сховати меню

Життя на межі: стрес, травма та психопатологія

сторінки: 20-25

І.О. Франкова, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ

За матеріалами 29-го конгресу Європейської колегії нейропсихофармакології
(17-20 вересня 2016 р., Відень, Австрія)

Більшість людей час від часу неминуче стикаються зі стресом. Несприятливі події є серйозною загрозою для психічного здоров’я людини. Реакція на стрес може сприяти адаптивній пластичності, покращуючи когнітивну сферу, якщо фізіологічна реакція ефективно активується і своєчасно деактивується. У разі дисрегуляції, стрес призводить до неадекватного і шкідливого ефекту, виникнення дезадаптації і психопатології. На сьогодні не виникає жодних сумнівів щодо важливості вивчення впливу та наслідків стресу на життя людини.

В 2016 р. у Відні (Австрія) відбувся 29 конгрес Європейської колегії нейропсихофармакології. Чотири симпозіуми і одна пленарна лекція були присвячені питанню про стрес та його впливу на життя людини. Вашій увазі представлено огляд матеріалів з двох симпозіумів.

Стрес і антидепресанти

У рамках симпозіуму «Життя на межі: соціальний стрес і психопатологія» свою доповідь представив професор Мауріціо Пополі (Італія). Він почав розповідь з базових концепцій, сформульованих ще в 1930 р. Гансом Сельє, який казав: «Стрес – це неспецифічна відповідь тіла на будь-яку вимогу з боку оточуючого середовища (фізіологічна відповідь мозку і тіла)». Іншими словами, у повсякденному житті важлива не тільки кількість стресових ситуацій, з яким ми стикаємось, але й як ми на них реагуємо, адаптивним або дезадаптивним способом. Адже саме дезадаптація призводить до розладів, пов’язаних зі стресом, який є фактором ризику для багатьох психічних і соматичних захворювань (рис. 1).

Виділяють два типи відповіді на стрес: швидку й повільну. Завдання швидкої відповіді в першій фазі – прискорити всі процеси в організмі, які можуть бути корисними для системи «втечі або боротьби» (більше енергії вивільняється з м’язів, відбувається потужна стимуляція серцево-судинної, імунної системи і пам’яті). Друга фаза набагато повільніша і може тривати години, дні і навіть тижні, її завдання – гальмувати все, що було активоване в першій фазі (рис. 2).

Адаптивний спосіб реагування на стрес характеризується своєчасною зміною швидкого типу відповіді на повільний.

При різних психічних порушеннях і захворюваннях, викликаних стресом, на клітинному рівні змінюється нейронна архітектура, виникає атрофія і стискання апікальних дендритів в гіпокампі та префронтальній корі (ПФК). Це клінічно підтверджує зворотна кореляція між щільністю дендритів, синаптичних шипиків гіпокампу й виразністю тривоги/депресії (Soetanto et al., 2010). Дослідження тривало понад 20 років. За даними Sheline et al. (1996), у ньому була виявлена ​​пряма кореляція між тривалістю депресивного епізоду і зниженням обсягу щільності дендритів в вищезазначених зонах головного мозку.

Важливо знати, що призводить до атрофії дендритів і зниження обсягу нейронів. Так, гострий стрес викликає активацію гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі, що провокує підвищення рівня кортикостероїдів. Зв’язуючись із глюкокортикоїдними і мінералокортикоїдними рецепторами, кортикостероїди викликають збільшення кількості глутамату в ПФК та фронтальній корі (ФК), використовуючи механізм, який залежить від фосфориляції синапсину 1 в першу фазу стресу.

Глутамат – це головний медіатор збудження, а гамма-аміномасляна кислота (ГАМК) – основне гальмо для медіаторів, які проводять збудження в головному мозку. ГАМК перебуває у постійній конкуренції з глутаматом. У нормальному стані ця взаємодія призводить до паритету й тонкої рівноваги між збудженням і гальмуванням в мозку людини. Гальмування – це не відсутність порушення, а активний процес, який вимагає власних нервових клітин, синапсів, медіаторів. До того ж мозок витрачає більше енергії на гальмування, ніж на збудження. ГАМК – це проста молекула, яка синтезується, як це не парадоксально, з глутамату, якщо від нього від’єднати вуглекислий газ. Для того, щоб ГАМК працювала саме як медіатор, вона має сформуватися у пресинаптичному закінченні аксону. Потім вона виділяється, коли приходить нервовий імпульс, і впливає на рецептори. Описано два типи рецепторів, які названі ГАМК-А- і ГАМК-Б-рецептори. І той, і інший обов’язково викликають гальмування.

У поєднанні з кортикостероном гострий стрес впливає дестабілізуюче на глутаматергічну систему, значною мірою збільшуючи вивільнення глутамату, потенціюючи збудження і синаптичну передачу нервового імпульсу, що призводить до витягування дендритів. Цей феномен, адаптивний при короткочасній дії стресу, може стати патологічним при хронічному впливі травматичної ситуації (Musazzi, 2013).

Отже, дія стресу в поєднанні з підвищенням рівня кортизолу і порушенням передачі нервового імпульсу в глутаматергічній системі (85 % синапсів у ПФК і гіпокампі – глутаматергічні) призводить до змін нейронної архітектури. Якщо за два тижні до експерименту зі стресом призначити антидепресанти (АД), то такого роду реакція глутамату у відповідь на кортикостерон блокується як у швидку, так і в повільну фазу. АД помітно знижують викликане деполяризацією вивільнення глутамату, але не вивільняють ГАМК. Ці дані свідчать про те, що вони стабілізують нейротрансмісію глутамату в гіпокампі, і являють собою корисний інструмент для вивчення взаємозв’язку між функціональними і молекулярними процесами в нервових закінченнях. Схожий вплив на нервову систему мають регулярні фізичні вправи.

Мауріціо Пополі описав спосіб, що дозволяє відтворити ці дані в експерименті на гризунах. Він зауважив, що за результатами дослідження його наукової групи, було встановлено, що 40-хвилинний протокол впливу гострого стресу (footshock – удар електричного струму по ногам) швидко посилює викликане деполяризацією вивільнення глутамату і передачу імпульсу в ПФК і ФК за рахунок збільшення циркуляції рівня кортизолу. Зв’язуючись з синаптичними рецепторами, кортизол викликає швидке (негеномне) посилення обороту пресинаптичних везикул з глутаматом в перфорованих синапсах і збільшення розміру пулу готових до викиду везикул, що призводить до кращого вивільнення глутамату із синаптичних закінчень. У відповідних дослідженнях було продемонстровано, що гострий футшок-стрес також різко (на 42,6 %) збільшує загальну кількість неперфорованих синапсів у ПФК; ефект знову ж частково може бути зменшений попереднім прийомом АД. Це є доказом того, що стрес-залежний синаптогенез асиметричних синапсів можна виявити вже через 40 хвилин після початку дії стресу. Крім того, спостерігалася значна атрофія і ремоделювання атипових дендритів у ПФК вже через 24 години після футшок-стресу, що зберігаються протягом 14 днів.

Таким чином, гострий стрес може викликати швидкі структурні / функціональні зміни в глутаматергічних синапсах, а також призводити до стійкого ремоделювання нейронної архітектури.

Вимірювання вивільнення глутамату проводилось в різний час після початку футшок-протоколу (40 хвилин, 2, 6 і 24 години). Як і очікувалося, рівень кортизолу в сироватці крові був підвищений під кінець впливу гострого стресу (через 40 хвилин), але практично повернувся до фізіологічного рівня під час наступних вимірів (через 2, 6 та 24 години) (рис. 3a). Вивільнення глутамату було посилене протягом 24 годин після впливу стресу (рис. 3б). Розмір пулу готових до викиду везикул з глутаматом, який відграє важливу роль в підвищенні стрес-індукованого вивільнення глутамату в ПФК / ФК, також був підвищений протягом 24 годин (рис. 3в).

Результати попередніх досліджень показали, що хронічний стрес викликає атрофію дендритів у гризунів в деяких областях головного мозку. Лише у декількох дослідженнях аналогічні ефекти після впливу гострого стресу були виявлені в гіпокампі. Таким чином, вчені дійшли до висновку, що один епізод стресу, якого неможливо уникнути, може викликати стійке збільшення розміру пулу готових до викиду везикул з глутаматом і посилення вивільнення глутамату в ПФК / ФК протягом доби, що є основою швидкої відповіді на стрес. Але так само гострий стрес спричиняє тривалі наслідки та зміни у синаптичних шипиках і щільності дендритів: аномальне підвищення передачі нервового збудження є причиною дендритних атрофій у відповідних синапсах від початку дії стресу та аж до 14 днів після нього. Поточні результати узгоджуються з гіпотезою, що гострий стрес впливає на функцію і морфологію синапсів.

На відміну від хронічного, довгострокові наслідки гострого стресу майже не вивчалися. У дослідженнях хронічного стресу на гризунах розглядалися лише кінцеві точки численних адаптацій, що виникають в процесі відповіді мозку й тіла на стрес. Як саме система потрапляє до точки, де фізіологічні реакції на стрес перетворюються в неадаптивні, які можуть призводити до психопатології – не досліджувалось.

Гострий стрес викликає стійку активацію збуджуючих синапсів в ПФК / ФК, принаймні на 24 години. Стрес-індуковані пластичні зміни у функціональних/структурних/молекулярних властивостях синапсів (зміна концентрації синапсину I) можуть вплинути на подальше функціонування синапсу (продовжена в часі стресова реакція, ПТСР). Не всі особи реагують однаково на стимуляцію стресом. Пластичні зміни, які спостерігаються в цих випадках, можна умовно розділити на два типи: вразливі й стійкі (резистентні). Основою досліджень, спрямованих на пошук прицільного лікування, може бути ідентифікація повороту та ключових критичних точок дихотомії у відповіді мозку на стрес (адаптивна/неадаптивна; вразливі проти стійких).

Отримані результати доводять, що достатньо однієї травми, щоб викликати посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Вивчення довгострокових результатів впливу гострого стресу в моделях гризунів, із спостереженням за їх поведінкою, функціональними і молекулярними змінами, дозволить ідентифікувати критичні «точки повороту» у відповідь на стрес і проллє світло на патофізіологію розладів, викликаних стресом. Розуміння детермінант може допомогти виділити нейронні механізми й ефектори (органи або клітини, які активізуються у відповідь на стимул), які неправильно спрацьовують під час реакції на стрес.

Динаміка змін в мозку під дією стресу

Нуно Соуза, професор університету Міно (Португалія) у своїй доповіді «Динаміка змін в мозку під дією стресу», підтримав важливість вивчення схильності індивіда і диференціації його типу відповіді на дію гострого стресу. На його думку, слід визначити чи буде сформований достатній патерн, щоб впоратися зі стресом, і що змінюється в ланцюзі взаємодій і структурі мозку. Стресори можуть бути реальними чи уявними. Більше того, стрес-фактори не тільки суб’єкт-залежні (атрибутивне значення), але й мають різну часову динаміку (повторювані, короткострокові або тривалі), можуть змінюватися за інтенсивністю (зокрема, в сприйнятті індивіда). Тобто стрес-фактори можуть бути помірними і відносно нешкідливими або мати негайні та / або довгострокові наслідки для здоров’я суб’єкта. Більшість людей час від часу неминуче стикаються зі стресом. Проте вкрай важливо підкреслити, що стрес не завжди є чимось «поганим» і / або шкідливим. Насправді, він має вирішальне значення для нашого власного виживання як виду, будучи нерозривно пов’язаним з еволюцією – виживанням шляхом адаптації. Цікавим є той факт, що всі тварини, навіть рослини, мають реакції на стрес.

Нуно Соуза запропонував динамічну робочу модель цілісного погляду на зрушення «вперед-назад» від здорового до стресового стану головного мозку. У цій робочій моделі, існують чотири незалежних кроки (хоча вони взаємодіють між собою): 1) відповідь; 2) чутливість; 3) перехід; 4) підтримання. Ці кроки демонструють динаміку переходу від гострого до хронічного стресу (рис. 4). Важливо звернути увагу на визначення ключових вузлів хроніфікації процесу і «точок неповернення».

Реакція на стрес залежить від низки певних факторів, а саме: час, індивідуальна мінливість, передбачуваність, керованість.

Час. Розглядається як динаміка ефектів у головному мозку залежно від тривалості впливу стресу та особливість формування мозком відповіді на стрес-фактори у різних станах.

Індивідуальна мінливість. Відображає індивідуальну реакцію люди на стрес. Симптоми коливаються від тривожного та / або пригніченого настрою, гніву та / або дратівливості до травних або шкірних ускладнень або навіть імунної супресії. Існують значні відмінності у тому, як окремі суб’єкти справляються зі стресом. Ці відмінності є найважливішими елементами неадекватної відповіді на стрес та впливають на психічне й фізичне здоров’я людини.

Передбачуваність. Ця реакція на стрес з часом еволюціонувала, щоб жорстко контролюватися і регулюватися. Іншими словами, якщо індивід багаторазово зіштовхується з одним і тим же стресором, організм зазвичай розвиває адаптивну реакцію. У багатьох дослідженнях використовуються протоколи тривалого стресу, які вимірюють відповіді на цей стресор і оцінюють здатність суб’єкта адаптуватися до нього.

Керованість. Як показують роботи з різних лабораторій, контроль над стресором має вирішальне значення для встановлення його шкідливого впливу. Вченими було встановлено, що тварини, які здатні контролювати вплив стресорів, не виявляють серйозних ознак або симптомів стресу, і навпаки, безконтрольність ситуації викликає значну дезадаптацію.

Описані детермінанти індивідуальної сприйнятливості в різних проявах регулюють перехід реакції на стрес у хронічну форму або одужання (вразливість / резистентність). Отже, моніторинг цих факторів має вирішальне значення для правильної інтерпретації наслідків стресу в головному мозку.

З метою визначити предиктори таких індивідуальних патернів реагування, був проведений експеримент: порівняння даних, отриманих за допомогою функціонального магнітно-резонансного томографа (фМРТ), проводилося в групі контролю і групі дослідження (яка піддавалася дії стресу). У групі дослідження стрес впливав на активацію медіально-префронтальної кори, хвостатого ядра (цілеспрямована поведінка) і шкаралупи, разом вони являють собою неостріатум. Через 6 тижнів під час повторного обстеження на фМРТ вчені побачили аналогічні результати, що відрізнялися між групою дослідження й контролю.

При структурних вимірах об’єму головного мозку у кортико-стріарній системі були виявлені зони, які після впливу стресу збільшуються у розмірі – путамен та орбіто-префронтальна кора, і ділянки які зменшуються в розмірі – хвостате ядро й медіально-префронтальна кора (рис. 5).

На рисунку 6 представлені дані обстежень фМРТ тієї ж вибірки пацієнтів на етапі відновлення після стресу, які демонструють наскільки кортико-стріарна система здатна до надзвичайної нейропластичності.

Інтеграція даних про локалізацію порушень структурних і функціональних зв’язків між різними зонами мозку надала можливість ученим відтворити та порівняти функціональний коннектом (карта нейронних з’єднань) контрольної групи і групи дослідження після впливу стресу за допомогою моделювання нейронних мереж. Кластерний аналіз дозволив розділити групу обстеження на дві підгрупи: респондери з високим та низьким рівнем кортизолу. Було встановлено, що ці дві групи відповідають вразливому й резистентному типу реагування на стрес. Під час порівняння коннектома, група респондерів з високим рівнем кортизолу показала збільшення нейронних зв’язків на функціональному рівні та серединне зміщення ходу волокон білої речовини на структурному рівні. У ході лонгітудинального спостереження вчені з’ясували, що в гострій фазі зміни відбуваються в нейронних мережах в основному на субкортикальному рівні, а через 3-7 днів зсуваються на кортикальний рівень. При цьому важлива не тільки активація певних мереж, а й дезактивація. До того ж ці процеси значною мірою залежать ще й від віку. Наприкінці своєї доповіді Нуно Соуза поставив важливе питання: чи можливо передбачити тип відповіді на стрес?

Роль окситоцину і нейропептиду S у лікуванні стресових розладів

Девід Слеттері (Німеччина) у своїй доповіді підкреслив, що вивчення етіології розладів, викликаних дією стресу (зокрема ПТСР та соціального тривожного розладу), на молекулярному рівні дозволить визначити детермінанти індивідуальної чутливості до стресу, розробити нове селективне й ефективне лікування. У попередніх дослідженнях в області лікування цих розладів мішенню був вплив на моноамінергічні та ГАМК-А-рецептори. На думку доктора Слеттері, потрібно приділити увагу вивченню нейромедіаторів, які є потенційними кандидатами для фармакотерапії стресових розладів.

Перевага нейропептидів у тому, що вони зосереджені у невеликій частини головного мозку, але легко проникають в усі відділи через розгалужену мережу рецепторів до них. Нейропептид S (NPS) – це амінокислотний пептид, який є у тварин усіх видів. Він утворюється за допомогою нейронів у мигдалині, в основному глутаматергічними або позитивними клітинами кортикотропін-рилізинг фактора (КРФ). За результатами досліджень на тваринах було встановлено, що NPS пригнічує тривогу, апетит, викликає безсоння і гіперактивність, зокрема гіперсексуальність та відіграє важливу роль у гальмуванні обумовленого страху. У клінічних дослідженнях 2002 р. було виявлено, що носії T-алелей рецепторів нейропептиду S (різні форми одного й того ж гена, що містяться в однакових ділянках гомологічних хромосом і визначають альтернативні варіанти розвитку однієї й тієї ж ознаки) пов’язані з підвищеним ризиком виникнення панічних розладів і надмірної інтерпретації страху. Однонуклеотидний поліморфізм (відмінність у послідовності ДНК розміром в один нуклеотид в геномі, що виникає в результаті точкових мутацій) рецепторів нейропептиду S (NPSR1) у людини викликає заміна амінокислоти аспарагін на ізолейцин, що призводить до десятиразового збільшення активності рецепторів, не змінюючи загальний рівень їх експресії. Дані доклінічних досліджень на тваринах вказують, що введення NPS безпосередньо в центральну нервову систему викликає сильний анксіолітичний і збудливий ефект, а введення всередину мигдалини призводить до зниження тривоги і згасання сигнального й контекстного страху у гризунів. У людей навпаки: якщо система NPS активна, то виникає панічний розлад. Цю невідповідність можна пояснити тим, що всі доклінічні дослідження проводилися на нормальних тваринах (ніяких додаткових маніпуляцій, що стимулюють страх, з ними не проводили). Відповідно була створена нова модель, коли під впливом стресу у тварини викликали тривожний стан. У ході дослідження (лабіринти, страх, що спричинений звуковими сигналами) були виділені декілька груп тварин залежно від провідної поведінки. У першу групу зарахували тих мишей чи пацюків, які більшу частину часу трималися в конструкції близько до безпечних стінок – поведінка пов’язана з високою тривогою (HAB); їх можливість активно справлятися зі стресом, так само як і можливість пригнічувати страх, була знижена, а експресія страху перебільшена. Друга група характеризувалася поведінкою з низьким рівнем тривоги (LAB) – гризуни набагато частіше виходили на відкриті незахищені ділянки в лабіринтах. Потім їх схрещували виключно всередині своїх груп (HAB і LAB). На питання, чи має цей поділ в поведінці гризунів кореляцію зі змінами в системі NPS, вчені відповіли однозначно «так». У категорії з високою поведінковою тривогою був виявлений один загальний однонуклеотидний поліморфізм, асоційований з поверхневою експресією рецепторів (NPSR1), який пошкодив стабільність матричної рибонуклеїнової кислоти (мРНК), структуру і синтез білка, і вніс зміни в активність промотерів in vitro й експресії in vivo. Вчені виявили, що центральне введення NPS ефективно впливає на зниження тривоги та страху у гризунів з високою поведінкової тривогою (HAB), тоді як анксіолітичний ефект на класичні транквілізатори (діазепам) у цих мишей був відсутній.

Таким чином, була протестована гіпотеза про те, що селективне розмноження серед груп гризунів з низькою і високою поведінковою тривожністю призводить до генетичних, експресивних і функціональних відмінностей в системі NPS-рецептор (NPS-NPSR1), а введення NPS має анксіолітичний ефект у групі з високою поведінкової тривогою.

Ще одним альтернативним методом лікування тривожних розладів є окситоцин, який здебільшого впливає на соціальну поведінку. Довгий час він вважався «материнським гормоном», але в 1990-х рр. за результатами дослідження, було виявлено, що він здатний знижувати тривогу і підвищувати соціальну поведінку (турбота про потомство, сексуальний інстинкт, соціальна пам’ять).

За результатами преклінічних досліджень, було встановлено, що введення окситоцину так само ефективно знижувало соціально-обумовлений страх і соціальне уникання, як і введення бензодіазепіну або тривале призначення пароксетину. Але на відміну від NPS, він не впливав на вираженість тривоги і страху, обумовленого звуковими сигналами; NPS був ефективний в обох ситуаціях. Слід зазначити, що окситоцин у низьких дозах не впливав ні на поведінкові, ні на фізіологічні прояви. Свою ефективність він демонструє тільки при призначенні у високих дозах (Peters et al., 2014). Огляди, присвячені тривалому призначенню препарату, показують, що його анксіолітична дія відрізняється залежно від статі. Так, у жінок ефект більш виражений, але необхідні подальші дослідження у цьому напрямі (Neumann et al., 2016). Окситоцин, введений до початку дії стресу, уповільнює внутрішньоклітинне збільшення вироблення КРФ і кортизолу. Тобто надалі він знижує інтенсивність реакції активації, орієнтування, тривоги, страху, неспокою, напруги. Таким чином, окситоцин і NPS це засоби, що мають дуже хорошу перспективу у лікування тривожних розладів.

Нові підходи у профілактиці та лікуванні ПТСР

Відмінність ПТСР від інших тривожних розладів полягає в тому, що він має чіткий початок – точку відліку, а конкретно – час впливу стрес-фактора, після якого настає значне погіршення стану індивіда. У своїй доповіді Ліор Кармі (Ізраїль) розглянув питання сучасних інтервенцій і стратегій лікування гострого стресового розладу, що спрямовані на профілактику ПТСР. Також він запропонував розглянути концепцію «золотих годин».

Одним із ключових симптомів ПТСР, крім наявності травматичної події в анамнезі, є повторне переживання водночас з уникаючою поведінкою, симптомами оніміння або заціпеніння та підвищеною збудливістю. До симптомів повторного переживання або «травматичної пам’яті» належать: нав’язливі спогади, образи і думки, що вторгаються в життя, нав’язливі кошмарні сни про травматичну подію. Усі ці переживання сприймаються як «реальність» (ілюзії, галюцинації, «флеш-беки», дисоціації) і призводять до інтенсивних психологічних та фізіологічних реакцій. Минуле завжди переслідує в теперішньому: людина неначе проживає травму знову. Спостерігаючи за процесами, які лежать в основі формування пам’яті на подію, доповідач зазначив, що репрезентація події з короткострокової пам’яті за допомогою процесу консолідації закріплюється в довгостроковій пам’яті. Має місце і зворотний процес – реконсолідація. Консолідація або інтеграція нового досвіду (нестабільні спогади) у довгострокову (стабільну) пам’ять вимагає синтезу протеїнів (білкових молекул) у клітинах мигдалини (Nader et al., 2000).

У проспективному дослідженні було встановлено, що лише у лише 6 % пацієнтів без пам’яті про травматичні події й амнезією на 24 години після травми були виявлені симптоми ПТСР через 6 місяців у порівнянні з 23 % пацієнтами зі збереженою пам’яттю про травму (Gil et al., 2005). Амнезія і фармакологічне руйнування травматичної пам’яті може бути ефективним у зниженні ризику виникнення ПТСР. Таким чином, впливаючи на перехід репрезентація події з короткострокової пам’яті в довгострокову, може сприяти профілактиці ПТСР. Відомо, що консолідація в гіпокампі відбувається в основному вночі, під час сну, тому об’єктом майбутніх досліджень може стати кореляція депривації сну в першу ніч після травми і ризику виникнення ПТСР.

Як зазначалося вище, у гостру фазу стресу відбувається активація гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, медіатором якої є кортизол. Відповідно до результатів доклінічних досліджень, відомо, що за типом реакції на стрес респонденти поділяються на дві категорії: рівень кортизолу яких буде підвищений або понижений та рівень тривоги у яких буде високий або знижений. Може скластися враження, що резистентний тип реакції або відсутність тривоги у відповідь на травматичну подію – це добре, але насправді це не так. Адекватна відповідь гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі і, як наслідок, високий рівень кортизолу – це загальний адаптаційний синдром; він є природним способом організму пережити стрес. І навпаки, низький рівень кортизолу – це явище, яке призводить до патологічної реакції на стрес; воно є наслідком дефекту гіпоталамусу. Ця гіпотеза була підтверджена в преклінічних дослідженнях: ін’єкція високих доз гідрокортизону була ефективною, тільки якщо застосовувалася в перші 6 годин («золоті години») після травматичної події. Прийом 100-140 мг препарату може знизити рівень виникнення ПТСР з 60 % до 16 %.

Бензодіазепіни, підсилюючи ефект ГАМК на ГАМК-А-рецептори (ідентично діє алкоголь) викликають седативний, гіпнотичний і анксіолітичний ефекти, фактично блокуючи роботу гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової вісі. Медична спільнота виступає проти раннього призначення бензодіазепінів і вважає, що вони заважають проходженню природної адаптаційної реакції організму. Про те, що раннє призначення бензодіазепінів збільшує ризик розвитку ПТСР, свідчать і дані проведених досліджень. Однак результати дослідження на гризунах навпаки показали, що низка препаратів, призначених одразу ж після впливу стресу, сприяли зменшенню симптомів ПТСР.

За механізмом дії виділяють групи препаратів, що блокують процес консолідації (анізоміцин), доповнюють нестачу кортизолу (гідрокортизон у високих дозах, окситоцин) та АД (агомелатин, есциталопрам, сертралін). Зворотний ефект мали кортизол в малих дозах, альпразолам, кетамін та вживання алкоголю.

Отже, важливим фактором ризику для розвитку нейропсихічних розладів все ще залишається вплив стресових подій на функції мозку й тіла. При цьому ефективність одних і тих же інтервенцій залежить від часу їх призначення. Вплив стресу відбувається у декількох вимірах одночасно (анатомія, електрофізіологія, поведінка, соціальна інтеракція). Розуміння взаємодій між стресом, тканиною мозку і соціальною поведінкою допомогло прокласти шлях до розробки майбутніх стратегій лікування.

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2017 Рік

Зміст випуску 1, 2017

  1. Ю.А. Крамар

  2. А.Е. Дубенко, В.И. Коростий

  3. В.А. Гриб, М.Ю. Дельва, Н.В. Романюк

  4. С.П. Московко, Г.С. Московко, Г.С. Руденко та ін.

  5. С.В. Попович, И.В. Яцык

Зміст випуску 10 (93), 2017

  1. В.И. Харитонов

  2. В.Ю. Федченко

  3. М.М. Орос, Т.В. Іваньо, В.І. Смоланка, С.В. Орос

  4. О.Г. Морозова, А.А. Ярошевский

  5. І.М. Карабань, В.В. Безруков, Ю.І. Головченко, В.І. Цимбалюк

Зміст випуску 7-8 (91), 2017

  1. А.Є. Дубенко

  2. Ю. А. Крамар

  3. О. Сувало, О. Плевачук

Зміст випуску 6 (90), 2017

  1. І. А. Марценковський, Т.М.С. Павленко,

  2. К. Карбовська, Ю. Мірошниченко

  3. Ю.Ю. Вревская

  4. А.Є. Дубенко, С.О. Сазонов, Ю.А. Бабкіна, О.Є. Кутіков

  5. Ю.А. Крамар

  6. Т.В. Антонюк

  7. Ю.А. Алімова, І.В. Гордієнко

  8. І.А. Марценковський, К.В. Дубовик

Зміст випуску 4 (88), 2017

  1. І.А. Марценковський, К.В. Дубовик

  2. Ю.Ю. Вревская

  3. Ю.А. Крамар

  4. Л.Б. Мар

  5. І.А. Марценковський

  6. Т.В. Антонюк

  7. С.Г. Бурчинский

  8. О.В. Богомолець, І.Я. Пінчук, А.К. Ладик

  9. М.М. Орос, В.І. Смоланка, Н.В. Софілканич та ін.

  10. Ю.А. Крамар

Зміст випуску 3 (87), 2017

  1. В.О. Бедлінський

  2. Ю.А. Крамар

  3. І.О. Франкова, О.О. Богомольця

  4. Т.В. Антонюк

  5. Т.А. Литовченко, О.Ю. Сухоносова

  6. И.А. Марценковский, И.И. Марценковская

  7. О.М. Авраменко

Зміст випуску 2 (86), 2017

  1. І.О. Франкова, О.О. Богомольця

  2. Ю.А. Крамар

  3. Є.І. Суковський

  4. С.В. Попович, Е.В. Рыбка

  5. І.А. Марценковський, К.В. Дубовик, Т. С. Павленко та ін.

  6. С.Г. Бурчинский

  7. С.Н. Стадник

Зміст випуску 1 (85), 2017

  1. А.О. Широка

  2. И.А. Франкова, П.В. Краснова

  3. Є.І. Суковський

  4. Я.М. Драб

  5. С.П. Московко, Г.С. Руденко, Г.С. Московко та ін.

  6. С.П. Московко, Г.С. Руденко, Г.С. Московко та ін.

Випуски поточного року

Зміст випуску 7 (118), 2020

  1. Герхард Дамманн, Вікторія Поліщук

  2. М. М. Орос, О. О. Орлицький, О. С. Вансович, С. Р. Козак, В. В. Білей

  3. С. Г. Бурчинський

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 6 (117), 2020

  1. Ю.А. Бабкіна

  2. Д. А. Мангуби

  3. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. В. І. Коростій, І. Ю. Блажіна, В. М. Кобевка

  5. Т. О. Студеняк, М. М. Орос

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 5 (116), 2020

  1. Т. О. Скрипник

  2. Н.А.Науменко, В.И. Харитонов

  3. Ю. А. Крамар

  4. В.И.Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. Н.В. Чередниченко

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю. А. Крамар

  8. Н. К. Свиридова, Т. В. Чередніченко, Н. В. Ханенко

  9. Є.О.Труфанов

  10. Ю.О. Сухоручкін

  11. О.О. Копчак

  12. Ю.А. Крамар

Зміст випуску 4 (115), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. І.І. Марценковська

  3. Ю. А. Крамар, Г. Я. Пилягіна

  4. М. М. Орос, В. В. Грабар, А. Я. Сабовчик, Р. Ю. Яцинин

  5. М. Селихова

  6. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 3 (114), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Бабкіна

  3. О.С. Чабан, О.О. Хаустова

  4. О. С. Чабан, О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 1, 2020

  1. А.Е. Дубенко

  2. Ю. А. Бабкина

  3. Ю.А. Крамар, К.А. Власова

  4. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (113), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Л. А. Дзяк

  3. Ф. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  4. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравицька

  5. Ю. А. Крамар

  6. П. В. Кидонь

Зміст випуску 1 (112), 2020

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Ю.А. Крамар

  3. М.М. Орос, В.В. Грабар

  4. В.И. Харитонов, Д.А. Шпаченко

  5. L. Boschloo, E. Bekhuis, E.S. Weitz et al.