Посттравматичний стрес у дітей та підлітків: розпізнати, зрозуміти, допомогти

Посттравматичний стресовий розлад – порушення психічного стану, що є реакцією на травматичну подію. Він може розвинутися як у дорослого, так і в дитини. Через особливу вразливість дитячої психіки у цій популяції розлад може розвиватися швидше й призвести до серйозніших наслідків, ніж у дорослих. В умовах війни, а отже, за хронічного стресу, ця проблема набула особливої гостроти. Необхідно, щоб батьки, родичі, опікуни дітей могли вчасно звернути увагу на іноді неочевидні симптоми, прийти вчасно на допомогу, зрозуміти і підтримати, а за потреби звернутися до фахівця. До вашої уваги представлено вибрані частини з книги досвідченого соціального працівника, навчального терапевта й супервізора Центру психотравматології та травмотерапії (Нижня Саксонія, Німеччина) Александра Коріттко, які, зокрема, допоможуть краще зрозуміти динаміку травми та її наслідки.

Цей матеріал має на меті проінформувати про один феномен, який є на слуху, але чітко не описаний: травма і наслідки травми, так званий посттравматичний стрес, у нашому випадку, у дітей і підлітків.

Під психічною травмою сьогодні зазвичай розуміють зранення душі, і якими ознаками проявляються на­слідки такої події. Власне, ми маємо усвідомлювати різницю між буденним стресом і травмою, але також повинні ­захищати себе від навішування ярлика травми маленькому буденному стресові.

Розпізнати посттравматичне стресове навантаження

З історії

Як відомо, слово «травма» виникло для визначення рани на тілі. Проте вже понад сто років рани в душі називають психо­травмами. Наприкінці ХІХ ст. лікарі у відомій паризькій клініці шукали причини так званої істерії.

Серед них були молодий Зигмунд Фройд і його ­колега П’єр Жанет. У ­своїх записах Фройд і Жанет описали психічні та фізичні травмування (серед іншого також і через сексу­альне насильство) у контексті численних психічних порушень. Ці знання на довгий час були забуті, але ­заново їх «від­крили» у 70-х роках минулого століття, коли було виявлено, що ветерани в’єтнам­ської війни та жінки, які пере­жили у дитинстві сексуальне насильство, мають ­подібні симптоми.

Втім, сьогодні поняття «психотравма» використовують ­також у педагогіці та психології як основу спеціальних концепцій для роботи з дітьми і молоддю.

Зрештою, слід пам’ятати, що через значний вплив на соціальне життя та комунікацію людей між собою йдеться не лише про процеси у психіці, а також і про стосунки, які мають вплив на душу людини.

Посттравматичне стресове навантаження

При посттравматичному стресовому навантаженні ­йдеться про затяжну або довготривалу реакцію на екстремальну ­загрозу в катастрофічному вимірі. Травму можна тоді розглядати як «рану в душі людини». При ­екзистенційній ­загрозі тіло має реакцію в екстремальному випадку, що, ­своєю ­чергою, може призвести до невиліков­ного шраму. ­Такий «чутливий шрам» стосується ­нашого тіла, психіки і спілкування людей між собою.

Травма може виявлятися довгостроково у трьох ­сферах: тіло потрапляє знову і знову у стан сильного збу­дження, психіку поглинає страх, а ззовні поведінка ­людини нагадує напад чи втечу. Або, навпаки, людина пере­буває у стані повного заціпеніння стосовно навко­лиш­нього світу. «Шрам» від минулої події болить і тепер. Як можна розрізнити травму або ж екзистенційну загрозу (тут психо­травма) від ­іншого стресового навантаження?

Травма має такі ознаки:

• Суб’єктивне сприйняття екзистенційної загрози, яка супрово­джується екстремальним страхом та без­порадністю.
• Звільнитися чи захищатися неможливо.
• Загроза настає раптово і неочікувано.
• Ніхто не допоможе, почуття надзвичайної самот­ності.
• Якщо хтось є свідком екзистенційної загрози ­іншому, це також може стати душевною травмою.

Вимір загрози для кожного є індивідуальним і залежить від кожної окремої ситуації та індивідуальної спроможності її подолання. Ситуація, із якою може впоратися дорослий, може стати для дитини нездоланною. ­

Наприклад. Ситуація, коли дитина загубилася, ­відстала від сім’ї у торговельному центрі, може стати для неї ­екзистенційною загрозою, а для дорослого — це абсолютно не загроза. Якщо людина пережила душевну ­травму, може розвинутись порушення, яке називають «посттравма­тичний стрес», тобто стресове навантаження після ­якоїсь травми. Інколи можна зрозуміти, чим викликаний цей розлад, і встановити зв’язок із травмувальною подією.

Жахливі сни

Десятирічний Олег мусів проходити лікування у стаціонарі через запалення нирок. Протягом дня хтось із батьків був із ним поруч, але ввечері мама або тато йшли з лікарні. Після того, як Олег повернувся додому, він не хотів сам спати у своєму ліжку. Навіть у ліжку батьків він спав неспокійно, і, напевне, йому снилися ­жахіття. Минув певний період часу, поки Олег зміг спокійно ­спати у власному ліжку. Коли через рік в Олега знову виник біль і була підозра на запалення нирок, у нього відновився страх перед засинанням самому у власному ліжку.

Проте в інших випадках встановити причинний зв’язок буває не так легко.

Уникання

Шестирічний Семен поселився у сім’ї, яка оформила над ним опіку, бо у його рідній сім’ї з ним поводилися жахливо. Справи у його батьківській сім’ї були вкрай погані, і соціальна працівниця служби зі справ дітей мусила шукати для хлопця інші умови проживання.

Після короткого адаптаційного періоду Семен почувався в новій сім’ї дуже добре. Але хлопчик дуже не хотів заходити до вітальні, він «упирався руками і ­ногами» з усіх сил. Усі губилися у здогадках — що хлопчик має проти вітальні?

Одного дня батьки поралися деякий час у садку біля будинку. Коли повернулися, були дуже здивовані. ­Семен використав цей час, щоб розламати на маленькі ­шматочки бамбукову жердину, яка підтримувала гілки фікуса. ­Батьки подумали, що Семена, мабуть, били ­такою палкою, і тут він зібрав усю свою мужність і поквитався з цією палкою, якої боявся.

Щодо цього випадку немає інформації про минуле для такого інтенсивного уникання. Але завдяки цьому прикладу зрозуміло, наскільки якийсь буденний предмет може нагадувати про травмувальний досвід. Людина може відчувати це так, ніби знову відбувається травмування, хоча вона може перебувати у повній безпеці.

Тілесна реакція

Дванадцять підлітків-біженців зі своїм опікуном від­відують критий басейн. Усі переодягнулися, прийняли душ, пішли до басейну. Десятеро стрибнули у басейн для тих, хто не вміє плавати, і розважалися там кульками. А ще двоє стояли, ніби вкопані, біля басейну, тремтіли, пітніли і не могли зрушити з місця, щоб зайти у воду. Кілька тижнів тому вони втікали через Середземне море.

Цілком очевидно, що ці двоє підлітків зіткнулися зі своїм страхом, хоча зрозуміло також, що у басейні для неплавців нічого не може їм загрожувати. Такою є поведінка після травмування: причина для спогаду, так званий «тригер», призводить до того, що людина ­почувається так, ніби та страшна для неї подія відбувається саме цієї миті знову. Хто володіє англійською, той знає, що означає термін «тригер» (спричинювач).

Крім того, «тригер» означає також спусковий важіль в автоматі чи пістолеті. Якщо його спустити чи ­натиснути, ­відбудеться постріл. Фахівці з психотравми ­підібрали відповідний термін, пояснюючи, що насправді може трапитися з людиною після травмування.

Хоча так швидко, як постріл, відбувається спри­йняття чогось із минулого і проживається в реальному часі. Уражені ­особи часто ­перебувають не в стані «тут і зараз», а в ­стані — «там і тоді». Тому і стоять ті хлопці на краю ­басейну, бо у їхньому сприйнятті вони перебувають в ­умовах смертельної загрози посеред Середземного моря.

Розуміння сутності посттравматичного стресу

Зазначеними вище прикладами проілюстровано, які симптоми притаманні «­посттравматичному стресу»:

• Небажане переживання знову і знову — раптово ­виринають картинки / фрагменти події або спогади, які переживаються наживо (флешбек), жахіття, ­атаки з роздумами. Діти демонструють свої внут­рішні картинки опосередковано, через малюнки або через так звані травматичні ігри (наприклад, автомобілі, які постійно зазнають аварії; ляльки, які постійно травмуються, або їх сварять, б’ють).
• Поведінка уникання — ігнорування ситуацій, що нагадують про травму або певний спосіб ­поведінки. Це спричинює неспроможність до відчування. Така людина має повністю «відсутній» або замріяний вигляд. Це описує професійний термін «дисоціа­тивна поведінка», тобто спроба порятунку через ­ігнорування певних картинок і почуттів. Часто ­молодь намагається ще підсилити ефект ­уникання, невідчування чогось алкоголем та наркотичними препаратами. Екстремальною формою ­саморегуляції емоцій може бути так зване «розцарапування», самоушко­дження.
• Відчуття тривалої тілесної загрози — може бути наслідком, наприклад підвищеної бадьорості, перебільшеного переляку внаслідок травмувальних картинок, звуків чи запахів (зокрема, фрагменти травми). У ­дітей можуть бути ознаки, як нічне прокидання, неслухняність, зміна настрою, симптоми тілесного болю, страх перед вкладанням у ліжко для сну. Симптоми мають тривають щонаймнше протягом кількох тижнів і впливають на важливі життєві сфери (особистісні, сімейні, соціальні, професійні, пов’язані з навчанням тощо). Багато симптомів можуть бути хронічними наслідками травмування. І все ж слід бути обережними, а­дже не кожен із цих поведінкових ознак вказує на пережиту травму.

Не кожен симптом є ознакою пережитої травми

Діти, які граються іграшковими машинками та імітують аварії, не обов’язково мають бути ­травмованими. Якщо гра з автомобілями різноманітна і наявні ­різні ситуа­ції, то може бути, що дитина просто імітує у грі ­пов’язані з транспортним засобом ситуації, які бачить у повсякден­ному житі. Якщо дитина грається в ляльку-­маму і ­сварить ляльку-­дитину, це може бути нормальна гра, яка ­демонструє багато­гранність повсякденного ­життя. А­дже чи є такі сім’ї, де дитину хоча б раз не сварили?

Звичайно, у житті дитини трапляються події, про які вони довше замислюються, і навіть нетравмовані діти прокидаються вночі від неспокійного сну. І також буває, що дитина може зображати на малюнку якісь ­незрозумілі події; через малюнок вона їх опрацьовує.

Також дитина може уникати якихось місць і ситуацій, і це теж є свідченням її нормального розвитку. У підвалі ­темно, і дитина не хоче туди іти. Собака дуже голосно гавкає, і дитина, яка не звикла до собак, може далеко ­обходити його.

Кожна дитина інколи може щось собі вигадати, нафантазувати. Деякі підлітки можуть завдавати собі подря­пин, щоб випробувати, як це відбувається. Також у ­когось вживання алкоголю є спробою «випробувати межі» та отри­мати певний досвід.

Наше тіло не завжди поводиться так, як ми бажаємо. Інколи буває, що через незвичні тілесні реакції виявляються хвороби. Для кожної дитини є нормою розвитку, коли вона стикається з труднощами регулювання суму та злості, які виникають у певних життєвих ситуаціях.

Усі названі раніше симптоми посттравматичного ­стресу можуть виникати самі собою і неусвідомлено загострюватися, а потім минати.

Є три показники, які ­допомагають зрозуміти, що ­йдеться саме про посттравматичний стресовий розлад:

1. Відомо, що підліток пережив травму.

2. Описані симптоми виявляються у такій потрійній комбінації:

• переживання знову й знову;
• поведінка уникання;
• тілесне сприйняття того, що є загроза життю.

3. Симптоми не лише виникають протягом перших тижнів після душевної рани, але й тривають упродовж ­довшого часу (як хронічні).

Зокрема, у деяких дітей такі симптоми ­спостерігаються не в «чис­тому» вигляді. У професійній літературі серед травматичних розладів виокремлюють депресивні розлади; розлади страху, примусу; розлади поведінки, наприклад соціальної; розлади афективної регуляції; розлади розвитку залежності; розлад опозиційної поведінки.

Не варто переоцінювати ці діагнози. Власне, вони допомагають на певний період впорядкувати поведінку і дати терапевтичні та педагогічні рекомендації. Життя занадто багатогранне, щоб його звужувати певними кате­горіями діагнозу, оскільки така поведінка може ­як виникати, так і зникати.

Діагноз — це лише шлях до швидкого розуміння процесу у кожному конкретному випадку. Насамперед має значення те, за яких аспектів симптоми виникають, а коли зникають.

Гостра стресова реакція

Десятирічна Кароліна падає на мокрій дорозі з велосипеда, внаслідок падіння вона потрапляє під автомобіль, який рухається. Водію вдається зупинити авто, і Каро­ліна не отримала тілесних ушко­джень. Але згодом вона відмовляється кататися на велосипеді. Дівчинка почала лякатися, коли чула звук гальм автотранспорту та ­інколи бачила уві сні той нещасний випадок. Вона прокида­ється в поту. Коли хтось при ній згадував про цей нещасний випадок, вона, розлючена, вибігала з кімнати. Лише ­через місяць вона виявила бажання проїхатися велосипедом із мамою, щоб знову звикнути до нього.

У цьому випадку дівчинка має симптоми небажаного переживання події знову, наявні симптоми уникання і сприйняття тілесної загрози. Проте її сили саморегуляції та дружня підтримка мами зумовили бажання повернутися до звичного життя без цих симптомів. Такі симптоми протягом перших двох-трьох місяців є цілком нормальною реакцією на надзвичайну подію.

Ці симптоми мають назву «гостра стресова реакція». Якщо вони стануть хронічними або триватимуть понад декілька місяців, можна говорити про «посттравматичний стресовий розлад». Соціальна допомога, підтримка оточення може бути тією технікою після пережитих подій, яка не дасть симптомам стати хронічними.

Душевні травми

Розрізнять дві групи душевних травм:

1. Одноразові та ненавмисні події, наприклад нещасні випадки, природні катастрофи, досвід розлучення чи втрати тощо.

2. Тривалі або повторювані події, спричинені людьми, як-от катування, війна, насилля.

Із дослі­джень відомо, що травми першої групи легше опрацьовувати, ніж другої. Душевний стрес дійсно залежить від впливу травмувальних подій і від того, які ­кроки протидії були відразу застосовані, наскільки можливою була підтримка сім’ї та друзів.

У випадку дітей та підлітків відразу пригадуємо «три загрози»:

1) тілесне насильство;

2) сексуальне насильство;

3) занедбаність.

Тілесне насильство може відбуватися через різні причини. Одні батьки б’ють своїх дітей, тому що вважають це найкращим засобом покарання за небажану ­поведінку і захисту їх від неправильного розвитку подій.

Чи можна розглядати дітей як егоїстичних створінь, які вже з наро­дження хочуть маніпулювати світом, щоб задовольнити свої егоцентричні бажання? Чи вони насправді злі й ні на кого не звертають увагу?

Чи слід їх усіма засобами, зокрема через побиття, спонукати до визнання ними авторитету дорослих? «Хто не хоче слухати, мусить відчувати», — був такий вислів. Або ж дитина може цілу ніч кричати, це зміцнить її ­легені і не дасть її розбестити.

Нерідко батьки, які мають такий стиль виховання, самі пережили щось подібне у власному дитинстві. «Мені ­ніхто цим не нашкодив», — кажуть часто вони. Якщо їх запитати про ставлення до їхніх батьків, то перше, що спадає їм на думку, — «повага» та «слухняність». ­Проте така позиція вже давно себе вичерпала.

Травма і сум

Діти та підлітки інколи сприймають смерть рідних, ­друзів чи сусідів як таку, про яку задовго відомо, і вони були готовими до цього; також вони стикаються з випадками смерті після раптових нещасних випадків, вна­слідок ­суїциду або через тяжку хворобу. Якщо сум поєднується з травмувальними переживанням, починається важкий процес опрацювання.

Терапевтка з Нідерландів Йоанні Спірінґс відокремлює травмувальний сум від іншого суму, коли трапляється неочікувана і раптова смерть, пов’язана з ­насильницькими подіями. Процесу прощання у таких випадках не ­відбулося, і смерть розглядають як таку, якої можна було ­уникнути. Якщо хоча б дві з цих умов наявні, слід очікувати травмувального процесу горювання. Люди можуть перейти у стан шоку, безпорадності та починають дивитися в одну точку.

Як симптоми травми, так і суму можуть посилитися. Спогади про померлого можуть бути флешбеком, травму­вальні аспекти смерті можуть ускладнювати процес суму. З’являються відчуття відчуження, пов’язані з ізоляцією, які можуть унеможливити взяття участі в ­подіях та отри­мання підтримки від інших. Такі симптоми впродовж перших тижнів після трагічної події є природними і для ­дорослих, і для неповнолітніх. Існують можливості відновити сили самозцілення.

Уже раніше зазначалося, що не кожна дитина, яка виросла в непростих умовах, ­володіє достатніми силами для самовідновлення здорового розвитку. Після моно­травми, що трапилася з дитиною чи підлітком, після одноразо­вого загрозливого ­випадку травмована особис­тість може досить швидко та просто зцілитися. Тоді як після багато­разового травмування, наприклад під час війни, вимушеного переміщення, остаточне зцілення ­залежить від того, чи супрово­джуватиме неповнолітню дитину людина, з якою вона має довірливі стосунки, і чи є поряд такий співрозмовник.

І можна уявити, що якщо насильство відбувається у соці­альному оточенні дитини постійно або батьки не виконують батьківських, захисних функцій щодо дитини, або навіть самі чинять насилля (фізичне, сексуальне), то з таким видом травми фахівцям працювати найскладніше. Зокрема, йдеться про травмування, пов’язане з травмувальною прив’язаністю. Люди, до яких прив’язана ­дитина, стають для неї небезпечними. Дитина не може уявити, що людина, від якої вона залежна, чинить їй зло. Також вона не може уявити, як жити далі без цієї ­людини, до якої має прив’язаність. У такої дитини залишається єдина можливість — звинувачувати себе, приймати те, що не дорослий, а саме вона «якась не така».

Занедбаність веде до почуття ­втрати власної цінності, фізичне насилля — до відчуття «я погана/ий», ­сексуальне насилля — до заперечення свого тіла. Часто такі батьки самі в дитинстві переживали ігнорування власного тіла, своїх потреб і такий досвід вони передають наступним поколінням.

Якими можуть бути наслідки травми прив’язаності? У цьому питанні всі вчені-дослідники дійшли певної ­згоди. Якщо таке травмування відбувається протягом ­тривалого часу, у дитини розвивається зневага до власного тіла, зневіра до своїх почуттів, недовіра до власних думок та здібностей, зневага до інших осіб, недостатнє регу­лювання власних емоцій.

Нейробіолог Гергард Гютер зазначав:

«Дитина не може покладатися на психосоціальну ­підтримку, насамперед у випадках, якщо травмування ще досі відбувається з боку особи, до якої дитина має прив’язаність. Вона також втрачає віру в сімейну психосоціальну захищеність, віру у власну здатність уникати загроз». [1]

Якщо діти отримують травму від референтної особи, вони перетворюються на експертів із так званої «реакції екстрених ситуацій»: неспокою від люті, оніміння або ­постійних спроб контролю. Одні контролюють усе, виявляючи надмірну опіку, інші здійснюють контроль ­через покарання. Учені-психологи визначили під час пролонго­ваних дослі­джень, що тривалий травмувальний стрес у дитинстві чинить вплив на кожну клітину тіла і призводить до ослаблення імунної системи, що може бути причиною частих хвороб протягом усього життя. ­

Оскільки відомо про такі екстремальні наслідки, ­фахівці розробили певні заходи, які мали б запобігати ­таким хворобам. Часто під час розробки відповідних ­програм застосовують системний підхід, оскільки підтриму­вати потрібно всіх членів родини.

Подолання посттравматичного навантаження

Усі люди різні, це також стосується дітей та молоді. Не у кожного травма призводить до хронічних наслід­кових порушень, і не все, що здається проблемним у поведінці людини, має бути наслідком травми. ­ Бо діти та підлітки різні, і те, що може їм допомогти, теж має різну природу. Що  підходить одній людині, може здаватися іншій – ­дивним, недоречним або просто абсурдним. З іншого боку, поведінка батьків теж є різною. Подібне може ­позначатися на оцінці представлених можливостей впливу.

Одна інтервенція точно може відповідати вашим стосункам та стилю виховання, інша — здаватися повністю недоречною та протилежною вашому стилю. Просто спробуйте проаналізувати застосовувані інтервенції як ­серію кольорів на одній палітрі. Виберіть кольори, які вам підходять та ті, які, на вашу думку, могли б підійти постраждалій дитині. Адже ви найкраще знаєте дитину та себе, тож вам і вирішувати.

Розвиток залежить від захисних чинників і ­чинників ризику. Якщо до цього йшлося більше про чинники ­ризику, попередні твер­дження, які, можливо, ­допомогли ­зрозуміти поведінку, висловлювання та ­думки постраждалої дитини так, що ви отримали нове ­бачення та ­могли із цим впоратися. Попри таке розуміння, ви все одно ­інколи можете почуватися безсилими, сум­ними або ­навіть злими в гострій ситуації. Тут може ­допомогти, як ми іноді рекомендуємо дітям, подумки порахувати до трьох або зовні створити дистанцію щодо швидких емоцій. Часто заспокоїтися допомагає розмова з іншим дорослим. Це досить складний виклик — завжди ­спокійно та позитивно реагувати на те, що постраждала дитина, зали­шаючись прихильним і добро­зичливим. Іноді ­просто потрібна перерва.

Одна маленька історія: двоє мишенят вирі­шили піти в похід. Вони спакували свої речі та рушили. Одна ­мишка йшла дещо швидше, друга вагалася. Зрештою, швидша миша повернулася й побачила, як іншу мишу схопив кіт. Тоді мишка крикнула тій, яка попереду: «­Залиш ­нарешті кішку! У нас є важливіші справи».

Мораль історії: далеко від нужденної ситуації та небезпеки можна легко давати поради. Мабуть, ви також ­можете відчувати те ж саме, сторонні мають багато хороших порад, які не дуже допоможуть вам у схожій ­ситуа­ції. Виберіть самостійно, які з ідей є корисними для вас та спробуйте реалізувати деякі з них. ­

Кожна спроба змінити щось у власній родині та життєвій ситуації — це маленький експеримент. Деякі експерименти можуть бути вдалими, а потім можна знайти новий напрям. Якщо експеримент не вдався, стає зрозуміло, який шлях не ­підходить. Часто ви не маєте впливу на інших. ­Можна ­змінити лише власну поведінку, тому що це те, на що ви можете мати вплив, та можете сподіватися, що це позначиться на інших.

«Трава рости швидше не буде, навіть якщо її сми­кати», — так кажуть в Африці. Але вона росте. Тож далі про умови росту, чинники за­хисту та ­джерела сили.

Що потрібно травмованим дітям

Тривалий час учені припускали, що після травми ­корисно було б швидко роз’яснити загрозливу ситуацію та те, як можна із цим впоратися. Хто падає з коня, ­мусить негайно залізти на нього знову. Сьогодні вважа­ється, що ­кожен має самостійно вирішити, коли час для того, щоб розібратися, а коли — перевести дух.

Досвідчені експерти радять травмованим дітям та молодим людям після створення зовнішньої безпеки спо­чатку вжити необхідних заходів, які мають стабілізувальний вплив на психіку, особливо після травми прив’язаності. Часто постраждалі мають мінімальну довіру до добрих намірів інших осіб і так само незначну віру у власні сили та власну цінність.

Що означає зовнішня безпека? Перш за все, це означає абсолютне припинення травмувального досвіду, ­тобто ­кінець насильства, приниження та нехтування. Зокрема, мають бути реалізовані базові потреби людини, ­як-от: дах над головою, місце для сну, достатнє харчу­вання, відповідний одяг.

До цього також належать ­фізіологічні ­потреби. Якщо тіло не відпочило, то й душа не може відпочити. Чим ­менші за віком діти, тим більше вони потребують соціаль­ної безпеки, залучення до соціальних стосунків і на­гляду надійних опікунів.

Брюс Перрі та Мара Шалавіц вважають: «Те, як діти пере­живають травму фізично, емоційно чи психологічно, ­значною мірою залежить від того, чи допомагають їм ­любов’ю, підтримкою та підбадьоренням люди з близького оточення (передусім дорослі), яким вони ­мають ­довіряти та ­покладатися на них».[2]

І в багатьох випадках найкращою є ситуація, коли сім’я, із якою діти звикли жити, може забезпечити таку без­пеку. Якщо дитина зазнала травми поза межами родини, слід із батьками або з іншою особою, з якою дитина проживає, знайти «безпечну гавань», де гарантований ­спокій і відпочинок.

Бувають також ситуації, у яких самим опікунам ­потрібна допомога, щоб впоратися з ­власним шоко­вим досвідом після того, як вони дізналися, що щось трапилось із дитиною. Часто це вдається завдяки професійній під­тримці, наприклад у ­центрі ­психологічної допомоги.

В інших випадках необхідно, щоб дитина відчувала ­безпеку та сформовані стосунки щонайменше до того ­моменту, поки ситуація в сім’ї не стабілізується. Тоді стабі­лізація означає дві речі: по-перше, самодопомога всере­дині сім’ї; по-друге, для ­дитини знайдено нові сили поза сім’єю. Якщо ж ви хочете, щоб усе відбувалось ­швидко, варто розуміти, що це потребує часу та спів­праці всіх ­учасників. Чи належить до зовнішньої безпеки ­дитини ­влаштування в прийомну родину, припинення на деякий час контакту з рідними – слід вирішувати в кожному ­випадку окремо.

Після монотравми

Як і після кожної травми, дитина потребує після моно­травми, перш за все, як уже зазначалося, безпеки й довірливих стосунків, принаймні, з референтною особою. ­

Дитині можуть допомогти зцілитися такі заходи:

1. Піклуйтеся про регулярний та детальний розпорядок дня, тобто про стабільний час підйому, перебування у навчальному закладі, вживання їжі, виконання домашнього завдання, ігор, сну тощо. Коли зміни є необхід­ними, повідомте про це дитину заздалегідь.

Мета: дитина відчуває довіру до передбачуваності ­повсякденного життя і буде розвивати цю довіру в майбутньому.

Приклад. Дитину покусав собака бійцівської породи. Мама ­отримала рекомендацію встановити точний час спільного приймання їжі. Вона вважала це недоречним. Матір із тієї сім’ї, у якій немає якогось визначеного часу для вживання їжі, де холодильник завжди заповнений, і кожен може брати щось звідти щоразу, коли зголоднів. Консультант використовує метафору зі знімком зла­маної ноги. Спершу знадобиться гіпс для того, щоб нога зцілювалася. Дотримання режиму — це як гіпс на душу. Мама зрозуміла цю рекомендацію пізніше, коли наслідки ­травми вже не відчувалися, вони так і продовжили їсти разом. Це зробило всіх щасливішими.

2. Будьте дружніми та сердечними, але все має мати норму. Коли дитина вимагає – візьміть її на руки і ­будьте з нею ніжними. Але не переривайте гру дитини, щоб її обійняти.

Мета: психологічно травмовані діти потребують (власне, як і всі діти), відчуття особистого часу і взаємодії з іншими, але в тому ритмі, який вони самі собі визначають.

Рекомендація. Надзвичайно цікавим є те, що діти, на противагу дорослим, часто можуть мати емоції лише впродовж короткого періоду часу. Вони граються із задоволенням, виглядають зовсім безтурботними і ­раптово вистрибують, плачучи, і хочуть, щоб їх втішили. А ­невдовзі продовжують свою гру, ніби нічого не ­сталося. Ми, дорослі, можемо відчувати дві цілком різні амбівалентні емоції одночасно.

3. Обговоріть свої очікування щодо поведінки дитини і наслідки поганої поведінки:

• встановіть чіткі правила;
• використовуйте винагороду задля дотримання цих правил.

Мета: дитина має знову переконатися, що оголошені речі обов’язково здійсняться і що вона може ­покладатися на те, що гово­рять дорослі.

Рекомендація. Коли ніякі правила не встановлені, ­раптово виникають наслідки свавілля. Цього ніхто не хоче. Діти часто більш зацікавлені у дотриманні правил, коли діє позитивний наслідок.

Наприклад: «Коли ти за вечерею сидиш тихо і нікого під столом не б’єш – потім отри­муєш свій улюблений ­десерт».

4. Поговоріть зі своєю дитиною про те:

• що трапилося;
• як вона себе почуває;
• що вона буде робити, для того, щоб це не повторилося;
• дайте відповідь на запитання дитини.

Мета: ваша дитина дуже стурбована тим, що вона ­сприймає світ як небезпечний. Вона потребує інформації, яка дає таку безпеку. Отже, можна як приклад після раптової лихо­манки пояснити дитині, що ви будете ­робити, щоб вона швидше одужала.

Рекомендація. Деякі події є «нелогічними» і залишають після себе гіркий слід у дорослих, скажімо, неочікувана смерть людини. Тому є цілком природним, ­ділитися з дитиною власними почуттями: «Мені так само сумно, як і тобі, і я не можу цього зрозуміти. Але я тобі обіцяю, що зроблю все, на що здатен/на, щоб із тобою і зі мною нічого не трапилося».

5. Захистіть свою дитину:

• від подій, які її лякають (наприклад, перегляд ­фільмів);
• обмежте час перегляду телевізора і комп’ютерних ігор;
• організовуйте гарні і цікаві справи разом зі ­своєю дитиною;
• заспокойте дитину.

Мета: дитина помічає позитивні події, на які вона сама має вплив, вона пристосовується до неконтрольованих і активних процесів.

Рекомендація. Є такі ситуації, у яких дитина не хоче бути аутсайдером (наприклад, хоче подивитися фільм, який уже бачили інші). Тому є вигідним, коли ви дивитеся DVD разом із вашою дитиною, принаймні протягом 20 хвилин на день. Поговоріть із дитиною про те, що ви разом переглянули. Також використання медіа не можна цілковито уникнути, але потрібно обмежити час їх застосування.

6. Не бійтеся говорити про травмувальні події:

• Мовчання і відштовхування є короткотривалим здобутком, але поговоріть із дитиною, коли вона сама про це запитає або згадає цю подію.
• Покажіть своїй дитині, що вам не складно про це говорити.
• Намагайтеся не входити у стан надмірної емоційності, не чинити ніякого спеціального тиску на почуття дитини.

Мета: дитина хоче обговорити те, що трапилося, і при цьому вона потребує підтримки дорослих.

Рекомендація. Якщо дитина вже давно хоче ­обговорити травмувальну подію, то інколи слід питати, як вона із цим справляється. Якщо вона відчуває стрес, можете запропонувати зробити перерву або знову обговорити це наступного дня, але без натяків, що вона самостійно не витримає. Якщо дитина, розповідаючи, відчуває стресовий стан, ніякого опрацювання не відбувається, а зв’язки зі стресом посилюються. Якщо ви потрапляєте у стресову ситу­ацію в дорослому віці, вигідніше зробити перерву для ­самого себе, бо тоді ви не зможете надати підтримку в належ­ний спосіб.

7. Дайте дитині вибір і відчуття контролю:

• Поведінка травмованих дітей, які не можуть контролю­вати ситуацію, стає складнішою і більш хаотичною.
• Якщо дитина має вибір, то усвідомлює власні варіанти контролю. Дозволяйте дитині знову й знову ухва­лювати маленькі рішення, наприклад, як вона хоче гратися, що хоче одягнути, який десерт ­сьогодні бажає тощо. Іноді для дитини корисно, коли вона може обирати з різноманітних пропозицій.

Мета: така проста організація дає дитині відчуття контролю над незрозумілою ситуацією і сприяє змен­шенню відчуття страху, що виникає.

Рекомендація. Деякі діти мають сформовану думку, що світ не був справедливим до них, і думають, що вони також мають бути несправедливими до інших. Тоді, можливо, вони чують щось на кшталт: «Я розумію, що ти дуже незадоволений. Але я не можу дозволити, щоб ти у ­своєму класі так поводився, щоб усі тебе боялися. Що ми ­можемо зробити для того, щоб твої друзі хотіли тебе бачити ­знову?»

Висновки

Обміркуйте, будь ласка, які із цих рекомендацій є для вас ­новими і які моделі поведінки характерні для ваших ­буднів. Ви можете подумати, що загалом це ­освітні ідеї, завдяки яким діти і підлітки зможуть почуватися краще. Це ­правда. Але насамперед цих освітніх принципів потребують ті, хто постраждав від моральної ­травми. Перед­бачуваність (прогнозування) і емпатія (співпереживання) є наріжним каменем ­емоційної впевненості людини.

Матеріал подано у скороченому вигляді

Із повним текстом книги можна ознайомитися на сайті: https://www.dptv.de/fileadmin/Redaktion/Bilder_und_Dokumente/Im_Fokus/Ukraine/A._KorittkoPosttraumatischer_Stress_bei_Kindern_und_Jugendlichen_Ukrainisch.pdf