Жан-Жак Руссо: темні лабіринти зізнань

Жан-Жак Руссо

Відомий французький філософ, письменник-сентименталіст і музикант-аматор Жан-Жак Руссо (1712–1778) був украй парадоксальною й складною у спілкуванні особистістю, що знайшло безпосереднє відображення в його художній творчості. Мемуарна «Сповідь» при всій своїй суб’єктивності та неточностях є безцінним джерелом пізнання індивідуальності автора, адже він із граничною відвертістю описав у книзі власні вади й розлади: труднощі в навчанні, дромо-, міфо-, клептоманію, відсутність емпатії, нарцисизм, меланхолію, іпохондрію, нозофобію, параною і навіть порушення сексуальної поведінки, виклавши з них «темний і брудний лабіринт персональних зізнань».

Сумний плід

Предки Жан-Жака були французами-кальвіністами, які в ХVІ ст. через релігійні переслідування емігрували до протестантської Швейцарії, осівши в Женеві. Його батько, Ісаак Руссо, родом із дуже багатодітної сім’ї, успадкував лише родинну професію годинникаря, але так і не став заможним ремісником через свій бурхливий характер та авантюризм. Він був дуже вразливим, дратівливим і нетерплячим, його часті суперечки із чужоземцями інколи переростали в збройні сутички і спонукали до втечі. Ісаак любив музику, грав на скрипці й деякий час намагався заробляти на життя викладанням танців.

Мати філософа, Сюзанна Бернар, рано осиротіла, тож її виховував дядько-пастор. Однак виросла Сюзанна норо­вливою та незалежною, багато читала й сама віршувала. Красуня вміла кокетувати і навіть стала фігуранткою пікантної історії з одруженим шляхтичем. Близькі родичі Руссо, хоч і сповідували протестантизм, але нерідко порушували сувору релігійну мораль. Так, один із його дядьків за свої амурні походеньки потрапив під суд, а двох його тіток оштрафували за картярську гру в публічному місці у неділю.

Ісаак та Сюзанна покохали одне одного ще в юності, проте побралися, коли обом було вже за 30. Їхній старший син Франсуа народився 1705 р. Але вже незабаром Ісаак залишив сім’ю й помандрував у пошуках роботи до Константинополя (нинішній Стамбул). Повернувся він аж за шість років. «Сумним плодом цього ­повернення і став я», — писав Жан-Жак, який з’явився на світ 28 ­червня 1712 р. Через дев’ять днів Сюзанна померла від родильної гарячки, а її новонароджений син був украй слабким і вижив лише завдяки догляду тітки.

Руссо зростав фактично ізольованим у сімейному колі. Батько рано навчив його читати, й надалі хлопчик постійно читав йому вголос. Книги сформували його особ­ливе світосприйняття: «Я не мав жодного уявлення про реальні предмети, але всі почуття вже були мені знайомими. Все доходило до мене, але не через роздуми, а ­завдяки фантазії».

Однак у вихованні синів Ісааку заважала його запальність. Приміром, молодшого сина він якось зачинив на кілька днів на горищі за порвану книгу. Часто перепадало й старшому, який через це втік із дому та пропав без вісти. Сам батько згодом опинився під загрозою арешту внаслідок збройного конфлікту з охоронцем польського короля і поспішно залишив Женеву. А покинутого 11-річного Жан-Жака взяв під опіку дядько Габріель Бернар, який скоро віддав його до пансіону пастора Ламберсьє.

Ісаак Руссо, батько філософа Жак читає батькові (ілюстрація М.Лелуара) Молодий Жан-Жак Руссо

Хлопець провів у закладі два роки й отримав репутацію небагатого на розум. «Я ніколи нічого не міг навчитися від учителів, — зізнавався він на схилі віку. — Мої думки надзвичайно важко шикуються в голові; вони ­глухо перевертаються там, шумують, як на дріжджах, хвилюючи мене, змушуючи битися моє серце; і серед усього цього сум’яття я нічого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, мені потрібен час». Він відверто називав себе «людиною, позбавленою пам’яті на слова, яка не зуміла за своє життя вивчити і шести віршів».

Наступні кілька років Руссо просто байдикував і, будучи полишеним сам на себе, вештався вулицями. Однак це не зіпсувало його м’якого й чуттєвого характеру, ­навіть на виказане у свій бік насилля він відповідав добротою. Зокрема, під час пустощів один хлопець якось проломив йому череп, а наступного разу в майстерні інший понівечив йому верстатом пальці лівої руки. В обох випадках Жан-Жак приписав травми власному необережному поводженню і не вказав на кривдників.

Коли філософу виповнилось 15, дядько влаштував його клерком у контору, але там підлітка визнали нетямущим та абсолютно не здатним до навчання. Після цього він став учнем у жорсткого й корисливого гравера Дюкоммена, почав брехати, красти і згодом просто втік. Деякий час Жан-Жак блукав Женевським кантоном, ночував у селян, а потім перейшов кордон із Францією. Католицький священник Понвер прихистив його і спонукав зректися кальвінізму. Далі він скерував юнака до м. Ансі (Східна Франція) до баронеси де Варенс, яка мала виховати з нього правовірного католика.

Муки незрозумілих бажань

У «Сповіді» Руссо відверто розповів, що вперше відчув сексуальне збудження ще в пансіоні — під час ­покарання різками. Мадемуазель Ламберсьє, 30-річна незаміжня сестра пастора, дуже добре ставилась до ­учнів, узимку дозволяла їм спати у своїй кімнаті, а інколи й у ­своєму ліжку. І коли одного разу вона наважилась за ­провину випороти малого Жан-Жака, то замість болю він відчув насолоду. Хлопчик почав мріяти про ­наступне ­покарання, і воно справді не забарилося. Але потім мадемуазель Ламберсьє відмовилась від різок, а згодом звинуватила його у пошкодженні своїх гребінців та відправила додому.

«Різки мали вирішальний вплив на мої схильності, бажання, пристрасті та й мене самого до кінця життя, — зізнавався він у своєму мазохізмі. — Спалахнувши, чуттєвість так змінила мої прагнення, що я не шукав уже нічого іншого, крім того, що одного разу відчув. Мене довго мучили якість незрозумілі бажання, я жадібно, з полум’ям в очах дивився на гарних жінок і подумки змушував їх діяти так, як це робила мадемуазель Лам­берсьє».

У юності Руссо не мав жодного уявлення про секс, і будь-які натяки на статевий акт із жінкою викликали в нього жах. Ще більшу огиду відчував він до гомосексуалізму — особливо після того, як кілька разів став жерт­вою сексуальних домагань з боку ченців. Водночас у пошуках задоволення власних еротичних фантазій юнак вдавався до рольових ігор, ексгібіціонізму та ­мастурбації.

Зустріч з мадам де Варенс ‘’Матуся’’ мадам де Варенс Навколішки перед мадам Руссо удає із себе музиканта

Так, після вигнання з пансіону Жан-Жак часто грався зі старшою дівчиною Готон «у школу»: він удавав неслухняного учня, а вона — сувору вчительку, яка шмагала його різками. Понад десятиліття (з перервами) філософ прожив у баронеси де Варенс. На момент зустрічі їм було 16 і 29 років відповідно. Розлучена й бездітна Франсуаза-Луїза де Варенс у ставленні до Руссо ­виявляла материнську турботу та ніжність, вона називала його Маленький, а він її — Матуся. За його словами, баронеса мала «крижаний темперамент», що, проте, не заважало їй із добрості душевної «дарувати радість» усім охочим чоловікам — аби лиш без розголосу. Із нею в домі мешкав лакей Клод Ане, що був її постійним сексуальним партнером. Такий уклад не надто бентежив Жан-Жака, котрий щиро дружив із лакеєм і просто обожнював ­мадам де Варенс — аж до фетишизму: цілував меблі, яких вона торкалась, ліжко, на якому вона спала, простягався на підлозі з думкою про її кроки тощо.

Однак у мазохістичних фантазіях Руссо прагнув принижень і покарань, на що не міг сподіватись від доброї Матусі. «Моє збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозі задовольнити свої бажання, я розпалював їх найбезглуздішими витівками, — писав він у ­мемуарах. — Я ховався в темних алеях, звідки міг здалека показуватися жінкам у тому вигляді, у якому хотів би бути поруч із ними. Безглузду насолоду, якої я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, і я не сумнівався, що врешті яка-­небудь рішуча особа вчинить зі мною саме так, як я ­бажав, от тільки у мене бракувало сміливості дочекатись».

Пізніше йому на допомогу прийшов «дуже зручний ­порок, що має особливу привабливість для людей зі жвавою уявою», — мастурбація. Та це теж було далеким від його мрій «стояти навколішки перед владною коханою, підкорятись її наказам, благати прощення».

Але одного разу така нагода все ж йому випала. Під час мандрів Жан-Жак влаштувався на роботу до крамарки-­молодиці мадам Базиль, у котру одразу ж ­закохався. Якось, не наважуючись висловити свої почуття, він безтямно опустився на коліна за її спиною. Втім, ­побачивши це у дзеркало, мадам Базиль впевненим жестом ­вказала йому на килимок коло себе. «Я пережив поряд із нею невимовно солодкі миті, — пригадував філософ. — Ніщо не варте тих двох хвилин, проведених біля її ніг, коли я навіть не смів доторкнутися до її плаття». Однак через прихід служниці він встиг лише двічі поцілувати руку ­мадам, а скоро взагалі змушений був залишити її дім. І ­надалі пристрасний, але нерішучий юнак ще не один рік лишався незайманим.

Я запальний і дурний

Руссо успадкував від батька схильність до імпульсивної зміни місць і занять (дромоманія). Усі його безладні переміщення були зумовлені хвилинними, нерідко авантюрними задумами. «Почуття швидше за блискавку переповнює мою душу, спалює і засліплює мене. Я все відчуваю, але нічого не бачу. Я запальний і дурний», — зізнавався він. Під час мандрів юний філософ не гидував брехнею та відвертим ошуканством, вигадував собі ­імена, національності й професії (міфоманія). Чутливий і вразливий, він часом виявляв парадоксальну емоційну холод­ність до людей. Так, якось кинув на шляху товариша в нападі епілепсії або, одержимий клептоманією, викрав у шляхетному домі стрічку, а всю провину звернув на ­чесну служницю, яку з ганьбою вигнали, тощо.

Мадам де Варенс намагалася дати Жан-Жаку хорошу освіту. Але екзаменатор виявив у нього вкрай обмежені розумові здібності та рекомендував навчання в семінарії. У монастирі м. Турин (Італія) він заледве протримався чотири місяці, після чого пішки перейшов Альпи і блукав різними містами, живучи з випадкових підробітків гравером, секретарем, лакеєм. Восени 1729 р. 17-річний бурлака повернувся до Матусі. Зауваживши в нього ­музичний хист, вона віддала його до місцевого ­музиканта Ле Метра. І тільки-но Руссо серйозно взявся за науку, як учитель посварився з наставником костьолу та ­вирішив утікати — й учень попрямував із ним.

Посеред дороги Жан-Жак несподівано повернув додому, але мадам де Варенс уже виїхала до Парижа. Деякий час він мешкав один в Ансі, тоді пішов зі служницею до її рідного міста, а потім до Швейцарії: навідав батька в м. Ніон, сам же оселився в м. Лозанна. Руссо назвався парижанином Воссором де Вільневом і став викладати дітям музику, хоча взагалі не вмів читати ноти й не мав жодного уявлення про композицію. Ба більше, він взявся писати п’єсу і навіть виступив із нею на публіці, остаточно зганьбившись. Після цього «композитор» перебрався до м. Невшатель, де здружився із ченцем-авантюристом і вирушив із ним збирати гроші нібито на храм. Дорогою юнак зустрів французь­кого офіцера і поїхав денщиком при ньому до Парижа. Але столиця його розчарувала, і вже незабаром Жан-Жак утік та пішки дістався Східної Франції, де возз’єднався з Мату­сею. Наступні вісім років він провів разом із нею в м. Шамбері, продовжуючи періодично подорожувати.

Пристрасна мадам Ларнаж Руссо і Тереза Ла Вассер Софі д’Удето Дені Дідро

Руссо трохи працював у статистичному бюро, ­знову ­давав уроки музики та безуспішно намагався опанувати фехтування і танці. Із величезною наполегливістю, але фактично без жодних результатів він займався само­освітою: студіював хімію (доки не осліп на півтора ­місяця через вибух пляшки), посібники з гри в шахи («після двох-трьох місяців шаленої праці та неймовірних ­зусиль я ні на крок не просунувся з часу першої гри»), ­основи класичної гармонії («я так і не навчився читати ноти з аркуша, хоча й практикував усе життя»), геомет­рію тощо. «Мабуть, я народився не для науки; довгі заняття стомлюють мене, я не можу старанно вивчати один і той самий предмет навіть півгодини, — підсумовував філо­соф. — Коли я читаю кілька сторінок якого-небудь автора, за думкою якого треба старанно слідкувати, мій розум раптом відключається і губиться в тумані».

Жан-Жак завжди любив природу й піші прогулянки, і коли мадам де Варенс 1736 р. винайняла йому на ­догоду заміський будинок, узявся за садівництво і городництво, а ще допомагав їй збирати цілющі трави, зацікавився бота­нікою. Його одержимість навчанням набула ознак манії: цілими ночами він просиджував за книгами, а вдень носився з ними по всьому маєтку, постійно гублячи, а потім знаходячи зітлілими або погризеними. Після ­раптової смерті свого коханця-лакея мадам де Варенс опинилась на порозі фінансового краху через марнотратність і брак навичок господарювання. Її вихованець теж був далеким від домоуправління й витрачав останні гроші на ­подорожі та додаткові уроки. Матуся влаштувала його гувернером у м. Ліон, де він не демонстрував педагогічних умінь, зате повною мірою виявив свою схильність до клептоманії, крадучи хазяйське вино.

Від Матусі до Тітоньки

Мадам де Варенс дбайливо утримувала й виховувала Руссо і на п’ятий рік їхнього спільного проживання, «щоб захистити від небезпек молодості», сама позбавила його цноти. «Чи був я щасливий? Ні, відчував тільки задоволення, — пригадував він перший секс. — Якийсь невидимий смуток отруїв для мене його чарівність: я відчував себе так, ніби скоїв акт кровозмішання». П’ять наступних років він не знав інших жінок, окрім Матусі, — хоча й доводилося ділити її з лакеєм. Після його смерті Жан-Жак не став щасливішим: «Жінки. Я володів однією з них, і це заспокоїло мою чуттєвість, але не серце. Потреба в коханні пожирала мене в самому розпалі ­насолод. У мене була ніжна мати і мила подруга, але мені ­потрібна була коханка».

Він часто звертав увагу на гарненьких дівчат, та все чекав, доки вони проявлять ініціативу першими. І така наполеглива жінка врешті трапилася йому під час поїздки до м. Монпельє. Старша, заміжня й не надто гарна мадам де Ларнаж подарувала йому п’ять незабутніх днів: «Це був перший і єдиний раз, коли я відчув таку ­насолоду, і маю сказати, що завдяки пані де Ларнаж я можу ­вмерти, пізнавши плотські радощі». Однак від неї філософ повернувся до мадам де Варенс, яка за час його відсутності завела нового управителя-коханця. Руссо вже виповнилось 29, і він прийняв рішення переїхати до Парижа, ­поставивши чітку мету: «Я мусив знайти спадкоємицю ­Матусі. Я не міг більше жити з нею, а тому мені потрібен був хтось, хто почав би жити з її вихованцем».

Бідну 24-річну швачку Терезу Ле Вассер він спочатку розглядав тільки як коханку і лише згодом вирішив оселитися разом із нею, зазначивши, що ніколи її не покине, але й не одружиться. Досі біографи не можуть ­пояснити, чому Жан-Жак, який так тягнувся до мистецтва, інтелектуалів, аристократів, пов’язав своє життя з неграмотною служницею. У «Сповіді» він розповів, скільки зусиль витратив, але так і не зміг навчити її ні читати, ні рахувати, ні визначати час і ціни тощо. До того ж Руссо мав ­терпіти постійну присутність сварливої й жадібної матері ­Терези, а також дбати про її численних набридливих братів і племінників (через що називав її Тітонькою). Він ­соромився виходити з нею на люди та найчастіше представляв ­своєю домоврядницею.

Тереза народила філософу п’ятьох дітей, і всіх їх ­одразу після народження він передавав до виховного дому (притулок), не відчуваючи при цьому жодних докорів сум­ління: «Не в змозі сам виховувати своїх дітей, віддавав їх на піклування суспільства, щоб із них вийшли робітники і селяни, а не шукачі пригод, я думав, що виконую обов’язок громадянина і батька». А мати, на його думку, лише розпустила б і «перетворила б їх на чудовиськ».

На схилі віку Жан-Жак, проте, навіть намагався розшукати старшого сина, але марно, хоча й не дуже через це засмутився. Побутує також версія, нібито він ­насправді не підтримував із Тітонькою подружніх стосунків і не був батьком народжених нею дітей.

Після 23 років спільного життя Руссо оголосив ­друзям, що відтепер Тереза є його дружиною, і прожив із нею ще десятиліття — аж до власної смерті (проте в «­Сповіді» зізнавався, що «жодного разу не відчував найменшої ­іскри любові до неї»).

У 45 років він запалав нестримною пристрастю до графині Софі д’Удето, яка стала прототипом головної ­героїні його роману «Юлія, або Нова Елоїза». 26-річна заміжня графиня була коханкою поета Ж.-Ф. де Сен-Ламбера та при цьому щодня зустрічалася з філософом, ­дозволяла себе цілувати й пестити, але так і не допустила ­сексуальної близькості. Так, у старості Жан-Жак нарікав, що «мало мав фізичних утіх, але не припиняв тішитися по-своєму, тобто в уяві», адже навіть у найдовірливіших і найпалкіших стосунках ніколи й не наважився попросити ­вчинити із собою так, як мадемуазель Ламберсьє в пансіоні.

Я пишу так важко

1741 р. Руссо переїхав до Парижа з головною мрією — прославитися як музикант та реформатор нотного запису. Він навіть презентував у столичній Академії наук свою нова­торську систему позначення нот за допомогою цифр, яка не мала жодного успіху. Надалі Жан-Жак зблизився з мислителем Дені Дідро (який саме працював над укладанням «Енциклопедії») та на його запрошення написав кілька статей про музику. Це дало йому змогу влитися в інтелектуальне середовище та згодом навіть обійняти ­посаду секретаря французького посольства у Венеції. Після ­нетривалої дипломатичної служби Руссо повернувся до Парижа і деякий час працював у фінансовому відомстві касиром. Коли йому виповнилося 37 років, він випадково натрапив на оголошення Діжонської академії про конкурс творів на тему «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв занепаду звичаїв?» і, за підтримки Дідро, почав писати свої «Міркування про науку і мистецтва», що ­здобули премію наступного року. Це поклало початок його славі, забезпечило прихильність багатьох аристократів і ­надало впевненості у власному таланті. Наступне десятиліття виявилось дуже продуктивним для нього як письменника.

Інтелектуальна праця була для Руссо надзвичайно ви­снажливою й потребувала неймовірного внутрішнього напру­ження, постійної боротьби з лінощами, слабкою пам’яттю та проблемами з концентрацією. «Я пишу так важко. Мої покреслені, переправлені, плутані й нерозбірливі рукописи свідчать про те, яких зусиль вони мені коштували. Немає жодного з-поміж них, який мені не довелося переписувати чотири чи п’ять разів, перш ніж віддати до друку. Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ­ліжку, під час безсоння. Можна уявити собі, із якою повільністю йде ця робота. Деякі фрази я подумки переробляв упродовж п’яти або ­шести ночей, перш ніж міг записати їх на папір». Аби стимулювати себе, іноді вдавався до великих порцій міцної кави, а також довго лежав на ­сонці з непокритою головою, аби викликати приплив крові до мозку.

Портрет Тітоньки на схилі віку Луїза д’Епіне Фрідріх Мельхіор фон Грімм Девід Г’юм

Творчість Руссо різножанрова і кількісно невелика, але кожен його твір мав суспільний резонанс. Філософські праці він продовжив «Міркуваннями про нерівність» і «Суспільним договором», у яких критикував приватну власність, державу й закони. За ідеї здобуття рівності ­через збройний виступ «Суспільний договір» став головною книгою очільників Французької революції, яка спалахнула вже після смерті Руссо. Із-поміж його художніх творів — справжній бестселер «Юлія, або Нова Елоїза», сентиментальний епістолярний роман. Захоплені дами через нього пропускали бали, заочно закохувалися в автора і закидали його листами. Наступний роман-педагогічний трактат «Еміль, або Про виховання» викликав жваве обговорення, а згодом і жорстку критику проголошених новаторських поглядів на освіту дітей. Хоча сам Жан-Жак позбувся всіх своїх нащадків ще немовлятами, проте розробив власну педагогічну систему, відповідно до якої дитина до 12 років мала перебувати в ­природному стані без жодного впливу, наступні три роки — вивчати ремесла і лише з 15 років уперше брати до рук книгу. ­Праці останнього періоду — це автобіографічні твори «Сповідь», «Руссо судить Жан-Жака» та «Прогулянки самотнього мрійника», на яких значною мірою відобразився його патологічний душевний стан.

Увесь різнорідний доробок мислителя являє собою ­єдину систему поглядів, нині названу руссоїзм. Вона ­ґрунтується на трьох принципах — натуралізму, індивідуалізму й сентименталізму. Ідеалом Руссо проголо­шував «­природну ­людину», не розбещену цивілізацією, ­схильну до простого життя на лоні природи, яка ­керується ­найперше почуттями, а не розумом, і ставить ­понад усе свою свободу. Ці постулати Жан-Жак ­підтверджував власним ­прикладом. Попри славу, він спочатку ­відмовився від вишуканого вбрання, потім став усе рідше бувати у ­вищому світі, а згодом взагалі переселився з Парижа до лісового котеджу. Надмірний індивідуалізм вилився у нього в нарцисизм, ознаки мізантропії та спричинив безпідставні конфлікти з друзями. Та чи не найбільше значення філософ завжди надавав власним відчуттям, які на тлі розвиненої уяви переросли у нього в ­надмірну надуманість і схильність до психосоматичних хвороб.

В очікуванні страждань

«Помисловість — хвороба щасливих людей, страждав на неї і я, — писав Жан-Жак Руссо. — Ми так мало створені для щастя на землі, що, коли не страждають і тіло, і душа, нам треба, щоб страждало щось одне з них». За бурхливої фантазії митцю було неважко уявляти хвороби та навіть відчувати наближення смерті. Він прискіп­ливо вивчав себе, прислухався до кожного ­симптому та навіть узяв за звичку постійно і перебільшено ­нарікати на самопочуття.

Уперше раптове погіршення здоров’я Руссо сталося на тлі невдоволення стосунками з Матусею: «Я страждав на задишку, мені бракувало повітря, я мимоволі захекувався, відчував серцебиття і харкав кров’ю; потім додалася лихоманка, якої я ніколи вже не міг позбутися». Він утратив жагу до мандрів і поринув у меланхолію. Дещо поліпшив його стан переїзд до заміського будинку, але джерельна вода мала поганий вплив на шлунок; згодом почалося безсоння, сильна пульсація в жилах та шум у вухах. Спочатку Жан-Жака доглядала мадам де Варенс, але коли він оголосив, що помирає, вона викликала медика, який «узявся до експериментального лікування. Воно було таким нестерпним, огидним і так мало допомагало, що невдовзі набридло мені; через кілька тижнів, бачачи, що мені не стає ні краще, ні гірше, я встав із ­ліжка і повернувся до свого звичного життя».

Коли Руссо взяв до рук підручник із фізіології, то вжахнувся від того факту, що має всі патології одночасно й досі ще не помер. Згодом він дійшов висновку про наявність у себе поліпу(!) в серці та, попри фінансові негаразди ­Матусі, вирушив до м. Монпельє, де мешкав якийсь фахівець із цієї хвороби. Але дорогою філософ зустрів згадану мадам де Ларнаж, секс із якою неочікувано ­позбавив його химерного недугу. Та для певності він все одно проконсультувався з кількома медиками та деякий час жив у санаторії.

Було в Руссо також нав’язливе побоювання ­венеричних хвороб. Під час дипломатичної служби у Венеції Жан-Жак уперше скористався послугами повії та після цього негайно викликав лікаря. Хоча в нього не виявилося жодних симптомів — ні одразу, ні пізніше — він упродовж трьох тижнів не давав спокою фахівцю, який утомився переконувати його у відсутності зараження. Подібне ­занепокоєння повторилося з ним і після першої ночі з Тере­зою, адже виявилось, що вона не була цнотливою. Ще Руссо уникав вологої й холодної погоди, бо часто застуджувався, й неодноразово із жахом спостерігав у себе щось подібне до серцевих нападів і тому після 45 років вирішив повністю виключити статеві стосунки.

Жан-Жак залишає Ермітаж Попередження про арешт Поспішна втеча з Монморансі Вигнанець Руссо

Але найбільше і найдовше митець страждав через нетримання сечі й потреби в частих сечовипусканнях. ­Перші ознаки хвороби з’явилися ще в юності, але найгостріша фаза почалася, коли він обійняв відповідальну посаду ­касира. Захворюванням він і мотивував своє звільнення, пере­конуючи, що лікарі пророкували йому жити не більш ніж півроку. Через це Жан-Жак навіть відмовився від ­аудієнції в короля, коли одна з його опер нарешті ­мала деякий успіх. Він постійно звертався до медиків, але без відчутного результату: «Відвари, ванни, кровопускання, — усе це лише посилювало мої страждання і ніколи не приносило мені ні найменшого полегшення. Лікарі та хірурги не могли допомогти моїй хворобі ­інакше, ніж порожніми роздумами. Я зажив набагато спокійніше, коли припинив звертатися до їхніх послуг».

Коли найвірогідніші діагнози (венерична чи сечо­кам’яна хвороби) були остаточно відкинуті, це породило в Руссо переконання, що недуг його є винятковим і надзвичайно страшним. 1763 р. він навіть уклав заповіт, у якому наказував після смерті здійснити розтин свого тіла й нарешті з’ясувати причину. Пізніше лікарі так і вчинили: ретельно дослідивши тіло небіжчика, вони ­виявили, що жоден із внутрішніх органів, розташованих нижче шлунка, не мав ознак патології. Сучасні фахівці ретроспективно визначали захворювання Жан-Жака як хронічний простатит, параліч сечового міхура, ­дизурію або уремію. На думку більшості з них, хвороба мала психо­­­генне походження, оскільки з’являлася в періоди гарячковості та занепокоєння.

Але сам він зізнавався: «Реальні страждання справляють на мене мало впливу, набагато сильніше мордуюсь я тими, які вигадую собі сам: очікуване нещастя для мене страшніше за відчуте».

Краща частина мого «Я» померла

Надмірна діткливість і схильність до надуманості дуже ускладнювали стосунки філософа з друзями й з усім оточенням загалом. І хоча він безмірно тішився прихильністю аристократії та своїм визнанням у вищому світі, але 1756 р. усе ж вирішив залишити столицю. Графиня ­Луїза д’Епіне, письменниця і покровителька мистецтв, ­ласкаво надала йому для користування котедж у лісі під Парижем — Ермітаж (фр. «келія, скит»). Її коханцем був щирий друг Жан-Жака, німецький журналіст Фрідріх Мельхіор фон Грімм. Однак уже через рік цю дружбу зруйнувала надмірна підозріливість Руссо: він розвинув цілу теорію, за якою д’Епіне з Гріммом нібито вступили у змову проти нього, зіпсували його стосунки із Софі д’Удето і всіляко намагалися оббрехати його добре ім’я. Митець демонстративно виїхав з Ермітажу серед зими та оселився у сусідньому селі. А незабаром він із не меншою гарячковістю розірвав дружбу і з Дені Дідро, а ­також листовно посварився з Вольтером, бо вважав, що колеги не можуть пробачити йому успіху.

Жан-Жак чим далі ставав запальнішим, втрачав конт­роль над собою і все більше підпадав під вплив нав’язливих ідей, заснованих на акцентуванні власної значущості та ницої підступності оточуючих. Але при всій зневазі до можновладців він, проте, не відмовлявся від їхніх милостей, адже ніколи не мав власного дому і мешкав у будинках, які йому надавали або оплачували покровителі. Так, із 1757 до 1762 р. Руссо жив у Монморансі — спочатку в котеджі, а потім в одному з павільйонів замку герцогів Люксембурзьких. Саме там він написав свої най­видатніші твори і тому почав безпідставно підозрювати господарів, що вони порпаються в його чернетках і ­лис­тах. Крім цього, він «здогадувався» про таємну домовленість єзуїтів, метою яких було перешкодити публікації «­Еміля», а також про змову оркестру Опери вбити його під час відвідування столиці. Наступні шість років Жан-Жак відчайдушно і безупинно змінював міста й країни, ­рятуючись від недоброзичливців. Спочатку він мешкав у Швейцарії — у м. Інверден, потім у м. Невшатель і в с. Мотьє. Далі була Франція й острів Петра посеред В’єнського озера. Згодом англійський філософ Девід Г’юм запросив його до Британії, де він оселився в с. Вутон графства­ ­Дербі. Однак уже скоро, запідозривши Г’юма у змові з найзаклятішим своїм ворогом Дідро, Руссо раптово виїхав і деякий час безцільно блукав Великою Британією, абсолютно не знаючи мови. Остерігаючись нападу зловмисників, він кинув усі свої речі й гроші в одному з готе­лів і надалі ночував лише в місцевих жителів, розплачуючись шматками срібних ложок. За підтримки політика Оноре де Мірабо він повернувся до Франції, якою переміщався під вигаданим прізвищем Рену ще понад два роки (Ліон, Бургуан, Флері, Гренобль, Невер, Трі, Макен тощо). Вірна Тереза не завжди встигала за своїм імпульсивним чоловіком, але коли возз’єднувалася з ним, то лише погіршувала ситуацію: балакуча й сварлива, вона постійно конфліктувала з господарями будинків, ­слугами та селянами, яких філософ і без того всіх підозрював у шпигунстві.

Поведінка Руссо певною мірою була зумовлена й об’єктивними обставинами. Зокрема, після публікації «­Еміля» йому реально загрожував арешт. А пізніше цю книгу і «Суспільний договір» привселюдно спалили в 20 містах Франції й Швейцарії. Священник с. Мотьє намагався ­відлучити його від церкви і налаштував проти митця ­місцевих селян, які вночі закидали його будинок камінням. Очільник м. В’єн змусив його залишити острів ­Петра. Хоча більшість нав’язливих ідей Жан-Жака мала маячний характер. Найчастіше він вбачав підступність ворогів у побутових речах: то хлопчик на вулиці відмовився почистити йому взуття, то човняр не схотів його перевозити, то продавець пропонував не ту зелень — усе це він сприймав за каверзи змовників. Про жодну вдячність благодійникам не йшлося взагалі. Наприклад, Девіда Г’юма філософ уважав шпигуном, бо той нібито підговорив художника зобразити його на портреті 1766 р. зумисне негарним, а також кидав на нього неоднозначні погляди й уві сні начебто пробурмотів: «Я тримаю в ­руках Руссо». Своїм останнім друзям він писав шифровані ­листи, які передавав заплутаними способами, бо остерігався, що вся його кореспонденція перехоплюється.

Що більше потребує лікування — тіло чи розум?

Спочатку до Жан-Жака ще тягнулися знайомі та пошановувачі його творчості, але він усе більше ­втомлювався від них та з часом зробився справжнім відлюдником. ­Через нескінченні переїзди й тривоги з приводу можливого переслідування Руссо став потерпати від «чорної мелан­холії». Він одягався у химерний вірменський костюм із хутряною шапкою, що додавало йому репутації дивака, цілими днями збирав трави або плів шнурки і дарував їх матерям, які годували немовлят грудьми. «Моє моральне життя закінчилося, краща частина мого “Я” померла; люди більше не можуть завдати мені зла», — писав він.

1770 р. філософ несподівано повернувся до Парижа і провів там наступні вісім років у тісній однокімнатній квартирі. Його поведінка стала урівноваженішою та ­спокійнішою. Він заробляв на життя переписуванням нот, інколи виходив у світ і навіть читав уривки зі «Сповіді», друга частина якої виразно позначена його паранояльними ідеями. Цим часом датуються й останні його тво­ри — «Жан-Жак судить Руссо» (відображення душевної роздвоєності, коли він сам виступив й ­обвинуваченим, і захисником) та «Мрії самотнього мандрівника» (присвячені його болючій самотності й покинутості). В ­одному з листів він зізнався: «Мені незрозуміло, що більше потребує лікування, моє тіло чи мій розум».

Філософ на схилі віку Садиба Ерменонвіль Пам’ятник Руссо в Монморансі Видання «Сповіді»

Навесні 1778 р. маркіз де Жерарден запропонував йому оселитися у своїй садибі Ерменонвіль на півночі Франції. Але прожив він там менш ніж два місяці, Руссо ­помер 2 липня у віці 66 років від апоплексичного удару (­інсульту). Маркіз поховав його на острові серед озера. Під час Французької революції прах філософа ­урочисто перепоховали в Пантеоні, а після реставрації 1814 р. його дістали й розвіяли за вітром. Тереза пережила свого видатного чоловіка більш ніж на два десятиліття, успадку­вавши всі його літературні права. Одразу після його ­смерті вона вийшла заміж за конюха та, попри призначену їй державну пенсію, жила бідно, бо полюбляла випити і так і не навчилася розраховувати гроші.

Ще за життя Жан-Жака ходили чутки про його ­душевну хворобу. Зокрема, Вольтер говорив, що він «був божевільним і сам завжди зізнававсь у цьому». Уже наприкінці ХІХ ст. особистість мислителя привернула увагу фахівців. Наприклад, Форбс Вінслов писав про його очевидний «розлад розумових здібностей»: «Переслідування Руссо, які, здається, він шукав сам, його бажання бути оригі­нальним, жити у світі власних фантазій і не мати нічого спільного з іншими людьми — все це вказує якщо не на боже­вілля, то, у всякому разі, на стан, досить близький до нього». А Чезаре Ломброзо так описав розвиток хвороби Руссо: «Зловживання розумовою працею, а ­також самолюбство, яке все збільшувалося, зробили з іпохондрика меланхоліка і нарешті — справжнього маніяка».

Більшість сучасних фахівців визнають наявність у Жан-Жака параної або паранояльної шизофренії. Психіатр Олександр Шувалов ретроспективно встановив такий діагноз: «У Жан-Жака наявна широка гама як симптомів шизофренії, так і «співзвучних» їм афективних розладів. Про маячний розлад, без сумніву, свідчить парано­їдальний синдром та ідеї відношеня, а про афективний — депресивні епізоди та загальна лабільність настрою. Сексуальні розлади у нього також досить не однозначні. Таке поєднання симптомів уможливлює гіпотезу про наяв­ність у Руссо шизоафективного розладу».

Підготувала Олена Тищенко