скрыть меню

Жорж Cанд: вогонь і мармур
(психологія інтимного життя мисткині)

страницы: 48-54

Жорж Санд

Найвідоміша французька письменниця доби романтизму Жорж Санд (1804–1876), авторка книг «Консуело», «Графиня Рудольштадт», «Орас» та ін., не лише описувала пригоди й шалене кохання, але прагнула перетворити на захопливий роман і власне життя. Однак труднощі з вираженням емоцій, схильність до депресії та навіть суїциду, а найбільше — статева холодність стали на заваді її інтимному щастю. Непривабливу зовнішність і незграбну поставу вона намагалася компенсувати зухвалою поведінкою та чоловічим костюмом, а нестачу пристрасті — материнською турботою й саможертовністю. Тому більшість її коханців теж були митцями і до того ж значно молодшими, інфантильними та почасту психічно неврівноваженими особистостями.

Із роду шляхетних бастардів

вгору

У жилах письменниці змішалися шведська, німецька, французька та навіть циганська кров. По батьківській ­лінії всі її предки належали до давніх аристократичних династій, що вели свій родовід від Жана-Крістофа Кенігсмарка, жорстокого вояки і нестримного розпусника, і курфюрста Саксонії Фрідріха-Августа на прізвисько Сильний. Жінки ж вирізнялися красою та музичними ­талантами, були або спокусницями, або черницями. ­Бабуся романістки, Марі-Аврора (1748–1821) — поза­шлюбна донька маршала Моріса Саксонського (­бастарда самóго курфюрста) і велелюбної паризької міщанки — утім, не вирізнялася палким темпераментом. Вона виховувалася в монастирі, у 17 років її видали заміж, проте за півроку вона овдовіла й наважилася на другий шлюб лише в 30, вийшовши за 62-річного лорда Луї-Клода ­Дюпена де Франкея. І хоча чоловік по молодості мав коха­нок і позашлюбних дітей, Марі-Аврора ніколи не дозво­лила собі жодного адюльтеру.

Її єдиний син Моріс (1778–1808) не був таким благо­честивим, воював в армії Наполеона, нажив сина від служниці, а потім зробив вагітною фаворитку генерала Софі-Вікторію Делаборд (1773–1837). Донька цигана-­пташника, вона заробляла на життя танцями в ­убогому паризькому театрі та вже мала дитину від котрогось із колишніх своїх шанувальників. Моріс усе ж обвінчався із Софі за кілька тижнів до пологів, і їхня донька, наро­джена 1 липня 1804 р., отримала ім’я Амантіна ­Люсіль Аврора Дюпен де Франкей. До 2 років дівчинку виховувала годувальниця, а потім вона жила з матір’ю в злиденній мансарді в Парижі, оскільки свекруха відмовилася визнавати цей шлюб і його нащадків ­законними. Але 1808 р. Моріса спіткала нагла смерть: пройшовши неушко­дженим наполеонівські війни, він удома вночі ­наскочив конем на камінний насип і помер у віці 30 років. ­Після чого Марі-Аврора забрала до себе Софі та ­маленьку ­Аврору, єдину свою онуку.

Бабуся Марі-Аврора Дюпен
Моріс Дюпен, батько
Софі-Вікторія Делаборд, мати
Аврора у віці 8 років

Дитинство майбутньої письменниці минуло в садибі Ноан у Центральній Франції в атмосфері постійних конф­ліктів між бабусею, урівноваженою, серйозною та стриманою, і матір’ю — запальною, пихатою й досить вульгарною. Жорсткі непорозуміння між ними глибоко травмували маленьку Аврору, яка намагалася заступа­тися за матір, яку ідеалізувала й просто обожнювала, але вона врешті мусила залишити маєток і повернутися до Парижа.

За словами біографа Андре Моруа, і бабуся, і мати, ­кожна по-своєму, змушували її жалкувати, що вона не хлопчик: мати потребувала в її особі захисника, а бабуся прагнула воскресити в ній свого сина.

Домашнє виховання Аврори, до речі, теж було «хлопчачим». Учитель Дешартр навчав її природничих наук, зокрема медицини, возив на полювання і заохочував ­носити чоловічий костюм. Водночас бабуся прищепила онуці смак до музики та літератури, і згодом вона про­демонструвала талант у грі на арфі, малюванні й письменстві. Її освіту було продовжено в жіночому авгус­тинському монастирі в Парижі, де дівчина спочатку поводилася вкрай замкнуто, потім взялася бешкетувати, але згодом стала до фанатизму святобливою: відмовлялася від їжі та сну, прагнула виконувати найчорнішу ­роботу та доглядати хворих. Однак після зауваження ­самого абата вона повернулася до товариства подруг, ­почала писати п’єси і навіть грати у виставах.

Уже в юності у поведінці Аврори дослідники відзначають афективні коливання в межах циклотимії. Епізоди активності та веселощів у неї межували із затяжними періодами меланхолії й апатії, а також суїцидальними нахилами. Зокрема, у мемуарах «Історія мого життя» вона пригадує: «Спокуса вчинити самогубство була іноді настільки сильною, такою раптовою, такою дивною, що мені здавалося, ніби я божеволію. Вона набувала форми нав’язливої ідеї. Найбільше мене приваблювала вода».

Одного разу, переходячи з учителем на конях річку, ­дівчина зненацька кинулася в бистрінь, «охоплена нервовим сміхом і шаленою радістю». Але вчитель її врятував. Пізніше мотив самогубства через воду фігуруватиме не в одному її романі («Індіана», «Маленька Фадетта», «Антонія» тощо)

Перенісши 1820 р. інсульт, бабуся терміново забрала 16-річну Аврору з монастиря, аби якомога швидше видати її заміж і передати у спадок садибу. Думка про заміжжя невимовно лякала юнку, і вона поринула в депресію та суїцидальні настрої: «Я відчувала неймовірну порожнечу в душі, відразу, втому від усіх речей і всіх людей навколо… Моє життя було таким похмурим, таким ­обтяжливим, а моє тіло таким подразненим постійною боротьбою зі смутком, мій мозок так утомився від надто перед­часних важких думок, що я прийшла до серйозної моральної хвороби: потягу до самогубства». Бабуся незабаром померла, а її онука в 17 років стала управителькою великої садиби.

Заміжжя хороше лише до шлюбу

вгору

Згодом Софі забрала доньку до Парижа і почала наполегливо шукати їй нареченого на власний розсуд, що спричинило глибокий конфлікт між ними. Аврора намагалася протистояти гарячковій і нахабній матері своєю виваженістю й непохитністю, але безперервне придушення негативних емоцій згубно позначилося на її фізичному здоров’ї: їй докучав сильний біль у шлунку, проблеми із засвоєнням їжі, і потайки вона сподівалася, що помре від виснаження.

Врешті дівчина прийняла пропозицію 27-річного офіцера Франсуа Казимира (1795–1871), визнаного ­бастарда барона Дюдевана, і вийшла за нього заміж 10 вересня 1822 р. у віці 18 років. Але фізичний бік шлюбу став для неї справжнім шоком. Через десятиліття письменниця із жахом пригадувала власний медовий місяць: «Чоло­віки ніяк не можуть збагнути, що ця їхня розвага для нас є суцільною мукою. Нічого немає страшнішого, ніж ­сполох, страждання й огида невинної дитини, спаплюженої брутальною твариною».

Портрет письменниці, 1826
Казимир-Дюдеван, чоловік
Орельєн де Сез, близький друг
Стефан Ажассон де Грансань

Уже через 9 місяців після весілля у неї народився син Моріс, проте гармонії в подружні стосунки це не додало: Аврора із саможертовністю виконувала свій обов’язок, засинаючи щоночі в сльозах, хоча на людях грала роль ­щасливої дружини. «Заміжжя хороше лише до шлюбу», — підсумовувала вона. Казимир не соромився дорікати їй холодністю, проводив весь час із друзями, лишаючи її в садибі одну з дитиною, а згодом почав шукати собі коханок.

Наслідком перших років заміжжя стала депресія: ­романістку «охопила відраза до життя без жодних негараздів», з’явилися сильна дратівливість і раптові ­ридання, які розлючували чоловіка. Вона намагалася знайти ­втіху в релігії і навіть деякий час прожила із сином-немовлям у монастирі. Повернувшись додому, Аврора нарікала на серцебиття, головний біль, кашляла та вважала, що хвора на сухоти і скоро помре. Але, за словами біографа, «у неї не було жодної іншої хвороби, крім гост­рого прагнення кохання». Розчарувавшись у грубих реаліях власного шлюбу, вона мріяла про піднесене, платонічне почуття.

Улітку 1825 р. Аврора зустріла юриста Орельєна де Сеза (1799–1870), із яким у неї зав’язався палкий епістолярний роман тривалістю повних три роки. Вона всіляко ідеалізувала Орельєна, у листах освідчувалася йому в коханні, хоча зустрічалася з ним лічені рази. Водно­час письменниця не могла позбутися почуття провини перед чоловіком, боялася, що Казимир дізнається про її моральну зраду, і, зрештою, наважилася сама зізнатися йому в усьому.

Казимир відреагував досить стримано, але став тривож­ним, почав зловживати алкоголем і вже не приховував того, що спить зі служницями.

Його молода дружина не вирізнялася ні красою, ні грацією, однак володіла особливою харизмою, яка приваб­лювала чоловіків. Із певного часу їй стало ­приємно чути на свою адресу компліменти, вона поводилася ­вільніше та впевненіше і «все більше знаходила ­задоволення в тому, щоб збу­джувати бажання, які не збира­лася задоволь­няти». Водночас на неї продовжували напосідати захворювання психосоматичного характеру, вона ­постійно зверталася до різних лікарів, однак жоден із них не виявив серйозних порушень.

У листопаді 1827 р. Аврора вирушила до Парижа, де пробула кілька місяців із метою медичних консуль­та­цій, а ще зблизилася зі своїм знайомим натуралістом Стефа­ном Ажассоном де Грансанем (1802–1845).

Біографи й досі сперечаються про характер їхніх стосунків, однак беззаперечним є факт: 13 вересня 1828 р. вона народила доньку, названу Соланж, і намагалася всіх переконати, що пологи були передчасними. Пізніше Кази­мир перехопив її лист до Стефана, у якому вона просила дістати їй отрути, щоб вчинити самогубство.

Сандо і Санд

вгору

«У мене серце, нечутливе до любові, і я не можу ­нікого покохати», — говорила про себе романістка. Але у віці 26 років вона настільки втратила голову від почуттів, що поставила чоловікові ультиматум: відтепер вона по пів року житиме окремо від нього, але на його щомісячний ­пенсіон (власне, прибуток зі своєї садиби).

Коли Аврора справді лишила в Ноані дітей, а сама поїхала до Парижа, Казимир плакав. У столиці вона оселилася разом зі своїм 19-річним коханцем Жулем Сандó (1811–1883).

Вони познайомилися влітку 1830 р. Письменниця так захопилася дитячою безпосередністю Сандо, що «бажання зустрічатися, вдивлятися в нього росло з кожним днем, і неможливо було опиратися цьому». Утім, вона все ж намагалася зберегти репутацію порядної жінки: офіційно одна винаймала квартиру (2-кімнатну, щоб можна було сховати коханця від раптових гостей), а під час проживання в Ноані бачилася з ним таємно.

Спочатку в їхніх стосунках панувала цілковита гармонія. Аврора зізнавалася друзям, що «знайшла довічну приязнь, прихильність, яку ніщо не похитне. Жуль повернув мене до життя, від якого я втомилась і яке тер­піла лише заради дітей». Але насправді він був ще занадто не­зрілим і несамостійним, до того ж періодично страждав від нападів депресії, вона взяла на себе материнську турботу про нього.

Очевидно, були в них і проблеми ­інтимного характеру, зумовлені різними темпераментами. Так, в одному з лис­тів романістки фігурує відверта фраза: «Чому тоді, коли я була створена для кохання, я не зустріла Жуля таким, який він є сьогодні? А тепер поруч зі мною, старою, змарнілою, розбитою жінкою, цей сповнений жагучої пристрасті юнак». Щойно їй виповнилося 27.

Їх об’єднувало спільне захоплення літературою. ­Аврора ще з юності вправлялася у письменстві і вже тоді мала рукописну книгу «Еме». А Жуль підпрацьовував журналістом. Щоб прожити в столиці, вони вирішили разом зайнятися творчістю. Результатом їхньої спільної праці став роман «Роз і Бланш», виданий 1831 р., який, до речі, ­досить прихильно зустріли критики. Автором значився лише Жуль Сандо, оскільки жіноче ім’я на обкладинці було на той час нечуваним явищем.

Проте Аврора щиро раділа відкриттю власного ­таланту: «Я переконалася, що пишу швидко, легко, можу писати багато, не втомлюючись, що мої думки, кволі у мозку, коли я пишу, вони оживають, логічно пов’язуються між собою».

Діти романістки, Соланж і Моріс
Жуль Сандо, коханець і співавтор
Жорж Санд у чоловічому костюмі
Проспер Меріме, новеліст

Упевнена у власних силах, вона вирішила наступну книгу створити самостійно. Так постав роман «Індіана» — про жінку, яка відстоює власну свободу і прагне вирватись із тенет деспотичного шлюбу. Підписати його своїм справжнім іменем Аврора не наважилась, тому вигадала нехитрий псевдонім: лиш трохи переінакшила ім’я ­коханця і стала зватися Жорж Санд. Аби заощадити на сукнях і безперешкодно відвідувати театри, вона того часу нерідко вдягала чоловічий костюм, що гармонійно зрісся з її чоловічим псевдонімом, утворивши цілісний завершений образ, став виразником її бунтівної вдачі, ­незалежних думок і відвертих тем у літературі. Згодом ­романістка повністю перевтілилася, почала палити та гово­рити низьким голосом і навіть писала про себе в чоловічому роді.

Жорж Санд слідом за «Індіаною» видала роман «Вален­тина» і вже готувала до друку наступний. Сучасники неодноразово захоплювалися її винятковою працездат­ністю. Однак сама вона зізнавалася, що не докладає надмірних зусиль, пише завжди неймовірно легко, може пере­риватися і відволікатись; у її чернетках фактично ­немає виправлень. Працювала вона зазвичай уночі та ­згодом визначила собі норму — 20 сторінок за 8 годин. Така продуктивність справді допомогла їй надалі без­бідно жити виключно з літературної творчості.

Тоді як Жуль Сандо, у якого, навпаки, тривала творча криза, почувався на тлі успішної коханки приниженим. Нездоланні суперечності між ними наростали, й Аврора не збиралася «звикати через лінь і прощати через байдужість» і, повернувшись восени 1832 р. до Парижа з донькою, винайняла Жулеві окрему квартиру. А вже на початку 1833 р. вона вирішила рішуче покласти край цим стосункам: здала в оренду квартиру Сандо, оформила йому паспорт, купила квиток до Італії та вручила разом із грошима на дорогу. «Малюк Жуль» у стані відчаю спробував отруїтися ацетатом морфію, але не розрахував дозу і зостався живим.

Природа забула мене розбудити

вгору

Критики нерідко вважали, що Жорж Санд своєю ­екзальтованою творчістю намагалася компенсувати нестачу кохання в реальному житті, у якому ніколи не відчувала того, про що писала. Сучасники справді лишили спогади про неї, як про жінку суху, апатичну, неговірку й замкнуту. Проте сама ж вона так характеризувала себе: «Не знаю, якими словами описати мою холодність, якусь недосконалість моєї натури. Я не вмію виражати свої почуття. Очевидно, щось паралізує мій мозок, щось заважає моїм почуттям знайти форму вира­ження».

Одним із найбільш автобіографічних її творів є ­роман «Лелія» 1833 р., який називають криком душі фригід­ної жінки. Перша версія книги була настільки відвер­тою, що авторка незабаром пожалкувала про таке ­само­викриття і перевидала її у скороченій версії. «Як мені звільнитися від мармуру, у який я закута, ніби в гроб­ницю! — вигукує головна героїня Лелія у відчаї. — При­рода забула мене розбудити».

Вона вродлива, але холодна, і не може відповісти взаємністю закоханому в неї поету, до якого має лише материнську ніжність. Лелія не відмовляє йому в близькості, але при цьому не здатна сама отримати вдоволення: «Це було гарячкове збу­дження… Поряд із ним я відчувала якусь дивну, безтямну спрагу, яку не могли втамувати найпристрасніші обійми. Чуттєве бажання запалювало мою душу і паралізувало силу почуттів раніше, ніж пробу­джувало їх; це був шалений спалах, він володів моїм мозком, зосере­джуючись виключно там. І під час неймовірного напруження моєї волі немічна жалюгідна кров леденіла в жилах».

Надалі єдиною метою в житті Лелії стає заповітне прагнення пізнати нарешті, у чому криється насолода фізичного кохання. Цим же шляхом пішла і сама письменниця, яка за 11 років після весілля здійснила чимало експериментів, але незмінно розчарувалася і в шлюбі, і в поза­шлюбних стосунках. Заперечуючи власну жіночність чоло­вічим костюмом і псевдонімом, вона все ж наполегливо намагалася подолати свою проблему статевої холодності, інколи навіть впадаючи в крайнощі. Зокрема, стала вже історичним анекдотом її ніч із новелістом Проспером ­Меріме, який зухвало позиціонував себе як досвідченого коханця, свідомого у потребах жіноцтва. Санд погоди­лася прийняти його тільки з надії, «що він володіє секретом щастя і відкриє його». Під час зустрічі вона надто старалася поводитись упевнено і так безсоромно роздягнулася, що Меріме втратив бажання й пішов, образивши її їдким жартом і лишивши в сльозах. Дюма ж приписав їй вигадану фразу, яка пішла гуляти Парижем: «Учора в мене був Меріме. Нічого не вартий».

Пліткували і про стосунки письменниці з актрисою Марі Дорваль, яка мала трьох дітей від першого шлюбу, чоловіка — директора театру і коханця — прозаїка А. де Віньї. Експресивність і пристрасність Марі заворожували Жорж, яка не пропускала жодної її вистави, збира­лася супрово­джувати її на гастролях й адресувала їй досить двозначні листи. Наприклад: «Я Вас сьогодні не побачу, моя мила. Нема мені сьогодні щастя! У понеділок, зранку або ввечері, у театрі або у вашому ліжку, неодмінно прийду обійняти Вас, пані, інакше накою ­безумств!» Однак більше жодних підтвер­джень тому, що вона справді була бісексуальною, немає. Імовірніше, йшлося лише про ще один експеримент.

Мій хлопчисько Альфред

вгору

Улітку 1833 р. Санд познайомилася з молодим поетом Альфредом де Мюссе (1810–1857), зустрічі з яким усіляко уникала через його скандальну репутацію: у віці 22 років він уже мав славу не тільки митця, а й гультяя, розпусника і п’яниці.

Мюссе з дитинства вирізнявся нездоровою знервованістю, успадкованою від матері, був украй чутливим, вразливим і неспокійним. Плекаючи надмірну делікатність його натури, рідні боялися карати його за провини, дозволяючи безкарно чинити бешкет. Перший серйоз­ний нервовий зрив стався у нього в 13 років, коли на ­полюванні він випадково ледь не застрелив свого брата Поля, тоді його сильний істеричний напад навіть перейшов у лихоманку. У 17, після закінчення школи, Альфред ­поринув у меланхолію та апатію. Він пробував вивчати юрис­пруденцію та живопис, а потім ­вступив до ­медичного університету, але не витримав присутності на першому ж  розтині і кинув навчання.

Дослідник Август Кабанес писав про наявність у ­Альфреда де Мюссе «епілептиформного неврозу». ­Кризи хвороб­ливої чуттєвості чергувалися в нього з ­ме­ланхолійними фазами. Часом він був сумний, часом — запальний і рвучкий, його вибухи раптового гніву закінчувалися сльозами, а безпідставні сварки з друзями — швидким примиренням.

Із віком його емоційність лише загост­рювалася: будь-яка дрібниця (друкарський ґан­дж, кома не в тому ­місці) могли вивести його з рівноваги. Поет мав «темперамент нервової жінки», у всьому шукав ­насолоду, ­відзначався примхливою та інфантильною поведінкою, хоча вже в юності приохотився до «дорослих» розваг.

Ще у школі Альфред почав зловживати алкоголем, змішуючи пиво з пуншем, горілкою або коньяком. ­Напивався він завжди до безпам’ятства і в 20 уже мав серйозну залежність з усіма обтяжливими наслідками. У 18 він пере­клав «Сповідь англійського пожирача опіуму» Томаса де Квінсі та доповнив її власними коментарями, а­дже й сам експериментував із наркотичними засобами. Він говорив, що в стані сп’яніння часто відчував у собі ніби двох різних осіб, один із яких щось коїв, а інший —за ним спостерігав.

Із 15 років Мюссе був постійним відвідувачем борделів, схильним до жорстокого пово­дження з партнерками. Надалі він вів безладне статеве життя, особливо полюбляючи п’яні оргії, наслідком чого стало захворювання на сифіліс. Крім цього, Альфред мав залежність від азартних ігор, а ще — яскравий письменницький талант. ­Дебютував він у віці 17 років драматичною поемою «Дон Паес», у 18 — опублікував свою першу поетичну збірку, а ще за кілька років — збірку драм «Спектакль у кріслі». Саме 1833 р. вийшла друком його поема «Ролла» — про безпутного гравця, який вирішує накласти на себе руки, але ще сподівається на порятунок завдяки щирому й чис­тому коханню.

Перше враження Жорж Санд від знайомства з ним було негативним. Стрункий красень і дотепний співрозмовник, Мюссе, проте, поводився надто ­театрально й ­одягався виклично пишно, за останньою модою. Хоча він ­одразу зацікавився Санд і взявся прочитати її роман «Індіана»: повикреслював у ньому половину ­зайвих, на його погляд, прикметників і відіслав авторці, ­доклавши ­власного вірша-­коментаря. Між ними зав’язалося листу­вання, у якому поет скоро перейшов до освідчень. За словами біо­графа А. Моруа, він усе життя грав роль розбещеної дитини, яка хоче, щоб її жаліли всі ­довкола, особливо ­жінки. Старша на 6 років Жорж називала його «мій хлопчисько Альфред» і не змогла встояти перед його слабкістю: «Я здалася скоріше із жалощів, ніж із ­любові, і ­кохання, якого я ще не пізнала, відкрилось мені без будь-яких мук, на які я готова була погодитись».

Марі Дорваль, актриса, близька подруга
Альфред де Мюссе, поет і коханець
Лікар П’єтро Паджелло
Жорж Санд з обрізаним волоссям, 1834

Незабаром Мюссе перебрався до її паризької квар­тири. Перший період їхнього спільного життя був яскравим і радісним. Він розважав кохану карикатурами, різними витівками й перевдяганнями, до яких приєднувалась і Жорж, забувши про меланхолію. Так, в одному з її лис­тів читаємо: «Це не каприз, це велике почуття… Я знайшла цього разу чистоту, вірність і ніжність. Це — ­кохання юнака і дружба товариша. Це — щось, про що я не мала уявлення, що не сподівалась навіть знайти, особливо у ньому. Я щаслива».

Але вже згодом під час нічної прогулянки в Альфреда стався напад, який дуже приголомшив Жорж: він нібито побачив привида зі своїм обличчям, почав кричати від жаху і качатися по землі. Вранці Мюссе звів усе до ­жарту, але галюцинації повторювалися й надалі.

І Санд, і наступні його співмешканки свідчили, що під впливом сильних емоцій або в стані алкогольного сп’яніння йому ввижалися привиди, демони або маленькі чоло­вічки. Крім цього, він часто страждав від безсоння та непритомності.

Венеційські коханці

вгору

У грудні 1833 р. митці зібралися в Італію. Жорж пере­говорила з поетовою матір’ю (йому щойно виповнилось 23 роки), розпланувала подорож і фактично оплатила її власним коштом. Але якраз тоді в їхніх стосунках почалися проблеми. Мюссе мав схильність не лише до інфанти­лізму, а й до мазохізму: умів завдавати страждань і коханій, і самому собі.

Турбота й піклування Санд спричинили в нього від­чуття приниження і вибухи гніву. Не підбираючи слів, він називав її педантичною, нудною, а ще — холодною черни­цею, яка «ніколи не була здатна давати любовну ­втіху». Останнє зачіпало її найбільше, але вона з погордою ­відповідала: «Принаймні не будеш згадувати про мене в обіймах інших жінок».

Одразу після прибуття до Генуї Жорж злягла з дизентерією. Альфред зоставив догляд за нею на молодого ­лікаря П’єтро Па­джелло (1807–1898), а сам поринув у світ розваг, проводячи вечори в п’яному чаду і в компанії місце­вих повій. Щойно одужавши, мисткиня взялася за роботу над новою книгою й почала дорікати коханцю за неорганізованість та байдикування. Мюссе був найперше поетом, не звик до впорядкованої праці, писав лише з натхнення, спорадично і часто під впливом алкоголю, тому не сприймав нарікань щодо власного ­творчого процесу. Коли вони перебрались до Венеції, він ­наважився на відверту розмову: «Жорж, я помилився; пробач мені, але я не кохаю тебе».

Митці роз’їхалися по окремих кімнатах; Жорж працювала над романом, Альфред проводив весь час у сумнівних кишлах. Якось він повернувся скривавлений, у ­нього трапився сильний нервовий напад, і Санд негайно викликала лікаря Па­джелло. Встановити точний діагноз не видавалося можливим: «Це було схожим на божевілля, на запалення мозку або тиф».

Адвокат Луї Мішель
Садиба Ноан
Альфред де Мюссе у зрілому віці
Бокаж, актор

На думку сучасних фахівців, найімовірніше, це був алко­гольний делірій, біла ­гарячка. Романістка писала другу: «Нерви мозку ­настільки уражені, що маячня жахлива і невпинна. Шість годин тривала така несамовитість, що, попри спроби двох чоло­віків утримати його, він голий бігав по кімнаті. ­Крики, співи, завивання, Господи, яке видовище! Він ледь не задушив мене, обнімаючи».

Жорж із лікарем провели три тижні, не відходячи від його ліжка. Достеменно невідомо, як саме вони зблизились і коли стали коханцями. Звівшись на ноги, Альфред почав мордувати її ревнощами й звинуваченнями у ­зраді. Спочатку вона все заперечувала, погрожувала запроторити його до божевільні, але згодом визнала, що їхні стосунки справді вичерпали себе. Наприкінці березня 1834 р. поет повернувся до Парижа, а письменниця лишилась у Венеції з лікарем Па­джелло.

Утім, свою нову книгу «Жак» вона присвятила саме Мюссе. Він же створив низку драм на італійські теми, у яких його легкий та іронічний стиль змінився похмурим, трагічним забарвленням. Між ними тривало листування. «Яка різниця, коханкою я тобі була чи матір’ю, надихала тебе коханням чи дружбою, чи була з ­тобою ­щасливою або нещасною. Я знаю, що кохаю тебе, і цим усе сказано, — зізнавалася Санд. — Прощавай, моє ­пташеня! Люби завжди свого бідного старого Жоржа». Альфред відповідав: «Я досі кохаю тебе зі всією пристрастю». Він страждав, перебуваючи в столиці без неї, і згодом ­виїхав до Німеччини, де взявся за написання ­автобіографічного роману.

У липні 1834 р. вона приїхала до Парижа разом із П’єтро Па­джелло. Мюссе божеволів: «Жахливо ­п­омерти, жахливо кохати так. Як я прагну, мій Жорже, о як я бажаю тебе! Я гину, прощавай». Біограф А. Моруа зазначав: «Її душа була розбита, розривалася між двома чоловіками, і вона думала про самогубство». Зрештою, Па­джелло виїхав до Італії, Альфред повернувся до Франції та за першої зустрічі знову став коханцем Санд.

Нам треба одужати

вгору

Однак возз’єднання не принесло їм щастя. Поет влаштовував несамовиті сцени, почергово переходив від ревно­щів і звинувачень до сліз і обожнювання. На тлі бурхливих емоцій Мюссе знову занедужав, лежав у домі матері, а Жорж приходила доглядати його, переодягшись служницею. Після одужання Альфред продовжив ­скандалити, зра­джувати та пити. У безвиході письменниця навіть якось запропонувала йому піти разом у ліс і застрелитись, але згодом виїхала одна до Ноана. Коли в ­листопаді 1834 р. вона повернулася до Парижа, він уже не схотів її бачити. Тепер Санд впала у відчай: принижувалася, прохала про листування або хоча б можливість надсилати йому подарунки. «Прощавай, залишайся, їдь, але тільки не кажи, що я не страждаю… Моє кохання, моє життя, моє серце, мій брате, — іди, але вбий мене ідучи». Проте Мюссе був незворушним. Тоді вона обрізала своє довге волосся і надіслала йому. Так відбулося ще одне їхнє коротко­часне примирення.

Альфред не давав їй спокою, то зникав, то повертався, то погрожував її убити, то благав про прощення, і знеможена письменниця в березні 1835 р. таємно виїхала до Ноана, лишивши йому листа: «Нам треба одужати. Твоя поведінка немислима, гідна жалю. Пияцтво, вино, повії і знову, і завжди! Оскільки я не в змозі більше уберігати тебе від всього цього, чи варто продовжувати: а­дже для мене це ганьба, а для тебе тортури».

Натомість вона взялася за оформлення розлучення із Дюдеваном і розподіл майна. Хоча садиба Ноан і готель Нарбонн у Парижі були її спадком (Казимир як бастард взагалі не мав власності), і будинки, і дітей довелося ­ділити через суд.

Тому в квітні 1835 р. Жорж звернулася до адвоката Луї Мішеля (1798–1853), який незабаром став її коханцем. Почуття до Мішеля ­завдали їй чи­мало страждань: адво­кат не вирізнявся красою, мав сім’ю, яку не ­збирався ­кидати, із нею був то надто вимогливим, то ­відштовхував її. Санд принижувалася, нав’язувалася, бо відчувала до ­нього сильний фізичний ­потяг: «Не про кохання думали ми, коли доля кинула нас в ­обійми одне одному. Нас охопила пристрасть. Не було ні опору, ні роздумів. Усе вирі­шило ­бажання… Я підкорилася твоєму ­коханню».

Але при цьому сталося в неї ще й кілька нетривалих романів — із поетом Шарлем Дідьє та актором Бокажем. Зрештою, у віці 32 років вона підсумувала: «Прагнення глибоких переживань задоволено понад міру. Моїй ­натурі властиві спокійний сон і життєрадісний настрій. ­Після 30 життю, розгромленому тисячею випадковостей, потрібні лише чисті, тривалі приязні стосунки. Усе це у мене далеко позаду. Хай біжить час уперед; перевага зрілого віку в тому, що упокорюєшся всьому, одночасно втомлюючись від усього». Нарешті 1836 р. письменниця отримала розлучення, стала законною власницею улюбленої садиби Ноан і зберегла право на виховання дітей. Того року вийшов друком автобіографічний роман Альфреда де Мюссе «Сповідь сина століття». Прочитавши ­кінцівку, де Октав говорить Брігітті: «Ми, зрештою, зможемо ­забути одне одного, але думаю, що ми не здатні на прощення», Жорж Санд заплакала і надіслала автору ­листа про те, що ­справді кохала його, пробачила йому все, але не хоче більше з ним зустрічатися.

Альфред так ніколи й не одружився, віддаючи ­перевагу безладним стосункам. Його здоров’я поступово стало погір­шуватися. Запущена форма алкогольної ­залежності чергу­валася з психотичними розладами. Ускладненням сифілісу стало ураження аортального кла­пана, внаслідок чого він почав хитати головою синхронно у ритм з ударами серця (це ­явище було назване на честь французького поета симптом Мюссе).

Його літературний талант теж згасав. Коли поет помер у 46 років від туберкульозу, його творчість уже була фактично забута. Лише після його смерті Жорж Санд наважилася озвучити власну версію їхніх бурхливих ­стосунків, написавши роман «Вона і він».

До речі, у ньому є цікава фраза: «Вона вже звикла страждати заради когось; їй знову хотілося страждати, така потреба є в деяких жінок». А­дже після Мюссе у неї справді стався ще більш тривалий і саможертовний ­роман із видатним композитором Фредеріком Шопеном.

Продовження в наступному номері

Що подивитися

вгору

«Діти століття» (1999)
(у головних ролях — Жульєт Бінош і Бенуа Мажимель)

Блискучий, глибоко психологічний фільм занурює глядача у вир божевільного роману між Жорж Санд і Альфредом де Мюссе. ­Бентежні вагання між ­дружбою та кохан­ням, палкі зустрічі й болючі прощання, ниці зради і пристрасні примирення не принесли жодному з митців ані щастя, ані спокою, проте назавжди залишили невитравний слід у їхніх долях.

«Сповідь сина століття» (2012)
(у головних ролях — Шарлотта Генсбур і Пітер Доерті)

Екранізація однойменної книги (одна з перлин французького романтизму) Альфреда де Мюссе 1836 р., написаної після розста­вання із Жорж Санд. Уникаючи буквального пере­казу подій їхнього роману, він вдається до відтворення загальної атмосфери цих деструктивних стосунків, описуючи самого себе в образі гультяя Ок­тава де Т. (яскравого представника свого часу), а Санд — в образі чистої та відданої вдови Брігітти ­Пірсон.

Що почитати

вгору

Андре Моруа
«Лелія, або життя Жорж Санд»

Белетризований життєпис від ­визнаного майстра біографічного жанру. Автор ставить за мету не зобразити Жорж Санд як ­геніальну письменницю й аналізувати її творчість, а найперше розкрити її як особис­тість — супереч­ливу, бунтівну, в одвічному пошуку внутрішньої гармонії і кохання, як піднесеного, платонічного, так і земного, фізичного.

Жорж Санд
«Вона і він»

Цей автобіографічний роман видатної французької письменниці про любов, написаний уже після смерті Альфреда де Мюссе, є спробою авторки осмислити їхні бурхливі стосунки через призму трагедії взаємного нерозуміння. «Чому замість вдячності він пропонує мені відчай, лихо­манку і смерть?» — вигукує головна ­героїня, ­художниця Тереза Жак, за якою легко ­вгадується сама Жорж, воскрешає в пам’яті колишні пристрасті.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
в соцсетях:

Выпуски за 2023 Год

Содержание выпуска 9 (145), 2023

  1. Є. М. Денисов

  2. А.О. Бурдейний, С.О. Сташенко

  3. А. Г. Бондарчук, Т.Ю. Ільницька

Содержание выпуска 8 (144), 2023

  1. Т. І. Стеценко

  2. Тарас Левін

Содержание выпуска 6 (142), 2023

  1. Є. М. Денисов

  2. Є. М. Денисов

  3. О. О. Хаустова

  4. О. Аврамчук, О. Ніздрань, П. Блозва

Содержание выпуска 1, 2023

  1. Л. М. Єна, Г. М. Христофорова, О. Г. Гаркавенко

  2. М.В. Полівода

  3. Пол Булен

Выпуски текущего года

Содержание выпуска 1, 2024

  1. І. М. Карабань, І. Б. Пепеніна, Н. В. Карасевич, М. А. Ходаковська, Н. О. Мельник, С.А. Крижановський

  2. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравіцька

  3. Л. М. Єна, О. Г. Гаркавенко,