувати за життям колишнього коханця через спільних друзів і завжди відгукувався про нього винятково шанобливо. Як писала із цього приводу біограф О. Мурашкінцева, «Верлен ­насправді боявся лише одного — втратити тих, кого ­любив. Цей страх Рембо ніколи не знав, а­дже ніколи і нікого не любив, зокрема і себе».

Верлен на схилі віку Люсьєн Летинуа, вихованець Художник Фредерик Огюст Казальс Поет із абсентом

Уже після виходу з в’язниці Поль працював учителем: навчав французької мови у школах різних графств Англії, а повернувшись до Франції, влаштувався викладачем у семінарію в муніципалітеті Ретель. Про природу його стосунків з одним із вихованців, Люсьєном Летинуа, й досі точаться дискусії. Вони прожили разом два роки в Англії, а потім оселилися на фермі, придбаній поетом. Юнаку присвячені 25 віршів із його збірки «Любов». А 1883 р. Люсьєн був мобілізований до війська і ­раптово ­помер у віці 23 років від черевного тифу. Згодом у ­Верлена зав’язалася «найдорожча серцю дружба» з художником Фредериком Огюстом Казальсом (1865–1941). Їхні стосунки були ознаменовані бурхливими сварками і завершилися 1888 р. від’їздом художника. Якось Поль зауважив: «У мене жіноча натура — і цим багато чого можна було б пояснити». На схилі віку він незмінно проводив час із повіями, у яких періодично мешкав і які поділяли його пристрасть до алкоголю. Останнє десятиліття Вер­лен жив як справжній жебрак і безпробудний п’яниця, його потяг до волоцюзтва набув ознак патології. Він відсидів короткий термін у в’язниці після того, як кинувся з ножем на свою стареньку матір, вимагаючи грошей; а після її смерті лишився абсолютно без засобів до існування. Саме тоді до нього прийшла літературна слава: хоча митець уже нічого не ­писав, одна за одною стали виходити друком збірки його не пуб­лікованих раніше творів. Проте суттєво його спосіб ­життя це не змінило: Поль ­водився з бродягами, ночував де випаде й останні гроші витрачав на абсент. «Чим же були викликані мої ­падіння? Звинувачувати спадковість, ­виховання? — читаємо в його нотатках. — Ах, пиятика! Це вона породила кліща, ­бацилу, мікроб хтивості, заразила плоть мою, створену для нормального життя!»

Як зазначив його друг Ернест Делае, «у Верлена прагнення до невпорядкованості було фатальним. Якби він не зустрів Рембо, усе одно не став би тверезою людиною. Рембо лише надав цьому неминучому безладу психологічного напряму».

На тлі хронічного алкоголізму стрімко ­погіршувалося його здоров’я: Поль страждав на поліневрит, артрит, ­сифіліс, ревматизм, діабет, цироз печінки тощо. А від 1886 р. він став постійним пацієнтом лікарень, у яких проводив часу більше, ніж поза ними. Власне, саме туди стікалися поціновувачі його творчості й інші митці, а ­лікарі почали змагатися за право приймати його в себе.

Наприкінці 1895 р. до його хвороб додалися ще гастрит, гепа­тит і запалення легень (внаслідок ­переохолодження, оскільки через брак грошей не було змоги ­опалювати ­помешкання). За легендою, останні дні 51-річний ­Верлен займався тим, що розмальовував у золотий колір усі ­меблі свого тимчасового прихистку. Вранці 8 січня повія знайшла його мертвим.

Біограф Андре Моруа (1885—1967) назвав його «­одним із найчистіших, найніжніших французьких поетів, який прожив життя найогидніше, найбрудніше і найбурхли­віше». Сам же Поль говорив про себе: «Немає такого ­гріха, який би я не вчинив! Я винен у всіх смертних ­гріхах або в думках, або на ділі! Я воістину проклятий».

* * *

Поль Верлен 1884 р. уклав цикл статей «Прóкляті ­поети» — про упослі­джених і невизнаних ліриків, які не бажали вписуватися в міщанське оточення і були зосере­джені на власному внутрішньому світі, до когорти яких зарахо­вував Артюра Рембо й себе.

Згодом цей вислів став прозивним, і всіх митців, які мали конфлікт із суспільством і демонстрували асоці­альну поведінку, ускладнену зловживанням алкоголем чи наркотиками, схильністю до насильства чи нервових розладів і, зазвичай, рано помирали, почали називати «проклятими поетами». Цей термін вживався також за межами Франції.

Що подивитися

«Повне затемнення» (1995)
(у головних ролях — Леонардо Ді Капріо та Девід Тьюліс)

Фільм оповідає історію пристрасних і непростих стосунків двох видатних поетів — глибоко емоційно та психологічно переконливо. Епатаж, садизм, мазохізм, ревнощі, скандали, алкоголь, ­наркотичні засоби, імпульсивні мандри і гені­альні вірші — усе це лягло в дворічні взаємини митців, які після цього розбіглися назавжди і кожен закінчив ­життя по-своєму трагічно.

Що почитати

Олена Мурашкінцева
«Верлен і Рембо»

Основне завдання книги — очистити життєписи Поля й Артюра від численних міфів і вигадок, якими овіяні їхні бурхливі стосунки. Авторка порівнює й аналізує ґрунтовні зарубіжні біографічні ­джерела та спогади близьких до поетів осіб, намагаючись віднайти правду і зрозуміти справжні рушії їхніх епатажних вчинків.

Підготувала Олена Тищенко