Джек Лондон:
«Я завжди був схильний до крайнощів»
страницы: 52-58
Зміст статті:
- Хто мій батько?
- Я зарано пізнав багато зайвого
- Весь паленів жагою творчості
- Але кохання пізнав я не відразу
- Джек і Ячмінне Зерно
- Тільки один вихід — револьвер
- Вічна жертва
- Якщо я з’їду з глузду…
Один із найпопулярніших американських письменників Джек Лондон (1876–1916) прожив досить коротке, але яскраве та сповнене пригод життя. У його пристрасній натурі уживалися відвага й сором’язливість, потяг до мандрів і бажання обробляти землю, жага до пригод і мрії про сімейний затишок, неймовірна працьовитість і нестримна марнотратність, далекосяжні плани та життя одним днем. Усупереч прагненню до упорядкованості та розміреності, митець завжди впадав у крайнощі, був підвладний суїцидальним настроям, схильним до депресії та зміни місць, залежним від алкоголю й наркотичних засобів тощо. А його смерть і досі оповита загадками.
Хто мій батько?
вгоруІсторія народження Лондона пов’язана зі скандалом: у червні 1875 р. газети м. Сан-Франциско яскраво описували спробу самогубства вагітної жінки, яку чоловік вигнав із дому за відмову зробити аборт. Проте ця подія не була такою однозначною, як її висвітлювала преса. Фігурантка інциденту Флора Веллман (1843–1922) походила із забезпеченої сім’ї, але останні роки вела мандрівний спосіб життя, заробляючи уроками музики й спіритичними сеансами.
Екстраординарні вчинки були не в дивовижу в її родині. Так, її бабуся серед лютої зими із чотирма дітьми перейшла пішки Аллеганські гори, а батько в дитинстві опинився на безлюдному острові й переплив озеро Ері взимку на саморобному плоті.
Сама Флора вирізнялася неврівноваженим, норовливим характером, а внаслідок перенесеного в 16-річному віці тифу в неї сталося «сум’яття в голові», зупинився ріст, зіпсувався зір, випали зуби й волосся. Після чергового нервового зриву вона почала спілкуватися з духами і залишила батьківський дім.
Улітку 1874 р. Флора зійшлася із 53-річним професором Вільямом Чейні, який змінив безліч професій, але прославився як маг і укладач гороскопів. Дівчина-медіум супроводжувала його лекції з астрології й іменувала себе місіс Чейні, хоча професор був одружений, та й вона щойно пішла від співмешканця. Через рік вона завагітніла і після бурхливої сварки з «чоловіком» кинулась на задній двір, а потім повернулась із закривавленою скронею, тримаючи в руках револьвер і коробку патронів.
Поліцейська експертиза згодом встановила, що зі зброї давно вже не стріляли й на жертві немає слідів пороху, але професор уже поспішно виїхав. 12 січня 1876 р. Флора народила хлопчика, якого зареєстрували під іменем Джон Ґріффіт Чейні.
Через 20 років він надіслав професору листа із запитанням: «Хто мій батько? Чи була моя мати душевнохворою?» Чейні свою причетність рішуче заперечував, посилаючись на ранню імпотенцію, і взагалі вважав себе безплідним, бо жодна з його шести дружин і численних коханок ніколи не вагітніла. Флора ж хотіла дітей і, з його слів, удалася до послуг інших чоловіків. Астролог же мав запальний характер і після цього «зненавидів її зі всією силою, на яку лишень здатна пристрасна людина». «Я навіть збирався убити її та себе», — зізнавався він. Але де в цій історії правда — не береться стверджувати жоден біограф.
Флора відразу після пологів повернулася до спіритичних сеансів, на один із яких завітав ветеран Громадянської війни Джон Лондон (1828–1897), що хотів поспілкуватися з душами своїх покійних дружини і сина. Того року 7 вересня «місіс Чейні» вийшла за нього заміж, прийнявши його двох молодших доньок, а Джон усиновив її 8-місячного сина. Тож хлопчик вважав Лондона батьком, вони проводили багато часу разом і чудово розумілися. Однак відкрита в ранньому віці правда глибоко травмувала його, але не похитнула у ставленні до вітчима, якого він через роки називав «найкращим із людей».
Із рідною матір’ю такого емоційного зв’язку в митця не було. «Я не пам’ятаю, щоб у дитинстві вона пригортала мене, — писав він. — Не пригадую часу, коли моя мати не була б старою». Вихованням Джека займалася чорношкіра годувальниця Дженні Прентіс, яка згодом ростила і його дітей. Флора ж завжди була похмурою, заклопотаною та підвладною своїм бурхливим настроям, так і не навчившись виказувати любов до сина.
Коли маленький Джек та його зведена сестра захворіли на дифтерію, вона вже домовлялася, як зекономити, поховавши їх в одній труні. Тоді як Джон розшукав лікаря і все ж урятував дітей.
Я зарано пізнав багато зайвого
вгоруЖиття сім’ї Лондонів було тяжким і невпорядкованим. Джон брався за будь-яку роботу — працював столяром і каменярем, займався торгівлею, вирощуванням овочів і розведенням птахів, будівництвом тощо. Але Флора постійно була невдоволена прибутками, вигадувала вигідніші, на її погляд, варіанти, які щоразу призводили до банкрутства й поспішного переїзду. Крім того, жінка мала схильність до істеричної поведінки: нерідко влаштовувала чоловікові «сцени», у розпал яких демонстративно хапалася за серце, і діти мали вкладати її в ліжко.
«Я народився в бідній сім’ї, бідував усе життя і нерідко голодував, — пригадував Джек пізніше. — Я ніколи не знав, що значить мати власні іграшки». Він зростав надміру вразливим, сором’язливим і несміливим. Змалку хлопчик був мовчазним, замкнутим, його лякали материні спіритичні сеанси, під час яких його клали на стіл і обертали. За словами біографа Ірвінга Стоуна, у нього траплялися періодичні напади неврастенії, а часом йому загрожував серйозний нервовий зрив.
У віці п’ять років Джек навчився читати, та на фермі, де вони тоді мешкали, не було книг. Коли ж 1886 р. сім’я переїхала до м. Окленд (округ Аламеда, Каліфорнія), йому стали досяжними всі багатства міської бібліотеки: «Читав я від зорі до зорі, у ліжку і за столом, дорогою до школи чи додому, читав на перервах, коли решта дітей гралися. Закінчилося тим, що я у мене почався сильний нервовий розлад і виникли нервові посмикування. Я казав усім: «Ідіть геть, ви дратуєте мене»».
Але згодом у хлопчика вже не лишилося часу на читання, бо вже з 10-річного віку він змушений був працювати: продавати газети, розвозити лід, допомагати у кегельбані тощо. А коли йому виповнилося 15, він став головним годувальником сім’ї, адже його вітчим, котрий і так був інвалідом війни, потрапив під потяг й дістав каліцтво.
Джек успадкував материн неврівноважений характер і схильність до зміни місць, тому не міг довго займатися якоюсь однією діяльністю. Він завжди кидався в крайнощі — або тяжко працював, усе віддаючи рідним, або пускався берега, не задумуючись про завтрашній день. Спробувавши тяжку працю на консервній фабриці, де за долар на день він не розгинав спини від 10 до 18 годин за зміну, 15-річний Лондон придбав за позичені гроші шлюпку і поринув у вир гуляцького життя в компанії «устричних піратів», із якими займався браконьєрством, а все зароблене спускав на пиятику.
У 17 років він влаштувався матросом на мисливське судно, і, повернувшись із рейсу, сплатив усі сімейні борги. Далі знову працював за долар на день — спочатку на джутовій фабриці, потім кочегаром на електричній станції, де сам виконував роботу двох дорослих чоловіків. А 1894 р. Джек кинув усе і приєднався до так званої «Армії Келлі» — групи безробітних, що прямувала до столиці. Насправді армія виявилася збіговиськом пройдисвітів, разом із якими він цілий рік бурлакував: нелегально їздив у товарних вагонах, ночував де випаде, жебракував, крав і врешті місяць відсидів у буцегарні за волоцюзтво. «Я зарано пізнав багато зайвого», — підсумовував Лондон у спогадах.
Митець за натурою був відважним і навіть відчайдушним. Його завжди вабила атмосфера небезпеки, пригод, романтики. Власне, море стало пристрастю всього його життя. Джек не боявся ризикованих подорожей і воєн, продемонструвавши себе безстрашним військовим кореспондентом на фронтах російсько-японської (1904) та громадянської війни у Мексиці (1914). Коли 1897 р. почалася Клондайкська золота лихоманка, Джек не гаючись вирушив зі старателями до Аляски. Повернувся він за рік — хворий на цингу і без шеляга в кишені. Але привіз дещо цінніше золота — сюжети своїх майбутніх творів, серед яких такі шедеври, як «Біле ікло», «Поклик пращурів», «Любов до життя», «Біла тиша» та багато інших.
Весь паленів жагою творчості
вгоруЛондон закінчив лише початкову школу, але вже там усвідомив свій хист оповідача. Перше своє оповідання «Тайфун біля берегів Японії» він написав 1893 р. на конкурс, оголошений газетою, і здобув головний приз у розмірі 25 доларів. Це спонукало його продовжити освіту та перетворити своє захоплення на джерело прибутку: «Вигідно продавати мозок, а не фізичну силу!»
Упродовж двох років — з 19 до 21 — йому вдалося завершити екстерном середню школу, пройти курси доуніверситетської підготовки, самостійно підготуватися до іспитів, вступити до Каліфорнійського університету, а ще прочитати безліч книг і навчитись правильного говорити.
Його наполегливість у самоосвіті не знала меж: «Я навчався по 19 годин на добу. Перевантажувався і фізично, і розумово, та зубрив. Можливо, я й збожеволів трохи». Але в січні 1897 р., після першого семестру, він залишив університет — через брак коштів і вільного часу.
Джек вирішив, що здобув уже достатньо, аби стати професійним письменником. «Я весь паленів жагою творчості, я горів, як у лихоманці, — читаємо в спогадах. — Із 24годин я витрачав на сон не більше п’яти та працював весь останній час майже без перепочинку. Дивуюсь, як у мене не сталося розм’якшення мозку і мене не запроторили до божевільні».
Він випробовував свої сили в усіх можливих жанрах, власноруч передруковував рукописи на машинці та розсилав їх до всіх відомих йому журналів, але звідусюди приходили самí відмови. Проте ця напружена фаза тривала всього кілька тижнів. Зрештою, він змушений був піти працювати у пральню, де каторжна робота не лишала йому часу для творчості.
Далі були марні пошуки золота на Алясці, смерть вітчима, фінансовий крах родини і тотальне безробіття. Тож Лондон знову взявся за письменство з наміром будь-що досягти успіху. Усю напругу та розпач того періоду він пізніше дуже тонко відтворив у романі «Мартін Іден». Знову відчайдушно пишучи та розсилаючи свої оповідання, Джек дійшов до крайньої межі зубожіння, голодував і закладав останній одяг, але не здавався.
Лондон вірив, що незабаром отримає гроші, проте, коли один із журналів, нарешті, надрукував його новелу, то за обіцяними п’ятьма доларами довелося їхати до редакції та ще й вибивати їх кулаками.
Проте незламність митця принесла свої плоди: ближче до завершення першого року його літературної кар’єри в різних часописах побачило світ десяток його творів, і про автора заговорили як про талановитого початківця.
Найбільшу популярність здобули оповідання про Аляску, і навесні 1900 р. вони вийшли окремою збіркою «Син Вовка», за нею послідували «Бог його батьків» та «Діти морозу». А 1902 р. Лондон випустив свій перший роман «Дочка снігів», за який отримав гонорар 2 тис. 500 доларів. Але справжня слава прийшла до нього 1904 р. із публікацією роману «Морський вовк».
За 17 років творчості Джек написав 20 романів, близько 200 оповідань, а також сотні публіцистичних творів і кілька п’єс. «Мене не можна назвати плідним письменником, — зізнавався він. — Я пишу дуже повільно, а встиг так багато тому, що працюю постійно, щодня, без перепочинку».
Непохитним правилом усього його життя була норма — тисяча слів на день, які митець занотовував і передруковував щоранку, не знаючи вихідних і свят, незалежно від умов — у кабінеті, на борту корабля чи на тропічному острові. «Такої речі, як натхнення, не існує, — зазначав він. — Упертість — ось таємниця літератури».
Згодом Джек Лондон почав досить цинічно відгукуватись про власну творчість і кидати фрази типу «Я пишу за гроші», «Я завжди сідаю писати з гострою відразою», «Я витрачаю енергію на всяку поденщину». Це не завадило йому до 35 років стати одним із найвідоміших і найбагатших прозаїків у світі, справжнім кумиром покоління. Однак ні захмарні гонорари, ні безмежна слава не зробили його зверхнім чи марнославним, він лишався щирим, добрим і вразливим.
Але кохання пізнав я не відразу
вгоруЮний Джек, статурний, сильний і загартований морями та снігами, був, на диво, нерішучим і сором’язливим у стосунках із протилежною статтю. Наприклад, за присутності дівчат він знічувався й часто не міг піти далі обміну поглядами, як це було з його першою симпатією на ім’я Хейді. При цьому митець дуже рано усвідомив, що хоче сім’ю та дітей.
«Але кохання пізнав я не відразу», — пригадував він. Першою була Мейбл Епплґарт — старша на три роки дівчина із заможної родини, студентка філологічного факультету, прототип Рут Морс із роману «Мартін Іден». Їхні стосунки тривали понад два роки, однак, як не прагнув Лондон дорівнятися до коханої в інтелектуальному плані, батьки Мейбл так і не дали згоду на їхній шлюб, зважаючи на його безгрошів’я.
Згодом у житті письменника фактично одночасно з’явилися три жінки. Білоруська єврейка Анна Струнська (1877–1964) була, як і він, соціалісткою, але їхні політичні дискусії згодом переросли у тривале інтимне листування. Уже будучи одруженим, Джек писав їй: «Щастя — мені? Люба, та ж для мене щастя — це Ви, щастя і свято для душі!» Згодом вони спільно видали книгу-містифікацію «Листування Кемптона і Вейса» (1903), у якій висловили власні протилежні погляди на кохання — емоційний і раціоналістичний.
Яскрава й енергійна Чарміан Кіттредж (1871–1955) була старшою на п’ять років, працювала секретаркою, забезпечуючи себе сама. Прогресивна й незалежна, вона захоплювалася літературою, музикою, спортом, фотографією, багато подорожувала та виявляла досить вільні погляди на кохання.
Серйозна і врівноважена вчителька Бессі Маддерн (1876–1947) була нареченою Джекового товариша, який загинув на війні. Познайомившись із Бессі на похоронах, митець уже через два місяці (7 квітня 1900 р.) одружився з нею. Шокованим друзям він пояснив, що керувався суто практичними міркуваннями, «устаткуюсь і зможу більше часу приділяти роботі». Між подружжям не було кохання, однак, уже в січні 1901 р. народилася їхня старша донька Джоан, а в жовтні 1902 р. — молодша Беккі. Утім, це не врятувало їхнього шлюбу.
Лондон досить швидко розчарувався в дружині, характеризуючи її як флегматичну, обмежену і приземлену. Очевидно, не задовольняла його й сексуальна складова їхнього союзу, бо вже через рік після весілля він пішов на зраду і надалі просто «не бачив сенсу відмовляти собі в подібних задоволеннях». Письменник не тримався дому: плавав на човні, подорожував Європою, часто виступав із лекціями, брав участь у різних зібраннях. А вдома він став усе частіше збирати друзів, із-поміж яких була і Чарміан Кіттредж.
У червні 1903 р. Джек раптово повідомив дружині, що йде від неї. Приголомшена Бессі вважала розлучницею Анну Струнську, ця версія навіть прослизнула у пресу і безпідставно скомпрометувала останню. Але справжньою винуватицею була Чарміан, стосунки з якою митець ретельно приховував. Вони таємно зустрічалися, на відстані обмінювалися палкими й екзальтованими листами, у яких він називав себе рабом коханої, від обожнювання якої «воістину й остаточно збожеволів».
Отримавши розлучення тільки 18 листопада 1905 р., Лондон уже наступного дня одружився із Чарміан, порушивши цим закон штату Іллінойс, де на той момент перебував, що спричинило скандал у засобах масової інформації. Подружжя прожило разом 11 років, майже позбавлених рутинного побуту, зате сповнених грандіозних планів, екзотичних подорожей і фантастичного марнотратства. Чарміан Кіттредж завжди підтримувала чоловіка у всіх починаннях: передруковувала й редагувала чернетки, стояла за штурвалом корабля, допомагала на ранчо тощо.
Але вона не змогла здійснити найбільшу його мрію — народити сина. Усі її спроби скінчилися трагічно: після кількох викиднів Чарміан у 39 років народила дівчинку, яка прожила лише кілька днів.
Джек довго зберігав вірність другій дружині, але за останні роки все ж повернувся до зрад. Уже після його смерті Чарміан змушена була визнати: «Жінки любили Лондона, помирали через кохання до нього. Для нього любов була природною, гарячою пристрастю, яка робила його життя повнішим, але не наповнювала його».
Джек і Ячмінне Зерно
вгору«Весь свій вік я прожив в атмосфері, яку найкраще характеризує фраза — зі склянкою в руці,» — писав митець у повісті «Джон Ячмінне Зерно» (1913), присвяченій історії його алкоголізму. Він постійно наголошував, що не мав патологічного потягу до спиртного, однак його поширеність і легкодоступність просто не залишали йому варіантів.
Уперше Джек спробував хмільні напої у п’ять років, коли носив вітчиму на поле пиво й дорогою надпивав із глечика. Коли йому було сім, італійські іммігранти, яких він дуже боявся, напоїли його вином до непритомності. Після цього у хлопця почалася біла гарячка: «Усі жахи, що зберігалися в моєму дитячому мозку, втілились у болючі кошмари. Я бачив убивства, рятувався від убивць. Приходячи до тями після нападів гарячки, я чув голос матері: «Бідолаха, він збожеволіє». Впадаючи знову в безпам’яття, я підхоплював цю ідею і бачив себе в божевільні, де мене били доглядачі і з лементом оточували біснуваті».
Коли Лондон потрапив до устричних піратів у 15-річному віці, то ще мріяв про цукерки, але в компанії мусив уживати алкоголь, який викликав у нього відразу своїм смаком і запахом. Задля підтримання авторитету він завжди намагався перепити інших і напивався до нестями, нерідко отримуючи травми.
Якось після тритижневого запою він випав із човна, його підхопило приливом, і юнак вирішив не боротися за своє життя: «Тієї миті, коли я був доведений пиятикою до божевілля, думка про геройську смерть викликала в мене захват». Але, на щастя, його врятували.
Займаючись піратством, митець пив лише перебуваючи на суші, але за часів бурлакування з «Армією Келлі» він став пити щодня. У нього почалася втрата апетиту, судоми та тремтіння рук. Одного разу Джек ледь не помер: «Усередині мене все буквально розпалилось і горіло, цей внутрішній вогонь палив мене, і я задихався. Я божевільно прагнув повітря… Лікаря до мене не запрошували. Усі вирішили, що мені просто треба дати проспатися, і залишили мене пролежати 17 годин у коматозному стані». Згодом письменник, за власним висловом, «напрацював звичку до алкоголю»: міг не пити взагалі (наприклад, під час подорожі на Аляску, підготовки до іспитів чи літературної творчості тощо), а якщо й випивав, то винятково в товаристві, і то знав міру. Але ставши популярним, він почав утомлюватись від людей і помітив, що спиртне може піднімати йому настрій. Це і стало початком його справжньої алкогольної залежності.
Одразу Лондон пристрастився до коктейлю перед обідом із гостями, тоді додався ще один і після обіду: «Без коктейлю я був ні на що не здатним співбесідником, але випивши, ставав душею компанії. Я досягав за допомогою напою штучного збудження, і тому пив доти, доки не ставав веселуном». Згодом він почав вживати спиртне і за відсутності гостей, на самоті. До обідніх коктейлів додалися й ранкові — спочатку після написання обов’язкової тисячі слів, потім — посеред роботи, а далі — і перед нею. Пізніше для досягнення бажаного ефекту вже необхідний був чистий алкоголь. Коли додалося безсоння, митець став пити й посеред ночі. А вирушаючи в дорогу, навіть по місту, він обов’язково прихоплював із собою плящину.
Завершуючи автобіографічну повість 1913 р., Джек підсумовував: «Після багатьох місяців отруєння алкоголем мій мозок наскрізь просякнутий ним, а я сам пригнічений світовою скорботою. Марно намагаюсь я збагнути причину цього смутку».
Тільки один вихід — револьвер
вгоруБіограф Ірвінг Стоун писав про Лондона: «Із великою ретельністю приховував він від усіх періодичні напади депресії. Траплялися вони рідко — найчастіше 5–6 на рік — і не встигали перетворити його на маніакально-депресивного хворого. І все ж, коли він зазнавав цих нападів, то міг зненавидіти свою роботу, ранчо, друзів і блискуче відстоював право людини на самогубство. Але це минало — часто того самого дня».
Сам прозаїк уникав слова «депресія» і називав її «світова скорбота», «захворювання песимізмом», «хвороба виключно психічного ладу» тощо. Він завжди наголошував, що є життєлюбом, однак на його шляху траплялося забагато випробувань. «Справжнього дитинства у мене ніколи не було, і надто рано ставши дорослим, я був переконаний, що життя — доволі-таки плюгава, нічого не варта річ», — читаємо у спогадах. І вже в 17 років він занотував у щоденнику роздуми про самогубство.
Зрештою, під час відчайдушних спроб стати літератором і голодування в очікуванні публікації бодай одного оповідання, Джека знов напосіли відчуття безвиході та суїцидальні настрої. Якраз тоді до нього завітав друг, аби попрощатися перед самогубством, і митець узявся так щиро переконувати його не йти із життя, що переконав заодно і самого себе.
Один із найтяжчих депресивних епізодів Лондон пережив наприкінці свого першого шлюбу. Неможливість бути з коханою Чарміан, почуття провини перед кинутими дітьми, хвилювання з приводу скомпрометованої Анни Струнської, розголос у пресі та фінансові негаразди через арешт майна похитнули його душевну рівновагу. Він схуд, не міг нічого писати, нервово розчухував шкіру і знову почав пити.
Ось як Джек пригадував той період: «Я зносив свою хворобу дуже тяжко. Я думав про самогубство із байдужістю грецького філософа і жалкував лишень про те, що стільки близьких залежать від мене. Усе, за що я бився досі, виявилося раптом порожньою маячнею… Я бачив перед собою тільки один вихід — револьвер, вічний морок, у який занурить мене куля. Водночас я відчував таке непереборне бажання померти, що боявся, як би не покінчити із собою уві сні. Я боявся свого револьвера і віддав його друзям, попросивши заховати».
Біографи висувають гіпотезу, що тоді він виявляв ще й ознаки манії переслідування, адже у всіх убачав лише ворогів, які вступили у змову, аби не дати йому бути щасливим. Але згодом усе минулося, і митець «одужавши від тяжкої хвороби, потрапив в обійми коханої дружини та був постійно щасливим». Цікаво, що алкоголь, який раніше перетворював його на веселуна, тепер, навпаки, став занурювати його в песимізм.
У творах прозаїка не один персонаж закінчує життя самогубством. Чи не найвідоміший із-поміж них і, безперечно, автобіографічний — Мартін Іден з однойменного роману 1908 р. Будучи неотесаним моряком, він доклав неймовірних зусиль, щоб стати відомим письменником і піднятися соціальною драбиною. Але досягнувши мети, Мартін поринув у депресію й утопився.
Авторові вдалося настільки глибоко розкрити психологію свого героя, що до наукового обігу навіть увійшов термін «Синдром Мартіна Ідена» (або ж синдром досягнення мети) — патологічний стан, що виникає внаслідок здійснення заповітної мрії та розвивається на тлі виснаження нервової системи.
Вічна жертва
вгоруОстаннє десятиліття життя Джека було позначено неймовірним розмахом його планів, які фактично всі завершилися крахом, постійним погіршенням стану здоров’я і все частішими депресивними епізодами.
Прискіпливі науковці підрахували, що літературною працею Лондон зумів заробити понад мільйон доларів, та ніколи не був господарем власних фінансів. «Добувати гроші — це не моя пристрасть, — зауважував він. — Але витрачати — о, Господи, здаюсь! Тут я вічно буду жертвою». Щойно вибравшись із злиднів, він спочатку забезпечив добробут рідним — матері, яка взяла на виховання сина пасербиці, першій дружині Бессі з доньками та другій дружині.
І якщо перші дві сім’ї цілком задовольнялися новими будинками та щомісячним утриманням, то Чарміан була такою ж авантюрною натурою, як і Джек.
Подружжя Лондонів полюбляло морські подорожі та відпочинок на островах. Тож одним із найкарколомніших задумів митця стала побудова найсучаснішої яхти «Снарк», на якій він планував здійснити з коханою 7-річну навколосвітню подорож. Початковий кошторис становив 7 тис. доларів, але остаточний становив понад 40 тис. доларів! Будівництво постійно затягувалося через різні завади — землетрус, пожежу, непрофесійність і недобросовісність робітників, різні форс-мажори під час транспортування і навіть арешт за борги. Але Джек не здавався, напружено писав, аби фінансувати все нові й нові витрати, і 2 липня 1907 р. корабель усе ж відчалив. Тривалість подорожі довелося скоротити до 2 років. Зрештою, «Снарк» продали на аукціоні за 3 тис. доларів, а подружжя надалі послуговувалося невеличкою яхтою і проводило на островах лише кілька місяців на рік.
Митець вирішив професійно зайнятися сільським господарством. Так, 1905 р. він придбав маленьке покинуте ранчо у Глен-Еллен (округ Сонома, Каліфорнія), а згодом почав фанатично скуповувати всі довколишні землі, аж доки його володіння не сягнули 600 га. З усією пристрастю він узявся за втілення найбільш новаторських методів у рослинництві й тваринництві.
Але, подібно до власної матері, яка завжди своїми ідеями доводила сім’ю до убозтва, Джек теж постійно сходив на збитки. Понад 300 га його виноградників виявилися незаконними після заборони виноробства, а 40 тис. (!) евкаліптових дерев, висаджених за 48 тис. доларів, лишилися просто безглуздою примхою. Він розчищав поля, прокладав кілометри зрошувальних систем, виводив нові сорти, але його урожай гинув як не від посухи, так через приморозки чи нашестя сарани.
Лондон витрачав фантастичні суми на вирощування породистої худоби, але його бик-насінник звернув шию, стадо овець знищила епідемія, племінного огира знайшли застреленим, а велике поголів’я ваговозів швидко знецінилося, бо не витримувало конкуренції з тракторами.
Письменник був охоплений жагою будівництва: зводив власну кузню, удосконалені приміщення для худоби та господарські споруди, житло для численних робітників із сім’ями, гостьові котеджі тощо. Він славився безмежною гостинністю, щодня приймав на ранчо десятки гостей, із більшістю яких навіть не був знайомий.
А 1910 р. Джек почав споруджувати маєток своєї мрії — Дім Вовка. Аби завершити його, попри всі негаразди, він заклав усе що можна було. Проте коли після витрачених на нього 80 тис. доларів(!) будинок уже був майже готовий, 22 серпня 1913 р. стався підпал і він згорів повністю. На людях Лондон поводився стримано, але потім, за спогадами Чарміан, «ридав, як дитина» і чотири дні пролежав на веранді власного котеджу.
Він заповів, щоб на його могилі не ставили пам’ятник, а поклали обгорілий камінь із Дому Вовка. Через три роки його заповіт виконали.
Якщо я з’їду з глузду…
вгоруДжек завжди активно займався спортом (плаванням, боксом, їздою верхи і на велосипеді, стрибками, стрільбою тощо), був загартованим і витривалим, загалом мав лише механічні травми.
Але під час подорожі на «Снарку», коли його команді довелося зіткнутися з безліччю тропічних захворювань, митець теж спочатку занедужав на малярію, а згодом його здолала недуга, яку він називав «сонячною хворобою, що руйнувала нервові тканини і роз’їдала шкіру».
Восени 1908 р. у Лондона стали набрякати руки і ноги, збільшуючись удвічі. На руках лущилося по сім шарів шкіри одночасно, на ногах наростали товстелезні нігті. Усе це вкрай негативно позначилось на його душевному стані, спричинивши нервовий розлад через повну безпорадністі.
Зрештою, він зійшов на берег в Австралії та цілих п’ять місяців провів у різних лікарнях, але симптоми не зникли і фахівці не змогли встановити точний діагноз, зауваживши лише, що захворювання не інфекційного, а нервового походження.
Письменник мусив відмовитись від продовження подорожі, повернувся до Каліфорнії — і хвороба несподівано відступила. Вивчивши медичну літературу, він дійшов висновку, що то був псоріаз. На думку сучасних науковців, це могла бути фрамбезія (тропічний сифіліс).
Так, після втрати Дому Вовка Джек переживав глибоку депресію, а ще став постійно хворіти: його діймали зубний біль, халязіон і часті застуди. 1913 р. йому прооперували апендикс, а наступного року в Мексиці він підхопив дизентерію. Після повернення у нього почалися судоми ніг, а далі — ревматичний біль, проти яких йому призначили морфій. Згодом лікарі діагностували в нього сечокам’яну хворобу.
Але митець нехтував усіма рекомендаціями щодо харчування і продовжував багато палити. Водночас він почав боятися божевілля, яке міг успадкувати від матері, і казав зведеній сестрі, яка жила на його ранчо: «Якщо я з’їду з глузду, обіцяй, що не відправиш мене до божевільні. Обіцяй!» 1916 р. подружжя Лондонів провело 7 місяців на Гонолулу, а восени повернулося до Каліфорнії. Джек залишив усі фізичні вправи, йому вже було важко пересуватися і навіть одягатися; згодом повернулися симптоми дизентерії, розвинулася залежність від морфію.
На початку листопада в нього виникли ознаки отруєння птомаїнами. Лікарі заговорили про шлунково-кишкову уремію із такими симптомами, як шлункові розлади, безсоння, напади меланхолії, ревматичні набряки, тупий головний біль тощо.
Вранці 21 листопада 1916 р. письменника не змогли розбудити. У нього було червоне спухле обличчя, інертне тіло, тяжке утруднене дихання. На підлозі знайшли два порожні флакони — морфій і атропін, а на столику — блокнот із розрахунками дози. Викликаний лікар установив діагноз морфінової коми, хворому промили шлунок, розтерли кінцівки, ввели збуджувальні речовини.
Лондон не приходив до тями і помер наступного дня. Йому було всього 40. У свідоцтві зазначили: «Помер від уремії як наслідок ниркової кольки».
Серед біографів досі точаться численні дискусії щодо причини смерті митця. Насамперед, багато медиків ставлять під сумнів уремію як визначальну хворобу, припускаючи, що в нього могло бути отруєння хлористою ртуттю, якою він лікувався від фрамбезії, інсульт, цироз печінки, подагрична нефропатія або цукровий діабет.
Інша група дослідників переконані, що летальний випадок спричинили саме наркотики. Хоча дехто вважає, що доза була недостатньою, щоб убити, або морфій міг лише каталізувати проблеми з нирками.
Достеменно невідомо, що значили розрахунки у його блокноті — визначення смертельної дози чи, навпаки, безпечної. Передозування могло бути випадковим або умисним. Тому так багато прихильників версії про самогубство, яке логічно вписується у контекст його творів і обставин останнього періоду життя.
Хоча й тут є противники, які вважають, що Лондон, якби хотів накласти на себе руки, обрав би «більш чоловічий» спосіб — наприклад, револьвер, або принаймні лишив би передсмертну записку.
До слова, існують і зовсім необґрунтовані гіпотези, на кшталт умисного отруєння, яке здійснила дружина, підступно прагнучи заволодіти землями. Сто років, що минули після смерті прозаїка мало що прояснили, лише примноживши кількість версій.
* * *
У книзі спогадів про чоловіка Чарміан писала: «Джек не міг вдовольнятися маленьким масштабом. Усе, що він робив, він робив широко. Йому потрібен був простір у всьому, потрібен був розмах у писанні, у пригодах, у фермерстві. Хто прийде після нас? — питав він. — Інші прийдуть і підуть так само, як пішли й ми, і кожен буде говорити своїй коханій, як я говорю тобі: Життя прекрасне».
Зрештою, літературу ХХ століття годі уявити без Джека Лондона. Біографія американського письменника була такою ж захопливою й багатою на пригоди, як, власне, і твори автора.
Підготувала Олена Тищенко