Ефективність і безпека комбінації фіксованих доз при лікуванні пацієнтів із запамороченням

Більшість випадків запаморо­чення є наслідком ­комбінованої дисфункції вестибулярної системи, що охоплює периферичні (лабіринт і вестибулярний нерв) та центральні компоненти й механізми (вестибулярні ядра і їх зв’язок зі стовбуром, мозочком і півкулями головного мозку), оскільки патологія одних неминуче позначається на інших (Scholtz et al., 2022). Крім того, будь-яке ­периферичне запаморочення має також цент­ральний компонент, оскільки збій у ­роботі будь-якого периферич­ного вести­булярного органа призводить до сенсорної невідповідності у вищих центрах регуляції рівноваги (Brandt et al., 2013).

Як зазначають дослідники, для запаморочення характерна ­група симптомів, які часто описують як «відчуття руху себе чи навколиш­нього середовища», причому кожна клінічна ознака дає своєрідні підказки щодо етіо­логії цього ­стану, що пере­шкоджає повсякденній активності та професійній ­діяльності (Yardley et al., 1998; Hanley et al., 2001).

Так, H. K. Neuhauser et al. (2008) продемонстрували у ­масштабному популяційному дослідженні, що до 40 % осіб із запамороченням вимушені переривати повсякденну діяльність, а близько 20 % ­уникають виходити з дому. Порушення вестибулярного апарату в осіб ­похилого віку часто призводять до значного підвищення ризику падінь (а отже, і серйозних травм), до зростання рівня захворюваності та ­смертності (Agrawal et al., 2009). На ­сьогодні проблема запаморочень ­вважається однією з найсерйозніших (так званих «геріатричних гігантів») для вказаної популяції, а рівень смертності пацієнтів із цими станами подібний до таких за інших провідних причин смерті, як-от серцево-­судинні захворювання, рак або діабет (Corrales and Bhattacharyya, 2016).

Ефективне лікування ­первинних розладів, що лежать в основі запаморочень, часто неможливе ­через складність і різноманітність пато­генних механізмів і ­труднощі зі встановленням однозначного діаг­нозу. Це зумовлює важливість симптоматичного лікування для забезпечення швидкої та ефективної редукції симптомів, які нерідко призводять до інвалідності.

Діючими речовинами ­препаратів проти запаморочення, які нині застосовують у монотерапії, найчастіше є цинаризин (селективний антагоніст кальцієвих каналів зі слабкими анти­гістамінними властивостями), дименгідринат (антигістамінний засіб з анти­холінергічними [антимускариновими] властивостями) і бетагістин (аналог гістаміну, який, імовірно, діє як слабкий агоніст H1-рецепторів і потужний антагоніст H3-рецепторів.

Цинаризин і бетагістин пере­важно діють на периферичну вести­булярну систему, тоді як дія дименгідринату ­головно спрямована на ­центральну вестибулярну сис­тему. У багатьох країнах успішно використовують комбінацію фіксованих доз цинаризину (20 мг) та дименгідринату (40 мг), що забезпечує додаткову можливість ­лікування запаморочення як пери­феричного, так і цент­рального ­ґенезу.

­Завдяки саме подвійному меха­нізму дії та синергізму активних речовин таке поєднання допомагає зменшити дозування двох компонентів порівняно з відповідними засобами моно­терапії (цина­ризин — 50 мг, дименгідринат — 100 мг), мінімізуючи в ­такий спосіб ­потенціал дозо­залежних побічних реакцій. Ефективність і безпеку ­фіксованої комбінації ­продемонстровано у ­низці рандомізованих подвійних ­сліпих ­досліджень (Hahn et al., 2011; Kessler et al., 2012; Scholtz et al., 2012; Scholtz, Hahn et al., 2019), а також в ­об’єднаному ана­лізі ­даних п’яти окремих досліджень (Schremmer et al., 1999).

Для подальшого підтвердження результатів окремих досліджень W. Scholtz et al. (2022) здійснили метааналіз на підставі даних більш масштабної вибірки пацієнтів. Цей аналіз базувався на ­використанні необроблених індивідуальних ­даних пацієнтів з окремих досліджень, що наразі вважається «золотим стандартом» у доказовій ­медицині (Riley et al., 2010).

Було проаналізовано дані 795 рандомізованих пацієнтів (середній вік 52,1 року, 61 % жінки). Основний результат — середнє зниження показника, який являв ­собою ­сукупну оцінку 12 окремих ­симптомів запаморочення, інтенсивність кожного з яких оцінювали пацієнти за 5-бальною візуальною аналоговою шкалою (MVS). Середнє зниження MVS проти початкового ­рівня до 4-го тижня виявилося значно суттєвішим (-1,10) у групі комбінованої терапії цинаризином 20 мг / дименгідринатом 40 мг, ніж у будь-якій групі порівняння (лікування цинаризином [20 і 50 мг], дименгідринатом [40 і 100 мг], бетагістину димезилатом [12 мг], бетагістину дигідрохлоридом [16 мг] і отримання плацебо).

Після 4 тижнів лікування 74 пацієнти (24,7 %) у ­групі цинаризину / дименгідринату позбулися симптомів (MVS = 0), що є значно більшою часткою, ніж у будь-якій ­групі порівняння. Аналіз чутливості засвідчив, що вік (порівнювали паці­єнтів < 65 і ≥ 65 років), стать, тривалість запаморочення та попереднє лікування мали лише незнач­ний вплив на основний результат, тобто комбіноване лікування було ефективним для всіх категорій учасників. ­Майже 95 % пацієнтів (у ­групі тера­пії цинаризином / дименгідринатом — 97,9 %) оцінили переносимість ліку­вання як «хорошу» або «дуже ­хорошу». Із 795 осіб лише 55 (6,9 %) повідомили про 75 несерйозних побічних ефектів, а 19 (2,4 %) припинили дослідження через них­.

Результати метааналізу підтвер­дили, що лікування фіксованою комбінацією цинаризину та димен­гідринату поліпшує мозковий крово­обіг і сприяє ефективному та клінічно значущому зменшенню ознак запаморочення. Така комбінація ­добре переноситься пацієнтами із запамороченням. Ці дані дають підстави вважати її кращою терапев­тичною альтернативою іншим застосовуваним нині препаратам для лікування пацієнтів, які страждають від запаморочення різного ґенезу.

Підготувала Наталія Купко