сховати меню

Психіатрична коморбідність епілепсії (дискусія про інтеріктальний дисфоричний розлад)

сторінки: 15-21

А. Є. Дубенко1, 2, В. І. Коростій3, М. В. Набока1, Г. І. Селюков4. 1Інститут неврології, психіатрії та наркології НАМН України, м. Харків; 2МЦ «Нейрон», м. Харків; 3Харківський національний медичний університет, м. Харків; 4Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, м. Київ

Проблема феноменології розладів настрою при епілепсії дотепер лишається предметом дискусій, багато авторів вказують на те, що депресія у пацієнтів саме з епілепсією досить часто не відповідає стандартизованим критеріям психічних розладів, що представлені в Діагностичному та статистичному посібнику з психічних розладів (DSM), особливо серед пацієнтів із рефрактерною епілепсією [1-4].

Хоча численні дослід­жен­ня засвідчили, що діагноз розладу настрою може бути встановлений із застосуванням критеріїв DSM у більшості пацієнтів з епілепсією [5-7].

Раціонально припустити, що у пацієнтів з епілепсією можуть розвиватися такі самі форми розладу настрою, як і у здорових осіб. Однак необхідно звернути увагу на те, що патологія мозку, яка безпосередньо є причиною епілепсії, може мати вплив на прояв психіатричних симптомів, що робить менш очевидними деякі аспекти або акцентує на інших [8].

Як відомо, у загальній популяції депресія є поширеною патологією, її фіксують у 5-10 % населення західних ­країн, проте всесвітні епідеміологічні дослід­жен­ня надають нам інформацію з відносно великою різницею показників щодо поширеності в різноманітних культурних і соціальних умовах [9].

Зокрема, за даними систематичного огляду і метааналізу 14 популяційних досліджень, загальна поширеність активної (поточної або наявної в період останніх 12 міся­ців) депресії у дорослих пацієнтів з епілепсією становить 23,1 % при підвищеному загальному ризику 2,7 (95 % довір­чий інтервал 2,09-3,6) порівняно із загальною популяцією [10]. Проте, в окремих вибірках, як-от ­пацієнти з фармакорезистентною епілепсією, поширеність є достатньо високою і становить близько 55 % [11, 12].

Історія дослід­жен­ня дисфорії

вгору

У першій половині ХХ ст. дисфоричні епізоди у пацієнтів з епілепсією описав основоположник нозологіч­ного підходу в психіатрії Е. Кraepelin. Цей стан отримав ­назву «verstimmungszustand» — «стан розладу пригніченого настрою». Автор на той час вважав, що періодичні дисфорії є найчастішими ознаками психічних розладів при епілеп­сії [13].

Попри те, що симптоми дисфорії можуть виникати до та після нападів, ці стани не мають будь-якого ­зв’язку з епілептичними нападами. Такі пацієнти прокидаються вранці вже з дисфоричним настроєм, або дисфорії виникають упродовж дня. На думку Е. Кraepelin, безпосередньо дисфоричним станам притаманно перекривати такі позитивні риси пацієнта з епілепсією, як «скромність, боязкість, дружелюбність, готовність завжди прийти на допомогу, чесність». Достатньо тяжкими формами дисфоричних епізодів Е. Кraepelin вважав епілептичні маячні та галюцинаторні епізоди, які відбуваються на тлі незатьмареної свідомості й тривають переважно декілька днів, значно рідше — декілька тижнів чи місяців.

У середині ХХ ст. E. Bleuler описав феноменологічно схожий з описом Е. Кraepelin епілептичний дисфоричний розлад [15]. Нині цей стан є предметом активних дискусій у фаховій літературі.

Для дисфоричних розладів характерна виразна роздратованість. Вони можуть мати перебіг зі «спалахами люті» або без них. За таких станів доволі часто виявляють симптоми тривоги та депресії, а також скарги на головний біль і безсоння, нечасто виникають стани ейфорії. Плейо­морфні дисфоричні епізоди, як правило, відбуваються на тлі незатьмареної свідомості, виникають і ­закінчуються раптово, тривають від декількох годин до двох днів, із періодичністю від декількох днів до місяців [13-15].

Слід також зазначити, що опис подібних симптомів зустрічається у відносно давніх роботах з епілепсії. Так, П. М. Ковалевський описував «малу психічну епілепсію (epilepsia psychica mitis)». Він зазначав, що «пацієнти без будь-яких зовнішніх причин стають сумними і похмурими, страшно сумують і ставляться з великим роздратуванням до тих, хто поруч… усвідомлюють із глибоким горем, що вони не такі, як раніше… у цьому похмурому стані вони починають звинувачувати друзів у ворожих почуттях… відчай і сплутаність думок зникають, і хворі приходять до тями» [16].

Питання феноменології депресії при епілепсії неод­норазово ставало приводом для активних обговорень і вивчення. Наприклад, M. F. Mendez etal. (1986) ­досліджували клінічну семіологію депресії у 175 ­пацієнтів з епілепсією і повідомили, що 22 % хворих можна віднести до тих, які мають атипові риси [17]. Власне, у роботі було ­зазначено, що нечасто фіксували класичні симптоми депресії «ендо­генного» типу, як-от почуття провини, або «втрата можливості відчувати» (нім. Gefuhl der Gefuhllosigkeit); також значно рідше — циркадний патерн тяжкості симптоматики.

Наприкінці XX ст. — на початку XXI ст. D. Blumer etal. (2000) описали концепцію інтеріктального ­дисфоричного розладу (ІДР) [18]. Вчені вважають, що ІДР — це специфічний афективно-соматоформний розлад, який ­виникає переважно у пацієнтів із фармакорезистентною епілеп­сією, особливо при локалізації епілептичного вогнища у скроневій частці.

Автори роботи виокремили вісім ключових симптомів, розділених на три великі групи:

1) симптоми депресії (депресивний настрій, ­анергія, біль та інсомнія);

2) лабільні афективні симптоми (тривога, страх);

3) специфічні симптоми (дратівливість, ейфорія) [18].

Як зазначають вчені, для встановлення діагнозу ІДР достатньо трьох зі згаданих симптомів.

Крім того, за концепцією E. Kraepelin, D. Blumer вивів цей розлад за рамки «чистого» афективного синдрому, додавши до нього розлади настрою з транзиторними або навіть пролонгованими психотичними включеннями [19]. D. Blumer запропонував термін «дисфорія» для більш точного перекладу з німецької оригінального ­визначення Е. Кraepelin «Verstimmungszustand» та акцентував на періодичності змін настрою пацієнтів і наявності дратівливості й спалаху агресивної поведінки як ключових симптомів дисфорії.

Поширеність інтеріктального дисфоричного розладу

вгору

Дані про поширеність ІДР нині різноманітні. Скринінг із використанням шкали IDDI (Interictal Dysphoric Disorder Inventory; опис методики наведено нижче) дає змогу ідентифікувати 19 % амбулаторних пацієнтів з епілепсією як таких, що мають ІДР. Дві третини з них становлять жінки.

Зокрема, 49 % пацієнтів, які мали психіатричну коморбідність, згідно зі структурованим клінічним інтерв’ю для розладу осі I (SCID-I) четвертої, переглянутої редакції DSM (DSM-IV-TR), відповідали критеріям ІДР. Так, у 85 % із них виявлено депресію та/або тривогу згідно з цими критеріями.

Під час об’ємного тестування пацієнтів з ­епілепсією, за даними деяких авторів, ІДР можливо ­діагностувати у 50,7 % осіб, а окремі симптоми виявляються майже у всіх пацієнтів.

Як правило, симптоми ІДР значно поширені серед паці­єнтів з епілеп­сією:

  • 83,8 % повідомили принаймні про один лабільний симптом депресії;
  • 60,6 % — хоча б про один лабільний афективний симптом;
  • 59,2 % — про один специфічний симптом.

До того ж у дослід­жен­ні не виявлено гендерної ­різниці, зв’язку з особливостями протиепілептичної терапії (стабілізатори настрою або не стабілізатори настрою); проте більше половини пацієнтів у кожній групі симптомів вказували на чіткий зв’язок із нападами [8, 20-22].

Поширеність патології значно вирізняється залежно від форми епілепсії. На рис. 1 представлено дані M. Mula etal. (2010) [8].

Рисунок 1. Поширеність ІДР залежно від форми епілепсії: А — у загальній досліджуваній вибірці; Б — після виключення пацієнтів, симптоми яких демонстрували чіткий зв’язок із нападами

Спеціалізовану шкалу — IDDI, про яку йтиметься ­нижче, було застосовано у пацієнтів із різними формами епілепсії. Дані наведено в загальній групі та за ­окремими блоками у пацієнтів зі скроневою епілепсією (TLE), фокальною позаскроневою епілепсією (F-noTLE) та ідіо­патичною генералізованою епілепсією (IGE).

Діагностування інтеріктального дисфоричного розладу та його вплив на якість життя

вгору

Для діагностики ІДР та його диференціації від перед­іктальних психічних розладів було запропоновано IDDI (Interictal Dysphoric Disorder Inventory). Вона налічує 38 пунктів для самостійного заповнення, які ­розподілено на вісім блоків питань, присвячених кожному із симптомів ІДР. У кожному блоці оцінюють такі показники, як наявність, частота, тяжкість та рівень дезадаптації. У додатковому блоці — питання, що свідчать про пере­біг ІДР, тривалість симптомів дисфорії, їх взаємозв’язок, а також зв’язок із нападами та протиепілептичними препаратами (ПЕП).

Цей опитувальник допомагає оцінити наявність і ступінь виразності ІДР згідно з критеріями, ­запропонованими D. Blumer. Крім того, в шкалі IDDI виокремили розділ — тяжкість IDDI (IDDI sev), який враховує загальні та специ­фічні симптоми, виділяє також IDDI — тяжкість (IDDI sev) загальні та часткові бали, що відображають ступінь тяжкості або дистресу, викликаного не тільки ІДР згалом, але і окремими симптомами ІДР. Загальний бал за шкалою і бали за субшкалами продемонстрували дуже високий рівень кореляції між собою (0,68-0,85).

Було отримано також достатню чутливість та високу специфічність IDDI порівняно з іншими методами, ­зокрема шкала депресії Бека (BDI) та опитувальник щодо афективних розладів (MDQ). Однозначно і ­дослід­жен­ня, яке присвячене вивченню відтворюваності даних IDDI, підтвердило, що узгодженість результатів досягається лише у 50 % випадків.

Розробники анкети пояснюють це кількома ­причинами:

  • вплив безпосередньо факту повторного заповнення тесту на стан (наприклад, заповнення шкали ­тривоги може підсилити тривогу);
  • ретестований, якщо запам’ятав попередню відповідь, може штучно занизити ступінь виразності ­симптому;
  • у разі ПДС пацієнт не завжди може чітко згадати наявність того чи іншого симптому [23].

У будь-якому разі вказану методику слід розглядати як скринінгову, вона жодною мірою не замінює ­клінічний огляд і потребує додаткової валідизації для ­використання в неангломовних популяціях [24].

Валідизація концепції ІДР із використанням критеріїв DSM продемонструвала, що поряд з емоційними розладами спостерігаються коморбідні тривога (генералізований тривожний розлад — ГТР) та соматоформні ­симптоми і саме вони посідають вагоме місце у феноменології ІДР. Згідно з думкою M. Mula, ­психопатологічна структура ІДР може включати симптоми біполярного афективного розладу 2-го типу (БАР-2), ГТР і соматоформних розладів.

Як відомо, у дослід­жен­ні T. Suda etal. (2016) було встановлено високу коморбідність ІДР з афективними (68 %), тривожними (52 %) та психотичними (48 %) розладами. Ба більше, не виявлено жодного пацієнта з ІДР без коморбідного психічного розладу. Водночас у пацієнтів з ІДР показники якості життя були нижчими, а ризик суї­циду вищим. Тож автори припускають, що пацієнти з ІДР перебувають у групі ризику згідно з іншими психічними розладами або ІДР виникає тільки у пацієнтів з ­епілепсією та коморбідними психічними розладами (рис. 2) [14, 25, 26].

Рисунок 2. Коморбідність ІДР з іншими психічними розладами

Багато авторів зауважують, що нині ІДР може мати риси, відмінні від тих, що описані в класичній психіатрії. Наприклад, пригнічений настрій та анергія можуть бути набагато виразнішими, ніж раніше, тому що ПЕП послаб­люють дисфорію та нестабільність настрою.

Водночас різні автори акцентують на хронічному клінічному перебігу цього стану, який також характерний для епілепсії з помірною невротичною депресією та безсимптомними інтервалами, що клінічно дуже близька до дистимії.

Проте докладний опис клінічної феноменології ІДР, коли чергування депресивних періодів та лабільно-­гнівно-дратівливого настрою домінує в клінічній ­картині, свідчить про можливу спорідненість з ІДР із ­циклотимією або подібними до неї розладами.

Цей факт узгоджується з початковим спостереженням D. Blumer про те, що пацієнти з ІДР отримують користь від комбінованої терапії ПЕП та антидепресантами, ­тобто комбінації, яку ­широко використовують в психіатрії при біполярній депресії [14, 25].

Останніми десятиліттями в психіатричній ­практиці дедалі більше доказів отримує концепція лікування БАР та циклотимії без використання антидепресантів, із застосуванням переважно стабілізаторів настрою (які, за винятком солей літію, належать до ­фармакологічної групи антиконвульсантів: вальпроати, фінлепсин, ламо­триджин). Такий підхід забезпечує переваги у ­віддаленій перспек­тиві лікування пацієнта, із меншою кількістю афективних епізодів, зменшенням амплітуди ­афективних коливань та ступеня тяжкості епізодів, а також ­рідкісним розвитком фармакорезистентних «швидких цик­лів». ­Зазначені факти ex juvantibus наводять на роз­думи про наяв­ність загальних патогенетичних ланок, ­патогенетичної спільності між БАР та ІДР у пацієнтів з епілепсією [31-38]. Власне, це є причиною для більш уважного розгляду «за» і «проти» призначення антидепресантів при ІДР ­пацієнтам з епілепсією.

Серед психологічних особливостей пацієнтів, які страждають на ІДР, більшою мірою виявляють виразні суб’єктивні переживання дисфорії, що допускає їх вважати одним із проявів схильності до розвитку депресії та однієї з мішеней когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) (про застосування КПТ йтиметься далі) [39, 40].

Попри велику кількість дискусійних питань, пов’язаних із ІДР, його наявність чинить суттєвий вплив на ­різні аспекти якості життя таких пацієнтів. Особливо відчутний цей вплив у тих, хто має, крім ІДР, інші коморбідні психічні розлади (рис. 3) [20]. Такий значний вплив на різні аспекти життєдіяльності пацієнтів зумовлює необ­хідність терапії цього розладу.

Рисунок 3. Індекс благополуччя (WHO‑5, діапазон 0–100), якість життя (QOLIE‑31, діапазон 11–73) та несприятливі ефекти АЕП (LAEP, діапазон 20–80) у пацієнтів з епілепсією

Підходи до лікування

вгору

Наразі немає чітких рекомендацій щодо лікування ІДР. За даними керівництва Національного інституту ­охорони здоров’я та клінічної досконалості Великої Британії (NICE), психотерапія є першою лінією лікування легкої та середньотяжкої депресії як у загальній популяції, так і в осіб із хронічними захворюваннями. Це є підставою для її застосування у пацієнтів з ІДР. Водночас необхідно брати до уваги, що дані щодо застосування психотерапії для лікування психіатричної коморбідності у пацієнтів з епілепсією обмежені, але систематичні огляди та метааналіз підтвердили, що її застосування значно поліпшує якість життя таких пацієнтів.

Зокрема, доведено ефективність короткочасної та групової психо­терапії, груп підтримки пацієнтів, релаксаційної терапії та ЕЕГ-біологічного зворотного зв’язку (ЕЕГ — електроенцефалографія). Хоча бракує достатньої кількості даних про перевагу тих чи інших психотерапевтичних методик [27, 28].

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) має хорошу доказову базу ефективності в лікуванні депресії та може бути успішно використана для лікування пацієнтів з ІДР. Підходи КПТ до лікування депресії сьогодні широко ­відомі та добре описані в літературі [41-46].

У цій публікації ми хотіли б приділити достатньо ­увагу ще для однієї мішені КПТ у пацієнтів з ІДР при ­епілеп­сії, а саме — можливості зменшити імпульсивно-агресивну поведінку за допомогою когнітивно-поведінкової терапії. Тобто КПТ вчить таких пацієнтів, як ­управляти відштовхувальними стимулами у повсякденному житті, і в такий спосіб допомагає запобігти агресивним імпульсам, які ­можуть спричинити вибухові спалахи [47, 48].

Серед конкретних технік, які використовують у КПТ:

  • когнітивна реструктуризація (зміна помилкових припущень і дисфункціональних думок про неприємні ситуації та передбачувані загрози; пацієнтові пропонують перевірити обґрунтованість припущень і думок у світлі всіх доступних доказів);
  • тренування релаксації (наприклад, глибоке ­дихання, а також прогресивне розслаблення м’язів, що охоп­лює напруження та розслаблення різних груп ­м’язів при згадування ситуацій, які викликають гнів);
  • навчання навичок подолання ситуації (зокрема, рольові ігри в потенційно провокаційних ситуаціях і репетиція відповідей, наприклад, вихід із дому);
  • профілактика рецидивів (інформування пацієнтів про те, що повторення імпульсивної агресивної поведінки є звичайним явищем і має розглядатись як недогляд чи «небезпека», а не невдача).

Найкраще КПТ підходить для високомотивованих пацієнтів, які цінують підхід до розв’язання проблем у ­своїй хворобі. І навпаки, КПТ протипоказана тим пацієнтам, які не можуть засвоїти конкретні методи, яких їх навчають (наприклад, особам із помірним і тяжким ­когнітивним дефіцитом) [10].

Проводити КПТ можливо як у груповому, так і в індивідуальному форматі. Зазвичай пацієнти одержують від 8 до 16 сеансів терапії, але деякі плани лікування можуть передбачати 20 сеансів; кожен сеанс триває близько 60 хвилин. Навички, яких навчають у терапії, відпрацьовують між сеансами.

За нашим клінічним досвідом, КПТ, як метод ­лікування, слід переглянути для пацієнтів, у яких спостерігається незначний прогрес після 4-8 сеансів, залежно від загальної кількості сеансів, передбачених у початковому ­плані лікування. Потрібно переоцінити мотивацію та обговорити використання фармакотерапії, якщо раніше ліки не були прописані [49, 50].

Слід припинити КПТ у пацієнтів, які не беруть участь у лікуванні (наприклад, пропускають приймання без попереднього дзвінка або не роблять жодних зусиль для виконання домашнього завдання), попри неодноразові зусилля з боку психотерапевта.

Пацієнтам, які припиняють лікування, необхідно дозволити повернутись, коли вони будуть готові до ­активної участі. Як вважав D. Blumer, ІДР відповідає критеріям депресивного розладу, тож є доцільність застосування анти­депресантів [18, 19].

Лікування антидепресантами у цій популяції відбу­вається так само, як у інших пацієнтів з ­епілепсією. Загально­прийнятим є те, що селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) безпечні та ефективні, але варіабельність позитивних відповідей нестабільна (24-97 %), при цьому відповідь навіть краща, ніж у пацієнтів без епілепсії. Зокрема, дослід­жен­ня прово­дили для сертраліну, циталопраму, флуоксетину, ребоксетину та ­пароксетину. Для селективних інгібіторів зворотного захоплення серо­тоніну та норадреналіну (СІЗЗСН) досліджень менше, але є дані про їхню ефективність та безпеку [30, 31].

Також необхідний облік взаємодії ПЕП та антидепресантів, насамперед, зважаючи на їхній вплив на ­систему цитохромів. Як правило, для резистентних пацієнтів, які не реагу­ють на СІЗЗС упродовж 6-12 тижнів після початку приймання препарату, ми пропонуємо поступово ­знижувати дозу та припиняти застосування СІЗЗС протягом 1-2 тижнів одночасно з початком приймання ­інших лікарських засобів та їх титруванням [51, 52].

Оскільки ламотриджин має доведену ­антидепресивну дію, його можна умовно вважати препаратом вибору в пацієнтів з ІДР, особливо в разі призначення ­стартової ­терапії. Початкова доза ламотриджину становить 25 мг на день протягом 1 та 2-го тижнів. На 3 та 4-му тижнях дозування слід збільшувати до 50 мг (по 25 мг ­двічі на день; препарат із пролонгованим вивільненням — 50 мг раз на добу). Потім дозу препарату можна підвищувати на 25-50 мг щодня впродовж тижня для кож­ного збільшення. Цільова доза становить від 100 до 400 мг на добу [53].

У разі домінування в клінічній картині ознак імпульсивної агресивної поведінки препаратами вибору можна вважати фенітоїн, карбамазепін та окскарбазепін.

Докази ефективності фенітоїну для лікування імпульсивної агресивної поведінки включають систематичний огляд семи рандомізованих досліджень та об’єднаний аналіз трьох досліджень, у яких виявлено, що симптоми значно зменшувалися при застосуванні фенітоїну порівняно з пла­цебо [54, 55].

Окскарбазепін зазвичай краще, тому що він має менше побічних ефектів і міжлікарських взаємодій. Хоча карбамазепін має економічні переваги і може стати розумною альтернативою [56].

Для рефрактерних пацієнтів (за браком відповіді на СІЗЗС та фенітоїн, а також окскарбазепін упродовж 6-12 тижнів після початку застосування препарату) зазвичай пропонується поступове зниження дози окскарбазепіну та припинення його приймання протягом 1-2 тижнів одночасно з початком використання інших лікарських засобів та їх титруванням. Зазвичай дозу окскарбазепіну знижують на 300-600 мг на день що 2-3 дні.

Як варіант лікування для рефрактерних пацієнтів можливо ­розглянути застосування солей літію та ­додавання до схеми терапії вальпроату, топірамату [57-59].

Початкове дозування топірамату становить 25 мг на день, розділене чи не розділене на два рази, яке збільшують на 25 мг на день щотижня до цільового ­дозування препарату від 200 до 400 мг на день за гарної переносимисті [60].

З іншого боку, необхідно враховувати депресогенну дію ПЕП: вігабатрин — 10 %, тіагабін — 5 %, топірамат — 15 %, фенобарбітал — 50 %, леветирацетам — 2,5 % пацієнтів; зазвичай депресогенна дія дозозалежна.

При тривалому конт­ролі нападів ці ефекти не можуть бути підставою для корекції зміни схеми терапії ПЕП, оскільки зрив ремісії призведе до значнішої ­психіатричної коморбідності [30, 31].

Власне, питання про застосування антипсихотичних засобів у малих дозуваннях як коректорів поведінки є доволі перспективним, особливо для використання у пацієнтів із коморбідними психотичними симптомами, але на сьогодні воно вивчене недостатньо.

Також слід зазначити, що симптоми ІДР були ­виявлені у пацієнтів із міргенозними атаками, які не мали епілептичних нападів. Наприклад, за даними M. Mula (2007), у пацієнтів із мігренню такі симптоми фіксували навіть частіше, ніж у пацієнтів з епілепсією (рис. 4) [4].

Рисунок 4. Коморбідні діагнози у пацієнтів з ІДР згідно з DSM-IV — у пацієнтів з епілепсією (IDD+E) і з мігренню (IDD+M)

У дослід­жен­ні 2021 р. продемонстровано, що ­симптоми ІДР виникали у пацієнтів із великим депресивним розладом без епілепсії. При цьому для більшості симптомів немає великої різниці щодо поширеності (рис. 5) [60].

Рисунок 5. Частота симптомів інтеріктального дисфоричного розладу в осіб з епілепсією та депресією (PWE + MDD) та великим депресивним розладом (MDD) без епілепсії

Висновки

вгору

Отже, попри відсутність остаточного розуміння того, є ІДР самостійним психічним розладом або клінічною специфікою перебігу кількох коморбідних психічних розладів у пацієнтів з епілептизацією мозку, слід брати до уваги можливість його розвитку, оскільки ІДР ­значно знижує якість життя. На розвиток ІДР має вплив фармакорезистентність епілепсії, діагноз скроневої епілепсії або позаскроневої фокальної епілепсії. Симптомокомплекс ІДР може спостерігатися при мігрені та навіть у пацієнтів із великим депресивним розладом.

Діагностика ІДР утруднена через брак чітких діаг­ностичних критеріїв та малу кількість ­діагностичного інстру­ментарію, тому під час встановлення діагнозу провідну роль відіграє саме клінічна симптоматика. Нині немає чітких рекомендацій щодо ведення таких пацієнтів, але провідним для осіб з епілепсією є досягнення конт­ролю нападів або максимально можливого ­ступеня компенсації епілепсії.

Перспективним підходом є використання психотерапевтичних методик, ­самостійно та/або у поєднанні з фармакотерапією; при вирішенні питання про призначення антидепресантів доцільним є ­застосування ­СІЗЗС; у разі домінування в клінічній картині ознак ­імпульсивної агресивної поведінки препаратами вибору можна вважати антиконвульсанти з доведеною щодо цього ефективністю; перспективним, але мало­вивченим є приймання в таких випадках атипових анти­психотиків у малих дозу­ваннях. ­Питання ­діагностики та лікування ІДР вивчені недостатньо та ­потребують подальших доказових досліджень.

Література

1. Mendez M. F., Cummings J. L., Benson D. F. Depression in epilepsy: significance and phenomenology. Arch Neurol. 1986. Vol. 43. Р. 766-770.

2. Kanner A. M., Kozac A. M., Frey M. The use of sertraline in pati­ents with Epilepsy: is it safe? Epilepsy Behav. 2000. Vol. 1.Р. 100-105.

3. Kanner A. M. Depression in epilepsy: a frequently neglected multifaceted disorder. Epilepsy Behav. 2003. Vol. 4, № 4.Р. 11-19.

4. Mula M., Jauch R., Cavanna A. et al. Clinical and psychopatho­logical definition of the interictal dysphoric disorder of epilepsy. Epilepsia. 2008. Vol. 49. P. 650-656.

5. Edeh J., Toone B. Relationship between interictal psychopatho­logy and type of epilepsy. Results of a survey in general practice. Br J Psychiatry. 1987. Vol. 151. Р. 95-101.

6. Victoroff J. I., Benson F., Grafton S. T. et al. Depression in complex partial seizures. Electroencephalography and cerebral metabolic correlates. Arch Neurol. 1994. Vol. 51. Р. 155-163.

7. Jones J. E., Hermann B. P., Barry J. J. et al. Clinical assessment of Axis I psychiatric morbidity in chronic epilepsy: a multicenter inves­tigation. J Neuropsychiatry Clin Neurosci. 2005. Vol. 17. Р. 172-179.

8. Mula M., Jauch R., Cavanna A. et al. Interictal dysphoric disorder and periictal dysphoric symptoms in patients with epilepsy. Epilepsia. 2010. Vol. 51, № 7. Р. 1139-1145.
9. Depression and Other Common Mental Disorders: Global Health Estimates. Geneva, Switzerland: World Health Organization. 2017.

10. Fiest K. M., Dykeman J., Patten S. B. et al. Depression in epilepsy: A systematic review and meta-analysis. Neurology. 2013. Vol. 80. Р. 590-9.

11. Gilliam F. G., Santos J., Vahle V. et al. Depression in epilepsy: Igno­ring clinical expression of neuronal network dysfunction? ­Epilepsia. 2004. Vol. 45, № 2. Р. 28-33.

12. Mula M. Epilepsy and Depression: An Update. 2019. Vol. 7, № 1. P. 104-111.

13. Kraepelin E. Psychiatrie. Leipzig: Barth, 1923.

14. Kustov G., Akzhigitov R., Lebedeva A. et al. Mezhpristupnoe disforicheskoe rasstrojstvo: sovremennoe sostoyanie problemy. Zhurnal nevrologii i psihiatrii. 2017. Vol. 9, № 2.

15. Bleuler E. Lehrbuch Der Psychiatrie. 8th ed. Berlin: Springer-Verlag, 1949.

16. Kovalevskij P. Epilepsiya, ee lechenie i sudebno-psihiatricheskoe znachenie. Arhiv psihiatrii, nevrologii i sudebnoj psihopatologii, 1892. 239 p.

17. Mendez M. F., Cummings J. L., Benson D. F. Depression in epilepsy: significance and phenomenology. Arch Neurol. 1986. Vol. 43. Р. 766-770.

18. Blumer D., Montouris G., Davies K. The interictal dysphoric disorder: recognition, pathogenesis, and treatment of the major psychiatric disorder of epilepsy. Epilepsy & Behavior. 2004. Vol. 5, №6. Р. 826-840.

19. Blumer D. Dysphoric Disorders and Paroxysmal Affects: Recognition and Treatment of Epilepsy-Related Psychiatric Disorders. Harvard Review of Psychiatry. 2000. Vol. 8, № 1.Р. 8-17. Available at: https://doi.org/10.1093/hrp/8.1.8

20. Hansen C.P., Amiri M. Combined detection of depression and anxiety in epilepsy patients using the Neurological Disorders Depression Inventory for Epilepsy and the World Health Organization well-being index. Seizure. 2015. Vol. 33. P. 41-5.

21. Paulo Gomes do Nascimento, Carlos Henrique Oliva, Clélia Maria Franco. Interictal dysphoric disorder: A frequent psychiatric comorbidity among patients with epilepsy who were followed in two tertiary centers. Neuro-Psiquiatr. Nov 2013. Vol. 71, № 11. Р. 852-855.

22. Mariusz S. Wiglusz, Jerzy Landowski, Wiesław J. Cubała Psychometric properties and diagnostic utility of the State-Trait Anxiety Inventory in epilepsy with and without comorbid anxiety disorder. Epilepsy Behav. 2019. Vol. 92. Р. 221-225.

23. Mula M. The interictal dysphoric disorder of epilepsy: Legend or reality? Epilepsy & Behavior. 2016. Vol. 58. Р. 7-10.

24. Mula M. The Interictal dysphoric disorder. The Neuropsychiatry of Epilepsy. Trimble and Bettina Schmitz. Р. 80-89.

25. Tetsufumi Suda, Yasutaka Tatsuzawa, Taichi Mogi. Interictal dysphoric disorder in patients with localization-related epilepsy: Diag­nostic relationships with DSM–IV psychiatric disorders and the impact of psychosocial burden. Epilepsy Behav. 2016. Vol. 54. Р. 142-7.

26. Mula M. Epilepsy and Depression: An Update. Archives of Medicine and Health Sciences. 2019. Vol. 7, № 1. Р. 104-111.

27. Available at. URL: https://www.nice.org.uk/guidance/conditions-and-diseases/mental-health-and-behavioural-conditions/depression.

28. Michaelis R., Tang V., Goldstein L.H. Psychological treatments for adults and children with epilepsy: Evidence-based recommendations by the International League Against Epilepsy Psychology Task Force. Epilepsia. 2018. Vol. 59, № 7. Р. 1282-1302.

29. Seethalakshmi Ramanathan, Ennapadam S Krishnamoorthy Depression in epilepsy: Phenomenology, diagnosis and management. Epileptic Disorders: International Epilepsy Journal with Videotape. 2007. Vol. 9, № 1. Р. 1-10.

30. Mike P. Kerr, Seth Mensah, Frank Besag International consensus clinical practice statements for the treatment of neuropsychiatric conditions associated with epilepsy. Epilepsia. 2011. Vol. 52, № 11. Р. 2133-8.

31. Greil W., Häberle A., Haueis P. Pharmacotherapeutic trends in 2231 psychiatric inpatients with bipolar depression from the International AMSP Project between 1994 and 2009. J Affect Disord. 2012 Vol. 136. 534 р.

32. Ghaemi S. N. (2008) Treatment of rapid-cycling bipolar disorder: are antidepressants mood destabilizers? Am J Psychiatry, 165: 300.

33. Pacchiarotti I., Bond D. J., Baldessarini R. J. (2013) The International Society for Bipolar Disorders (ISBD) task force report on antidepressant use in bipolar disorders. Am J Psychiatry, 170: 1249.

34. Thase M. E. (2013) Antidepressants and rapid-cycling bipolar II disorder: dogma, definitions and deconstructing discrepant data. Br J Psychiatry, 202: 251.

35. Goodwin G. M., Haddad P. M., Ferrier I. N. (2016) Evidence-based guidelines for treating bipolar disorder: Revised third edition recommendations from the British Association for Psychopharmacology. J Psychopharmacol, 30: 495.

36. Ketter T. A., Miller S., Wang P. W., Culver J. (2015) Treatment of bipolar depression. Advances in Treatment of Bipolar Disorder. American Psychiatric Publishing, Washington, DC. 17 p.

37. Bobo W. V. (2017) The Diagnosis and Management of Bipolar I and II Disorders: Clinical Practice Update. Mayo Clin Proc, 92: 1532.

38. Yatham L. N., Kennedy S. H., Parikh S. V. (2018) Canadian Network for Mood and Anxiety Treatments (CANMAT) and International Society for Bipolar Disorders (ISBD) 2018 guidelines for the management of patients with bipolar disorder. Bipolar Disord, 20: 97.

39. Teasdale J. D., Cox S. G. (2001) Dysphoria: self-devaluative and affective components in recovered depressed patients and never depressed controls. Psychol Med, 31: 1311.

40. Park R. J., Goodyer I. M., Teasdale J. D. (2005) Self-devaluative dysphoric experience and the prediction of persistent first-episode major depressive disorder in adolescents. Psychol Med, 35: 539.

41. American Psychiatric Association (2010) Practice Guideline for the Treatment of Patients with Major Depressive Disorder. Third Edition. Available at: https://psychiatryonline.org/guidelines (accessed October 15, 2018).

42. National Institute for Health & Clinical Excellence. The Treatment and Management of Depression in Adults (Updated Version). National Clinical Practice Guideline 90. Available at: https://www.nice.org.uk/guidance/cg90 (accessed October 15, 2018).

43. Beck A. T., Rush J. (1979) Cognitive therapy of depression, Guilford Press, New York.

44. Parikh S. V., Segal Z. V., Grigoriadis S. (2009) Canadian Network for Mood and Anxiety Treatments (CANMAT) clinical guidelines for the management of major depressive disorder in adults. II. Psychotherapy alone or in combination with antidepressant medication. J Affect Disord, 117, Suppl 1: S15.

45. Cuijpers P., Karyotaki E., Weitz E. (2014) The effects of psychotherapies for major depression in adults on remission, recovery and improvement: a meta-analysis. J Affect Disord, 159: 118.

46. Cladder-Micus M.B., Speckens A. E.M., Vrijsen J. N. (2018) Mindfulness-based cognitive therapy for patients with chronic, treatment-resistant depression: A pragmatic randomized controlled trial. Depress Anxiety, 35: 914.

47. Alpert J. E., Spillmann M. K. (1997) Psychotherapeutic approaches to aggressive and violent patients. Psychiatr Clin North Am, 20: 453.

48. McCloskey M.S., Noblett K. L., Deffenbacher J. L. (2008) Cognitive-behavioral therapy for intermittent explosive disorder: a pilot randomized clinical trial. J Consult Clin Psychol, 76: 876.

49. Coccaro E. F., Kavoussi R. J. (1997) Fluoxetine and impulsive aggressive behavior in personality-disordered subjects. Arch Gen Psychiatry, 54: 1081.

50. Heiligenstein J. H., Beasley C. M. Jr, Potvin J. H. (1993) Fluoxetine not associated with increased aggression in controlled clinical trials. Int Clin Psychopharmacol, 8: 277.

51. Stanford M. S., Anderson N. E., Lake S. L., Baldridge R. M. (2009) Pharmacologic treatment of impulsive aggression with antiepileptic drugs. Curr Treat Options Neurol, 11: 383.

52. Huband N., Ferriter M., Nathan R., Jones H. (2010) Antiepileptics for aggression and associated impulsivity. Cochrane Database Syst Rev; CD003499.

53. Tritt K., Nickel C., Lahmann C. (2005) Lamotrigine treatment of aggression in female borderline-patients: a randomized, double-blind, placebo-controlled study. J Psychopharmacol, 19: 287.

54. Stanford M. S., Houston R. J., Mathias C. W. (2001) A double-blind placebo-controlled crossover study of phenytoin in individuals with impulsive aggression. Psychiatry Res, 103: 193.

55. Barratt E. S., Stanford M. S., Felthous A. R., Kent T. A. (1997) The effects of phenytoin on impulsive and premeditated aggression: a controlled study. J Clin Psychopharmacol, 17: 341.

56. Mattes J. A. (2005) Oxcarbazepine in patients with impulsive aggression: a double-blind, placebo-controlled trial. J Clin Psychopharmacol, 25: 575.

57. Sheard M. H., Marini J. L., Bridges C. I., Wagner E. (1976) The effect of lithium on impulsive aggressive behavior in man. Am J Psychiatry, 133: 1409.

58. Hollander E., Tracy K. A., Swann A. C. (2003) Divalproex in the treatment of impulsive aggression: efficacy in cluster B personality disorders. Neuropsychopharmacology, 28: 1186.

59. Nickel M. K., Nickel C., Mitterlehner F. O. (2004) Topiramate treatment of aggression in female borderline personality disorder patients: a double-blind, placebo-controlled study. J Clin Psychiatry, 65: 1515.

60. Zinchuk M., Kustov G., Pashnin E., Pochigaeva K., Rider F., Yakovlev A, Hesdorffer D., Hauser WA., Guekht A. (2021) Interictal dysphoric disorder in people with and without epilepsy. Epilepsia Jun;62(6):1382-1390.

Наш журнал
у соцмережах: