сховати меню
Розділи: Цікаво

Муза на прийомі в лікаря, або творчість професійних медиків

сторінки: 58-62

Спокуса письменництва величезна для кожного, хто працює в лікарні. Щоденно ти доторкаєшся до історії чужих життів, що їх розповіли без прикрас, з усією відвертістю люди, які прагнуть порятунку. Я впевнений, що всі добрі лікарі — потенційні літератори; але відомими письменниками стають одиниці.

Віталій Коротич,
поет, прозаїк, публіцист, лікар

Так уже склалося, що медицина та література — дві, здавалося б, зовсім протилежні галузі, але в житті досить часто вони йдуть пліч-о-пліч. В українсько­му та світовому письменництві маємо цілу низку авторів-­лікарів різних спеціальностей, для кого літературна діяльність стала професією. Чимало серед митців слова є психіатрів, невропатологів і психологів.

Той, хто ловить вірші

вгору

Борис Херсонський

Борис Григорович Херсонський (1950 р.н.) — український психіатр і клінічний психолог, нащадок справжньої медичної династії. Його дід вивчав медицину в Німеччині, а під час Другої світової війни був начальником неврологічного шпиталю, згодом заснував дитяче психоневрологічне відділення в Одесі, викладав у вищих навчальних закладах, у моло­ді роки видав дві сатиричні книги. Батько Бориса, Григорій, теж закінчив медичний інститут і писав вірші. Про­довживши родинну традицію, Херсонський студіював медицину на першому курсі в Івано-Франківському медичному інституті (нині — Івано-Франківський національний медичний універ­ситет), а потім — в Одеському медичному інститу­ті (нині — Одеський національний медичний університет) під керівни­цтвом Є. Перельмутера. Ще студентом Херсонський зацікавився психо­аналізом, був членом одеського психо­аналітичного гуртка. Після отримання диплома (1974) працював психоневрологом в Овідіопольському райо­ні та в Одеській обласній психіатричній лікарні № 1, а згодом став завідувачем психо­логічної лабораторії. Борис Григорович проходив спеціалізацію в Ленінградському науково-дослідному інституті нев­рології і психіатрії ім. В. Бехтерєва (нині — Санкт-­Петербурзький науково-дослідний психоневрологічний інсти­тут ім. В. М. Бехтерєва) у галузі психодіагностики і психі­атрії. 1983 р. — захистив кандидатську ди­сертацію, ­матеріали якої потім лягли в основу його монографії «Пикто­грамма как метод исследования личности в норме и при некоторых нервно-психических заболеваниях». Стажувався в Канаді та США (1980– 90-х рр.) як при університетах, так і у психоневроло­гічних центрах.

Херсонський очолює Південно-­Українське психоаналітичне товариство. Із 1996 р. викладав в Одеському ­національному університеті ім. І. Мечникова на кафедрі загальної та соціальної пси­хо­логії, а з 1999 р. — ­завідувач кафедри клінічної психології, тренер-­аналітик і супервізор Української асоціації психоаналізу та голова Спілки психологів і психо­терапевтів України. Натепер Борис Григорович — ректор Київського інституту сучасної психології та психотерапії.

Але не менших результатів він досягнув і в літературі. Сьогод­ні Херсонський — знаний поет і перекладач з англійської, української, біло­руської та грузинської мов, автор численних віршованих збірок, лауреат престижних літературних премій і конкурсів (зокрема європейських), стипендіат фонду ім. Й. Бродського. Як вважає митець: «Вірші не пишуть, їх ловлять». Свої перші тво­ри молодий поет друкував у місце­вій пресі, а також активно займався самовидавництвом. У середині 1980-х рр. публікувався в емігрантській прозі. Офіційно книги митця побачили світ лише із сере­дини 1990-х рр. У його доробку — збірки «Семейный архив», «Мраморный лист», «Пока еще кто-то», «Открытый днев­ник» та ін., що принесли йому світову славу та визнання в літературних колах.

«Для мене найважливішим стимулом до написання віршів є мовлення Іншого, голос мого власного підсвідомого героя. Я рідко сідав за стіл із почуттям обов’язку чи заради заробітку, — говорить поет-психіатр. — Осягнення Іншого завжди відбувається через ототожнення з ним, через проектування на нього власних почуттів і думок. Цього не можна роботи у психоаналізі. Але в поезії для осягнення і реконструкції Іншого немає інших шляхів». Твори Бориса Григоровича критики називають «унікальною формацією небаченої духовної та мовної якос­ті». Стилістично майже нейтральні, розгонисті вірші поета вирізняються неспішною манерою оповіді, кінематографічною розкадровкою, предметною та персонажною насиченістю.

Митець переконаний, що літературна творчість є тією сферою діяльності, де лікарі мають змогу облегшити свою душу після спілкування з пацієнтами. «Що реально прийшло у мою поезію із психології і психотерапії, — пояснює він, — це цікавість до людської долі та внутрішнього світу кожного. Підкреслюю: не тільки до свого внутрішнього світу, а переважно до психіки іншої людини». Херсонський часто виступає як журналіст і пуб­ліцист: він активний поборник незалежності України і жорсткий опонент проросійських сил. Важливе значення мають і його фахові праці — ґрунтовні моно­графії із психології та психіатрії, зокрема «Психодиагностика мышления».

Письменник із магічним ліхтарем

вгору

Сергій і Марина Дяченки

Киянин Сергій Сергійович Дяченко (1945 р.н.) — психіатр і генетик. Після отримання фахової освіти 1969 р. у Київ­ському медичному інституті працював лікарем-­психіатром і не лише у психіатричних лікарнях, а й у в’язницях, вивчаючи психо­патологію злочинців. 1972 р. закінчив аспірантуру при Академії медичних наук УРСР, здобув науковий ступінь кандидата біологічних наук. Займався генетикою, керував науково-дослідною лабораторією у Москві.

Однак незабаром Сергій Сергійович вирішив кардинально змінити фах. Як пригадує він: «Це було дуже драматично. Працював у Москві, в мене була улюбле­на, ­вистраждана, виборена тема докторської дисертації — ­дослідження генетики злочинності. Щиро вважав, що це вкрай необхідна річ, яка допоможе суспільству, і не лише нашому, розв’язати ці страшні проблеми. З іншого боку, душа прагнула вступу до ВДІК (Всеросійський державний інститут кінемато­графії)». 1980 р. Дяченко закінчив сценарний факультет і розпочав літературну діяльність, також захоплювався журналістикою і сценаристикою. Підсумовуючи, казав: «Я багато років сидів на двох стільцях. Закінчив ВДІК, з’явилися ­перші фільми, відчував величезну потребу писати сценарії, тоді ж я написав і свій роман «Симфония», де головний герой — лікар-­психіатр. Усвідомлення того, що я не буду по-справжньому ні вченим, ні письменником, ні кінодраматургом, змусило мене піти з психіатрії...».

Марина Ширшова, ­молодша на 20 років актриса, стала не лише його вірною дружиною, а й незмінною спів­авторкою. Творчий тандем Дяченків дебютував 1994 р. романом «Привратник». Їхні романи («Пентакль», ­«Магам можно все», «Ключ от королевства», «Слово ­Оберона» та ін.), численні повісті та оповідання зібрали ціле гроно літературних нагород і стали відомими у вcьому світі. Сергій Сергійович стверджував, що «фантасти-­письменники — люди, які володіють таємницею чудового, магічного ліхтаря». 2005 р. під час конференції «Єврокон» у Глазго (Шотландія) Дяченків було визнано найкращими письменниками-фантастами ­Європи. Жанр своїх творів подружжя характеризує як «м-реалізм». Проте автор заперечує приналежність власних ­робіт до фентезі (як часто називають їх критики).

На його думку, «в рамках цього жанру магічні речі часто підміняють нормальну людську психологію, соціальні стосунки», що для нього як психіатра взагалі неприпустимо. Тому в романах і повістях Дяченків магічні елемен­ти досить обмежені, а образи героїв, навпаки, — глибоко психологічні. Визначальною рисою прози подружжя є детально прописані персонажі, чиї характери розкриваються за допомогою додаткових сюжетних ліній, зливаю­чись, утворюють цілісну картину. Детальний опис переживань і страждань героїв простежується в кожному їхньому творі. Ціла армія відданих читачів творчості Дяченків незмінно відзначає не так захопливий сюжет і стилістичну витон­ченість романів, як емоційність, чуттєвість і достовірність характерів героїв, яким вони стовідсотково «довіряють». Літературознавці заслужено відносять творчість подружжя до психологічної прози, адже, попри казковий сюжет, на перший план у них завжди виступає психологізм.

Майстер скандинавського трилеру

вгору

Торкіль Дамхауг

Торкіль Дамхауг (1958 р.н.) — норвезький психіатр із маленького міста Ліллегамер. Перед тим як присвятити себе медицині, він вивчав літературу в Бергені (південний захід Норвегії), мандрував Францією та Іспанією, працю­вав на будівництві, цікавився театром, а згодом вирішив всту­пити на медичний факультет до університету в Осло. Здобувши фах психіатра, Дамхауг розпочав медичну практику в клініці на Лофотенських островах (архі­пелаг у Норвезькому морі біля північно-західного узбережжя Норвегії), пізніше працював в інших психіат­ричних закладах. А згодом Торкіль обійняв посаду старшо­го викладача психіатрії в місті Ахус (Швеція).

Свої перші твори Дамхауг писав без відриву від основної діяльності. 1996 р., коли він опублікував дебютний роман «Політ Місяця», критики одразу звернули увагу на непересічного автора. Наступні його твори по­бачили світ у жанрі психологічного трилеру — «Погляд Медузи», «Смерть від води», «Чоловік вогню», «П’ятий сезон», «Скляне ­серце» та ін., які були відзначені літературними преміями (серед них «Золотий револьвер») і перекладені багатьма мовами, що зміцнило статус творчості Торкіля у світовій літературі. У романи норвезький психіатр додавав багато спостережень із професійної сфери, зазначаючи: «Я застосовую досвід лікарської системи, однак я не вико­ристовую випадки з власної практики. Пацієнти мають бути пов­ністю впевнені, що їхні розповіді не з’являться на сторінках моїх книг». Творчість Дамхауга вирізняється глибоким психо­логізмом, напруженим сюжетом і тонким відтворенням глибинних людських переживань. Критики визнають, що його книги «захоплюють уже з першої сторінки, занурюючи читача у світ нестерпного болю, сильних пристрастей та актуальних переживань».

Велику увагу Торкіль у своїх творах приділяє деталям, час­то вдається до внутрішніх монологів, що стають своє­рідним ключем до свідомості злочинця. На сторінках його трилерів трапляються описи сцен насилля, вбивства тварин, зловживання наркотиками та інших малоприємних речей. Розвиваючи детективний сюжет, Дамхауг передусім описує психо­логічний стан героїв, шукає глибинні причини їхніх вчинків у душевних травмах дитинства, фобіях, патологічних стосунках (інцест чи педофілія). У триле­рах норвезького автора не стільки зображено розслідування злочину, скільки здійснено його психо­логічний аналіз. «Звісно ж, корисно мати досвід психотерапії при написанні роману, — говорить він. — Але коли я пишу, то забуваю, що я психіатр, адже це зовсім інший процес…».

Пацієнтка, що стала лікарем

вгору

Арнхільд Лаувенг

Арнхільд Лаувенг (1972 р.н.) — норвезький клінічний психо­лог, яка впродовж десяти років лікувалася від шизо­френії. Батько дівчинки помер від онкологічного захворювання, коли їй було п’ять років. Це стало тяжкою емоційною травмою для Арнхільд, оскільки вона вважала себе винною у смерті близької людини. Коли дівчинка пішла до школи, то стосунки з однокласниками в неї не склалися, що також значно погіршило її душевний стан.

У віці 17 років у Лау­венг діагностували шизофренію — тяжке захворювання, яке пов’язане з розпадом процесів мислення та емоційних реакцій. ­Лікування Арнхільд (як добровільне, так і примусове) тривало протягом десяти років, упродовж яких до неї застосовували різні види терапії. Як пригадує Лаувенг, бували навіть періо­ди, коли вона перебувала у закритому відділенні психіатричної лікарні, але іноді хвороба від­ступала — і вона змогла влаштовуватися на роботу на неповний день.

Ще з дитинства дівчинка мріяла стати психологом, а після лікування від шизофренії остаточно вирішила втілити свою мрію в життя. Закінчивши універси­тет в Осло, вона здобула фах клінічного психолога. Лікарську практику Лаувенг провадила в окружному психіатричному центрі Конгсвін­гер (Норвегія), а згодом розпочала навчання в аспірантурі у відді­лі охорони психічного здоров’я однієї з нор­­везьких ком­паній. Арнхільд — актив­ний практикуючий лектор, нагород­жена призом за сприяння свободі вираження думок у психіатричній допомозі. Предметом її наукових досліджень стало саме вивчення можливостей особистісного та соціального розвитку пацієнтів в ос­вітньому просторі. За цією темою 2017 р. вона захистила докторську дисертацію на кафед­рі клінічної медицини університету в Осло.

Втім, Арнхільд Лаувенг доб­ре відома і як письменниця. Ідея писати книги виникла в неї незабаром після одужання, однак ще декілька років поспіль вона не наважувалася на цей крок. Нині у її доробку понад десяток видань, присвячених питанням надання психіат­ричної допомоги. Світо­ву славу їй принесли дві авто­біо­графічні книги — «Завт­ра я завжди була левом» та «Непотрібний, як троянда», які пере­кладені багатьма мовами і стали бестселерами.

Твори Лаувенг унікальні, адже в них історія хвороби розглядається одразу в двох площинах — з точки зору пацієнта і лікаря. Побувавши в обох цих іпостасях, авторка не впадає ні в надмірний пафос, ні в сувору наукову термінологію, в такий спосіб розбавляючи опис симптомів живими і виразними деталями, які вражають, а часом навіть лякають читача. Нині критики визнають, що їй вдалося поба­чити у проявах хвороби своєрідну заміну мовлення, укласти справжній словник перекладу мови пацієнта, який хворіє на шизофренію, на таку, яка зрозуміла для кожного. Книги Арнхільд Лаувенг — це маніфест, який проголошує, що люди із психічними розладами, насамперед, залишаються звичайними членами суспільства і нічим не виділяються серед інших, до них слід ставитися з повагою та розумінням. Історія її життєвого шляху може змусити наукове співтовариство, якщо не повністю змінити ставлення до згаданого діагнозу, то у всякому разі переглянути його деякі базові переконання.

Професійний утішальник

вгору

Хорхе Букай

Хорхе Букай (1949 р.н.) — відомий аргентинський психо­терапевт і автор книг із популярної психології. Народившись у незаможній сім’ї у передмісті Буенос-­Айреса (Аргентина), почав працювати з 13 років. Він змінив низку професій — був і продавцем, і клоуном, і страховим агентом, і таксистом. У дитинстві хлопчик став свідком епідемії поліомієліту і дуже близько сприймав чужий біль, тому вирішив, що обов’язково вивчиться на лікаря. І справді, попри матеріальні труднощі, йому вдалося вступити до медичного факультету столичного університету.

Спочатку юнак прагнув бути педіатром, одного разу під час операції, на якій він асистував, померла дитина. Тому Хорхе вирішив вивчати психіатрію — галузь, у якій ніхто не помирає на операційному столі. Про свій професійний шлях медик говорить з іронією: «На той момент у мене був величезний страх перед божевіллям, і він став однією з причин, чому я вирішив зайнятися цим. Коли від власного страху я почав зцілюватися, то перестав брати тяжких пацієнтів і став більше займатися пацієнтами з неврозами — адже сам став скоріше невротиком, аніж боже­вільним. Коли мені стало краще, у мене з’явилися здорові пацієнти...». До речі, Аргентина має найбільшу у світі кількість психіатрів (150 фахів­ців на 100 тис. мешканців). Наступні 30 років після закінчення університету (1973) Букай працював психо­терапев­том і психоаналітиком. Він був співробітником міжконсультаційної команди шпиталю Піровано та клініки Санта-­Моніка в Буенос-Айресі, де спеціалізувався на психічних захворюваннях. Свої професійні знання поглиб­лював у галузі гештальт-терапії в Аргентині, США, Іспа­нії та Італії. Очолював і координував гештальт-лабораторії та був ініціатором створення терапевтичних груп.

Нині Хорхе Букай уже полишив лікарську діяльність і присвятив себе написанню книг у жанрі так званої популярної психології. У його доробку — більше двадцяти видань, серед яких «Кохати із розплющеними очима», «Лис­ти Клавдії», «Море егоїста», «Міф про богиню Фортуну» та ін., що мають незмінну популярність серед читачів. Його книги пере­кладені 18 світовими мовами, ­загальним накладом понад 2 млн примірників. Письменник-лікар володіє винятковою здатністю в доступній формі розкривати неочікувані аспекти і різноманітні грані людського характеру.

У його творах оповідь — це часто мова цитат та оригінальних притч, своєрідна казкотерапія для дорослих, у яких порушуються такі важливі теми, як депресія, роди­нні конфлікти, низька самооцінка тощо. Автор на сторінках своїх видань незмінно залишається оптимістом, спонукаючи своїх читачів любити і розуміти себе. Особ­ливе місце у творчості Хорхе Букая посідає його політич­ний роман «Кандидат», визнаний кращим твором іспан­ською мовою 2006 р. та удостоєний однієї з най­престижніших світових літературних відзнак — премії міста Торрев’єха (Іспанія). Попри таке широке визнання, він вважає себе «професійним утішальником», підкреслюючи, що він не письменник, а лікар-психіатр.

Французька іспанка

вгору

Лідія Сальвер

Лідія Сальвер (уроджена Архона, 1948 р.н.) — французька лікарка і письменниця. Її батьки, іспанські біженці, змушені були залишити домівку після громадянської війни. Власне, Лідія, яка народилася вже у Франції, довгий час вважала своєю рідною мовою саме іспанську. ­Після школи вона вступила до Тулузького університету (Фран­ція), де здобула спеціальність бакалавра в галузі літератури й іспанської мови. З 1969 р. навчалася на медичному факультеті цього самого вишу, де по закінченні отримала диплом психіатра. Сальвер проходила практику в Марселі і до кінця 1970-х рр. працювала дитячим психіатром у клініці комуни Бук-Бель-Ер (Франція). Розлучившись із чоловіком, 1983 р. вона пере­їхала до Парижа, де перепрофілювалась на педіатра.

На початку 1980-х років Лідія Сальвер спробувала себе у письменництві — з’явилися її перші публікації в літе­ратурних часописах Екс-ан-Прованса і Марселя. А вже перший її роман «Заява» було відзначено премією ­Гермес за найкращий дебют. Відтоді її твори перекладені понад 20 мовами, сьогодні їх адаптують для теат­ральних постановок, вони мають незмінну цікавість у читачів у всьому світі. 2014 р. Лідію Сальвер удостоєно славетної Гонкурівської премії за роман «Не плакати», присвячений подіям Громадянської війни в Іспанії (1936).

Часто вона порушує у творах тему жорстокості та лице­мірства в суспільстві, розкриває проблеми сімейних стосунків і професійних взаємовідносин, і як тонкий психо­лог ­досліджує універсальність людської душі. Сальвер уміло поєднує трагедію з романтикою, іронічність із філо­софською манерою оповіді, створюючи в такий спосіб неповторну стилістику своєї творчості. Її заслужено вважають однією з найвідоміших французьких письменниць нового покоління. Авторка зазначає: «Коли я пишу, то інколи романіст бере гору над психіатром».

Автор дитячого бестселера

вгору

Генріх Гофман

Генріх Гофман (1809–1894 рр.) — німецький лікар-­психіатр (не слід плутати з Ернестом Теодором Амадесом Гофманом), родом із Франкфурта-на-Майні. Син архітектора вирішив присвятити своє життя медицині. Навчався у Гейдельберзі (Німеччина), Галлі та Парижі, брав участь у ліквідації епідемії холери. Повернувшись 1834 р. до рідного міста, був і патологоанатомом у морзі при кладовищі, і акушером, ­­і лікарем для бідних, і викладачем в училищі. 1851 р. Гофман обійняв посаду головного лікаря франкфуртської психіат­ричної лікарні. Без жодного досвіду в психіатрії наполегливий медик шляхом самоосвіти досягнув значних висот. Керуючи психі­атричною лікарнею, він звів новий корпус. В історію медицини увійшов також як автор низки важливих фахових публікацій і як успішний лікар-­практик у лікуванні шизо­френії. Очолював цей заклад аж до 1888 р., а потім почав писати мемуари. Коли в Німеччині вийшла друком книга «Штрувельпетер» (1845), то на ній навіть не було вказано імені автора.

Пам’ятник персонажам Гофмана

Збірка, якій судилося стати чи не найпопулярнішою дитя­чою книгою всієї Європи, побачила світ зовсім випадко­во. Автор шукав подарунок для свого трирічного сина Карла — книгу, але не знайшовши нічого гідного уваги, вирішив написати й проілюструвати її власноруч. Піз­ніше, за порадою друга, наважився опублікувати. Невеличка книжечка, що містила в першому варіанті всього шість історій, здобула популярність серед дітей — і не лише у Німеччині. Книгу «Штрувельпетер» («Неохайний Петер») перекладено всіма європейськими мовами, лише на батьківщині письменника її перевидавали ­понад 100 разів.

Автор так відгукувався про успіх збірки: «…я можу із задоволенням сказати, що бешкетник завоював світ, абсолютно мирним шляхом, не проливаючи нічиєї крові, і пога­ні хлопчики з моєї книги більше помандрували світом, аніж я». У чому загадка його популярності? Оскільки того часу дитячі твори мали переважно суто повчальний характер, тоді як «Неохайний ­Петер» — збірка страшних історій про те, до чого можуть призвести погані звички дітей, які представлені в ­ори­гінальній формі. Гофман оповідає про такі пита­ння, як дотримання особистої гігіє­ни, здорове харчува­ння, техніку безпеки в побуті, поводження з тваринами тощо, де кожна історія має незмінно страшний фінал і супровод­жується відповідною ілюстрацією. Проте незвичний підхід автора не лякав дітей, а швидше розважав їх, тим самим виховуючи у ненав’язливий спосіб.

Цей твір мав вплив на цілу плеяду дитячих письменників, сформувавши незліченну кількість його послідовників. Навіть у Франкфурті-­на-Майні є музей «Штрувельпетера», поряд з яким розташована скульптурна композиція героїв цієї збірки.

Що почитати

вгору

Борис Херсонський, «Открытый дневник»

У яку чарівну мить проза стає поезією? Чому поетичному тво­рові притаманна така висока концентрацією сенсу? Чому гіркота, якою переповнений рядок, примиряє з життям? Чому вірш знімає з очей полуду краще, ніж це робить окуліст? Чому співчуття вище служіння? На ці питання можуть відповісти вірші і записи Бориса Херсонського.

 

 

Сергій та Марина Дяченки, «Долина совести»

Хіба можемо ми уявити, наскільки страшною для людини є цілковита самотність? Коли у твоєму житті, житті талановитого і успішного письменника, немає місця жодній рідній душі чи навіть просто другові. Коли ти привид, невидимка серед натовпу. Бо хрест твій — жахлива здатність прив’язувати до себе людей. Прив’язувати до смерті. У нього немає шансів пере­хитрити власну долю і стати щасливим. Тільки любов може все змінити. Якщо їй вдасться перейти Долину Совісті.

Торкіль Дамхауг, «Смерть від води»

У центрі роману «Смерть від води» — фотомодель Ліса, яка мешкає в Амстердамі. Дізнавшись, що її сестра-психіатр безслідно зникла, вона рушає до Осло і починає розслідування. Кому стала на заваді жінка-лікар, яка збиралася заміж і писала дисерта­цію про підліткові психологічні трав­ми? Багато не­очікуваних і страшних відкриттів треба буде зробити Лісі, перш ніж вона наблизиться до розгадки і з’ясує, яку роль у трагічній історії відіграє фінікієць, якому Сивілла напророкувала «смерть від води».

 

 

Арнхільд Лаувенг, «Завтра я завжди була левом»

Приголомшлива історія пере­моги, у яку мало хто вірив. Авторка описує, як їй вдалося подолати шизо­френію. Занурюючи читача у світ голосів і галюцинацій, розкриває внутрішню логіку і зміст помил­ко­вого сприйняття та сим­птомів, аналізує методи і пояснює їхній успіх чи хибність. Художня манера викладу, проникливість, з якою написаний роман, не залишить байдужим нікого. Це унікальний досвід людини, яка одужала, опис хворо­би «зсередини», що буде цікавий як для психі­ат­­рів, психо­логів, хворих і їх рідних, так і для широкого загалу.

Хорхе Букай, «Море эгоиста»

Батьки і вчителі нерідко переконують нас, що жити для себе – аморально, інтереси оточуючих – ось, про що передусім потрібно пам’ятати. Отримавши таку установку, ми намагаємося їй відповідати і часто перетворюємо своє життя на пекло. Починаємо зневажати себе, відчуваємо тисячі страхів і страждаємо від відчуття провини.

Як же вибратися з глухого кута? Може, варто подумати про себе? Чи так уже погано бути егоїстом, як ми звикли вважати? Відомий аргентинський психотерапевт і письменник Хорхе Букай пропонує нам знайти вихід із замкнутого кола.

 

 

Лідія Сальвер, «Не плакати»

У романі описано одну з най­трагічніших сторінок світової ­історії — Громадянську війну в Іспа­нії. Лідії Сальвер вда­ється дивовижним чином поєдна­ти пере­каз політичного есе Ж. Бер­на­­­носа «Великі кладовища під місяцем» зі спогадами власної ма­тері, які на контрасті стають ще виразнішими. Назва «Не плакати» — рядок із лис­та Марини Цвєтаєвої Борисові Пастернаку, що став життє­вим кредо герої­ні твору — іспанки, яка згадує літо 1936 року.

Для країни це було страшне літо війни, а для неї — час, коли вона вперше покохала і була сповнена надій. Це історія родини, що невіддільна від країни, розчахнутої суперечностями війни.

Генріх Гофман, «Петер-нечесаха»

Практикуючий психіатр Генріх Гофман вважав, що найдієвішим способом виховання дитини є барвистий опис всіляких жахливих наслідків поганих вчинків. Написав він Штрувельпетера за одну ніч для свого маленького сина (а власному чаду, як відомо, поганого не побажаєш). Книга відкрила цілу епоху дитячої літератури. Із середини ХІХ століття стала однією з перших в історії дитячих книжок із картинками і була найулюбленішим твором багатьох дітлахів. Вона говорила з ними не повчально, не патетично, а смішно і диво­вижно.

Гофман — справжній новатор у дитячій поезії, який збагатив її своїми «страшними» історіями, що не лякали дітей, а навпаки, звеселяли й навчали правильної поведінки, тавруючи погані звички.

 

Підготувала Олена Тищенко

Поділитися з друзями:

Партнери