Від кохання до вбивства: три постріли відомих письменників


Бути дружиною письменника — справа нелегка, а часом навіть небезпечна. Найперше митець шукає у жінці музу і натхненницю. А коли, крім літературного хисту, він має ще й неврівноважений характер, схильнийдо бурхливих емоцій і різких змін настрою, пристрасний у роботі, зловживає алкоголем чи наркотиками або страждає на психічне захворювання, то дружині може випасти ще й роль жертви. Спробуємо розглянути історії трьох видатних письменників, чиє кохання до жінки закінчилося пострілом.

Корифей радянської літератури

вгору

Андрій Головко, 1928 р.

 

Андрій Головко, 1928 р.

Андрій Васильович Головко (1897–1972) — відомий український письменник радянської доби, представник соціалістичного реалізму (єдиний офіційно дозволений в Радянському Союзі «творчий метод» літератури і мистецтва). Зокрема, внесок митця відзначено Шевчен­ків­ською премією, орденом Леніна та кількома медалями. Він є автором хрестоматійних романів «Бур’ян», «­­Ма­ти», «Артем Гармаш», оповідань «Червона ­хустина», «Пилипко» та ін. Його ім’ям названо щорічну літератур­ну премію за кращий роман, вулиці, бібліотеки та ­школи. Як живий класик Андрій Головко мав офіційну, «ідео­логічно правильну» біографію, у якій значилися селянське походження, добровільний вступ до лав ­Черво­ної Армії, командування кінною розвідкою, боротьба з Врангелем і Махном, наполеглива літературна ­праця і дружи­на Надія Львівна. Одним із перших, хто насмілився оприлюднити замовчувані факти про уславленого прозаїка, став В’ячеслав Чорновіл, який 1988 р. опублі­кував «Про­токол допитування ­винуватця».

Народився Головко на Полтавщині у заможній селянській родині. За участь у «Юнацькій спілці» його відрахували з Кременчуцького реального училища. 1915 р., після закінчення Чугуївської школи ­прапорщиків, пішов воювати на фронти Першої світової війни, де зазнав поранення. Відступаючи із царською ­армією, юнак змушений був за наказом вищого керівництва палити села. Цей факт перетворився для нього на справжню психологічну травму. Революція застала Андрія в Тверській губернії, а повернувшись до України, він вступив до лав війська Української Народної Республіки (УНР). Під командуванням Симона Петлюри він брав участь у боях із «червоними» під Харковом, але згодом дезертирував. Займався вчителюванням, працював у повітовій газеті, а 1920 р. перейшов на бік більшовиків, хоча й тут самовільно залишив військову службу.

1917 р. Андрій Васильович одружився із сільською вчителькою Тетяною Семенівною, а незабаром у них народилася донька Галинка. Чотири роки поспіль він розривався між військовим обов’язком і родинними почуттями, бажанням тихо господарювати на рідній землі. Адже за найменшої нагоди письменник тікав додому, а часом до війська його доправляли навіть силоміць. Зрештою, це тривало до 1922 р., коли він взяв ­відпустку у Харківській школі червоних старшин, де тоді ­викладав, і більше не повернувся до місця служби.

Хоча, осівши в селі з родиною, Андрій Головко так і не зміг відновити душевну рівновагу. Саме тоді у с. Білики вони придбали три десятини землі та почали зводити хату, оскільки молоде подружжя разом із дитиною тулилося в маленькій кімнатці батьківської оселі. ­Злидні ставали все нестерпнішими, довкола панувала ­розруха, хворіла дружина, до того ж усе інтенсивнішими ставали прояви депресії у митця. Головко сподівався заробляти письменницькою працею, проте гонорари були лише примарною перспективою. Він усе частіше впадав у відчай від безвиході, згадуючи повсякчас про «наган», що був захований у ­нього ще із часів служби.

13 травня 1924 р. Андрія Васильовича як члена літе­ратурної організації «Плуг» запросили до Полтави для учас­ті у зборах селянських письменників. 27-­річна ­Тетяна Семенівна (дружина митця) виявила ­бажання супроводжу­вати чоловіка. А по дорозі додому він за­пропо­нував їй піти трохи пішки, прихопивши з собою ­пістолет, опіум та пляшку вина. Після випитого дружина задрімала біля насипу, Головко накрив їй голову хустиною і вистрелив, а сам рушив далі. Незважаючи на яскраве вбрання жінки і досить людне місце, того дня її ніхто не знайшов. Уже наступної доби письменник забрав свою доньку і поїхав з нею потягом до Кременчука, але зійшов на станції Потоки і повів дитину лісом понад річкою. Коли 6-річна Галинка втомилася, він поклав її біля куща (де вона заснула), накрив голову хустинкою і також застрелив. Невдовзі його наздогнали люди, затримали і доправили до Потоцького районного відділу міліції. Саме там він заповнив протокол, у якому ­холоднокровно описав скоєне. «Протокол допитування винуватця» відшукала у 1980-х рр. студентка Київ­ського університету Л. Дністран. Це ­зізнання написав Головко власноруч, що засвідчила експертна комісія. Він визнав себе ­винним і детально ­обґрунтував розвиток подій.

Передусім письменник наголошує у цьому документі на своїй хворобі. Зокрема, у протоколі чита­ємо: «Я хворий. Нервова систе­ма у мене розхитана вкрай. ­Цьому спричинилося: 1) безумовно, нащадність (мій дід був ­неврастеник); 2) літературна робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літературний заробіток протягом останніх трьох літ; 3) у великій мірі стан життя останніх трьох літ: я жив дезертіром з Червоної ­Армії — а жити і сподіватися, що кожен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сім’ї, ­із-за якої я, ­власне, і дезертірував. Жити в такій обстановці — то сис­тема нервова не мігла бути забронірованою, от же розхитувалась» (збережено правопис автора).

Божевільним він себе не визнавав, хоча план ­убивства готував протягом 4–5 років (від самого початку хво­ро­би). Розмірковуючи, що в разі загострення ­власного ­стану застрелить усю родину (і себе заразом), аби не кида­ти рідних напризволяще. Оскільки лікуватися не було змоги, а писати ставало все важче, то думки про безпросвітне майбутнє ставали нав’язливими та мимоволі карбувалися у свідомості.

Письменник із другою дружиною, 1960 р.   Письменник із другою дружиною, 1960 р. Андрій Головко, 1967 р.   Андрій Головко, 1967 р. Меморіальна дошка на будинку Головка   Меморіальна дошка на будинку Головка

Певну частку провини за вчинене Головко покладав саме на дружину. Адже вона, знаючи про його хворобу, наполягала на будівництві хати, на обробітку землі, а не на лікуванні. Крім того, своєю працею заважа­ла його літературній діяльності, через що він змушений був писати у нічний час. А коли митець дійшов ­висновку, що незабаром не зможе писати взагалі та залишить рідних без засобів до існування, то вирішив: «Я маю ­позбавити їх важкого життя. Хіба не краще їм буде?».

Головко хотів здійснити так зване альтруїстичне само­губство, завершальною ланкою якого мав стати суїцид. Він і справді його планував, але трохи згодом, бо мав намір закінчити свої твори, щоб надіслати їх до ­Харкова. «У мене ще залишалося в нагані два патрони. Життя вже для мене не було, бо в голові кінці висять од ­нервів, а з грудей шмаття з кров’ю вирвалось, як стрельнув вперше, як стрельнув вдруге, — зізнається Андрій Васи­льович. — Але властні були такі ще ­думки, може, в ­Харкові з’явлюся і розкажу всім, щоб знали, а може, про це написав у творі. Може, застрелюсь, а може, лікуватись послали мене, коли б визнали, що потрибним мене для громадянства як пісьменника. А зараз я бачу, що ні лікува­ння, ніщо не верне мене до ­життя, бо в голові ­обірвани ниті нервів, а в серці — пустота така!» (збережено правопис автора).

Нереалізовані власні суїцидальні наміри письменник описав у ­повісті «Можу!» (1923), головний герой якої — демобілізований черво­ноармієць Гордій. Повернувшись до рідного села, він не в змозі змиритися з невиліковною хворобою — туберкульозом. Зрештою, юнак приставляє до скроні «наган» і стріляє, вигукуючи: «Можу!».

Відразу після зізнання Головка доправили до в’яз­ниці, де він розпочав роботу над романом «Бур’ян». За висловлюванням критика ­Євгена Сверстюка, цей твір «був само­ліку­ванням нервовохворого письменника». Після ­огляду психіатра його перевели до Полтавської психіат­ричної лікарні. Як стало відомо пізніше, там від ­нього завагітніла одна із санітарок. Через роки він визнав доньку. Хоча про його лікування або термін пере­бування у згаданому закладі, наразі немає достеменної інфор­мації, оскільки всі історії хвороби (за офіційною ­версією) згоріли під час відступу німецьких військ 1943 року. На думку дослідниці Доброслави Хміль, ­найімовірніше, ­матеріали про Головка були вилучені ще задовго до того. Так само, як і довоєнні архіви СБУ, вони вціліли, але ­жодних відомостей про справу письменника не містять. Чи не єдина згадка про його лікування належить ­Тетяні Карди­нальській, дружині ­Сергія Пилипенка (голови спілки селянських письменників «Плуг»). Разом із чоловіком вони навідували Андрія Васильовича у психіат­ричній лікарні.

За її спогадами, головний ­лікар попередив, що пацієнт спокійно й охоче обговорює останні події свого ­життя і, на перший погляд, справляє враження цілком адекватної людини. Проте самого ж прозаїка вони побачили у вкрай жалюгідному стані — в розірваному одязі та з ранами на тілі. Він прохав перевести його з палати для «буйних психічних хворих», бо вони над ним знущаються. Очевидно, саме після цієї зустрічі Пилипенко і почав вживати рішучих заходів для звільнення ­Головка. І йому це вдалося.

Після повернення з лікарні письменник дуже швидко одужав. Він переїхав до Харкова, де почав активно пуб­лі­куватися. 1927 р. був виданий роман «Бур’ян» (перероблений варіант), який одразу визнали ­першим радянським твором про класову боротьбу на селі. ­Надалі Го­ловко ще неодноразово переробляв свої ­книги на дого­ду правлячій верхівці, що принесло йому омрія­не визнання і вберегло від репресій і заборон. «­Розгубившись у важкій атмосфері сталінщини, постійно потерпаю­чи від страху чергового нервового зриву, Головко на десяти­ліття потрапляє до когорти «замовклих класиків», які легко вдаються до схематизації та хрестоматизації», — пояснює В. Чорновіл у статті «Душогуб» чи класик соц­реалізму?» і додає: «Важко повірити, щоб жорстокий вбивця залишився, по суті, не покараним, і вже через кілька місяців випускав у світ мажорні ­повісті про ­радість радянського життя».

Так, 1928 р. Андрій Головко одружився вдруге — ­знову з учителькою — Надією Львівною, у них також народилася донька. Під час Другої світової війни, 1941 р., письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. Усе повторилося знову — війна, кохання, діти — але ­цього разу вже без фатальних пострілів. Митець ­отримав від долі другий шанс, і він ним скористався.

Дослідник Євген Печарський підсумовує: «Мабуть, у подальшому житті письменник не надто сильно відчував почуття провини. На несвідомому патологічному ­рівні гріх жінковбивства Головко уже спокутував дитино­вбивством, що сприймалося ним, як самовбивство. Цей сурогатоцид і став патологічним вирішенням для нього внутрішніх конфліктів».

Культовий бітник

вгору

Вільям Сьюард Барроуз

 

Вільям Сьюард Барроуз

Вільям Сьюард Барроуз (1914–1997) — відомий американський письменник та есеїст, «флагман ­розбитого покоління», «батько психодилізму». Один із найвпли­во­віших представників біт-покоління, автор ­романів «Джан­кі», «Голий ланч», «М’яка ­машина», «Білет, який луснув», «Нова експрес» тощо. Інноваційні твори Барроу­за, написані «мозаїчним» способом і «методом нарізок», зробили його кумиром сучасників і наступних ­поколінь молоді, надихнули цілу низку музикантів, ­серед яких — Девід Бові, «Duran Duran» і «Nirvana», а ­також суттєво вплинули на формування нинішньої масової культури.

Будучи вихідцем із багатої родини, Вільям закінчив факультет англійської філології у престижному Гарварді, певний час вивчав медицину та антропо­логію. Він багато подорожував і навіть врятував від фашистів австрійську єврейку Ільзу Клаппер, ­узявши з нею фіктивний шлюб. Проте за натурою Барроуз був справжнім бунтарем. Пізні­ше пригадував: «Я не хотів ставати успішним рек­ламником або кимось там ще і жити життям ­випускника Гарварду. І став вживати наркотики».

До 30 років Вільям мешкав зі своїми набагато молодшими друзями-письменниками Джеком Керуаком і Алле­ном Гінсбергом, четвертим у їхній компанії був студент Люсьєн Карр. Саме вони й складали осередок так званої генерації бітників («розбитого покоління»), що, по суті, започаткувала нонконформістський молодіжний рух і сформувала своєрідну субкультуру. 1944-го друзі були замішані у скандальній кримінальній історії. Карр убив свого знайомого Девіда Камерера, захищаючись від його домагань гомосексуального характеру, а Керуак і Барроуз були арештовані як свідки. Згодом їм вдалося звільнитися під заставу, а Карр відсидів у в’язниці два роки (про цей інцидент 2013 р. зняли фільм «Убий своїх коханих»).

Того ж року Вільям познайомився зі своєю другою дружиною — Джоан Адамс (у дівоцтві Волл­мер). 21-річна студентка-журналістка на той час була заміжня і мала ­маленьку доньку. Її чоловік Пол Адамс служив на ­фронті, тому вона знімала квартиру в Нью-Йорку разом із подругою Еді Паркер, майбутньою дружиною Керуака. Саме їхнє помешкання стало місцем для сходин письменників-­бітників, а Джоан — музою їхнього гуртка. Молоді люди вели богемний спосіб життя, одним із незмінних ­атрибутів якого стали наркотики. Барроуз зловживав ­морфієм, а згодом і героїном, а Джоан — бензедрином. Після повер­нення чоловіка з війни, вона отримала від нього розлучення і стала мешкати з Вільямом.

Незабаром у подружжя народився син — Вільям-­молодший, до того ж вони виховували доньку ­Джоан від першого шлюбу— Джулі Адамс. Попри присутність ­дітей, молоді люди не змінювали власних ­звичок. Їхня алко­гольна та наркотична залежність призвела ­пізніше до суттєвих проб­лем як зі здоров’ям, так і законом. 1946 року Барроуз був уперше арештований за підробку рецепту для отримання сильнодіючих медикаментозних засобів. Уникнути ув’язнення йому вдалося лише завдяки допомозі знайомого лікаря, який заступився за нього. ­Через постійні психози Джоан ­змушена була пройти курс примусового лікування, а Віль­ям — курс психоаналізу і добро­вільний курс у центрі ­реабілітації осіб із наркотичною залежністю. Водночас у ­пошуках ­легкого життя і доступних наркотиків подружжя по­стій­но змінювало місце проживання. Певний час мешкали у Техасі та Луї­зіані, щоб ­уник­нути нового ув’язнення за незаконне зберігання наркотиків і вирощування ­марихуани, 1949 р. вирішили перет­нути кордон й осели­тися у Мексиці.

Барроузи орендували будинок у Мехіко, де продовжили свій звичний спосіб життя, чергуючи наркотики з алко­голем. Їхні стосунки вже не були ідеальними, оскільки зради Барроуза, який почав проявляти гомосексуальні вподобання, істерики Джоан, яка була сильно прив’язана до чоловіка, призвели до спроби розлучення 1950 р. Пізні­ше він писав: «Кохання — це ­нав’язлива мелодія, яку я так і не навчився наспівувати, і боюся, вже й не навчусь».

Однак вони продовжували жити разом. Влітку 1951 р. Вільям протягом двох місяців манд­рував зі своїм «другом» Льюїсом Маркером, а на початку вересня повернувся додому. 6 вересня 1951 р. у їхній ­квартирі відбувалася чергова вечірка. Джоан не могла відшукати у Мексиці бензедрин, тому цілими днями вживала спиртні напої, а Вільям теж від неї не відставав. ­Згодом він пригадував, що виходив по обіді до точильника, і на вулиці в нього раптом побігли сльози. У передчутті чогось найгіршого на душі стало дуже неспокійно. Але повернувшись додому, знову почав пити, щоб хоч якось втамувати тривогу. Серед друзів зав’язалася палка розмова про можливий переїзд ­подружжя до Еква­дору (Тихоокеанське узбережжя Південної ­Америки). Барроуз вихвалився, як буде жити з полювання, натомість дружина почала привселюдно з ­нього ­глузувати. Вільям мав при собі пістолет «Стар» калібру 38, з яким неодноразово ходив по барах, а тепер збирав­ся його продати. Хоча покупець, який мав прийти того вечора, так і не з’явився. Надвечір, за свідченням очевидців, ­Барроуз оголосив, що «настав час постріляти у стилі ­Вільгельма ­Телля».

Джоан Воллмер у юності   Джоан Воллмер у юності Вільям Барроуз із пістолетом   Вільям Барроуз із пістолетом Історія про вбивство на сторінках преси   Історія про вбивство на сторінках преси

Він попрохав дружину стати біля стіни і поставити собі на голову келих ­шампанського. ­Джоан охоче пого­дилась, промовивши: «Я не можу на це дивитись, ти ж знаєш, що я не переношу вигляду ­крові». ­Барроуз ­схопив зброю і вистрілив. У колі друзів його знали як відмінного ­стрільця, однак куля пройшла ­набагато нижче від мішені та ­влучила в голову жінці. ­Джоан шпиталізували до лікарні, де невдов­зі вона померла. ­Чоло­віка ­арештували відразу в приймальному ­відділені за звину­ваченням у вбивстві. Дослід­женню подій того ­вечора присвячена ­книга Хорхе Гарсія-­Роблеса «Сліпа куля: ­Вільям С. Барроуз у ­Мехіко».

Письменника ув’язнили ще до винесення вироку. За мексиканським законодавством, йому загрожувало від восьми до двадцяти років обмеження волі. Та під час судо­вого слухання він, за порадою адвоката ­Хурадо, почав свідчити, що демонстрував друзям пістолет і випадково влучив у ­жінку. Натомість суд визнав його винним, на що наступного дня було подано апеляцію. Джеймс Граверхольц, автор розвідки «Смерть Джоан ­Воллмер ­Барро­уз: що відбулося насправді», стверд­жував, що Віль­ям запропоновував адвокатові хабара у розмірі 2 тис. доларів, а той попрохав ще 300 доларів на підкуп колег.

У результаті було призначено повторну балістичну експертизу, згідно з якою отримали новий висновок стосовно траєкторії польоту кулі та летальних ушкоджень вна­слідок ­поранення. Протримавши у в’язниці лише 13 днів, Вільяма звільнили під заставу. Ще близько року він жив у ­Мехіко під щотижневим наглядом. На підставі вироку суду за не­умисне вбивство йому призначили два роки умовно, хоча на той час письменник уже виїхав із Мексики і повернувся до США. Його адвокат незабаром сам застрелив підлітка і теж утік із країни. Згодом Барроуз занотував: «Я змушений із жахом визнати, що якби не смерть Джоан, я ніколи не став би письменником. Але маю усвідомити, до якої міри ця ­подія слугувала причиною мого письменства і сформувала його ­надалі. Я живу з постійною загрозою одер­жимості духом, із постійною необхідністю уникати її, ­ухилятися контролю. У ­такий спосіб смерть Джоан зв’яза­ла мене із загарбником, мерзенним Духом, підвівши мене до тієї довічної боротьби, за якою у мене немає іншого виходу, аніж писати».

Так, здійснивши 8-місячну подорож Південною ­Аме­ри­кою у пошуках наркотику яхе, Барроуз справді ­сер­йозно зайнявся письменством. Його перший автобіо­графічний роман «Джанкі» вийшов друком 1953 р. й окрес­лив провідні теми всієї подальшої творчості митця — нарко­манія, контроль над собою і гомосексу­алізм. Вільям ­пройшов складний шлях у літературі — від куми­ра, достойно­го поклоніння неформальної молоді, чиї твори ­за­бороняли як аморальні й порно­графічні (тому зму­ше­­ний був друкуватися під псевдо­німами та писати «в стіл»), до офіційно визнаного митця ХХ ст., члена Аме­риканської академії мистецтв і літератури та командора французького Ордена мистецтв і літератури.

­Бар­ро­уз, незважаючи на тривале вживання наркотиків, прожив довге життя і помер у віці 83 років від ­ін­фаркту міокарда. Він навіть пережив свого сина. До речі, Вільям-молодший, якого після загибелі ­матері ­виховували дідусь і бабуся, теж успадкував батьківські здібності та схильності — також став письменником, полюб­ляв алкоголь і не гребував наркотиками. Після кілька­разового ув’язнення його доправили на ­примусове лікування алкогольної залежності. У віці 33 років він помер від цирозу печінки.

Про непрості стосунки Вільяма і Джоан 2000 року було знято біографічний фільм «Ритм» (у головних ролях — Кіфер Сазерленд і Кортні Лав).

Останній романтик

вгору

Олександр Грін, 1910 р.

 

Олександр Грін, 1910 р.

Олександр Грін, справжнє прізвище Гриневський, (1880–1932) — видатний російський прозаїк і по­ет, відомий своїми філософсько-психологічними творами у жанрі неоромантизму, серед яких — «Пурпурові ­вітрила», «Та, що біжить хвилями», «Блискучий світ», «Кораблі в Ліссі», «Острів Рено» та багато інших. Попри ­суворі часи початку ХХ ст., йому ­вдалося створити ­вигадану казкову країну, на якій ­зростало не одне ­покоління захоплених читачів. Іменем митця на­звані численні вули­ці, бібліотеки, мистецькі ­фестивалі, а також літературна премія за кращий твір для ­дітей і юнацтва.

Дитинство майбутнього письменника минуло у провін­ційній В’ятці, де найулюбленішим його місцем була біблі­отека з численними пригодницькими романами. Ще з юних літ Олександр вирізнявся незалежністю, підвище­ною конф­ліктністю, незговірливістю і впертістю, через що вимушений був змінити три училища. Коли йому випов­нилося 9 років, батько подарував синові ­рушницю, з якою хлопець блукав лісами. Хоча, за його спогада­ми, не мав особливої здобичі через свій неврівноважений і запальний характер. Про власного сина Стефан Гринев­ський говорив: «Олександра я вважаю людиною ­психічно ненормальною. Така ненормальність розумових здіб­ностей, на мою думку, була спадковою. Батько мій був іпохондриком, двоє батькових братів були розумово відсталі, але чи перебували вони в божевільнях — сказати не можу».

Втративши матір у підлітковому віці, юнак залишив батьківський дім і шукав себе у різних сферах — брався за найрізноманітнішу роботу у В’ятці, був ­моря­ком на одеському судні, рибалкою в Баку, робітником на заліз­ниці, золотошукачем, лісорубом на Уралі, шахта­рем на рудни­ках тощо. Зрештою, цей пошук себе закінчився першим його арештом (за крадіжку). Сучас­ний психіатр Олександр Шувалов стверджував, що у Гри­нев­ського простежується соціальна дезадаптація вна­слі­док надмірного індивідуалізму та ­егоцентризму. Так, за спога­дами сучасників, він був неговірким, непри­вітним, різким і похмурим, що свідчить про ­озна­ки так званої дисфоричної особистості. У ­поліцейському протоколі фігурувала така характеристика: «Натура ­замкнена, злослива, здатна на все, навіть ризикуючи власним життям».

1902 року Гриневський записався солдатом до Оровайського піхотного батальйону, але із шести місяців ­служби три з половиною провів у карцері, а потім дезертирував. Саме в армії він захопився революційними ідеями і доєднався до партії есерів, отримавши ­ ­прізвисько Довго­в’язий (худий високий хлопець). Олександр від­мовився брати участь у терактах, тому вимушений був займа­ти­ся агітацією і пропагандою. Як і попередні заняття, це не дуже вдало в нього виходило, проте за партійні ­кошти він міг доволі гідно жити, ще й почав відвідувати кабаки, де продавали спиртне.

У вересні 1903 р. Гриневського відрядили до Севасто­поля, куди він прибув під псевдонімом Григор’єв для пропаганди (ідейного впливу) серед матросів. На той час лідером місцевої бойової організації есерів була 23-­річна Катерина Олександрівна Бібергаль, дочка відомого народо­­вольця. Серед партійців її називали Вірою Миколаївною, а близькі друзі — Кіскою. Саме під таким іменем Грін зобразить її в «Автобіографічній по­вісті» — випуск­ницю Бестужівських курсів, яку за участь у студент­ській демонстрації вислали зі столиці на три роки під поліцій­ний нагляд. Між молодими людьми зародилися приязні ­стосунки, що згодом переросли у кохання.

До речі, Катерина була керівником Олександра, саме вона ­підштовхнула його до участі в мітингу 11 листопада 1903 р. «Дивне, ніколи не відчуване і нічим не виправдане почуття ­утримувало мене від ­поїздки, — напише Грін у спогадах. — Я прийшов до Кіски і сказав, що їхати не можу. Як я не пояснював, у чому ­справа, вона вимагала, щоб я їхав; зрештою ­назвала мене боягузом». Його передчуття не було марним — агітатора схопили (за показаннями ­матросів) і кинули до в’язниці. Катерина намагалася зробити все можливе для визволення товариша. Їй навіть вдало­ся роздобути тисячу рублів і купити корабель, щоб перевезти втікача до Болгарії. За 100 рублів вона винайня­ла візника, який мав довезти його до ­пристані. Гріну лишалося тільки перелізти в’язничну стіну, але саме на цьому ­етапі його й спіймали.

А за два дні до втечі Гріна Кіску теж арештували і доправили до Архангельської губернії, звідки завдяки друзям вона змогла втекти до Швейцарії. Із в’язниці Олександр надсилав їй листи і вірші, Катерина, напевно, йому відповідала на них. Час, проведений у тюрмі, вкрай негативно позначився на психічному здоров’ї ­письменника. Так, за його спогадами, «туга за свободою досягала інколи сили душевного розладу». Олександра ­засудили до ­10 років заслання, проте через ­революційні події було оголошено загальну амністію, він вийшов на волю у жовтні 1905 р.

Як пригадував Грін в автобіографії: «­Свобода, якої я прагнув так пристрасно, декілька днів тримала мене в пригніченому стані. Все навколо було неповною, несправжньою реальністю. Певний час я думав, що починаю божеволіти». Саме в такому стані письменник вирушив до Петер­бур­га, куди повернулася із Швейцарії Бібергаль. За час ув’язнення він повністю відійшов від революційних ідей і мріяв про спокійне сімейне ­життя разом із коханою. Та дівчина, яка ще в Севастополі ­обіцяла ­одружитися з ним, лишилася відданою ­ідейній ­справі і не поспішала брати шлюб. До того ж Олександр довідався, що у засланні вона ­нібито мала стосунки з одним із засуджених. Це пробудило почуття недовіри, сумнівів у коханні. Між ­молодими людьми виникли взаємні непорозуміння, про які відомо з мемуарів Віри Абрамової, першої офіційної дружини письменника.

Катерина Бібергаль, перше кохання О. Гріна   Катерина Бібергаль, перше кохання О. Гріна Віра Абрамова, перша дружина О. Гріна   Віра Абрамова, перша дружина О. Гріна Ніна Короткова, третя дружина О. Гріна   Ніна Короткова, третя дружина О. Гріна

Детальніше цю ситуацію описав літературознавець Володимир Смиренський. На початку січня 1906 р. між закоханими сталася серйозна ­сварка, під час якої Катерина трималася мужньо і не­зламно, чим ще ­більше дратувала Олександра. Дослідник писав: «Нестримний, запальний, у шаленстві безсилля і гніву (в такі хвилини Грін завжди був страшним), він схопив револьвер і вистрілив у Кіску в упор. Куля потрапила їй у груди. Дів­чина була доставлена в Обухівську лікарню, де її про­оперував славетний ­хірург — професор І. Греков».

Куля пройшла близько до серця, проте життєво важливі органи не зачепила. На всі запитання щодо винуват­ця трагедії Бібергаль уперто мовчала. ­Після одужа­ння революціонерка прохала друзів, щоб не залишали її наодинці з Гріном. Він же, навпаки, ­щосили ­намагався з’ясувати з Катериною стосунки, хоча ці спроби були марними і не давали сподіваних наслідків. Пізні­ше в одному з творів Олександр напише: «Вона страшна у ­своїй принаді, оскільки може звести життя до одного ­бажання. Вона жорстока: я переконався у ­цьому, поглянувши на її скупу посмішку і примружені очі, після тяжкого для мене зізнання».

Здійснивши замах на вбивство і лишившись непокараним, Грін, однак, уже за кілька днів був знову арештований за агітаційну діяльність, ув’язнений у Виборзі та відправлений до Сибіру, звідки незабаром втік. Того ж року Олександр ­уперше почав публікуватися як письменник. У жіно­чих образах ранніх оповідань («Маленький комітет», «­Маленька ­змова», «Рай», «Земля і вода» та ін.) неважко було вгада­ти його перше кохання. Хоча в реальному житті з Кіскою митець так більше ніколи і не ­зустрічався.

Доля Катерини Бібергаль склалася вкрай ­трагічно. Так, 1908 року за невдалий замах на великого князя Воло­димира дівчина потрапила на Нерчинську ­каторгу (нині територія Забайкальського краю), де ­перебувала аж до 1917 року. За радянських часів вона була членом ­спілки політ­каторжан, працювала у бібліотеці, двічі брала шлюб. 1938-го Катерину Олександрівну за звину­ваченням у контрреволюційній діяльності заслали на 10 років на каторгу до Карелії, потім її залишили ще на такий ­самий термін на виселенні. Лише 1957-го вона змогла повернутися до Ленінграду, де за рік ­померла у злиднях.

Грін мав ще трьох жінок. Віра Абрамова ­часто навіду­вала його у в’язниці після чергового арешту, а 1910 р. поїхала за ним на заслання до Пінеги (­селище в Архангельській області). Непрості стосунки пари ­згасли за три роки, хоча офіційне розлучення відбулося лише 1920 р. Марія Генсіорська (у першому заміжжі — Долідзе) стала цивільною дружиною письменника, хоча всього на кілька місяців. Коли з Олександром познайомилася медсестра Ніна Миронова (у першому заміжжі — Короткова), то про його бурхливе життя ходили вже легенди. Її заля­кували знайомі, що він відбував каторгу за вбивство дружини. Попри це, 1921 року вона ­стала його дружиною і лишалася нею до самої ­смерті письменника. Це їй він присвятив найвідоміший твір — «Пурпурові вітрила».

Митець писав легко та швидко. За підрахунками лі­тературознавців, Грін опублікував близько чотирьох ­сотень творів (за якими було знято 21 фільм). Він не контактував із письменницькою когортою, не вступав до жодної літературної організації, лишався байдужим до громадського життя столиці. Чи не тому так довго і ­важко шукав творчу стежину до свого читача? На жаль, хвиля першої популярності письменника була нетривалою і закінчилася 1930 р. (коли його книги заборонили до пере­видання). Помер митець 1932 року. Аж через 15 років ім’я Гріна знову з’явилося на літературному обрії, його твори почали виходити мільйонними накладами.

Олександр Гриневський усе життя страждав на алко­гольну залежність, на тлі якої часто влаштовував галасли­ві сварки і бійки у громадських місцях, пропивав власні ­гонорари і не цурався позичати кошти у знайомих. Через постійні й тривалі запої (характерна ознака ­хронічного захворювання) 1914 року він навіть лікувався у психіатричній клініці доктора Г. Трошина, проте згодом втік звідти. Вихиливши чарку, ­«останній романтик» полюбляв оповідати, як убив свою першу дружину. «Але ­насправді не дружину, звісно, і не вбив — але все ж диму без вогню не буває. Інколи ­трапляються свідчення, що Грін ­стріляв, не цілячись, імовірно, так це і було. Але те, що куля потрапила дівчині у лівий бік, де серце, — говорить саме за себе», — зазначає з цього приводу біограф Олексій Варламов і додає: «Щоб не виробляв Грін із собою та іншими як у житті, так і в літературі, можливо, саме завдяки пере­житому станові божевілля, безстрашному і ­небезпечному, руйнівному для особистості зануренню в ­добро і зло він ­творив шедеври».

Умисне вбивство, вчинене від безвиході зламаним війною бідним письменником-початківцем; гра у Вільгельма Телля між порожніх пляшок на тлі нескінченних ­пошуків наркотиків бісексуального бітника; ­спроба неврівноваженого, морально скаліченого в’язницею романтика зробити вибір за допомогою револьвера між коханням і револю­цією — всі ці випадки є надзвичайно складними з ­погляду як психології, так і криміналістики. Навряд чи буде досте­менно з’ясовано деталі цих злочинів, та чи ­варто їх ­шукати — адже ми знаємо і шануємо Головка, Барро­уза і Гріна насамперед як видатних письменників, які зробили вагомий внесок у розвиток світової літератури. А чи стали б вони такими, якщо б зазнали заслуженого покарання, — це вже зовсім інше запитання...

Підготувала Олена Тищенко