Супутні психічні стани за резистентної депресії
сторінки: 26-31
Феномен резистентної до лікування депресії досі лишається недостатньовивченим, оскільки може бути зумовленим безліччю різноманітних чинників, зокрема фармакогенетичними варіаціями та недіагностованими або нелікованими коморбідними психічними захворюваннями, що потребують ретельного оцінювання, встановлення діагнозу та адекватного плану терапії. До вашої уваги представлено огляд статті V. L. Voytenko et al. «Psychiatric comorbidities in treatment-resistant depression: Insights from a second-opinion consultation case series» видання Psychiatry Research Case Reports (2024, Jan 3; 3 (1): 100205), присвяченої аналізу серії клінічних випадків у межах інноваційної програми консультацій «друга думка» і опису найпоширеніших супутніх психічних станів, що можуть виникати в пацієнтів на тлі резистентної до лікування депресії.
Депресія є найпоширенішим і одним із найнебезпечніших для життя психічних захворювань, від якого страждають до 8 % населення США та майже 300 млн людей у всьому світі. Лікування пацієнтів із депресією пов’язане з високими витратами (Brody etal., 2018; WHO, 2023). За оцінками M. Luppa etal. (2012), упродовж життя до 65 років в однієї з трьох жінок і в одного з п’яти чоловіків трапляється епізод великого депресивного розладу (ВДР). Попри наявні ефективні стратегії лікування, до 50 % осіб із депресією мають діагностичне підтвердження свого стану або відповідні терапевтичні призначення, і лише 10–25 % отримують медичну допомогу на засадах доказової медицини (Greden etal., 2011). Третина пацієнтів, яким призначали лікування на підставі даних доказових підходів, не досягали бажаного поліпшення клінічного стану навіть після численних пробних курсів терапії відповідної тривалості та інтенсивності. За таких випадків для опису клінічного стану пацієнта застосовують термін «резистентна до терапії депресія» (РД) (Zisook etal., 2008; Trevino etal., 2014).
Імовірні біологічні, клінічні та психосоціальні кореляти і чинники ризику недостатності відповіді на лікування за ВДР вивчали в численних дослідженнях (Bennabi etal., 2015; De Carlo etal., 2016; Nelson etal., 2017; Perlman etal., 2019). За результатами D. Barnhart etal. (2018) систематичного огляду психосоціальних і клінічних чинників РД, який об’єднує дані кількох попередніх оглядів, найвагоміші докази впливу накопичено для коморбідної тривоги. Крім того, висновки щодо інших чинників (як-от вік пацієнта, тривалість поточного епізоду депресії та меланхолійні риси особистості) є неоднозначними. На думку V. L. Voytenko etal., потрібні додаткові дані досліджень для глибшого розуміння природи РД і вдосконалення процесу оцінювання часто складної та заплутаної клінічної картини.
У представленій статті на основі аналізу серії клінічних випадків запропоновано низку практичних ідей, пов’язаних із впливом загальних чинників і супутніми психічними станами у пацієнтів із РД, а також їх оцінкою в клінічній практиці. Автори описали шість історій хвороб пацієнтів із РД, які пройшли паралельне амбулаторне діагностичне обстеження для отримання висновку другого спеціаліста в межах пілотної програми консультацій осіб із цим розладом на базі університетської психіатричної лікарні м. Гранд-Репідс (штат Мічиган, США) та мережі амбулаторних клінік. Інноваційна програма спеціалізованих психіатричних консультацій охоплювала мультидисциплінарне оцінювання за участю експерта-психолога і експерта-психіатра, а також аналіз клінічних записів, зокрема анамнезу лікування та результатів оцінювання за допомогою відповідних валідних інструментів. Частина консультації, присвячена психологічному обстеженню, передбачала застосування низки стандартизованих тестів для визначення рівня інтелекту, а також особистісне оцінювання. Після завершення діагностування на підставі даних психологічного та психіатричного обстеження фахівці надали єдиний консультаційний висновок із зазначенням уточненого діагнозу і відповідних рекомендацій щодо лікування для пацієнта та його лікаря-куратора.
Структура дослідження
вгоруАвтори проаналізували шість із 14 консультаційних звітів, підготовлених під час пілотного етапу Консультаційної програми з РД протягом лютого–серпня 2016 р. Усі пацієнти, скеровані на консультацію, мали діагноз ВДР і перебували під наглядом фахівця-психіатричного профілю (наприклад, лікаря-психіатра, медичної сестри психіатричного профілю або асистента лікаря-психіатра) та психотерапевта (зокрема, психолога або фахівця рівня магістра) протягом щонайменше року без достатнього поліпшення стану. Консультації передбачали окремі клінічні інтерв’ю з психологом і психіатром, які також переглядали наявну клінічну документацію пацієнтів.
Для кожного пацієнта психолог-консультант обирав відповідні психологічні тести:
- Міннесотський багатофакторний особистісний опитувальник, 2-ге видання, реструктурована форма (MMPI-2-RF).
- Опитувальник для оцінювання особистості (PAI).
- Клінічний багатоосьовий опитувальник Міллона, 4-го видання (MCMI-IV) або 3-го видання (MCMI-III).
- Тест для оцінювання широкого спектра досягнень, 4-те видання (WRAT4).
- Тест Векслера на читання для дорослих (WTAR).
- Шкала Єля–Брауна для оцінювання обсесивно-компульсивних розладів (YBOCS).
Усю опубліковану інформацію на підставі звітів автори використовували лише за згодою пацієнтів. Ретроспективний огляд карт було виконано на основі деідентифікованих медичних записів, при цьому імена та персональні ідентифікатори змінено для збереження анонімності.
Опис клінічних випадків
вгоруКлінічний випадок 1
Нора, 54-річна заміжня жінка, звернулась по допомогу до консультаційної програми з РД через тривалий перебіг ВДР та генералізованого тривожного розладу (ГТР). За даними сімейного анамнезу психічних захворювань, матір пацієнтки страждає на біполярний афективний розлад (БАР) I типу, у батька було діагностовано депресію, у сина — розлад із дефіцитом уваги та гіперактивністю, у родичів — тривожний розлад. Виросла пацієнтка в повній родині. Попри заперечення в минулому фактів фізичного або сексуального насильства, жінка повідомила, що зростала в несприятливих для розвитку особистості умовах («емоційна занедбаність»), оскільки її батько «багато працював», а матір лише зрідка могла приділяти увагу дитині, частково через її «тяжку депресію».
Як зазначила пацієнтка, її соціальне функціонування завжди було непростим. Вона визнала певну нестабільність у стосунках і погодилась, що завжди відчувала низьку самооцінку і почувала себе незахищеною у взаєминах. Нині вона заміжня і живе із чоловіком та 27-річним сином. Має ступінь молодшого спеціаліста з медсестринства і працює за фахом. Соматичний стан обтяжений наявністю бронхіальної астми, гіпотиреозу; наявний високий рівень холестерину і низька щільність кісткової тканини; жінку турбує хронічний незначно виразний біль у спині і колінних суглобах.
Зі слів пацієнтки, протягом останніх 20 років вона приймала низку психотропних ліків. Із-поміж згаданих препаратів (у дужках і надалі по тексту зазначено кількість окремих лікарських засобів у межах одного класу) — атиповий антидепресант (1), стабілізатори настрою (2), атипові антипсихотики (2), бензодіазепін (1), небензодіазепіновий снодійний препарат (1), селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) (1), селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну (СІЗЗСН) (1) і психостимулятори (2). На момент обстеження жінка приймала щодня дулоксетин (60 мг) і бупропіон (300 мг), а також клоназепам (1 мг), кветіапін (600 мг на ніч для поліпшення сну) та габапентин (800 мг тричі на добу). Одночасно з медикаментозним лікуванням упродовж останніх дев’яти років жінка регулярно відвідувала сеанси психотерапії. Вона була тричі госпіталізована через суїцидальні наміри, зокрема на тлі передозування бензодіазепінових препаратів, які приймала за призначенням лікаря. У різні періоди вказаних епізодів стаціонарного лікування у пацієнтки було діагностовано БАР, межовий розлад особистості (МРО) та ГТР.
У межах консультаційної програми щодо РД пацієнтка пройшла психологічне обстеження, як-от завдання на читання в межах тесту WRAT4 (аналог тесту для оцінювання рівня інтелекту), опитування за MMPI-2-RF і MCMI-IV. На підставі даних тестування особистісної діагностики було встановлено тенденцію до перебільшення виразності симптомів і надмірності переживання хвороби, гострий дистрес, що узгоджується з діагнозами ГТР і ВДР, а також тривалу дисфункцію особистості. Було запропоновано уточнений діагноз: МРО з рисами уникнення та залежності; ВДР, рецидивний тяжкий перебіг без ознак психотичного розладу; стійкий депресивний епізод, ГТР. Також у клінічному звіті було зроблено висновок про те, що безперервна боротьба пацієнтки з депресією була зумовлена низкою різних чинників, зокрема схильністю до психічних захворювань, значними психосоціальними стресами (в анамнезі та поточними), хронічним порушенням сну та недостатньою корекцією симптомів розладу особистості.
Експерти консультаційної групи рекомендували діалектично-поведінкову терапію (ДПТ), загальні підходи, спрямовані на відновлення та підтримку здоров’я (як-от гігієна сну, дотримання здорового харчування та фізичної активності), консультацію фахівців-сомнологів, альтернативні психофармакологічні стратегії та розгляд можливості застосування транскраніальної магнітної стимуляції (ТМС) або електросудомної терапії (ЕСТ). Медикаментозні рекомендації передбачали продовження лікування бупропіоном і дулоксетином із можливою аугментацією препаратом літію, а також додавання золпідему з поступовим скасуванням клоназепаму.
Клінічний випадок 2
Ден, 21-річний неодружений юнак із діагностованим розладом спектра аутизму (РСА), був скерований для участі в консультаційній програмі з РД через тривалий перебіг ВДР, наявність ГТР та панічного розладу на тлі недостатньої відповіді на призначене лікування. Із сімейного анамнезу пацієнта відомо про діагностовану депресію в матері та РСА — у брата юнака; інші родичі по материнській лінії мають тривожні розлади. Також пацієнт повідомив про складнощі розвитку в дитинстві, зокрема з формуванням загальної моторики та артикуляції мовлення, що стало підставою діагностування РСА у дитячому віці. Попри позитивні взаємини в родині, юнак зазначив, що протягом більшого проміжку часу свого життя зазнавав булінгу. За словами Дена, це призвело до розвитку депресії вже в дитячому віці. Він повідомив про чотири спроби самогубства, першу з яких намагався вчинити у віці 15 років. Нині пацієнт живе зі шкільними друзями, відвідує коледж для подальшого отримання ступеня молодшого спеціаліста. Хоча його середній навчальний бал у школі становив 3,7. На момент огляду Ден перебував в академічній відпустці через пропуски занять на тлі епізодів депресії, тривожного розладу та РСА. Усупереч тому, що проживає з друзями, юнак стверджував, що ніколи не підтримував тривалих дружніх або романтичних стосунків. На додачу до симптомів депресії Ден повідомив про виразні ознаки соціальної тривожності та уникання спілкування. За останні 6 місяців його вага збільшилась приблизно на 9 кг (20 фунтів) і приблизно двічі–тричі на тиждень вживає марихуану. Вживання будь-яких інших наркотичних речовин юнак заперечував. Крім того, повідомив про порушення сну легкої чи середньої тяжкості — тривалість сну до 6 годин на добу.
До консультації за програмою з РД юнак приймав декілька препаратів, зокрема СІЗЗС (3), СІЗЗСН (1), атиповий антидепресант (1), стабілізатори настрою (2), атипові антипсихотики (2) та небензодіазепіновий снодійний препарат (1). На момент обстеження пацієнт приймав щодня дулоксетин (120 мг) та арипіпразол (5 мг), а також клоназепам (по 0,5 мг за потреби).
За даними обстеження виявлено низькі показники середнього рівня здатності до читання, постійну агравацію симптомів, епізоди депресії, постійну тривожність, інтенсивний і мінливий настрій, очікування міжособистісного відторгнення та схильність до ізоляції. Фахівці консультаційної групи встановили такі діагнози: РСА, рівень 1; стійкий депресивний епізод; ВДР, тяжкий перебіг без ознак психотичного розладу; соціальний тривожний розлад; депресія.
Пацієнту було рекомендовано амбулаторний курс психотерапії з акцентом на симптомах виразної соціальної тривоги; припинення вживання марихуани; розгляд можливості застосування ТМС або ЕСТ, а також посилення фармакотерапії для корекції інсомнії. Згідно з рекомендаціями щодо медикаментозного лікування, запропоновано подовжити тривалість поточного курсу терапії, додаткове призначення бупропіону з повільним титруванням для мінімізації ризику розвитку побічних ефектів і можливу аугментацію препаратом літію.
Клінічний випадок 3
Шерон, 34-річна жінка з багаторічною історією численних випадків госпіталізації за медичними показаннями, пов’язаними зі спробами самогубства. Пацієнтка повідомила про три спроби самогубства та госпіталізації впродовж попередніх трьох років і підрахувала, що загалом намагалася покінчити життя самогубством щонайменше 12 разів. Її медична карта містить низку діагнозів, зокрема ВДР, ГТР, обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) і МРО. Із сімейного анамнезу психічних захворювань пацієнтки відомо про дідуся, який покінчив життя самогубством, а також батька з розладом контролю над імпульсами, а саме розладом накопичення (хордінгом), сестру матері, яка страждала від депресії, брата батька, який мав психічний розлад на тлі вживання алкоголю, а також двоюрідного брата з БАР і молодшу сестру з ознаками тривожного розладу. Батьки пацієнтки розлучились, коли їй було 6 років, що призвело до ізоляції від двох молодших братів і сестер. Зі слів жінки, через негативні емоції, які пов’язані зі стосунками з однолітками в підлітковому віці нині вона тримається ізольовано від колишніх друзів. Пацієнтка заміжня, але наразі перебуває в процесі розлучення, проживає окремо від чоловіка, розділяючи з ним опіку над трирічним сином.
Шерон докладає значних зусиль для того, щоб не втратити роботу, хоча має вищу освіту. Жінка зауважила, що спить у середньому 14 годин на добу. Окрім ознак депресії пацієнтка повідомила про нав’язливі думки впродовж тривалого періоду та компульсивну поведінку. Попередня фармакотерапія передбачала численні призначення психотропних ліків, зокрема СІЗЗС (3), СІЗЗСН (1), атипові антидепресанти (3), стабілізатори настрою (2), атипові антипсихотики (4), бензодіазепін (1) і небензодіазепінові снодійні препарати (3). На момент обстеження пацієнтка приймала венлафаксин (75 мг/добу) і флувоксамін (200 мг/добу) на добу. Також протягом декількох років жінка відвідувала щотижневі сеанси психотерапії різного спрямування. У минулому пацієнтка пройшла 12 сеансів ECT, які, за її словами, не допомогли позбутися симптомів депресії.
На підставі даних особистісного психологічного тестування встановлено загальну емоційну дисфункцію з депресією, високим рівнем суїцидальності, безнадійності та генералізованої тривоги, а також стійкі ознаки МРО та депресії. Результати за шкалою Єля–Брауна для ОКР (Y-BOCS) відповідали діагнозу ОКР, що свідчило про нав’язливі ідеї сексуального змісту та надмірну зосередженість на впорядкованості зі страхом скоєння «чогось поганого» (Goodman etal., 1989). Крім того, було запропоновано на підставі отриманих даних уточнений діагноз: ОКР; МРО; ВДР, рецидивний тяжкий перебіг; ГТР.
Рекомендації передбачали призначення ДПТ з огляду на необхідність корекції симптомів МРО, а також інтенсивну амбулаторну психотерапію, спрямовану на модуляцію ознак ОКР; заохочення до дотримання режиму приймання ліків, загальні заходи для підтримки здоров’я (дієтичні рекомендації, належний рівень фізичної активності, гігієна сну), а також специфічну корекцію медикаментозної терапії: продовження приймання флувоксаміну, додаткове призначення атипових антипсихотиків з антидепресивними і тимостабілізувальними властивостями (як-от луразидон або зипразидон) і аугментацію бупропіоном.
Клінічний випадок 4
Лінда, 37-річна жінка, незаміжня, має багаторічний анамнез ВДР, але формально медичної документації немає. Пацієнтка повідомила про ознаки депресії та ГТР, періодичні епізоди паніки та розладу соціальної тривоги. Її турбують порушення сну легкої чи середньої виразності, при цьому жінка часто почувається так, ніби взагалі не спала. Із сімейного анамнезу психічних захворювань відомо, що матір, батько і брат пацієнтки мали діагностовану депресію, а бабуся з боку матері — алкогольну залежність та неодноразові спроби самогубства. Із дитинства пацієнтка згадує грубі вербальні образи та критику з боку батька, які досі викликають у неї неприємні емоції та, ймовірно, негативно позначилися на її самооцінці. Пацієнтка не вживає психоактивних речовин, не має історії правових порушень. Лінда отримала ступінь магістра освіти і 14 років працювала вчителем музики. Живе сама, наразі ні з ким не зустрічається; її близькі друзі переїхали. Для неї важливою є духовність, основана на релігії, але Лінда навмисно відвідує церкву з великою кількістю прихожан, підтримуючи тим власну анонімність.
З анамнезу відомо, що пацієнтка проходила курс індивідуальної психотерапії, який охоплював застосування методу десенсибілізації та репроцесуалізації (опрацювання травми) за допомогою рухів очей (EMDR), а також зверталась амбулаторно за психіатричною допомогою.
Серед попередніх призначень: СІЗЗС (2), СІЗЗСН (1), атипові антидепресанти (2) та небензодіазепіновий снодійний препарат (1). На момент обстеження пацієнтка приймала лише флуоксетин (50 мг/добу).
У межах діагностування за програмою з РД жінка пройшла низку психологічних тестів, зокрема PAI, за даними якого виявлено підвищений рівень симптомів депресії та тривожного розладу, а також високі показники за субшкалами румінативного неспокою та міжособистісної надмірної пильності. За даними опитувальника Міллона (MCMI-IV), виявлено уникаючі та компульсивні риси особистості.
Після вивчення історії хвороби, тестування та бесіди з лікарями-кураторами пацієнтки було встановлено уточнений діагноз: ВДР, рецидивний тяжкий перебіг без психотичних ознак; неуточнений тривожний розлад з елементами панічного розладу та розладу соціальної тривоги; неуточнений розлад режиму сну й неспання; неуточнений розлад особистості з рисами уникнення та обсесивно-компульсивними ознаками. Рекомендовано продовжити індивідуальну психотерапію з акцентом на міжособистісну терапію, дотримання гігієни сну, групову терапію ознак розладу соціальної тривоги (зважаючи на особистісні риси), фармакологічну корекцію та скерування для виконання ECT або ТМС. Фармакотерапія передбачає продовження приймання флуоксетину з можливою аугментацією бупропіоном (із ретельною титрацією для зменшення ймовірності розвитку побічних ефектів) або пробний курс терапії СІЗЗСН.
Клінічний випадок 5
Шеріл, жінка віком 55 років, заміжня. За даними анамнезу, у пацієнтки діагностовано синдром неспокійних ніг, збільшення щитоподібної залози (зоб), синдром грудного виходу; також скарги на безсоння, шум у вухах (тинітус), мігрень, нудоту, хронічну втому та функціональний тремор. Зважаючи на тривалий перебіг ВДР, пацієнтка була скерована до участі за консультаційною програмою з РД. Попередньо проходила лікування амбулаторно, зокрема курс психотерапії, медикаментозну терапію, а також курси ЕСТ та ТМС.
Раніше жінка отримувала СІЗЗС (1), СІЗЗСН (1), атипові антидепресанти (2), трициклічні антидепресанти (ТЦА) (2), типовий антипсихотик (1), атипові антипсихотики (2), бензодіазепіни (2), небензодіазепіновий снодійний препарат (1) і психостимулятор (1). На момент обстеження вона не приймала жодних психотропних засобів. Упродовж трьох років Шеріл відвідувала курс психотерапії в одного і того самого фахівця, однак нещодавно пацієнтка відчула, що вони зайшли в «глухий кут».
Спочатку жінка заперечувала наявність будь-яких психічних розладів у сімейному анамнезі, але згодом визнала, що її двоюрідна сестра з боку матері покінчила життя самогубством, а рідний дядько, ймовірно, мав ознаки депресії. Шеріл — наймолодша із семи дітей у родині, має ступінь бакалавра з мистецтва та математики, навчаючись у коледжі, активно займалась спортом.
Уже 32 роки жінка заміжня, сповідує католицизм, дітей не має через безпліддя чоловіка внаслідок перенесеної в дитинстві хвороби, але зазначила, що її стосунки із численними племінниками і племінницями допомогли їй «задовольнити материнський інстинкт». Нині Шеріл працює програмістом із частковою зайнятістю.
Під час розмови пацієнтка повідомила про симптоми, які їй дошкуляли, та описала суїцидальні думки, пов’язані з хронічним болем і фізичними обмеженнями. Суїцидальні думки переживає як нав’язливі та его-дистонічні. Жінку непокоять порушення сну легкої або середньої тяжкості, соціальна самоізоляція. Упродовж тижня вживає алкоголь, що відповідає п’ятьом стандартним дозам. Результати психологічного тестування пацієнтки свідчать про виразні прояви переживання, зумовлені тяжкими соматичними симптомами, із безпосереднім підтвердженням ознак, які відповідають ознакам депресії. Це свідчить про тенденцію до пригнічення негативних емоцій, що призводить до хронічного стресового стану.
Отримані дані вказують на соціальну самоізоляцію. Консультаційна група експертів запропонувала уточнений діагноз: ВДР, рецидивний тяжкий перебіг без ознак психотичного розладу; стійкий депресивний епізод; соматоформний розлад. Відповідні рекомендації передбачали звернення по допомогу до фахівця з когнітивно-поведінкової терапії (КПТ), забезпечення належної гігієни сну, утримання від вживання алкоголю та корекцію призначень психотропних препаратів. Оскільки застосування ECT не мало користі, застосування нейромодуляційних методів було визнано недоцільним.
Пацієнтці рекомендовано повторний курс медикаментозної терапії бупропіоном або додавання інгібітора моноаміноксидази (іМАО) чи ТЦА (як-от селегілін, амітриптилін або нортриптилін).
Клінічний випадок 6
Деббі, 69-річна заміжня жінка, яка 40 років тому перенесла артроскопію колінного суглоба, нині в неї діагностовано остеопороз, деменцію помірного ступеня, підвищений рівень холестерину. Діагноз деменції встановлено 11 років тому під час нейропсихологічного обстеження, однак звіту про це обстеження під час поточної консультації не виявлено.
Пацієнтка звернулась по допомогу до фахівців за консультаційною програмою РД через тривалий перебіг ВДР та недостатній ефект призначеного лікування. Зі слів жінки, вона відчуває депресію «все життя». За даними сімейного анамнезу, у батька був тяжкий перебіг депресії, отримував ЕСТ; племінниця має БАР.
Як зазначила Деббі, ще дитиною відчула, що матір її не любить і надає перевагу молодшій сестрі. Також вона згадала про досвід насильства та несприятливі умови для розвитку особистості дитини (соціальна занедбаність), але відмовилася від опису цих подій. За її словами, у школі вона була посередньою ученицею, хоча отримала середню освіту з поглибленим вивченням англійської, а згодом і ступінь магістра. Уперше вийшла заміж у віці 20 років, але через 16 років розлучилась. Після повторного одруження живе із чоловіком разом 30 років, хоча шкодує про цей крок, вважаючи цей шлюб «ще однією великою помилкою», оскільки не сприймає нинішні стосунки в родині позитивними. Її молодший син мешкає за кордоном, і вона жалкує, що не є частиною життя його і своїх онуків. Окрім ВДР, 11 років тому в пацієнтки було діагностовано дистимічний розлад і алкогольну залежність (нині спостерігається повна ремісія).
Пацієнтку на момент обстеження непокоїли незначні ознаки безсоння на тлі тривожного неспокою. Фахівці-консультанти діагностували в неї стан хронічної генералізованої тривоги та панічні атаки. Упродовж довготривалого лікування вона приймала численні психотропні засоби і брала участь в терапії за програмою «Анонімні алкоголіки». Раніше отримувала: СІЗЗС (2), СІЗЗСН (1), атиповий антидепресант (1), атиповий антипсихотик (1), бензодіазепін (1) та психостимулятор (1). На момент обстеження пацієнтка приймала декстроамфетамін-амфетамін (10 мг/добу), клоназепам (по 1 мг тричі на добу за потреби), кветіапін (100 мг/добу) і тразодон (100 мг на ніч для снодійного ефекту).
За висновками психодіагностики особистості було виявлено стійкі ознаки емоційного дистресу з ангедонією, анергією та суїцидальними думками. Крім того, було встановлено виразні ознаки розладу соціальної тривоги (соціофобії), загальну боязкість і тип особистості із жалісливим і песимістичним поглядом на самооцінку.
На підставі отриманих даних було запропоновано уточнений діагноз: ВДР, тяжкий перебіг без психотичних ознак; стійкий депресивний епізод; ГТР; неуточнений розлад особистості з поведінкою уникання і пригніченим настроєм. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та нейрокогнітивний розлад легкого ступеня виключено.
Рекомендації щодо лікування пацієнтки передбачали продовження психотерапії (БПТ) в амбулаторному форматі, консультацію лікаря-сомнолога, заходи з підтримки здоров’я (дотримання здорового харчування, індивідуального рівня фізичної активності, гігієни сну), а також постійний моніторинг когнітивних функцій.
Для корекції психофармакотерапії пацієнтці було рекомендовано додаткове призначення бупропіону, можливо, замість психостимуляторів, із поступовим скасуванням клоназепаму на користь міртазапіну.
Обговорення
вгоруУзагальнюючи представлені дані, V. L. Voytenko etal. звернули увагу на певні обмеження щодо кінцевої оцінки будь-яких результатів, отриманих у дослідженні на підставі даних невеликого розміру вибірки. Представлена серія випадків дає змогу простежити окремі клінічні кореляти щодо РД, зокрема супутні психічні розлади.
Так, усі пацієнти повідомляли про обтяженість сімейного анамнезу — наявність близьких родичів, які мали психічні захворювання (як-от депресія, тривожні розлади, БАР, суїцидальність та алкогольна залежність) або зловживали психоактивними речовинами.
Як зазначають автори, генетична схильність до психічних захворювань, ймовірно, не лише створює певні передумови для розвитку ВДР, але й провокує стійкість до апріорі ефективних методів лікування. Крім того, п’ять із шести пацієнтів повідомили про перенесені в дитинстві несприятливі умови для розвитку особистості або жорстоке поводження, зокрема вербальне та емоційне насильство, брак уваги з боку близьких, погані взаємини з однолітками, цькування в школі, розлучення батьків, втрата самооцінки тощо. Ці дані узгоджуються з попередніми результатами про те, що перенесений у ранньому віці дистрес підвищує ймовірність розвитку резистентності до лікування (Bernet and Stein, 1999; Nanni etal., 2012; Williams etal., 2016).
На думку V. L. Voytenko etal., поєднання біологічної схильності та пережитих у дитинстві негативних подій може свідчити про наявність взаємодії між незмінними та модифікованими чинниками (наприклад, «природа» та «виховання») у розвитку феномену РД, що потребує різноспрямованого підходу до лікування для отримання максимальної ефективності.
Автори зазначають, що п’ять із шести пацієнтів, клінічні випадки яких описано, мали задокументований анамнез коморбідного тривожного розладу, зокрема ГТР, розлад соціальної тривоги та неуточнений тривожний розлад з елементами панічного розладу і соціальної тривоги. Хоча надмірна тривожність є одним із найпоширеніших супутніх психічних станів в осіб із ВДР, подібний тандем може бути особливо актуальним у разі розвитку РД (Zimmerman etal., 2000).
Власне, особливого значення набуває ретельне оцінювання недіагностованої / недостатньо діагностованої та/або нелікованого коморбідного тривожного розладу в межах кожного стандартного обстеження або повторної фахової консультації («друга думка») для пацієнтів із РД. Четверо із шістьох пацієнтів мали так звану «подвійну депресію» — феномен співіснування ВДР і дистимії, який є маловідомим і маловивченим явищем (May etal., 2020).
Така патогенетична модель за РД не є несподіваною, оскільки «подвійна депресія» асоціюється з тяжчим перебігом розладу та недостатньою відповіддю на психотерапевтичні втручання. У клінічній практиці наявність «подвійної депресії» вважається складним клінічним випадком, проте, як зазначають дослідники, за активних терапевтичних інтервенцій такі пацієнти порівняно з особами без хронічного захворювання мають однакові шанси на одужання після ВДР (Sotsky etal., 2006).
Для мінімізації ризику рецидивів кінцевою метою лікування має бути повна ремісія симптомів (Judd etal., 2000). Однак нині для пацієнтів із РД на тлі «подвійної депресії» актуальним лишається підхід із застосуванням «моделі відновлення», яка допомагає звести симптоми стійкого розладу до залишкових і забезпечити максимальний рівень його функціонування і загального добробуту (Frese etal., 2001).
Резистентність до лікування за ВДР часто співіснує з розладами особистості (як-от МРО). Дійсно, розлади особистості (низка клінічно значущих станів і поведінкових типів, що мають тенденцію до стійкості) є одними з найпоширеніших супутніх психічних станів на тлі ВДР (Hirschfeld, 1999; Oldham etal., 1995).
Серія представлених клінічних випадків відповідає цьому висновку, оскільки у п’яти із шести пацієнтів було задокументовано наявність розладу особистості (стійкого психічного порушення, що може проявлятися вже в дитячому та підлітковому віці, планомірно прогресуючи).
Власне, поєднання ВДР і вказаних розладів є значним викликом для клініцистів, оскільки лікування пацієнтів із такою коморбідністю ускладнене значним дефіцитом психосоціального та міжособистісного функціонування, що часто зменшує ефективність інтервенцій і формує основу для резистентності до терапії (Voytenko and Huprich, 2022). Однак за наявними даними, лікування супутнього розладу особистості може сприяти зменшенню виразності симптомів як особистісних рис, так і депресії (Newton-Howes etal., 2014).
Автори метааналізу дійшли висновку, що оцінювання особистісного статусу та лікування супутніх розладів особистості є важливими методами для оптимізації відповіді на лікування у пацієнтів із депресією. Це твердження узгоджується з даними клінічного досвіду багатьох клініцистів, які працюють із пацієнтами з хронічною депресією та РД.
Представлена серія клінічних випадків демонструє значущість психологічного тестування в діагностуванні РД на етапі вторинної фахової консультації, оскільки результати оцінювання за допомогою відповідних валідних інструментів не лише поглиблюють дані, зібрані під час клінічних інтерв’ю, але й допомагають точніше визначити профіль пацієнта (Meyer etal., 2001; Bornstein, 2007).
Здебільшого наявні нині програми щодо консультування пацієнтів із РД у спеціалізованих центрах національного рівня не передбачають консультацію психолога з використанням набору стандартизованих психологічних тестів. Втім, наведений клінічний матеріал демонструє переваги такого доповнення до стандартного процесу консультування.
Так, у двох із п’яти пацієнтів уточнений діагноз передбачав опис розладу особистості (пацієнт Ден, пацієнтка Деббі), хоча первинно ознаки коморбідних розладів особистості або пасивно-агресивного розладу особистості (зі схильністю до депресії і неуточнений розлад особистості з пригніченим станом та поведінкою уникнення) раніше не мали діагностичного підтвердження. Це свідчить про те, що стандартизоване тестування рис особистості часто є чутливішим до виявлення прихованих симптомів розладу особистості, ніж клінічне інтерв’ю (Bornstein, 2007).
Результати тестування можуть деякою мірою спрощувати пошук можливих етіологічних або перманентних чинників розвитку депресії (наприклад, результати PAI у пацієнтки Шеріл) вказують на соматичні передумови фізіологічних чинників депресії).
На думку V. L. Voytenko etal., подібні маркери-підказки можуть мати важливе практичне значення для створення персоналізованих рекомендацій із лікування, як-от показання щодо групової терапії у пацієнтки Лінди, схильної до настороженості й недовіри в міжособистісних взаєминах, за результатами тестування PAI.
Додаткові переваги психологічного тестування (як частини комплексної повторної діагностики пацієнтів, стан яких не поліпшується достатньою мірою навіть після багаторазового обґрунтованого лікування) долають межу парадигми РД і дають змогу наблизитися до опису альтернативної моделі депресії (difficult-to-treat depression, DTD), яка важко піддається лікуванню, запропонованої A. J. Rush etal. (2018).
Вказана модель передбачає уявлення про те, що для багатьох пацієнтів із ВДР повна ремісія клінічних ознак захворювання, на жаль, є недосяжною, тому пропонується переоцінювання поглядів із позиції хронічного захворювання, а за мету ставиться максимально можливе функціональне відновлення стану особи (Rush etal., 2019; McAllister-Williams etal., 2020).
За таких умов потреба в періодичному переоцінюванні стану пацієнта може бути ще однією сферою особливого значення за психологічної діагностики.
Висновки
вгоруПідсумовуючи, V. L. Voytenko etal. наголошують, що РД є поширеним клінічним феноменом, який досі лишається недостатньо вивченим. Висновки щодо представленої серії клінічних випадків підтвердили результати попередніх досліджень клінічних корелятів резистентності до лікування за ВДР.
Часто РД може супроводжуватися коморбідними тривожними розладами, розладами особистості та ВДР із хронічними підпороговими станами (наприклад, дистимією). Зазвичай пацієнти з РД мають біологічну схильність до депресії, про що свідчать дані сімейного анамнезу, а в дитячому віці — труднощі у спілкуванні з однолітками або жорстоке поводження з боку близьких чи сторонніх осіб (будь-які форми фізичного, психологічного, сексуального або економічного насильства над дитиною, зокрема домашнього).
Узагальнюючи, автори також зауважують, що РД часто є наслідком поєднаного впливу генетичних і середовищних чинників, або взаємодії феноменів як «природи», так і «виховання».
Ідентифікація складних ознак РД за повторного паралельного діагностування («друга думка») може бути ефективнішою з використанням мультидисциплінарного підходу, зокрема додаткового психологічного тестування одночасно з ретельним аналізом клінічних записів і даних експертних клінічних інтерв’ю, проведених за участю лікаря-психіатра.
Отже, взаємодоповнювальний характер підготовки та професійного спрямування психіатрів і клінічних психологів може допомогти створити оптимальні умови для точного і достовірного біопсихосоціального оцінювання діагнозу осіб із РД, що потенційно дає підстави для визначення обґрунтованих рекомендацій щодо лікування цих пацієнтів.
Підготувала Наталія Савельєва-Кулик