Мистецтво маленьких кроків: від психоневрологічних інтернатів до системи підтримуючого працевлаштування

У європейській спільноті панує думка, що показник здоров’я суспільства має визначатися за ставленням громади до найменш захищених категорій населення. В Україні до цієї категорії належать і люди з ментальною інвалідністю, які зазвичай майже все своє доросле життя не полишають стін «рідного» психоневрологічного інтернату (ПНІ), а їхнє спілкування обмежене товаришами зі згаданого закладу (іноді — навіть кімнати) та обслуговуючим персоналом, який не завжди є дружнім та привітним по відношенню до них. На жаль, у спадок від радянських часів наше товариство отримало специфічний погляд на таких громадян, як непотрібних людей, бо вони зайві в нашому суспільстві та тут їм не раді. Максимум, на що вони можуть сподіватися, то це на тепле та чисте приміщення, їжу та медикаменти.

Сьогодні держава витрачає на одну особу, яка знаходиться в інтернаті, від 101 до 220 грн на день (залежно від регіону та ПНІ). В середньому по країні цей показник становить 149,7 грн, до нього включено і заробітну плату персоналу, і харчування, і товари довгострокового вжитку, і медикаменти, і комунальні послуги. Загалом за 2016 рік на утримання психоневрологічних інтернатів було витрачено 1  412 352  330 грн. Як бачимо, держава готова витрачати на осіб із ментальною інвалідністю півтора мільярда гривень, при цьому забезпечуючи: заробітну плату персоналу ПНІ (в середньому 45% витрат), одяг та взуття (5,8%), їжу (22,5%), медикаменти (2,6%), чисту постіль, тепле приміщення та ін.

Так, можливо цього достатньо, щоб вижити, але точно замало, щоб відчувати себе повноцінними людьми. Адже вони заслуговують на більше, аніж пожиттєво не полишати стіни психоневрологічного інтернату.

Починаючи з радянських часів, коли в Україні з’явилися перші подібні заклади, минуло понад півстоліття, але система надання медико-соціальної допомоги особам зі стійкими психічними розладами, на жаль, майже не змінилася. Поза сумнівом, держава робить певні кроки до гуманізації всієї сфери соціальних послуг, у тому числі й у психоневрологічних інтернатах, де в окремих закладах запроваджені посади лікарів-реабілітологів, терапевтів, психотерапевтів; «особливі люди» забезпечені мінімальним комплексом медичних препаратів та необхідних інтервенцій. Крім того, деякі керівники знаходять способи за допомогою державних та благодійних коштів придбавати складне медико-реабілітаційне обладнання.

У багатьох країнах, де показник здоров’я суспільства значно вищий, існує система так званого підтримуючого працевлаштування для людей із ментальною інвалідністю. Зокрема, нас зацікавив досвід Німеччини, а саме місто Дюссельдорф, у якому створено понад 1500 робочих місць для людей із ментальними порушеннями. Так, 30% осіб із вадами психічного розвитку отримали нагоду соціалізуватися, здобувши гарну кваліфікацію, працюючи та сплачуючи податки. Час від часу ці «особливі» працівники спілкуються зі своїм куратором, але загалом робочий процес нічим не відрізняється від роботи осіб без ментальних особливостей, і, як свідчить практика, працюють на рівні з ними, продуктивно і злагоджено, до того ж їх робота приносить прибуток. З них 50% трудяться на спеціальних підприємствах, де працюють лише люди з інвалідністю. Таке виробництво має зони сенсорного розвантаження, персонал якого, включаючи психолога, куратора, фізичного реабілітолога, допомагає на місцях людям із ментальними порушеннями. Витрати держави на них коливаються на рівні прибутковості/збитковості: прибуток часом перевищує витрати, або навпаки — видатки вищі за отриманий дохід. Є підприємства, де люди з інвалідністю мають серйозні розлади здоров’я (іноді можуть лише ворушити одним пальцем і весь час проводять лежачи). Зрозуміло, що і витрати на такі робочі місця значно більші за прибуток, отриманий від їхньої праці. Однак головне те, що ці люди знаходяться в соціумі, який дає їм справжнє відчуття цінності життя. Таке суспільство вважають здоровим та цивілізованим.

За останні п’ять років українська держава намагається також здійснювати кроки назустріч власним громадянам із ментальними порушеннями, приймаючи важливі закони і втілюючи проекти щодо впровадження інклюзивного навчання. Наразі цим питанням активно опікується і дружина глави нашої держави пані Марина Порошенко. Адже це надзвичайно важливі кроки, без яких неможливо побудувати здорове цивілізоване європейське суспільство!

Також не стоять осторонь і товариські об’єднання, зокрема Громадська організація (ГО) «Особливий світ» цього року відкриває «Абітур» — професійна орієнтація підлітків із розладами аутистичного спектра та ментальними порушеннями. В таких групах будуть навчатися особи від 16 років. Фахова підготовка включатиме як теоретичну, так і практичну частини. Термін навчання від 1 року і залежить від рівня функціональності учня та напряму його профорієнтації. Планується здійснювати профорієнтаційні заходи за такими напрямами, як кулінарія, сортування та складська діяльність. По закінченні «Абітур» та успішного оволодіння навчальною програмою ГО «Особливий світ» надаватиме підтримку в подальшому працевлаштуванні її слухачів.

Але ця приватна ініціатива не зможе покрити необхідну кількість таких робочих місць загалом по Україні. Тому наразі є життєво необхідним здійснення подібних кроків і на державному рівні. Якщо хоча б 10% коштів, які йдуть сьогодні на утримання психоневрологічних інтернатів, переспрямувати на підтримуюче працевлаштування, а персонал ПНІ, який готовий перекваліфікуватися на кураторів указаних робочих місць, або працевлаштуватися до зон сенсорного розвантаження, то отримаємо відразу декілька вагомих зисків:

• економія — люди з ментальними порушеннями зможуть працювати, самостійно забезпечувати власне харчування, одяг, взуття, сплачувати податки до державного бюджету;
• майже 50% витрат ПНІ — це кошти на заробітну плату персоналу (в деяких ПНІ цей показник сягає 60%), який може працювати в зонах сенсорного розвантаження та допомагати людям із ментальними особливостями бути частиною суспільства;
• залучення осіб із ментальними порушеннями до виконання стереотипної роботи, яку зазвичай неохоче виконують нормотипові працівники. На противагу їм, вони можуть виконувати повторювані види роботи майже ідеально, без помилок, і при цьому не нудьгуватимуть.

Для того, щоб таке підтримуюче працевлаштування стало можливим для підопічних психоневрологічних інтернатів, слід розв’язати декілька існуючих нині проблем:

• перша — віддаленість більшої частини ПНІ від обласних центрів і великих міст та як наслідок — повна ізоляція від суспільного життя;
• друга — ригідність наших громадян до самого явища: як-то працювати поруч із людиною, яка має психічні розлади;
• третя — неготовність родичів та опікунів людей із психічними вадами до того, що останні можуть і повинні жити в суспільстві.

Усі ці бар’єри можна і, звичайно, треба подолати, створюючи позитивні приклади залучення людей із вадами психічного здоров’я до активного соціального життя. Безсумнівно, що це тривалий процес, який потребує спільних зусиль як громадських організацій, так і державних органів влади.

Освоюючи мистецтво маленьких кроків назустріч «особливим» людям, необхідно вже зараз розпочинати створення «суспільства для всіх» задля забезпечення захисту та повної інтеграції в соціумі всіх верств населення, зокрема й осіб з обмеженими можливостями. І найпершим таким кроком має бути визнання того, що вони є невід’ємною частиною нашого суспільства і заслуговують на більше, аніж просто існування в ізоляції.

Крім того, держава може і має сама створити це підтримуюче працевлаштування, а також паралельно виробити шляхи та умови для того, щоб приватний сектор брав на роботу людей із ментальними порушеннями, тим самим реалізуючи їхні права і можливості. Цього можливо досягти шляхом надання податкових пільг підприємствам, де працюватимуть зазначені категорії осіб. А оскільки це справа не одного дня, то варто починати вже сьогодні.

Без таких кроків наше суспільство ще довго буде вважати нормальним явищем витіснення до спеціальних віддалених місць людей, не схожих на інших, таких, які народилися особливими. До того ж сам факт їхньої ізоляції лише сприятиме цій тенденції, тим самим нівелюючи тих, хто своєю несхожістю та поглядом на життя під іншим кутом може бути надзвичайно корисним і затребуваним у сучасному світі.