скрыть меню

Королева Вікторія: її скорботна величність

страницы: 52-58

Королева Вікторія

Александрина Вікторія (1819–1901), представниця Ганноверської династії, одна з найвідоміших англійських монархинь, усе життя мала схильність до депресій, особливо післяпологових. Їй так і не вдалося встановити емоційний зв’язок зі своїми дев’ятьма дітьми, які стали для неї ­джерелом нескінченних розчарувань, — на відміну від її чоловіка принца Альберта, якого вона пристрасно кохала. Після його неочікуваної смерті королева чотири десятиліття не знімала траур і демонструвала таку глибоку скорботу, що світова спільнота неодноразово висловлювала занепокоєння з приводу її психічного здоров’я, а­дже вона могла успадкувати божевілля від свого діда, короля Георга ІІІ.

Заплющ очі і думай про Англію

вгору

Вікторія народилася 24 травня 1819 р. і була єдиною донькою Едварда, герцога Кентського, який помер ­через 8 місяців після її появи на світ. Його батько, король ­Георг ІІІ, втратив здатність правити через тяжкий психічний розлад внаслідок захворювання на порфірію (детальніше про це в статті Ольги Устименко: НейроNews, 2014, № 5) і помер 1820 р. Через подальші смерті його старших дітей та їхніх нащадків маленька Вікторія стала впевнено просуватися в черзі на престол. Її амбітна мати, німецька принцеса Саксен-Кобург-Заальфельдська, мріяла про регентство і приділила вихованню доньки особливу увагу: суворо контролювала її, намагалась ізолювати від небажаних контактів, наймала приватних репетиторів, прищеплювала їй уявлення про слабкість і несамостійність, але не виявляла до неї ніжності. Їхні стосунки були напруженими, пізніше Вікторія пригадувала, що «вела нещасне життя в дитинстві та не знала, що таке щаслива сім’я». Її сором’язливість та невпевненість у собі межували з підвищеною нервовою збудливістю: серед вихователів вона вважалася норовливою та буйною дівчинкою, а­дже мала холеричний темперамент і часто демонструвала вибухи неконтрольованого гніву. Водночас її вирізняли ясний розум, здібності до живопису, хист до танців, тонкий музичний слух і любов до тварин, особливо собак.

На престол Вікторія вступила у 18 років, уже повнолітньою, й одразу віддалила від себе матір, правлячи само­стійно. Також вона оголосила, що вийде заміж ­тільки по любові і лише за незайманого. Утім усе ж ­дослухалася до порад родичів і обрала свого німецького кузена (сина материного брата) Альберта, принца Саксен-Кобург-Готського (1819–1861), який підкорив її серце неймовірною вродою й ідеальною статурою. Королева нестямно закохалася, але стриманий і педантичний принц не був упевне­ний у своїх почуттях, проте погодився одружитися з нею. Їхнє пишне весілля відбулося 10 лютого 1840 р.

Між 20-річними молодятами відразу спалахнула ­сильна пристрасть. І хоча Вікторії приписують відому фразу «Заплющ очі та думай про Англію» (як порада під час неприємних, але необхідних статевих контактів), ­однак сама вона зізнавалася, що вже першої «чудесної, бурхливої» ночі пізнала «щастя, на яке ніколи не сподіва­лася». Надалі регулярні та якісні сексуальні стосунки стали міцним фундаментом їхнього шлюбу.

Біограф Філіп Александр так окреслив психологічні портрети подружжя: «Вікторія була повною протилежністю Альберта. Чуттєва від природи, вона обожнювала флірт, свята, театр, бали, співи, сміх, полюбляла випити й добре попоїсти, а найголовніше — любила життя в усіх його проявах. Авторитетний і схильний до повчань ­німецький принц спілкувався з нею, як із дитиною, як із хворою… Та пристрасні ночі змушували їх забути про сварки і протилежні характери».

Чоловіка спершу гостро вразило те, що його не допус­кали до управління країною. Він почувався приниженим і безправним, але поступово став чинити все помітніший вплив на дружину, і вона все більше залежала від його допомоги в державних і побутових справах. Так, Альберт перечитував усе офіційне листування, писав їй публічні виступи, давав підказки на зустрічах із міністрами тощо. Він запровадив при дворі більш стриману манеру поведінки, нав’язуючи англійцям сувору лютеранську мораль. Вікторія нічого не робила без відома коханого чоловіка, яким не втомлювалась милуватися й захоплюватись, і сама зверталась до нього за порадою з найменшого приводу — яку сукню чи капелюшок їй одягнути, яку позу прибрати для портрета та ін. Принц мав також беззаперечний авторитет щодо виховання дітей, яких за перші 17 років у них народилося дев’ятеро: Вікторія, Альберт Едвард, Аліса, Альфред, Єлена, Луїза, Артур, Леопольд та Беатриса. На думку низки дослідників, королева взагалі була позбавлена материнського інстинкту.

Голгофа заміжньої жінки

вгору

Вікторія завагітніла вже протягом першого місяця ­після весілля, чим була прикро вражена: «Я ­одразу «пійма­лася». Вдень та вночі я молила Бога про милосердя подарувати мені ще хоча б півроку свободи. Але мої благання не були почуті, й ось тепер я така нещасна! У мене не вкладається в голові, як можна бажати такого, ­особливо на самому початку сімейного життя?» Вона пере­носила свій стан досить легко, але при цьому зізнава­лася: «Це настільки огидно, що якщо після всіх страждань у мене народиться огидна дівчинка, не виключаю, що власноруч утоплю її». Маленька Вікторія (Вікі) наро­дилася 21 листо­пада 1840 р. Альберт був присутній на поло­гах і підтримував дружину.

І яким же був її жах, коли не минуло ще й 3 місяців, а вона вже знову виявилася вагітною. Королева просто нетямилась від люті, постійно ридала і потерпала від ­мігрені. А 9 листопада 1841 р. вона народила хлопчика, названого Альберт Едвард (Берті), і справді тішилась, що дала Британії здорового спадкоємця, проте все одно не відчувала до нього прихильності. Ба більше, Вікторія поринула у депресивний стан, мала проблеми зі сном і ­навіть страждала від галюцинацій.

Маленька Вікторія з матір’ю
Королева в юності
Саксонський принц Альберт
Весілля Вікторії й Альберта

Занепокоєний Альберт звернувся до лікаря, а­дже «вона от-от з’їде з глузду — вона бачить видіння і чує звуки, і її дуже хвилює, що з нею станеться, коли вона помре. Вона думає про те, що її з’їдять хробаки, і плаче, і голосить». Це тривало цілий рік, упродовж якого монархиня встигла знову завагітніти.

Наро­дження всіх наступних її дітей супрово­джувалося післяпологовими депресіями, які плавно перетікали в перед­пологові, з апатією та нудьгою від усвідомлення безвиході. Вона ненавиділа бути вагітною, коли «­тваринне начало бере над нами гору, і ми скоріше уподібнюємось коровам чи собакам», називала це «кролячою справою», «втратою часу» і «тіньовим боком життя».

Вікторія мала міцне фізичне здоров’я, жодна її вагітність не закінчилася викиднем, а всі діти наро­джувалися життєздатними й досягали зрілого віку. Однак усі її пологи були тяжкими, і під час появи на світ восьмої дитини, сина Леопольда, лікар запропонував їй новітнє знеболювальне хлороформ. Королева лишилась задоволена його дією, проте опісля її спіткала ще тяжча депресія, ніж зазвичай. Періоди прострації чергувались у неї з тривалими нападами люті, спрямованими переважно на чоловіка. Якось вона «фурією носилася за ним із кімнати в кімнату лишень через те, що їй не сподобалось, як він уклав класифікацію гравюр».

Улітку 1856 р. монархиня завагітніла вдев’яте і знову занурилась у депресію, яку ще посилила звістка про смерть її зведеного брата. До того ж у неї з’явилися нав’язливі думки про те, що вона не переживе майбутніх пологів. Придворний радник барон Стокмар вбачав у поведінці королеви відголосок божевілля її діда Георга ІІІ, постійно звертав на це увагу Альберта й наполягав, аби той суворо її контролював, і «висловив сподівання, що вона все більше буде шукати і знаходити справжнє щастя виключно у своєму сімейному житті».

Але Вікторія не була щасливою. Вона відчувала від­разу до своїх новонаро­джених дітей і порівнювала їх із жабенятами. Гірше немовлят, на її думку, могли бути тільки негарні малята, «найприкріша річ на світі для ­матері». Королева не зносила вигляду роздягнених малю­ків, не терпіла їхніх криків і навіть не хотіла наближа­тися до них, «доки вони не стануть схожими на маленьких людей». Жодного вона принципово не годувала груддю і надалі всіляко засу­джувала це явище.

Під час їх дорослішання монархиня намагалася пробудити в собі любов до них або хоча б приязнь, та це вдавалося їй далеко не завжди. Зокрема, старший син ­Берті дуже дратував її тим, що був схожим на неї, а не на Альберта, і постійно розчаровував її своєю вчинками. А найменшого сина Леопольда (Лео) вона називала найогиднішим і найнеприємнішим малюком, висміювала його ходу, жести і мовлення. Проте згодом з’ясувалося, що він хворий на гемофілію.

Свою останню дитину, доньку Беатрису (Бебі), королева народила 14 квітня 1857 р. А її найстарша дочка Вікі на початку 1858 р. уже вийшла заміж і незабаром завагітніла. Мати не поділяла її радощів і назвала цю звістку «жахливою новиною». Вона намагалася розвіяти її ілюзії про щасливий шлюб: «Біль, страждання, поне­віряння і муки, які потрібно долати, нескінченні пере­стороги, до яких слід удаватися: це і є голгофа заміжньої жінки».

Вікторія була не тільки багатодітною матір’ю, а й главою величезної імперії, управління якою ставила вище сімейних обов’язків. Альберт натомість взяв на себе відповідальність за виховання дітей, із якими з радістю проводив багато часу. Навіть розробив для них спеціальну 4-етапну систему освіти, яка, проте, виявилася надміру складною, і Берті, приміром, бунтував і влаштовував учителям істерики, а батько вбачав у цьому затримку його інтелектуального розвитку. Дружині ж він часто дорікав зацикленістю на власних нездужаннях і змінах настрою за повної байдужості до дітей.

На цьому підґрунті між ними нерідко спалахували скандали — бурхливі, але швидкоминучі. А­дже королева і після 20 років шлюбу невимовно обожнювала ­Альберта і просто ревнувала, коли він приділяв більше уваги ­синам і донькам, а не їй. «Діти ніяк не можуть замінити жінці чоловіка», — зазначала вона.

Я померла за життя

вгору

На початку 1860-х років Вікторія вже більше не на­­роджувала, однак її психічний стан лишався доволі ­хитким. ­Так, несподівано сильний нервовий зрив у неї спричинила смерть матері, із якою вона все життя ворогувала і ­тільки останні два роки почала спілкуватись. Монархиня була ­просто розбита горем, не виходила зі своєї кімнати, пла­кала цілими днями, нарікала на втому та сильні мігрені, і при ­цьому не помічала хвороб чоловіка.

Альберт теж досить часто нездужав, страждав на ревма­тичний і зубний біль, а ще мав серйозні проблеми з травленням. Він багато працював і постійно хвилювався, ­зокрема, через поведінку Берті, який, ставши студентом, пристрастився до азартних ігор і завів коханку-актрису. Вкрай знервований, батько поїхав до нього у Кембри­дж для відвертої розмови, дорогою потрапив під сильний дощ і повернувся в лихоманці. До високої температури згодом додалися порушення сну й нездатність перетравлювати їжу. Серед імовірних діагнозів називали грип, ­черевний тиф, рак шлунку чи кишківника, хворобу ­Крона тощо. А 14 грудня 1861 р. Альберт помер у віці 42 років. За спогадами, підкошена несподіваним горем Вікторія впала на підлогу та голосно закричала, а потім зро­билася відстороненою, «була нездатна промовити хоча б одне слово, пролити хоча б сльозинку». Вона обійняла найменшу доньку, 4-річну Беатрису, загорнула її в ­чоловікову сорочку і так заснула.

Після поховання чоловіка королева блукала палацом, де кожна річ нагадувала про нього, хапалася за голову і голосила, що божеволіє. Вона почувалася зовсім без­порадною, а­дже без його участі не могла навіть одягнутися. Як зазначив психіатр Роберт Абрамс, її огорнуло почуття невимовної самотності, їй бракувало ­емоційного та фізичного зв’язку, що був у неї з принцом. І тому, ­попри присутність довкола безлічі людей, «відчуття ­втрати, ­образа, тривога та депресія через те, що її покинули, ­ніколи не минали».

Барон Стокмар, радник
Вікторія й Альберт з дітьми, 1846
Подружжя Вікторія і Альберт, 1860
Сестри із бюстом покійного батька

Найперше вдова почала створювати культ Альберта. Усі його речі перейшли у статус священних; у його ­кімнаті мали підтримувати ідеальний порядок, міняти ­постіль, готувати одяг тощо. Сама вона постійно переби­рала його подарунки і передивлялася його світлини, а одну з них наказала розтиражувати і прикріпити в узголів’ї кож­ного свого ліжка в усіх палацах. Щодня відвідувала могилу чоловіка, щоночі лягала спати, накрившись його халатом, і не розлучалась із гіпсовим зліпком його руки. Без­устанно замовляла та розставляла численні його ­погруддя й статуї. За її вказівкою було укладено багатотомну біографію Альберта, а також зведено в Лондоні ­величезний меморіал на його честь.

Королева не сумнівалася, що скоро вирушить слідом за чоловіком, а­дже не бачила жодного сенсу жити без ­нього. «Я померла за життя, — говорила вона про себе. — Весь світ нічого більше для мене не значить». Вона ­схудла, змарніла, постійно мерзла і страждала від сильного головного болю, не мала сил пересуватися, годи­нами сиділа у повній прострації й дивилась у вікно, а деякі дні була неспроможною навіть розмовляти.

Парламентарів украй непокоїло, що вона зовсім ­забула про свої монарші обов’язки, усамітнилася в палаці, ­взагалі не з’являлась на публіці та майже не приймала візитерів. Лише після довгих умовлянь королева погодилась від­відати засідання уряду, але слухала його з іншої кімнати через прочинені двері. Європою поширилися ­чутки, що вона збожеволіла та відмовляється вірити у смерть чоловіка. В Англії висміювали її одержимість зведенням пам’ятників і заговорили про її імовірне відречення від престолу.

Проте навіть у стані відчаю Вікторія не хотіла передавати владу непутящому сину Берті та в пошуках поважної причини своєї постійної відсутності наказала придворному лікарю публікувати щоденні бюлетені про стан її здоров’я, яке «залишає бажати кращого». Своїм підлеглим вона говорила, що «має обов’язки більш високі, ніж звичайне представництво, і тягар цих обов’язків віднині має нести одна… і він щодня стає все важчим».

За словами біографів, королева просто впивалася власним горем, самотністю і депресією. Вона не прагнула виставляти власну скорботу на загал, але хотіла, щоб усе довкола відповідало її настроям. Відтак, усі мешканці ­палацу мали дотримуватися суворого трауру в одязі, ­кінні екіпажі зобов’язували драпірувати чорним, а поштовий папір — оздоблювати чорною рамкою.

Члени монаршої родини мали позувати для численних траурних світлин, де поряд із бюстом покійного демонстрували скорботу. В оточенні вдови заборонялися будь-які розваги, музика, взагалі прояви радості, навіть піднесений тон у листах.

Крім того, вона вважала, що ніхто не в змозі збагнути всю тяжкість її втрати, і була сповнена жалю лише до себе, абсолютно попираючи почуття інших. Не ­будучи зразковою матір’ю за життя Альберта, після його смерті Вікторія не вважала за потрібне виказувати якусь підтримку осиротілим донькам і синам, очікуючи від них натомість самозречення та повної підпорядкованості ­своїй жалобі.

Діти ніщо для мене, коли його немає поряд

вгору

Разом із королевою проживало шестеро дітей, які мали б стати її розрадою, однак їхні взаємини переросли у болісне протистояння і нескінченні конфлікти. Під ­тягарем горя вона зробилася вкрай деспотичною у ставленні до них, забороняла їм залишати дім і буквально позбавила їх юності. Дітям слід було забути про весе­лощі, забави й особисте життя та лише віддзеркалювати материн траур.

Найскладнішими були стосунки Вікторії зі старшим сином Берті (1841–1910), якого вона завжди недолюб­лювала, а тепер ще й називала прямим винуватцем ­смерті Альберта. Вдова говорила, що не може ­перебувати із ­сином в одній кімнаті, і забороняла навіть вимовляти його ім’я, бо це її нервувало. Вважала, що Берті зганьбить усі здобутки свого благочестивого батька, й тому не дозволяла міністрам і близько підпускати його до державних справ. Аби вгамувати гультяйську натуру сина, монархиня у березні 1863 р. влаштувала його одруження з данською принцесою Александрою, однак шлюб мало змінив поведінку Берті: він продовжував гайнувати час на азартні ігри, полювання та численних коханок.

Вікторія намагалася тримати під контролем його особисте життя, не цураючись навіть відвертого шпіо­нажу, на що він відповідав зухвалістю й ненавистю. ­Примирення між ними відбулося, лише коли Берті захворів на тиф (якраз на десяту річницю смерті батька). Але він одужав, і все повернулося до колишніх суперечностей.

Аліса (1843–1878), друга донька королеви, була серйозною та меланхолійною. Вона доглядала недужого батька і настільки важко переживала його смерть, що, зі слів історика Дейзі Гудвін, припинила їсти, внаслідок чого у неї розвинулась анорексія. За волею Альберта, 1 червня 1862 р. вона мала побратися з німецьким принцом Людвігом фон Гессен, і Вікторія наполягла, щоб ­весілля не переносили.

Королева Вікторія в траурі
Найстарший син Берті
Донька Аліса
Донька Єлена

У розпал трауру шлюбна церемонія більше ­нагадувала поминки: 19-річна Аліса була худа, виснажена і при­гнічена й одразу після вінчання змінила білу сукню на ­чорну, як і всі гості.

Після її переїзду до Німеччини мати підтримувала з нею стосунки, які не завжди вирізнялися приязністю. Так, вона намагалася контролювати і критикувати поведінку дочки, зокрема, засу­джувала, що вона годує своїх дітей груддю, називала її дійною коровою і навіть одній зі своїх корів дала кличку Аліса.

Середні доньки Єлена (1846–1923) та Луїза (1848–1923) на час смерті батька вже стали юнками, але через сувору жалобу були позбавлені властивих їхньому ­вікові розваг і спілкування. Королева забороняла при дворі бали, а одягнути донькам кольорові сукні вперше до­зволила аж на четвертий рік трауру. Тож дівчата почали фліртувати з вчителями своїх братів, що викликало в ­матері обурення і якнайшвидші плани на заміжжя. ­Єлена (Лєнхен) виконувала при ній функції секретаря, але Вікторія дорікала їй за сльозливість і неохайність, називала незграбною й негарною, наголошуючи, що не так легко буде знайти їй чоловіка. Врешті 1865 р. вона ­видала доньку за старшого на 15 років данського принца Кріс­тіана, який доводився їй троюрідним братом і ­зобов’язався лишитися жити в Британії.

Доньку Луїзу монархиня змалку вважала неслухняною, конфліктною й говорила, що в неї затримка психічного розвитку. Однак дівчина виросла найгарнішою з-поміж ­сестер, розумною і талановитою (малювала та ­професійно займалася скульптурою). Вона була ексцентричною, пристрасною і вміла фліртувати, тож їй приписували чис­ленні романи. За відомостями біографа ­Люсінди Гокслі, 1866 р. Луїза народила позашлюбну дитину, яку віддали до прийомної родини. Пізніше вона закохалася в одруженого скульптора ­Джозефа Бома, але 1871 р. змушена була за волею матері вийти за шотландського маркіза Лорна, який виявився гомосексуалістом. Луїза прохала дозволу жити окремо від чоловіка, але Вікторія була непохитною. Через роки їхній бездітний шлюб усе одно розпався, а запальна принцеса і в зрілому віці встигла стати фігуранткою кількох пікантних історій.

Найменший син Леопольд (1853–1884) страждав на гемо­філію, спадкове порушення згортання крові, ­носієм якого була сама монархиня (а також її дочки Вікі та ­Аліса). У нього легко з’являлися синці, дуже боліли ноги, він змалку ходив із ціпком і проводив весь час за книгами. Мати ніколи не приховувала своєї відрази до нього, але все ж доглядала й опікала, бо він міг ­померти від найменшої травми. Ще її дуже дратувала близька дружба Лео зі старшою сестрою Луїзою, якій вона ­всіляко намагалася завадити. Навіть коли син був при смерті й благав про побачення із сестрою, Вікторія заборонила їй приїздити, але згодом змилостивилась, і з появою ­Луїзи хлопчик одразу став одужувати.

Королева хотіла, аби він завжди лишався біля неї та був її секретарем, але в 19 років Лео збунтувався і поїхав навчатися до Оксфорда. Попри хворобу, наступне десятиліття він мав цілком нормальне життя, багато мандрував, одружився й навіть став батьком двох дітей.

Із найменшою донькою Беатрисою (1857–1944) монархиня мала складні нездорові стосунки. Вона хапалася за неї як за останню згадку про коханого Альберта і незмінно брала її з собою на всі траурні заходи. Дівчина виросла фактично в ізоляції, флегматичною та скритною. Після 1872 р. вона остання з дітей зосталася біля матері, і та не планувала відпускати її від себе, заборонивши за її присутності навіть згадувати про весілля.

Однак у 27 років Беатриса на одному з родинних свят безтямно закохалася в німецького принца Генріха Баттенберга і стала вимагати в матері віддати її заміж. Вікторія була настільки обурена, що півроку не розмовляла з донькою, спілкуючись із нею за допомогою записок, але все ж погодилась на шлюб з умовою, що моло­дята залишаться жити з нею. Через 10 років Беатриса овдовіла і надалі стала незмінною її компаньйонкою до самої смерті.

Як зазначає історик Дейзі Гудвін, королева постійно нагадувала дітям, що їхній найперший обов’язок — ­доглядати її, а насправді просто заздрила їм. А­дже вони пере­бували у шлюбі та любили своїх нащадків, а вона ­кохала тільки свого чоловіка, якого втратила, і більше не знала щастя: «Діти ніщо для мене, коли його немає ­поряд».

Місіс Браун

вгору

Перші три роки жалоби Вікторія цілковито поринула у власне горе, але згодом стала потроху виходити з депресії, хоча публічні заходи все ще були для неї непосильним випробуванням. Їй ледве виповнилося 45, але вона вже набрала зайву вагу і виглядала старше за свій вік, тож лікарі наполегливо радили їй фізичну активність. У замку Балморал монархиня розпочала прогулянки ­верхи, вдавшись до послуг тамтешнього стайничого ­Джона Брауна (1826–1883). Стрункий, мужній і харизматичний, 38-річний шотландець зумів так швидко прихилити її до себе, що на початку 1865 р. вона ­призначила його своїм особистим служником, який «відтепер надаватиме мені інші послуги, окрім як водити коня, ­оскільки я в усьому можу на нього покластися».

Браун займав кімнату, суміжну зі спальнею Вікторії, щовечора приносив їй склянку води у ліжко, щодня ­ходив із нею до мавзолею Альберта, у їдальні незмінно стояв у неї за спиною, міг пити з нею віскі за зачиненими дверима, а коли під час прогулянки вона бажала злізти з коня, на руках спускав її на землю. Діти королеви були вкрай ображені, що з конюхом у їхньої матері набагато тепліші взаємини, ніж із ними. Вона ж говорила, що ­Джон — єдиний, хто здатен потурбуватися про неї. Синів і доньок обурювало й те, що монархиня, яка так ретельно пильнувала дотримання суворої моралі у власному оточенні, робила із себе посміховисько, виставляючи на загал не гідні поваги стосунки з Брауном.

Донька Луїза
Найменший син Леопольд
Найменша дочка Беатриса
Вікторія і Джон Браун

І про них справді почали пліткувати. Більшість вва­жала, що вони були коханцями і навіть переконували, що Вікторія таємно вийшла за стайничого заміж (поза­очі її навіть стали кликати «місіс Браун»).

Але реальних доказів сексуального зв’язку між ними немає. Деякі з наближених до двору припускали, що ­Джон мав здібності медіума і через нього вона спілкувалася з покійним чоловіком. Прихильники ж версії щодо психічного захворювання у Вікторії гадали, що він ­насправді виконує функцію медбрата.

Монархиня продовжувала й далі ухилятися від офіційних обов’язків, ховаючись за фальшивими медичними бюлетенями, яким уже ніхто не йняв віри. Зокрема, прем’єр-міністр Гладстон писав: «Сил і здоров’я у неї вдосталь, коли йдеться про те, що їй подобається. Це просто її одвічна звичка — панькатися із собою, і ця звичка не дає змоги їй без істерики відкласти виконання якоїсь ­примхи хоча б на 10 хвилин». Вікторія щороку проводила в Лондоні до чотирьох місяців; весь інший час міністрам доводилося розшукувати її по приватних резиденціях у Шотлан­дії чи на о. Вайт.

Водночас намітилися позитивні зміни в її психічному стані, і нові смерті рідних вже не мали на неї такого руйнів­ного впливу. Так, 1878 р. якраз у день смерті ­Альберта померла від дифтерії її донька Аліса, лишивши сиротами п’ятьох дітей. Королева сприйняла це за таємничий знак і поринула в жалобу. Але вже через три ­місяці вона послабила траур через весілля свого улюбленого сина Артура, а згодом вирушила в подорож до Франції та відтоді щороку на Великдень вирушала на Лазурове узбережжя (Браун, звісно, її супрово­джував). Вона й ­надалі дотримувалася суворого трауру після смертей родичів, «але вже не користувалася цим як підставою для того, щоб замкнутись у власному горі».

Із роками її прихильність до стайничого лише зросла. Вікторія наділила його титулом есквайра, подарувала кілька будинків, дозволила тримати власних слуг, замовляла його портрети й світлини тощо. Натомість ­поведінка ­Джона ставала все зухвалішою: він був грубим, зверхньо ставився до інших слуг, фамільярно звертався до неї та не висловлював поваги її дітям. Окрім цього, конюх дуже сильно зловживав алкоголем (аж до білої гарячки), на що королева заплющувала очі. Загалом він перебував у неї на службі понад 18 років.

Помер Браун 27 березня 1883 р. внаслідок бешихи. ­Безутішна Вікторія писала, що її спіткало «таке саме жахливе горе, як і 1861 р.» і нарікала, що «­втратила най­дорожчого, найкращого друга, якого ніхто й ­ніколи не ­зможе замінити». Вона наказала залишити в незмінному вигляді його кімнату і щодня класти на його ­подушку ­свіжі квіти, встановила йому пам’ятник, замовила його біо­графію і приділила йому надмірну увагу у ­своїх шотланд­ських мемуарах.

На першу річницю його смерті королева писала, що досі не може припинити оплакувати його. А наступного дня, 28 березня 1884 р., у віці 30 років помер через ­легку ­травму коліна її найменший син Лео, але вже за ­кілька днів вона скасувала державний траур за ним, бо саме вихо­дила заміж одна з її онучок, і вирушила на весілля.

Бабуся Європи

вгору

На схилі віку Вікторія зізналася: «Після смерті чоловіка я теж хотіла померти, але зараз хочу ще пожити і зробити все, що можу, для своєї країни і для тих, кого ­люблю». Її називали бабусею Європи, а­дже завдяки ­шлюбам дітей і внуків вона поріднилася з правлячими ­династіями Німеччини, Греції, Іспанії, Норвегії, Швеції, Румунії та росії. За життя монархині народилося 42 ­онуки та близько 20 правнуків. Із багатьма з них вона підтриму­вала тепле спілкування, зазначаючи: «Чим старшою ­стаєш сама і чим старшими стають твої діти, тим гармоній­ніше розвиваються стосунки з ними».

Королева почала брати активнішу участь у державних справах і здобула популярність серед народу. Вона ­більше не ховалася за удаваними хворобами, лише зрідка нарікала на ревматизм і розладнані нерви. На думку ­сучасних фахівців, психосоматичної природи, зокрема, була і мало­рухливість її ніг. Після смерті Брауна вона теж не могла ходити, однак через 7 років (у віці 70 років!) хвалилася, що двічі за тиждень танцювала кадрилі.

А 1887 р. Вікторія взяла собі в слуги молодого ­індуса Абдула Каріма (1863–1909), який став її останнім фаво­ритом. Вона фактично не розлучалася з ним, вивчала урду, звела його до рангу особистого секретаря (­мунші), дарувала йому будинки та карети, а листи до нього підписувала словами «твоя любляча мати». ­Насправді Абдул виявився аферистом, який брехав про своє похо­дження й  обкрадав її, але коли хтось з оточення ­намагався ­донести це їй, королева звинувачувала їх у расизмі та не хотіла нічого чути.

Коли ж вона зібралася посвятити свого мунші в ­лицарі, обурений Берті заявив, що оголосить її божевільною і відсторонить від правління. А 1899 р. Абдул вирішив повер­ну­тися до Індії.

Того року 80-й день наро­дження монархині відзна­чали як державне свято. За своє більш ніж 60-літнє ­правління вона стала справжнім символом епохи і сприяла вироб­ленню в Британії своєрідної «вікторіанської» естетики, головними ознаками якої були схильність до меланхолії та похмурої романтики, культ смерті, превалювання ­темних кольорів в одязі. Усіляко підносилися благо­честивість і вірність у подружніх стосунках, але при ­цьому різко засу­джувалися будь-які ознаки ­сексуальності та загалом почуттів — особливо в жінок, які мали присвячувати себе виключно домашнім справам і дітям, бути аскетичними, вразливими і цілком залежними від чоловіка. Подібні настанови нерідко поро­джували лише святен­ництво й лицемірство, і тоді в Англії, як ніколи, процвітала проституція.

Розмінявши дев’ятий десяток, Вікторія вже не могла вести активне життя. Вона все частіше поринала у смуток, бо, крім наро­джень і весіль онуків, ще численнішими були смерті рідних. Зокрема, 30 липня 1900 р. від раку помер її син Аффі, а незадовго до цього застрелився його єдиний син, який страждав на тяжкий нервовий розлад внаслідок сифілісу. До того ж здоров’я самої королеви теж поступово погіршувалося, до ревматизму додалися проблеми з травленням і безсоння.

Психіатр Роберт К. Абрамс вважає, що в пізньому віці Вікторія пережила тяжкий депресивний епізод, пов’язаний із втратами, інвалідністю і хронічним болем на тлі веге­тативних, афективних і пізніх когнітивних симптомів.

Джон Браун
Абдул Карім і королева
«Бабуся Європи», 1899
Меморіал Вікторії в Лондоні

На початку 1901р. у неї стався невеликий крововилив у мозок, і 22 січня монархиня померла. Вікторія встигла лишити вказівки щодо власних похорон: наказала ­покласти з нею до труни фото Альберта, його халат, плащ і зліпок його руки, а ще замаскувати під квітами також фото Брауна і пасмо його волосся.

Її син Берті зажадав від Абдула Каріма повернути всі її листи та спалив їх. А донька Беатриса витратила ­майже 30 років, аби відредагувати і повністю переписати всі мате­рині щоденники з моменту смерті Альберта.

У масовій культурі 40-річний траур Вікторії за чоло­віком часто ототожнюють із постійною депресією. Якщо і справді це був хронічний депресивний розлад, то за стільки десятиліть вона все одно находила в собі сили повертатися до життя, отримувала розраду в спілку­ванні з фаворитами, раділа сімейним подіям тощо.

Для багатьох співвітчизників Вікторія здавалася «­вічною» правителькою, інших вони за своє довге ­життя не знали. Вона стала символом цілої епохи, саме при ній Велика Британія перетворилася на імперію, яка мала свої землі в Індії, Африці, Латинській Америці, саме при ній Британія пережила економічний і політичний злет.

Британський дослідник В. Е. Паулс взагалі заперечує наявність у королеви депресії, навіть у перший період вдівства, зазначаючи, що її дистимія цілком ­відповідала «інтенсивному, тривалому, нормальному людському горю­ванню, забарвленому романтичним і театральним особистим стилем».

Що подивитися

вгору

«Вікторія й Альберт» (2001)
(у гол. ролях — Вікторія Гамільтон і ­Джонатан Ферт)

Британо-американський байопік присвячений не лише історії кохання Вікторії й Альберта, а відтворює також аспекти ­формування королеви як особистості, зокрема, її протистояння з матір’ю, невпев­неність у перші роки правління, внутрішній конфлікт між обов’язками матері та монархині, нездатність упоратися зі своїм горем після смерті чоловіка тощо.

«Її величність місіс Браун» (1997)
(у ролі королеви — ­Джуді Денч)

Біографічна стрічка оповідає про неоднозначні взаємини Вікторії з ­Джоном Брауном. Із тонким психо­логізмом у картині охарактеризовано внут­рішній світ королеви Вікторії, яка ­після 3 років вдівства нарешті почала оговту­ватися від втрати чоло­віка і за дотримання жорсткої зовнішньої жалоби стала відчувати в собі сили жити далі та навчилася довіряти іншим ­людям.

«Королева Вікторія і її дев’ятеро дітей» (2018)

У документальному фільмі ВВС зібрано свідчення авторитетних британських істориків та біо­графів, які висвітлюють раніше не відомі факти із життя дев’ятьох королівських дітей і простежують, який вплив на формування їхніх особистостей справила поведінка матері, зокрема, її траурний егоцентризм, жаль до себе і вимогливість до інших.

Що почитати

вгору

Філіп Александр, Беатрис де л’Онуа «Королева Вікторія»

У біографії монархині описано не лише віхи її діяльності як ­глави імперії, а також і найтонші ­аспекти її приватного життя: безрадісне дитинство, кохання і шлюб, переживання, через численні вагітності та непрості взаємини з дітьми, глибока скорбота після смерті чоло­віка і ставлення до фаво­ритів Брауна й Каріма тощо.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
в соцсетях:

Выпуски за 2023 Год

Содержание выпуска 9 (145), 2023

  1. Є. М. Денисов

  2. А.О. Бурдейний, С.О. Сташенко

  3. А. Г. Бондарчук, Т.Ю. Ільницька

Содержание выпуска 8 (144), 2023

  1. Т. І. Стеценко

  2. Тарас Левін

Содержание выпуска 6 (142), 2023

  1. Є. М. Денисов

  2. Є. М. Денисов

  3. О. О. Хаустова

  4. О. Аврамчук, О. Ніздрань, П. Блозва

Содержание выпуска 1, 2023

  1. Л. М. Єна, Г. М. Христофорова, О. Г. Гаркавенко

  2. М.В. Полівода

  3. Пол Булен

Выпуски текущего года

Содержание выпуска 1, 2024

  1. І. М. Карабань, І. Б. Пепеніна, Н. В. Карасевич, М. А. Ходаковська, Н. О. Мельник, С.А. Крижановський

  2. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравіцька

  3. Л. М. Єна, О. Г. Гаркавенко,