Депресія: лікарі страждають мовчки

Лікарі, як і всі звичайні люди, інколи бувають сумними. Але що вони роблять, коли дні смутку перетворюються на тижні чи місяці журби? Чи є певні специфічні чинники, які зумовлюють депресію серед вказаної популяції? Чим вирізняється їхня реакція на симптоми депресії? Яку допомогу вони шукають і яких інтервенцій уникають? На ці питання спробувала відповісти P. L. Wible у статті «Doctors and Depression: Suffering in Silence», що була опублікована на сайті Medscape (від 11 травня 2017 р.).

Автор провела опитування близько 200 лікарів, які на певному етапі власної кар’єри відмічали у себе симптоми депресії. На запитання щодо того, яке лікування вони обирали, відповіді були такі: 33% – звернулися за професійною допомогою, 27% – займались самодопомогою, 14% – обрали саморуйнівну поведінку, 10% – не робили нічого, 6% – змінили робоче місце, 5% – самостійно призначили собі ліки, 4% – застосовували інші методи підтримки, 1% – надали перевагу молитві.

Безумовно, під час виконання своїх професійних обов’язків лікарі стикаються зі специфічними обставинами, які можуть призвести до розвитку депресивного епізоду. Серед них варто виокремити булінг, виснажливу працю, відсутність достатньої тривалості сну, перевірку медичної комісії, а також щоденні емоційні переживання, спричинені спостереженням за стражданням та смертю пацієнтів. Крім того, поштовхом до розвитку депресії у лікарів можуть бути ті ж самі чинники, що і в загальній популяції: невдалий шлюб, смерть близької людини, соціальна ізоляція, фінансові труднощі, дитяча травма, складні сімейні взаємини, вихід на пенсію та ін. Таким чином, виникнення депресії у медичних працівників може бути зумовлене низкою як загальних факторів ризику, так і специфічних, притаманних їхній щоденній професійній діяльності.

Р. L. Wible зауважила, що більшість лікарів, з якими вона спілкувалася, місяцями не зверталися за фаховою допомогою. Здебільшого так тривало доти, поки вони нарешті не вирішили вжити конкретних заходів. За певних обставин це була саморуйнівна поведінка. На жаль, професійна поміч, як правило, не входила до переліку дій першої лінії терапії.

На думку автора, причиною відмови від кваліфікованого втручання, можливо, є те, що зазвичай у медичній спільноті не заведено відразу ж звертатися до фахівців за допомогою, досить часто лікарі вибирають тактику «терпіти і не скаржитися». Оскільки більшість медичних працівників перевантажена та виснажена, вони можуть не звертати уваги на прояви тієї чи іншої хвороби, або вдавати, що все не так і погано, як здається. До того ж відволікання, уникнення та відмова є популярною тактикою серед лікарів із симптомами депресії. Зазвичай вони взагалі не шукають допомоги, а багато хто з них навіть не усвідомлює, що потерпає від депресії.

Як зазначали у своїх відповідях респонденти, кулінарія та переїдання, напевно, допомогають тимчасово полегшити симптоми депресивного епізоду. Смачні міні-антидепресанти, на кшталт темного шоколаду, тістечок, арахісової пасти, є частим атрибутом робочого місця лікаря. При цьому варто пам’ятати, що «заїдання депресії» згодом може призвести до самодеструктивного збільшення ваги. Між іншим, відпустка, тривалий сон, фізичні вправи також надзвичайно популярні серед фахівців медичної галузі. Однак варто остерігатися надмірного захоплення CrossFit, біговими марафонами або пауерліфтингом, зважаючи на те, що вказані фізичні навантаження, з одного боку, можуть знизити прояви депресії, а з іншого – сприяти формуванню залежності й у подальшому призвести до травмування.

Чимало лікарів зазначали під час своїх відповідей, що займаються аутотренінгом та йогою, читають молитви, медитують, співають, танцюють, слухають музику або грають із дітьми/домашніми улюбленцями. Дехто зберігає вдячні листи від пацієнтів, які перечитують у періоди депресії. Така форма самоствердження надихає та допомагає відновити свою впевненість і підняти самооцінку.

Крім цього, подолати симптоми депресивного епізоду багатьом лікарям вдається за допомогою хобі. Дехто створює надзвичайної краси мозаїчний розпис, серед жінок популярним є в’язання та шопінг.

Досить цікавими виявилися різноманітні прийоми емоційного розвантаження. «Один лікар надіслав мені фотографію самого себе, де він ридав, сидячи на підлозі ванної кімнати. Інші розповідали про руйнування предметів власного вжитку. Дехто їздив на американських гірках і кричав, як божевільний», – зазначила Р. L. Wible.

Щодо факту самопризначення ліків, то декотрі вдавалися до таких дій, виписуючи собі рецепти, а інші – забирали ліки зі свого робочого місця, або купували їх через Інтернет. Загалом лише після численних спроб самопомочі та самолікування вони зверталися за адекватною кваліфікованою допомогою.

Найпоширенішою формою професійної підтримки стали скарги колегам в Інтернет-мережі та на роботі. Проте багато лікарів шукають психологічної опори через спілкування в родині та з друзями.

Є й такі, хто намагається отримати відповідну допомогу, звернувшись до головного лікаря, психіатра або терапевта. Деякі з них використовують при цьому фальшиві імена, розраховуються за послуги готівкою та проходять лікування за містом, щоб запобігти розслідуванню медичних комісій та уникнути контакту з місцевими колегами.

Саморуйнівна поведінка (self-harm) може проявлятися через деструктивні думки, формування різних видів залежності чи навіть самогубства. Доволі популярним засобом «допомоги» серед працівників медичної сфери є вживання алкоголю після роботи, незважаючи на те, що це може швидко перерости в небезпечну залежність.

Доволі часто саморуйнівна поведінка також асоціюється з бійками, зі схильністю до зберігання скальпелів, накопиченням лікарських препаратів або купівлею вогнепальної зброї. Деякі з них повідомляли, що припиняють дивитись в обидва боки, перетинаючи вулицю, тобто обирають аварію як спосіб позбавлення себе життя.

Підбиваючи підсумки, автор статті зазначила, що більшість медпрацівників продовжує страждати від нелікованої депресії або лікуються неналежним чином. Переважно це пов’язано з каральним характером програм лікування фахівців у галузі охорони здоров’я, що може призвести до труднощів отримання ліцензії на подальшу практику.

Підготувала Тетяна Ільницька