Королева Кристина: для душі немає статі

Кристина Августа Шведська

Кристина Августа Шведська (1626–1689) увійшла в історію насамперед не як монархиня скандинавської держави, а як ексцентрична особистість із незбагненною поведінкою. Маючи обтяжену спадковість і непросте дитинство, схильність до меланхолії та гендерної дисфорії, вона все життя намагалася досягти внутрішньої гармонії. Як відомо, Королева була винятково освіченою й прогресивною особистістю для свого часу, однак до нас дійшли переважно неймовірні міфи про неї як про «шведську амазонку», андрогіна чи навіть гермафродита. Вона й сама охоче підтримувала власну скандальну репутацію, зауважуючи: «Є чоловіки — такі самі жінки, як і їхні матері, і жінки — такі самі чоловіки, як і їхні батьки. Для душі немає статі».

Прусські предки

По материнській лінії Кристина належала до династії Гогенцоллернів, правителів Пруссії, серед яких набули поширення близькоспоріднені шлюби. Так, прапрадід ­королеви, герцог Альбрехт, 1550 р. узяв собі за другу дружину Анну Марію Брауншвейгську, яка відзначалася хворобливими істеричними припадками, була молодша ­за нього на 42 роки й доводилась йому двоюрідною онукою по матері та двоюрідною правнучкою по батькові. Подружжя прожило разом 18 років і померло в один день: герцог — від чуми, а Анна Марія, подейкували, стала жертвою підступного отруєння.

Їхній єдиний син Альбрехт Фрідріх (1553–1618) очолив Пруссію у віці 14 років, але фактична влада опини­лася в руках польських радників, які змусили його присягнути на вірність Речі Посполитій. Юнак мав дуже вразливий характер, чим далі більше замикався в собі та страждав від нападів меланхолії, які чергувались у ­нього з вибухами раптових веселощів. Його психічний розлад 1572 р. ще загострився: Альбрехт почав підозрювати, що його ­хочуть убити. Він кидався на придворних із ножем, а потім просив вибачення; то боявся ­отруєння й повністю відмов­лявся від їжі, то їв і пив без міри. Наступ­ного року опікунська рада організувала його шлюб із принцесою клевською Марією Елеонорою, яка народила йому семеро дітей, ­серед яких вижили лише доньки. Позбавлений спадкоємця і визнаний божевільним, Альбрехт Фрідріх був остаточно відстороне­ний від правління й до смерті проживав у від­даленому ­замку, де спав на спеціальному підвісному ­ліжку, а вільний час проводив за токарським верстатом, ­виготовляючи тютюнниці.

Старшу доньку герцога Анну (1576–1625) у 18 років через політичні міркування видали заміж за Йоганна ­Сигізмунда Бранденбурзького (1572–1619), сина правлячого регента. В історичних ­джерелах її характеризують як активну громадську діячку, жінку дуже добре ­освічену, вольову та надміру темпераментну. Вона особисто займалася питаннями спадщини, цікавилась політикою і мала власну дипломатичну мережу в Європі. Сповідуючи лютеранство, Анна не боялась відкрито виступати проти свого чоловіка-кальвініста, а також не терпіла його ­запоїв, під час яких навіть била його посудом по голові. Йоганн Сигізмунд, окрім алкоголю, полюбляв ще ­азартні ігри та полювання, страждав від обжерливості та з ­часом настільки розтовстів, що вже не міг пересуватися. Помер він паралізованим внаслідок інсульту.

Їхня підстарша донька Марія Елеонора (1599–1655) не вирізнялась інтелектом, проте славилась неймовірною вродою. Мати видала її за шведського короля Густава ІІ Адольфа (1594–1632) із роду Ваза, що теж мав ­обтяжену спадковість. Зокрема, його дідусь — король-тиран ­Густав І, а з-поміж дядьків — хворий на шизофренію Ерік XIV та психічно нестабільні Магнус і Юхан ІІІ (детальніше про них у журналі «НейроNews», 2014, № 7).

Анна Марія, прапрабабуся Альбрехт Фрідріх, прадід Анна Прусська, бабуся Йоганн Сигізмунд, дідусь

Молода королева не здобула популярності. Сучасники описували її як легковажну й поверхову особу, ласу до розваг і розкошів, екстравагантну та ­настроєву. До того ж вона була неврівноваженою і надміру емоційною, схильною до афектів, істеричної поведінки. ­Марія Елеонора відзначалася хворобливою прив’язаністю до свого чоловіка й під час його частої відсутності (через війну) впадала в депресію і, не здатна була контролювати власні емоції, поривалася супрово­джувати його. Через надмірну знервованість її перша вагітність завершилася наро­дженням мертвої дівчинки. Тож під час другої вагіт­ності Густав умисне лишався вдома. Наро­джена 1623 р. їхня донька Кристина Августа прожила менше року, і її смерть призвела до серйозного погіршення психічного стану матері. Наступна дитина — довгоочікуваний син — теж народилася мертвою. І лише 19 грудня 1626 р. на світ з’явилася майбутня королева, названа іменем померлої сестри. Більше дітей у подружжя не було: король побоювався за психічне здоров’я дружини та й сам увесь час перебував на війні.

Коли 1632 р. він загинув у бою в Німеччині, Марія Елео­нора втратила глузд від горя. Понад півтора року вона не дозволяла поховати чоловіка, перевозила його тіло з місця на місце, забороняючи виставляти в ­церквах, і говорила про намір покінчити життя самогубством. ­Окремо вона забальзамувала серце Густава й ­підвішувала його над своїм ліжком. Міській владі ледь не силоміць вдалося поховати короля, але вже за кілька днів вдова вимагала дістати труну. Тож не дивно, що її ­відсторонили від регентства, що, своєю чергою, зумовило в неї пара­ної­дальні схильності.

Наро­джена в сорочці

Оскільки Густав ІІ Адольф не залишив спадкоємців чоло­вічої статі (хоча мав 16-річного бастарда), шведський престол успадкувала його дочка Кристина, якій щойно виповнилося шість років. Цікаво, що одразу ­після на­родження її прийняли за хлопчика. В автобіографії вона оповідала: «Я народилася в сорочці, і тільки ­обличчя, руки й ноги були оголеними. Моє тіло ­вкривало ­волосся, й у мене був грубий, сильний голос». ­Акушерки поквапилися повідомити королю про сина, а потім не ­могли наважитись відкрити правду. Однак він сприйняв ­звістку спокійно, зазначивши, що ­дівчинка ще порадує його не менше за хлопчика, і «виросте ­хитрою, раз змогла всіх нас обдурити». Із цього приводу дослідник С. ­Фокін ­писав: «Кристина з наро­дження увійшла в життя під знаком обману, хибного враження, такого приховування ­істини свого єства, що воно незмінно двоїлося, весь час постаючи в ореолі психофізіологічної амбівалентності». Цей неоднозначний епізод з її біографії дав поштовх для різних теорій про те, що вона була псевдогермафродитом (чоловікоподібна жінка, інтерсексуал). На цю тему 1937 р. професорка гінекології Еліс Ессен-Мьоллер ­навіть опуб­лікувала цілу монографію.

Мати ж новонаро­дженої впала у відчай через невдалу, уже четверту, спробу подарувати чоловікові сина. Крис­тина пізніше пригадувала: «Вона мене терпіти не могла, бо я була дівчинкою й потворною…, чорнявою, як маленький мавр». До того ж нянька впустила її зі сходів, і майбутня королева зламала плече, внаслідок чого на все ­життя лишилася кривобокою та завжди маскувала свою деформовану поставу шалями. Тож уже з раннього віку в неї розвинулись комплекси провини і неповноцінності, а ще відчуття непотрібності.

Її взірцем для наслідування став батько. Він прожив усього 37 років, але увійшов в історію як мудрий правитель, талановитий полководець і непримиренний ­захисник віри. Кристина востаннє бачила його у 3-річному віці, коли він вирушав на війну. Проте Густав устиг ­лишити розпоря­дження, аби доньку виховували як ­справжнього принца. До повноліття її опікала спеціальна рада на чолі з канцлером Акселем Оксеншерною. Для спадкоємиці престолу розробили ґрунтовну освітню ­програму, що перед­бачала, крім широкого кола загальних предметів, також типово чоловічі вправи на кшталт їзди верхи, фехтування, гімнастики, плавання тощо, які вона опанову­вала із задоволенням.

Як зазначає психіатр О. Шувалов, королева змалку підсвідомо намагалася наслідувати батька, віддаючи пере­вагу всьому, що вимагало проявів сили, спритності й сміливості, й водночас зневажаючи всі жіночі заняття типу ігор з ляльками чи рукоділля. Однак і зовні вона була більше схожою на хлопчика: мала чоловічу статуру та хлопчачі манери, різкі риси обличчя і грубий низький голос, а ще успадкувала батьків вольовий, незламний ­характер.

Після смерті чоловіка Марія Елеонора ­намагалася зблизитись із дочкою, на яку «звалила цілий шквал ніжності — одночасно егоїстичної й нерозумної». Але Кристина не терпіла її істеричну поведінку і вважала матір хворою жінкою, оскільки тá «виражала свою любов і скорботу в такий спосіб, що її слід було скоріше пробачити, ніж виправдати». Маленька королева ­почала сторонитися ­матері, воліючи проводити більше часу зі ­своїми вчителями та наодинці з книгами. А 1636 р. ­Марію Елео­нору, зважа­ючи на її неврівноваженість, позбавили ­опіки над донькою і відправили до ізольованого на острові замку. Там вона погрожувала вчинити самогубство, а за ­чотири роки втекла до Данії, розігравши ­цілий шпигунський план, згодом перебралася до Пруссії, але 1647 р. поверну­лась до Швеції.

Марія Елеонора, мати Густав ІІ Адольф, батько Кристина в дитинстві Канцлер Аксель Оксеншерна

Кристина не знала в ранньому віці турботи і тепла. ­Після від’їзду матері її опікала тітка по лінії батька Ката­ріна Шведська, впродовж нетривалого часу дівчинці вдалося відчути справжню родинну атмосферу і потоваришувати зі своїми кузенами. Однак коли їй було всього 11, тітка померла. «Другим батьком» вона називала Акселя ­Оксенштерну, але, за спогадами, надто прагматичний і заклопотаний державними справами канцлер не мав ­змоги приділяти їй достатньо уваги.

Юна королева була фактично позбавлена повноцін­ного дитинства, звичних її вікові розваг і товариства однолітків. Вона росла відлюдкуватою і потайливою, схильною до періо­дичних нападів меланхолії. Змалку весь її час був розписаний між напруженими заняттями. Не за роками ерудована, Кристина не зупинялася в опануванні наук, ­постійно вдосконалюючи свої знання мов, цікавлячись культурою, філософією, медициною тощо. Утім біографи відзначають, що на противагу зрілому інтелекту її емоційні здібності лишались недорозвиненими; вона багато ви­вчила, але не могла сформулювати власні думки. На ­думку Б. Григор’єва, розуміння власної виняткової освіченості сприяло розвитку в неї почуття вищості над іншими, а усвідомлення жіночої неповноцінності ­загострило відчуття честолюбства й прагнення ­дорівнятися до свого ­батька і навіть перевершити його.

Північна Мінерва

Починаючи із 16-річного віку, Кристина вже брала участь у засіданнях ради, а у віці 18 років почала пра­вити самостійно. Вона швидко виробила авторитарний стиль правління, відмовившись від курсу канцлера ­Оксеншерни. Молода королева проявила себе як над­міру ­самодостатня та самовпевнена: не терпіла опіки над ­собою, переконань, відмінних від її власних, відкидала чужі поради й наполягала на негайному виконанні своїх вказівок. Її зверхність і впертість поєднувалися з егоїстич­ністю та холодністю поведінки.

До монарших обов’язків вона ставилась ­відповідально, запровадила жорсткий розпорядок дня, поєднуючи державні функції з освітою та інтенсивними фізичними вправами, спала по кілька годин на добу, відмовлялася від повноцінного харчування і віддавала перевагу мінімаль­ному комфорту. Уже в молодому віці у неї почалися проб­леми зі здоров’ям. Щомісяця у Кристини піднімалася темпера­тура, вона страждала від мігрені, сильного болю з лівого боку живота, які супрово­джувалися ­непритомністю і навіть конвульсіями. Тогочасні лікарі пов’язували це зі шкідливим для жінок (як тоді вважали) інтелектуальним перевантаженням та лікували відповідно до вчення Галена про ­рідини: вона була не «холодна і суха», а «гаряча і суха», тому її «охо­лоджували» різноманітними способами.

Весь час правління королеви припав на воєнний ­період, і вона доклала значних зусиль для забезпечення миру — зокрема, підписала Вестфальський мирний дого­вір і сприяла виходу Швеції із Тридцятилітньої війни. Радники поважали її, називали приро­дженою дипломаткою й Північною Мінервою (богинею мудрості, пере­моги та покровителькою мистецтв і ремесел). Головною метою монархині стало перетворення Швеції на столицю скандинавського гуманізму. Кристина не лише подавала особистий приклад, невпинно підвищуючи власний культурний рівень і ставши однією з найосвіченіших жінок ХVІІ ст. «Як же мене дратує те, що я витрачаю своє ­життя не на навчання, — нарікала вона. — Я така нещасна, що тисячі інших справ відволікають мене від ­найприємнішого». Королева зібрала величезну колекцію книг і творів мистецтва, заснувала перші в країні театри, відкрила кілька академій, а також згуртувала при своєму дворі цілу ­плеяду видатних учених із різних країн. Наприклад, філо­софію їй викладав славетний Рене Декарт (французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії).

Водночас уже в 20 років повною мірою означилася ­суперечливість її натури. Як писав психіатр П. Ковалевський, «Кристина успадкувала розум батька і тваринний бік матері. Тож не дивно, що в такої розумної й інтелігентної жінки спостерігалися вчинки божевільні та невластиві мислячій людині».

Окрім інтелектуалів, вона оточувала себе й всілякого роду пройдисвітами та аферистами, які заполонили її палац і наповнили його сварками й інтригами, що вийшли з-під її контролю. Королева тільки ускладнювала ситуацію, бездумно роздаючи гостям землі, маєтки і дворянські звання, поро­джуючи між ними ревнощі та спорожнюючи цим казну. У її поведінці з’явилися риси неврівноваженості та примхливості. При дворі не стихали концерти, бали, маскаради й численні ­вистави, що викликало ­зрозуміле невдоволення народу.

Екстравагантну репутацію монархині підкріплювала і її гендерна невизначеність. Кристина іменувала себе лише «король» і все частіше вбиралась у чоловічий ­костюм, дозволяла собі по-мужицьки вільну поведінку і навіть міцне слівце в розмові, що ніяк не пов’язувалося з її амплуа інтелектуалки.

15-річна королева Кристина на коні Диспут із Рене Декартом Портрет монархині, 1650 р.

Культуролог Жан-П’єр Кавайє зазначав, що вона втілювала «абсолютно аномальну й абсолютно анормальну фігуру влади, але не тому, що вона жінка, а тому, що вона жінка, яка виставляє на показ сильну маскулінність і ­зостається, тим не менше, жінкою, бо зуміла втілити в собі і слабку, і сильну стать одночасно, тобто жодну з них повною мірою».

Сучасники лишили численні спогади про її грубий ­голос, чоловічу ходу, поставу і наявність волосся на ­обличчі. Але водночас королева ще й виклично заявляла, що «зневажає все, що має стосунок до моєї статі», демонстративно оминала жіноче товариство і навіть ­замість покоївок наймала камердинерів. Їй приписують фразу: «Я люблю чоловіків не тому, що вони чоловіки, а тому, що вони не жінки».

Сучасні біографи вважають, що вона мала не просто проблеми з гендерною ідентифікацією чи гендерну дисфорію (вро­джені або як наслідок обставин її виховання), а найімовірніше, й певні ендокринні хвороби. Власне, серед гіпотетичних діагнозів називають андрогенітальний синдром, синдром полікістозних яєчників, синдром тестикулярної фемінізації, комплексне поліендокринне захворювання тощо. Із записів придворного лікаря відомо, що в неї були менструації, однак століттями вченим не давало спокою, чи була Кристина все ж повноцінною жінкою з погляду фізіології. А 1965 р. вони розкопали ­могилу королеви й, оглянувши скелет, дійшли висновку, що він таки жіночий. Утім, усі внутрішні органи було вилучено ще в процесі бальзамування. Лише в 2000-х рр. шведські науковці взялися дослідити щодо гендерних розладів ДНК, отриману зі шматочка тканини з волос­ками із її ­труни, однак через дискусії про етичний бік ­такого аналізу, ДНК й досі зберігається в ­Уппсальському універ­ситеті недослі­дженою.

Кристина вже з юності висловлювала вкрай ­негативне ставлення до заміжжя і наро­дження дітей, пізніше ­навіть забороняла з’являтися при дворі вагітним жінкам. Її ідеалом була Єлизавета І Тюдор, відома своєю незайманістю. І хоча нині так достеменно і не з’ясовано, чи мала вона взагалі змогу жити статевим життям, однак відомо про кілька її провокативних любовних романів, при­чому з представниками обох статей.

Sängkamrater

Інтимне життя королеви — найбільш дискусійний ­момент її життєпису. Досить важко виокремити правду із цілого пласту міфів, у яких їй приписували то гермафро­дитизм, то гомосексуалізм, то розбещеність і проміскуїтет.

Кристині почали шукати нареченого ще з 5-річного віку. Батько планував видати її за курфюрста Бранденбурга, а після його смерті мати вела перемовини з данським принцом. Рада регентів сподівалася, що спадкоємиця вийде заміж ще до повноліття й далі правитиме її чоловік. Після вступу на престол вона постійно вдавалася до відмовок, що незабаром вступить у шлюб зі ­своїм кузеном, аж доки офіційно не оголосила про намір ­лишитись незаміжньою. За час правління їй також надходили пропозиції від королів Іспанії та Польщі, ­принца Португалії та сина страченого англійського ­монарха, які всі було відхилено.

Біограф Свен Стольпе вважає, що королева відчувала відразу до сексу як такого і прийняла рішення не виходити заміж на тлі сексуального неврозу через «усвідомлення власної ненормальності». Водночас дослідник пере­конаний, що вона все ж мала потяг до чоловіків, який, проте, ніколи не набував фізіологічного ­вираження. У недописаній автобіографії Кристина говорила про свій надто пристрасний темперамент і зізнавалася, що неодно­разово опинялась на межі падіння, але зрештою змогла опанувати себе. На противагу власній нестримній ­матері, вона завжди намагалася суворо контролювати власні емоції та зазвичай уособлювала холодність і ­алекситимію.

До кузена Карла Густава (1622–1660) монархиня мала приязнь ще із дитинства. У юності між ними тривало ­тепле листування. Коли ж оточення почало тиснути на неї, варі­ант з імовірним заміжжям за кузеном видався їй досить зручним: вона періодично робила йому аванси, але ­постійно відкладала дату. На той час Карл займався військовою кар’єрою, не цурався жіноцтва й нажив кількох позашлюбних дітей. Кристина призначила його головнокомандувачем шведської армії в Німеччині, а 1649 р. офіційно оголо­сила своїм спадкоємцем на престолі.

Вона ніколи не жаліла титулів і зробила полковником лейб-гвардії свого 23-річного придворного фаворита Магнуса Делагарді (1622–1686). Його мати, колишня фрей­ліна, у молодості мала палкий роман із батьком коро­леви Густавом ІІ ще до його одруження. Тому подейкували, що Магнус, старший із її 14 дітей, міг бути насправді зведеним братом Кристини. Однак монархиня не зважала на чутки і щедро обдаровувала його дорогими подарунками у вигляді нерухомості й нових чинів. Тож незабаром почали пліткувати про те, що вони коханці, дарма що вона особисто влаштувала шлюб Делагарді зі своєю кузиною Марією Єфросиною, яка народила від нього 11 ­дітей. Утім, це не завадило Магнусу утримувати статус офіційного ­фаворита ціле десятиліття.

Більшість біографів пого­джуються, що королева була справді закохана в нього, тоді як він лише вправно вдавав взаємність для отримання вигод для себе й усіляко уникав реального зближення. Вочевидь, ця неодно­значна ситуація видавалася надміру напруженою для Крис­тини, яка мала повсякчас гамувати власні почуття перед ­очима численних придворних, стала нервовою, дратівливою, нарікала на моральну й фізичну розбитість. Дослідник Карл де Більдт переконаний, що з Магнусом вона все ж перетнула межу. Цікаво, що на цей же період припало і її захоплення жінкою.

Магнус Делагарді Ебба Спарре Карл Х Густав, кузен і спадкоємець Кристина, 1661 р.

Ебба Спарре (1626–1662) вважалася найгарнішою фрейліною при дворі, за що отримала прізвисько Белль (Прекрасна). Монархиня, усупереч своїй зневазі до жіно­цтва, приділяла їй забагато уваги й самá провокувала поши­рення чуток про їхні нетрадиційні взаємини: то представляла її послам як свою sängkamrat (подругу по ліжку), то розписувала, що її інтелект не поступається тілесній красі. Вона умисне зірвала заручини Белль із родичем ­канцлера Оксеншерни і пізніше видала її за Якоба Делагарді, молод­шого брата свого фаворита. До речі, шлюб цей тривав ­усього шість років і не був щасливим: усі троє дітей Ебби померли маленькими, чоловік загинув у віці 29 ­років, а сама вона прожила лише 36 років.

На відміну від Магнуса, якого Кристина остаточно віддалила від себе 1653 р., її стосунки з фрейліною продовжувалися до самої смерті останньої. Після від’їзду королеви вони вели інтенсивне листування — тепле й досить двозначне. Наприклад: «О, яка б я була щаслива, коли мені було б дозволено знову зустрітися з Вами, Белль, але я засу­джена на те, щоб вічно любити Вас і обожнювати Вас, так і не побачивши, — писала монархиня. — Будьте певні, що б не трапилось зі мною, я ніколи не припиню любити Вас. Цілую Вас тисячу разів». У листі від 1657 р. вона згадувала, що «Дванадцять років тому я мала привілей бути коханою Вами і я належу Вам у такий спосіб, який виключає, щоб Ви відпустили мене».

Я завжди буду щасливою

Апогеєм викличної поведінки Кристини стало її з­ре­чення престолу. Зрештою, 1650 р. відбулася її коронація, найпишніша в історії Швеції. Однак уже ­наступного року вона озвучила уряду своє бажання скласти монарші повно­важення. Радники умовляли її залишитись, але по факту тільки відтермінували її рішення на кілька ­років. Також вона висловила намір змінити віро­сповідання, ­прийнявши католицизм. Це спричинило справжній скандал, а­дже її батько загинув за утвер­дження лютеранства. Але королева відкрито приймала офіційних представників Папи Римського й іспанських послів.

Вона була вкрай виснажена — і морально, і фізично — від управління країною, від придворних інтриг, від своїх заплутаних стосунків із фаворитами. «Дарма я прокидаюсь рано-вранці й пізно лягаю — усе одно нічого не дося­гаю, — нарікала вона. — Державні справи займають весь мій час і обридли мені до смерті». Давалися взнаки й проб­леми зі здоров’ям: загострився хронічний біль, доку­чало безсоння, посилився жар, почастішали судоми та непритомність, напади тривали до години і після них довго не відновлювалося мовлення. До того ж ­монархиня стала жертвою замаху (психічно хворий зловмисник ­кинувся на неї з ножем у церкві) та дивом врятувалася від пожежі в палаці. А радники продовжували наполя­гати на заміжжі та наро­дженні спадкоємців. Біограф Б. Григор’єв переконаний, що саме небажання вступати у шлюб було найпершою причиною її зречення; зміна релігії була лише відмовкою і засобом для отримання особистої свободи й початку нового життя.

А 6 червня 1654 р. Кристина офіційно зреклася ­престолу й передала корону своєму кузену Карлу Густаву, який відтепер став Карлом Х. «Що б зі мною не сталося, я ­завжди буду щасливою, — писала вона. — Так, я щасливіша за вас усіх і лишусь такою назавжди». Заручившись зобов’язанням уряду виплачувати їй утримання (апанаж), 27-річна екс-королева обрізала волосся, одягнула чоловічий ­костюм і верхи виїхала зі Швеції. Її шлях проліг через Данію до Бельгії, де наприкінці року вона прийняла като­лицизм, і далі Європою на південь, аж до урочистого прибуття в грудні 1855 р. до Риму, де її зустрічали з величез­ними почестями. Проте перший період її життя в Італії був позначений сильним стресом, який посилили ще ­звістки про смерть її матері та канцлера Оксеншерни.

Зрікшись престолу і залишивши батьківщину, Крис­тина, утім, зовсім не припинила цікавитись політикою та брала активну участь у низці дипломатичних змов. Біо­графи досі не розуміють мотиви її вчинків. Уже через рік після прибуття до Італії вона долучилась до ­боротьби за трон Неаполітанського королівства: за спиною в Іспанії вела таємні перемовини з кардиналом Франції, який мав просувати її кандидатуру. Врешті ці інтриги було ­викрито, а колишня монархиня звинуватила в зраді ­свого посланця ­Джана Мональдескі, якого без суду й слідства наказала стратити у французькому замку. Жорстокість її вчинку вразила європейську громадськість, але вона впевнено відстоювала своє право карати власних під­даних і за межами Швеції.

Кардинал Дечіо Аццоліно Обвинувачення Мональдескі Своєрідний стиль королеви Кристина на схилі віку

Кристина мала інформаторів у багатьох країнах, сама періодично їздила Європою та продовжувала втручатись у світову політику, роздаючи дипломатичні поради, часом вкрай непослідовні й авантюрні (наприклад, про звіль­нення Близького Сходу від османів). У лютому 1660 р. раптово помер Карл Х, залишивши по собі 4-річного сина, регентом над яким став Магнус Делагарді. Стурбо­вана піднесенням колишнього фаворита, вона одразу виру­шила до Швеції й заявила, що відрікалася від ­престолу ­тільки на користь кузена. Остерігаючись її повернення, уряд змусив її підписати нову угоду на зречення. ­Однак навіть ­після такого приниження колишня королева не вгаму­вала ­своїх політичних амбіцій і 1668 р. подала свою кандида­туру на польський престол на тій підставі, що її двою­рідна ­бабуся була донькою польського короля. Проте й тут її спіткала невдача.

Кожна з подібних поразок спричиняла в неї епізоди депресії, після яких Кристина щоразу поверталась до свавільного й веселого життя. Сучасники лишили спогади, що вона була вкрай непередбачуваною, схильною до різких переходів від нудьги до веселощів, різких змін настрою і тем розмови. У своєму палаці ексмонархиня ­зібрала всіляких аферистів, організовувала прерізні розваги і жила на широку ногу, утримуючи близько 2 тис. слуг, хоча постійно перебувала у фінансовій скруті, ­оскільки апанаж зі Швеції надходив нерегулярно, й вона змушена була просити гроші у своїх іноземних покровителів. Колишня королева продовжувала вивчати ­культуру і мистецтво, листувалася з багатьма видатними ­політиками і науковцями та навіть відкрила власну академію. Однак її поведінка та вчинки й надалі шокували оточення.

Біограф Вероніка Баклі вважає, що її слабке усвідомлення соціальних норм і бажання одягатися на свій смак і діяти на власний розсуд може свідчити про наявність у неї синдрому Аспергера.

До смерті обожнювати Вас

Щойно виїхавши зі Швеції, Кристина одразу стала леген­дарною порушницею етикету, вражаючи подорожніх не тільки чоловічим вбранням і смаглявим обличчям із різкими рисами, а й своєю неохайністю, грубою ­лайкою та безцеремонною поведінкою. Але по прибуттю до Риму вона раптово змінила свій костюм на яскраві сукні та бентежила кардиналів надто глибоким ­декольте. За спога­дами, на голові в неї зазвичай була чоловіча ­перука, на щоках — товстий шар пудри, а її по-­чоловічому ­великі руки завжди лишалися без пальчат. Із віком екс-коро­лева виробила своєрідний дивний стиль: ­одягала чоло­вічу камізельку поверх укороченої спідниці, яку носила із чоловічими черевиками. Вона їздила верхи в чоло­ві­чому сідлі, а сидячи в кріслі, закидала ноги на бильця — навіть за присутності короля. Сучасники розцінювали це не як прояв мужності, а як божевілля.

Прийнявши католицизм, Кристина, утім, так і не ­стала щирою вірянкою: не відвідувала церковних служб, зневажливо висловлювалася про кардиналів, мала кілька конфліктів із Папою Римським. Згодом почали з’являтися анонімні памфлети з викриттям її атеїзму та звинуваченнями в лесбійстві.

Імпульсивність своєї натури вона намагалася ­приховати за холодністю і зверхністю. ­Колишня монархиня, як і раніше, віддавала перевагу чоло­вічому товариству, проте ширилися неймовірні історії про її стосунки з коханкою французького короля ­Марією Манчіні, про одну ­єврейку, яку вона возила із собою в кареті, і про те, як «вона залазила під поділ жінкам і вироб­ляла з ними таке, що призначено чоловікам, тому деякі дами не наважувалися представляти їй своїх доньок».

Щодо представників протилежної статі, то, як писала одна з фрейлін, «Кристина замість того, щоб ­поводитися так, аби чоловіки помирали від кохання, сприяла тому, щоб вони помирали від сорому й розчарування». ­Проте беззаперечним фактом є її близькі стосунки з ­кардина­лом Дечіо Аццоліно (1623–1689), які тривали понад три десяти­ліття. Вони зійшлися на підґрунті ­спільного зацікав­лення мистецтвом і наукою, й екс­монархиня ­стала відкрито шукати товариства моло­дого кардинала. ­Згодом він навіть порушив папську заборону на відвідування дам увечері, але вона добилася для нього спеці­ального ­дозволу. Незабаром Дечіо зовсім пере­брався до її ­палацу, займався з нею алхімією і загалом дбав про її побут. Як зазначав барон Більдт, «не важливо, чи ­ділив Аццоліно з коро­левою ложе, чи ні. У будь-­якому разі зрозуміло, що він відігравав у її житті роль повелителя».

Але 1665 р. у їхніх стосунках несподівано сталося охоло­дження. Кристина виїхала до Німеччини, звідки писала кардиналу екзальтовані листи, які вщент руйнують її образ жінки, позбавленої емоцій. Дечіо суворо наполягав на припиненні листування, тоді як вона адресувала йому найпристрасніші фрази: «Уся Ваша холодність не завадить мені до смерті обожнювати Вас», «…­оскільки лицемірство звільняє Вас від того, щоб бути моїм ­коханцем, то я звільняю Вас також від обов’язків мого слуги, бо я хочу жити і померти Вашою рабинею», «Якщо моя дружба виснажує Вас, то запевняю, що я готова накласти на себе руки, аби лишень звільнити Вас від неї» і под. Тоді колишня монархиня переживала тяжку депресію, зробилася дратівливою та мала істеричні напади, не виходила з кімнати й говорила про неминучу смерть. Врешті вона повернулась до Риму, і її стосунки з кардиналом тривали ще 20 років, перейшовши у ­дружні. Вони бачилися лиш зрідка, але часто обмінювалися ­записками: її були ніжними, а його — сухими та офі­цій­ними.

На схилі віку до її мігреней та безсоння додалися проб­леми з надмірною вагою і діабет. Мандрівник Франсуа Міссон 1688 р. описував Кристину як украй огрядну й  зовні дуже схожу на чоловіка, навіть з ознаками ­бороди. Останні роки вона доживала в Римі, розчарована та непопулярна, змушена продавати свої коштовності, аби вести нехитре господарство. Королева писала: «Я хочу жити настільки весело, наскільки це можливо; смерть, ­наближення якої я відчуваю, не лякає мене, — я чекаю її неохоче, але без страху». На початку 1689 р. вона занедужала і 19 ­квітня померла внаслідок запалення легенів. До останньої хвилини біля її ліжка перебував Дечіо Аццоліно.

* * *

Кристина справді була визначною культурною діячкою і видатною правителькою свого часу. Однак складні обставини її дитинства і внутрішні суперечності у зрілому віці завадили їй повною мірою проявити себе в ролі монар­хині. Вона постійно хиталася між холодністю і пристрасністю, між аскетизмом і жагою розваг, між чоловічою й жіночою сутністю. Як писав Е. Кассірер, королева не могла ні відкинути, ні повною мірою реалізувати той героїчний ідеал, який сформувала для себе у ранні роки. «Вона звинувачувала в цьому жіночу слабкість, яку відчувала в собі і від якої так і не змогла відмовитись».

Що подивитися

«Дівчина-король» (2015)
(у головній ролі — Малін Буска)

Події європейського байопіку охоп­люють період правління коро­леви Кристини від повно­ліття до зречення престолу. Монархиню зображено як бунтарку і порушницю загальноприйнятих норм. Вона носить чоловічий костюм і безтямно закохується у свою фрейліну Еббу Спарре, водночас даючи марні обіцянки і своєму кузену, і своєму фавориту.

«Королева Кристина» (1981)
(у головній ролі — Лєна Нюман)

Двосерійна стрічка має на меті вичерпно описати життя шведської монархині — від дитинства до зречення корони (1-ша частина) і від переїзду в Італію до смерті (2-га частина). Головний акцент було зроб­лено на розкритті рис характеру Кристини і зображенні її насамперед як особистості, яка вирізнялася досить вільною поведінкою, а вже потім як королеви на широкому історичному тлі Європи XVII ст.

«Зречення» (1974)
(у головній ролі — Лів Ульман)

Біографічний фільм оповідає ­історію королеви Кристини після її зречення престолу і від’їзду зі Швеції. Прийнявши католицизм, вона прибуває до Риму, де кардинал Аццоліно допомагає їй влитись у нове середовище. Проте їхні стосунки переходять межу і королева закохується, тоді як кардинал відмовляється від неї на догоду своїй церковній кар’єрі.

Що почитати

Борис Григор’єв
«Королева Кристина»

Книга написана на основі шведських біографічних ­джерел. Автор умисне опускає характеристику правління Кристини, не заглиблюється в історичні реалії, натомість усю увагу приділяє обставинам формування особистості монархині та намагається збагнути мотиви її вчинків, що робить подачу матеріалу жвавою й цікавою.

Підготувала Олена Тищенко