Рання діагностика стрес‑асоційованих невротичних розладів

Невротичні розлади, асоційовані зі стресом, вважаються найпоширенішими серед усіх психічних захворювань. Останнім часом кількість осіб із такими розладами стрімко зростає, що пов’язано із соці­альними перетвореннями, зумовленими тотальним наступом науково-технічного прогресу. Найпотужнішим психосоціальним стресом, що чинить вплив на всі ­верстви сучасного українського суспільства, є війна. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), 16,2 % населення світу страждає через наслідки війни, а 12,5 % має травмованих війною родичів.

Про поширеність стрес-індукованих неврозів, своє­часну ранню діагностику, диференційну терапію, під­ходи до лікування розповіла в секційній доповіді у межах ІІ Міжнародного конгресу «Family DOC congress» завіду­вачка кафедри психіатрії, психотерапії та медичної психо­логії Національного університету охорони здоров’я ­України імені П. Л. Шупика (м. Київ), докторка медичних наук, професорка Галина Яківна Пилягіна.

Стрес-асоційовані розлади

Стрес-асоційовані розлади — це група розладів, у розвитку яких стресовий вплив є основним етіологічним чинником і суттєво впливає на патогенез, а також наслідок хвороби. В умовах сьогодення вони вважаються ­одними з найпоширеніших і найтяжчих ­категорій психіч­них захворювань.

Згідно із сучасною номенклатурою Міжнародної класифікації хвороб 10-го пере­гляду (МКХ-10), стрес-асоційовані розлади з прямим впливом стресу (як психо­емоційного, так і ­фізичного) розподіляють на:

• F43 — реакція на тяжкий стрес і порушення адаптації.
• F23 — гострі та транзиторні психосоматичні розлади.
• F9 — розлади поведінки та емоцій, які зазвичай ­розпочинаються в дитячому та підлітковому віці (у молод­шому віці).
• F10 — психічні та поведінкові розлади, спричинені вживанням психоактивних речовин.

До стрес-асоційованих розладів із непрямим впливом стресу (вторинних, для яких стрес є лише тригером декомпенсації) належать:

• депресивні розлади;
• інші невротичні розлади;
• поведінкові синдроми, пов’язані з ­фізіологічними порушеннями та фізичними чинниками;
• розлади поведінки та емоцій, які зазвичай розпочинаються в дитячому та підлітковому віці;
• розлади особистості та поведінки в зрілому віці.

Порушення адаптації, що лежить в основі стрес-асоційованих розладів, має три підґрунтя: біологічна основа, психологічні особливості особистості, найголовніше — вплив соціуму, загального контексту та конкретних обставин життя. Несприятливі психогенні впливи спричиняють у людини стрес, тобто неспецифічну реакцію на фізіологічному, психологічному, поведінковому ­рівнях.

Стрес є пристосувальною реакцією організму, яка підвищує шанси на виживання за складних умов, а також може чинити позитивний, мобілізувальний вплив, але здатен зумовити і дезорганізацію діяльності організму людини.

Відомий дослідник стресу — канадський фізіолог Г. ­Сельє — 1936 року опублікував свою першу працю про загальний адаптаційний синдром (ЗАС), але тривалий час уникав вживання терміну «стрес»; лише з 1946 року він почав систематично використовувати його для позна­чення загальної адаптаційної напруги.

Стадії загального адаптаційного синдрому

У розвитку ЗАС Г. Сельє виокремив три стадії:

А — стадія тривоги— негайна мобілізація захисних ресурсів організму, одночасне пригнічення тих функцій, які для виживання організму в умовах дії стресового ­чинника мають менше значення, зокрема зростання, регенерація, травлення, репродуктивні функції, лактація (гіпоксія, арте­ріальна гіпотензія, м’язова гіпотонія, гіпотермія, гіпо­глікемія, переважання катаболічних реакцій у тканинах над анаболічними, підвищення секреції катехоламінів, глюкокортикоїдів).

Б — стадія резистентності— посилене вироблення адаптивних гормонів — катехоламінів, які підвищують секрецію глюкагону, гальмують продукцію інсуліну, внаслідок чого значно знижується рівень інсуліну в крові.

В — стадія виснаження — виснаження пучкової зони кори надниркових залоз, її прогресувальна атрофія, зменшення продукції катехоламінів, а також їхня абсолютна недостатність, зумовлена виснаженням пучкової зони кори надниркових залоз, переважання в організмі мінералокортикоїдів.

Г. Сельє довів, що стрес відрізняється від інших фізичних реакцій тим, що подразники, які його зумовлюють, можуть бути як негативними, так і позитивними. Стрес із негативним впливом, що спричиняє в організмі різні порушення і навіть захворювання, називається дистресом; виникає за надто сильного для організму ­стресового впливу з порушенням адаптивних механізмів і гомео­стазу організму, є руйнівним процесом.

Результат дистресу — завжди тривале та тяжке погіршення психоемоційного стану людини, яке може стати причиною розвитку психічних захворювань.

Причини розвитку дистресу

До основних причин дистресу належать:

• Ушко­дження організму, травми, захворювання, довго­тривалий біль, зокрема душевний.
• Неможливість тривалий час задовольнити важливі фізіологічні та душевні потреби.
• Тривалі негативні емоції (як-от страх, гнів, лють тощо).
• Невідповідні умови життя.

У формуванні патологічної домінанти за більшості невро­тичних розладів важливу роль відіграє низка нейро­нальних з’єднань, у яких зберігається основний патерн реагування на ту чи іншу стресову ситуацію (стала функціональна система).

Імпринтингований патерн реагування на стресову ситуацію — єдиний можливий шлях прояву різних виконавчих функцій людини, тобто будь-який тривожний тригер, що спостерігався в минулому, може стати потужним стимулом патологічного реагування на повсякденні обставини, які не несуть жодної загрози.

Травматична пам’ять

Формується так звана травматична пам’ять, яка передбачає:

1) занурення в переживання травматичної стресової події;

2) саморетравматизацію (румінація як небажане та нездоланне повторне переживання події у вигляді нічних жахіть [наявність розладів сну] та/або флешбеки зі збудливістю / агресивністю чи завмиранням);

3) тривожне очікування повтору події;

4) уникаючу поведінку (наполегливе уникнення ситуацій, місць та осіб, які нагадують про травма­тичну ­подію);

5) симптоми підвищеної збудливості (дратівливість, ­імпульсивна агресивність, проблеми з концентрацією ­уваги, порушення сну або психогенна амнезія);

6) відчуття провини (травматична провина вцілілого).

Травматичний невроз

«Травматичний невроз» має найяскравіші ознаки в ­межах посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Не всі особи, які зазнали стресу (зокрема надзвичай­ного), надалі мають ПТСР. Власне, на це мають вплив оцінка та здатність долати стрес, особливості нейроендо­кринної регуляції.

Сьогодні виокремлюють роль негативної оцінки ситу­ації (­зокрема, відчуття втрати контролю над сукупністю умов і обставин, що створюють певне становище, викликають ті чи інші взаємини людей); поведінкові реакції, зумовлені суто травматичними подіями; дисрегуляцію в нейроендокринній ­системі (на гіпо­таламо-гіпофізарно-наднирниковому рівні), особистих і соціально-культурних особливостей ­індивіда, що забезпечують недостатні копінг- і захисні стратегії, а також поєднуються з недостатнім сприйняттям соціальної підтримки.

Розуміння природи ПТСР на сучасному етапі розвитку науки ґрунтується на біопсихосоціальній моделі. Тобто біологічні передумови (соматика, генетика) конкретної людини, поєднуючись із соціальними чинниками середовища (взаємодії, впливу суспільства) та психологіч­ними чинниками (пізнавальні здібності, емоції, поведінка) визначають причини, прояви, результати цього розладу. Не завжди подія, що може травмувати, є зіставною із травматичною.

Травматичний випадок

Травматичний випадок — це подія, що потенційно може зумовити травму. Власне, травматичність впливу та його тяжкість залежать від значущості втрати, несподіваності та неочікуваності події, перевтоми, наявності нерозв’язаних проблем, «переповнення» образою, інфовтомою, провиною тощо. Виокремлюють травму першого та другого типу. За першого типу травматична подія є несподіваною, спричиняє страх, жах, відчуття небезпеки, може перейти в ПТСР, але при цьому відносно легко підда­ється лікуванню. Травма другого типу (дитяча травма, бойові дії) має характеристики неминучості, очікуваності, пролонгування.

Ці події частіше зумовлюють дисоціативні симптоми та потребують тривалішого лікування. Також несприятливими в прогностичному сенсі вважаються ПТСР, спричинені послідовними, жорстокими, прихованими трав­мами (особливо вчиненими людьми з близького оточення). Так звані несприятливі травми, травми другого типу час­тіше зумовлюють аномалії особистості та гетерогенність симптоматики (частіше дисоціативні ­симптоми, соматизації, дерегуляція емоцій).

Для подолання наслідків такого стресового впливу (реадаптації) потрібен різний час залежно від того, що його спричиняє:

• хвилини чи години, якщо це повсякденні неприємності;
• години або дні, якщо це періодичні конфлікти, ненадмірні психотравмувальні ситуації;
• місяці, роки, якщо це критично життєві чи три­валі психотравмувальні події або роки — за ­впливу хронічного стресу.

Фізіологічні аспекти дистресу

Фізіологічні наслідки стану дистресу виникають у результаті активації складних осей нейроендокринних меха­нізмів, кінцевою ланкою яких є стадія резистентності та виснаження. Насамперед механізм впливу на організм травми пов’язаний з каскадом стресових гормонів, дія яких спрямована на виживання індивіда.

Реакція на дистрес розпочинається в лімбіко-гіпоталамічній системі взаємодій. Мигдалеподібне тіло як ключова структура формування емоцій (як позитивних, так і негативних) залучене до генерування страху, який, ­своєю чергою, за допомогою гіпоталамічних механізмів активує стресові системи та органи, тобто відбуваються активація симпатичної нервової системи, підвищення в крові рівня адреналіну.

За потреби підтримки високого рівня адреналіну активується гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникова система, а за потреби підтримки високої концентрації адреналіну (через адренокортикотропний гормон) — кортико­тропін-рилізинг-гормон. Викид кортизолу спричиняє ­напругу, тривогу, агресивні прояви. На завершальній стадії ­стресу останньою реагує парасимпатична нервова система, що забезпечує відновлення організму.

Тиреоїдна вісь регуляції дистресу охоплює гіперактивацію внутрішньоклітинного метаболізму, що зумовлює гіперемоційність, роздратування, імпульсивність, три­вогу, напругу, соматоформні розлади, серцево-судинні ­захворювання. У разі переходу до стану стійкого ­дистресу можливі гіпер­активація запальних та/або автоімунних процесів, розвиток астенічних, астенодепресивних розладів, а на ­рівні репродуктивної системи — порушення менструального циклу, імпотенція, хронічний тазовий біль.

У проєкті Міжнародної класифікації хвороб одинадцятого перегляду (МКХ-11) гостра реакція на стрес визначається як транзиторний стан і належить до переліку станів, що не є розладами та внесені до розділу Z «Чинники, що мають вплив на стан здоров’я населення і звернення до закладів охо­рони здоров’я». Відповідно до МКХ-11, немає ­потреби в діагностиці гострого стресу за типом ­гострого стресового розладу згідно з п’ятою редакцією Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів (DSM-5).

Якщо симптоми гострої реакції на стрес не починають зменшуватися протягом близько тижня після їхнього початку, слід розглянути необхідність діагностувати розлади адаптації або ПТСР залежно від клінічних ознак.

Гостра реакція на стрес може супрово­джуватися суттєвим порушенням особистісного функціонування на додаток до суб’єктивного дистресу; тоді як порушення функціонування не є обов’язковою ознакою гострої стресової реакції.

Остання має декілька стадій:

• Емоційного шоку / травматичного ступору — завми­рання, розгубленість, приголомшеність.
• Дезорганізації, ажитації — хаотична нецілеспрямована поведінка — тривожно-депресивна симптоматика.
• Реструктуризації, реституції — відновлення цілеспрямованої поведінки, можливе формування соматоформних / депресивних розладів.
• Адаптування — напрацювання нових стратегій пове­дінки та реагування за нових умов.

Дистресові розлади в умовах воєнного стану

Соціально-психологічна ситуація, що наразі скла­лася в ­Україні в умовах війни, спричинила психоемоційне пере­напруження, дезадаптацію, хронічний соціальний та особистісний дистрес у широкої верстви населення.

Найуразливішою до впливів цього стресу є психіка ­дитини / підлітка з її функціональною та особистісною не­зрілістю, а також осіб похилого віку з урахуванням ­процесів деволюції, приєднання тяжких (потенційно смертельних) соматичних хвороб (захворювання головного мозку, цукровий діабет, рак, серцево-судинні захворювання, автоімунні синдроми тощо).

Немає жодного сумніву, що війна утворює безліч значних зовнішніх подразників, що запускає низку чинників дистресу.

Головними психотравмувальними чинниками є брак безпеки, перенапруження з перевтомою, невизначеність, котрі зумовлюють невпевненість та розгубленість.

Виникають різні варіанти розвитку ситуацій, що мають вигляд замкненого кола:

• тривала напруга, страх, паніка (гострі стани);
• тривога, виснаження, астенія (пролонговані ­стани);
• розпач, безпомічність, апатія, депресія (хронічні розлади);
• тривога, страх, роздратованість, агресія (від ­гострих до хронічних станів, особливо в підлітків чи осіб з особистісними розладами).

Крім того, оскільки війна охоплює всіх громадян ­суспільства, які її переживають, і триває довгий час, ­ди­стрес набуває масових ознак хронічного ­психогенного стресу.

Процеси формування дистресових розладів відбуваються під впливом значних і незворотних змін у ­стилі життя осіб із необхідністю швидко змінювати ­сталі ­патерни поведінки, довгої тривалості стресового впливу з невідворотністю психоемоційного перенапруження та виснаженістю фізичних й особистісних ­ресурсів, яка викликає виснаженість.

Важливою психотравмувальною компонентою є відчуття перспективи незмінності ситуації та/або неможливості її перенесення та відновлення, що впливає безпосередньо на дорослих та певною мірою — на дітей.

Це має негативні наслідки не лише на ­індивідуальному, а й на загальносоціальному рівні, тому під час війни (як і в повоєн­ний період) особливої актуальності ­набуває не лише психо­логічне, а й соціологічне вивчення психо­логічного дистресу, зокрема медіаресурсів.

Підходи до діагностування стрес-асоційованих розладів

Діагностика стрес-асоційованих розладів сьогодні є ­досить складною і потребує визначень чітких ­критеріїв. ­Насамперед лікар має установити частковий і причинно-­наслідковий зв’язок із наявним психосоціальним стресом (або численними стресовими ситуаціями), наявність емоційного та поведінкового реагування, які виходять за межі норми й очікуваних реакцій на стрес, невротичного симптомокомплексу, дисфункціонування в усіх сферах життє­діяльності людини (зокрема, професійній, між­особистісній, побутовій).

Для ранньої діагностики порушень нині є визначені ­основні патопсихологічні ознаки, які спостерігають у ­різних сферах діяльності особистості:

• Емоційно-когнітивні порушення:
  • труднощі в регуляції емоцій: надмірна «ток­сична» тривога, непереборний страх смерті, занурення в панічні переживання = емоційна ригідність, роздратування;
  • «тунельне мислення» — песимістичні думки про майбутнє, неможливість уявити альтернативу в розвитку подій;
  • неможливість концентруватися на ресурсах «тут і зараз».
• Порушення уваги:
  • зниження переключення уваги;
  • функціональні розлади пам’яті.
• Порушення вольової активності:
  • порушення планування цілеспрямованої діяльності;
  • нестриманість, конфліктність;
  • деструктивні копінг-стратегії — схильність до пове­дінки втечі чи завмирання.
• Психалгії:
  • соматоформний біль різної локалізації.

Невротичні синдроми

Із часом за психотравмувальної ситуації, що триває, невро­тичні розлади можуть набувати хронічного характеру, а також спричиняти невротичний розвиток особистості з переважанням у клінічній практиці різних синдромів: астенічного, вегетативного, тривожно-фобічного, депресивного, дисоціативних розладів тощо.

Астенічний синдром вирізняється тужливим ­настроєм, хронічним перенапруженням, неможливістю розслабитися. Людина відчуває стійке болісне ­зниження праце­здатності, порушення елімінації, тобто не має ­змоги забути певні події та страждає на стійкі розлади сну у вигляді підвищеної сонливості чи безсоння. ­

Залежно від зміни атмосферного тиску в осіб з астеніч­ним синдромом може підвищуватися рівень утомлюваності, поси­люватися дратівлива слабкість, гіперестезія (симптом Пирогова).

Вегетативний синдром вирізняється загальними пору­шеннями у вигляді гіпергідрозу, запаморочення, тре­мору. Також може бути гостра чи хронічна вегетативна дисфункція (переважно серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, дихальної системи).

Наявні симптоми не свідчать про фізичний розлад ­органа чи ­системи, а відо­бражають об’єктивні ознаки вегетативного порушення (як-от пришвидшене серцебиття, задишку, гикавку тощо), є суб’єктивними і неспецифічними (біль, що швидко ­минає, печіння, тяжкість, розпирання тощо).

Залежно від органа та системи, які розглядаються хворим як ­джерело симптоматики, виокремлюють ­певні розлади цієї групи. Крім того, вегетативні порушення (веге­тативна дисфункція) можуть ­проявлятися гострим або хронічним больовим синдромом (як-от кардіалгія, ­цефал­гія, біль різної локалізації).

Затривожно-фобічного варіанта неврозу пацієнти відчувають надмірну тривогу, страх від генералізованої тривоги, хронічне перенапруження, нездатність упоратися із ситуацією, пристосуватися до неї, надмірне занурення в новини (деталі подій), порушення сну.

Часто такі пацієнти сумніваються в правильності ­власної поведінки; ­зазначені порушення поєднуються з виразними ­соматовегетативними розладами. Нині виокремлюють декілька варіантів тривожних і тривожно-­фобічних розладів: агорафобія, соціальні / специфічні фобії, інші тривожні розлади, панічний / гене­ралізований панічний, змішаний тривожний і депресивний розлади.

Агорафобія — боязнь відкритих просторів. Розлад ­частіше розпочинається з нападу паніки, який виникає після фізичного навантаження або психотравмувальних впливів. На піку нападу пацієнти відчувають «зупинку серця» або задуху, виникає страх збожеволіти. По-­іншому проявляються соціальні фобії: страх, сором і відчуття незруч­ності за присутності інших людей.

У низці випадків цьому передує психотравмувальна ситуація, коли щось сказане чи зроблене пацієнтом ­викликає подив або глузування інших. Пацієнти ­бояться виконувати певні дії за присутності сторонніх: ­говорити, писати, приймати їжу, користуватися вбиральнею, від­відувати вечірки, відповідати на запитання викладачів у класі. Їм властива низька самооцінка.

Типовим є побоювання, що очікування страху глу­зувань буде помічене іншими людьми. Самі пацієнти ­розуміють необґрунтованість такого страху, але водночас ­намагаються уникати перебування в центрі уваги. Ці побою­вання порушують соціальне та професійне функціонування, однак уникнення небажаних ситуацій надає можливість пацієнтам вдало адаптуватися в повсяк­денному житті.

Для депресивного синдрому характерні: пригнічений настрій (як-от туга, сум, горе), особливо на тлі реальних втрат; загальмованість, відмова від звичної діяльності, труднощі в складанні планів на майбутнє; водночас — відчуття неможливості залишатися в ситуації, що скла­лася; почуття залишеності, самотності, генералі­зації провини (неусвідомленої образи на життя), програшу порівняно з іншими; загострення суїцидальних думок; агресія, що пригнічується, але може виплескува­тися дуже яскраво.

Реактивна депресія розвивається поступово та має тривалий перебіг. Фабула депресивних ­переживань ­відображає зміст психотравмувальних обставин, а ­вітальні прояви виражені меншою мірою, ніж за ендогенної депресії. Водночас у таких пацієнтів зберігається (хоча і дещо зниженою) критичність до власного стану, а основна провина покладається на осіб, які їх оточують, а не безпосередньо на них самих.

Дисоціативні розлади мають дуже виразну симптоматику посилення позицій егоцентризму (регресивна примхлива поведінка, псевдонемічність, відчуття ­клубка в горлі, парестезії, сенсорні й рухові дисоціації). Такі паці­єнти часто схильні до заперечення чи драматизації подій (істеро­їдного реагування), проявів деперсоналізації або спалахів агресії. Цей різновид психогеній, як правило, виникає внаслідок впливу травмувальних обставин на осіб з істеричним характером, якщо йдеться про істеричний невроз. У пато­генезі цього захворювання важливу роль відіграє механізм утечі до хво­роби, умовної приємності, бажаності хворобливого симптому.

І. П. Павлов довів, що тимчасові функції організму, ­надаючи людині той чи інший життєвий зиск, наприклад, вихід із загрозливої ситуації або втечу від тяжкої реальності, можуть завдяки власній умовній приємності закріпитися за механізмом умовного рефлексу. Це ­явище ­лежить в основі істеричної фіксації хворобливого симптому.

Іншими не менш тяжкими стрес-асоційованими роз­ладами є загострення системних неврозів у малечі, сомато­формної симптоматики, міжособистісних проблем (конф­лікти діти-батьки, конфлікти партнерів на тлі ­рішень про переміщення, формування власної актив­ності), розлади харчової поведінки.

У діагностиці цих станів важливу роль відіграє окреслення меж фрустрації та її руйнівних наслідків для особис­тісних зв’язків. Фрустрація являє собою почуття, які супрово­джують переживання перешкод у ­досягненні цілей, акт перешко­джання чиїмось планам або зусиллям. Токсичність фрустрації полягає у вседозволеності самопотурання та перебільшення власних проблем (зокрема, ознак патології на основі самоіндукції) — права на порушення норм поведінки. В основі лежать сформований егоцентризм, потурання регресивності, порушення або відсутність навичок самообмеження та діалогічності. Фікса­ція злості в символічній системі уявлень / су­джень провокує її постійне підсилення та створення патологічної функціональної системи (формування або декомпенсація психопатологічних розладів).

Власне, утворюється хибне коло: емоція — думка — ­реакція — поведінка — її придушення — посилена ­емоція. Намагання ощасливити себе чи інших (провина вцілі­лого, «мало роблю»), виснажувальний перфекціонізм та/або потурання симбіотичним стосункам поро­джують уседозволеність будь-кого в парі або системі партнерства, дитини–батьків — аж до власного невідчуття меж.

Невротичні сценарії не є специфічними для війни, але дуже поширені та посилені натепер, ­можуть вини­кати на ґрунті непереборної провини, інфо­втоми, надмірного занурення в інформаційний потік ­соціальних ­мереж. Депресивні розлади розвиваються через без­перервне самообвинувачення: «що вижив», «мало ­роблю», «неспро­можний впоратися»; частіше спостерігаються в психо­астенічних чи шизоїдних особистостей із перфекціонізмом, гіпервідповідальністю. В основі ­лежить сценарій знецінення себе, бо «я в усьому винен».

Інфовтома, нав’язана постійним пошуком інформації, може спричинити акедію — меланхолійного стану із почуттям безглуздості чи зневіри з меланхолією, недбайливістю, астено- / депресивно-дисфоричними розладами. Якщо ­порівнювати гендерні особливості при стрес-­асоційованих розладах, у жінок є явно ­вираженими сомато­формні порушення; ­посилюються ­здебільшого роздратування та конф­ліктність, ворожість, тривожно-­астенічна депресія.

Тоді як у чоловіків яскравішими є прояви агресивності, провини, тривожно-фобічного спектра (особ­ливо обсесивно-­компульсивні розлади), ­апатодинамічної депресії та часто — алкоголізації.

Діагностичний пошук таких станів передбачає формування фокусів — мішеней психотерапевтичного ­втручання при стрес-асоційованих розладах, чіткого плану діагностичних потреб з огляду на висловлювання пацієнта та його клінічний стан. Визначення проблеми відбувається шляхом конкретизації того, що не дає людині адаптуватися — ситуація, стан, відносини.

Емоційні (страхи, тривожні очікування, безвихідь ­депресивного відчаю), поведінкові (впертість, проблеми із самодисципліною, імпульсивність), вегетативні (сомато­формні розлади, невропатія в дітей) чи ­когнітивні ­зміни (драматизація уявлень про наслідки ситуації та власну немічність, суїцидальні думки, інтрузивні спогади, токсичні думки, установки з ідеями безвиході, безпорадності) в життєвих проявах можуть наштовхнути фахівців на визначення обсягу та методів надання відповідної допомоги.

Висновки

Отже, наявні в психології підходи до дослі­дження психо­травмувальних подій як ­джерела стрес-асоційованих невротичних розладів особистості не відповідають вимогам сучасної ситуації перманентних соціальних, економічних, геополітичних криз і конфліктів, коли потен­ційно травматичні ситуації є невід’ємною частиною ­життя ­великої когорти осіб чи соціальних груп.

Це зумовлює необхідність пошуку способів реалізації конструктивних, розвивальних потенціалів кризових і травматичних ситуацій. Життєстійкість (уміння протистояти стресу, відновлювати себе, власний психічний, ­фізичний та емоційний стан після травмувальних подій), пост­травматичне зростання, резилентність, суб’єктивний психо­логічний добробут — основні складові ресурсного підходу в дослі­дженні соціальної адаптації, тобто кроків, що орієнтують людину на пошук можливостей і умов ­подолання кризових ситуацій, розладів, зумовлених ­травмою, стресом.

Перспективними кроками нині є емпірична перевірка (­зокрема, спостереження і дослідження конкретних явищ, а також узагальнення, класифікація та опис отриманих результатів) окреслених підходів діагностичного ­пошуку, створення інтегративної моделі психологічної допомоги при психо­травмах і стресових ситуаціях.

Підготувала Христина Воськало