Настанови з профілактики, оцінювання та лікування депресії у пацієнтів літнього віку

Робоча група експертів здійснила оновлення настанов щодо лікування депресії в пацієнтів літнього віку на підставі систематичного пошуку ­публікацій із результатами контрольованих досліджень (особ­ливо рандомізованих), метааналізів, оглядів (­зокрема, систематичних) та практичних рекомендацій або потенційно релевантних звітів комітету експертів у базах даних Medline, Embase, HealthStar, Cochrane та PsychINFO. Запропоновані ­оновлення були представлені на віртуальній конференції Канадської академії гері­атричної психіатрії (CAGP)-CCSMH у жовтні 2020 р., що допомогло отримати відгуки профільних фахівців. Категорії доказових даних, на підставі яких оновлювали рекомендації, відображено в таблиці 1. Сила рекомен­дацій (від A до D) базується на сукупності доказів (даних усіх відповідних досліджень) та експертному висновку ­групи з розроблення настанов (табл. 2).

Нові рекомендації та рекомендації з істотними змінами

В оновлених настановах щодо лікування депресії ­в осіб літнього віку акцент зроблено на профілактиці депресії, що може бути альтернативною стратегією для подальшого зниження тягаря цього захворювання, яка була описана як ­глобальний пріоритет у сфері ­охорони громадського здоров’я (Rey­nolds et al., 2012). ­

Універсальна профілактика спрямо­вана на загальну популяцію незалежно від ­ступеня ризику, а вибіркова– на осіб або підгрупи з більшим ризиком розвитку психіч­них розладів. Профілактика за певними показаннями ­зосереджена на когорті осіб, у яких виявлено ­продромальні симптоми або біологічні маркери психічних розладів, але які ще не відповідають діагностичним критеріям для повно­цінного встановлення діаг­нозу. Наведені далі рекомендації ­спрямовані на універсальну та вибіркову профілактику. Автори ­зазна­чають, що нині бракує доказових даних, щоб рекомендувати ­використання антидепресантів особам із високим ризиком. За результатами невеликого дослідження, вони сприяють зниженню ризику розвитку депресії в осіб, які перенесли інсульт (Robinson et al., 2008).

Вчені досліджували ефективність заходів щодо подолання соціальної ізоляції, самотності та депресії серед літніх осіб. Так, K.-J. Chiang et al. (2010) вивчали вплив щотижневих сеансів ремінісценційної терапії на літніх осіб у закладах довготривалого догляду. Це втручання ­значно зменшувало відчуття самотності та симптоми депресії. ­У рандомізованому контрольованому дослідженні (РКД), проведеному G. J. Westerhof et al. (2017), аналізували ефективність обговорення автобіографічної пам’яті в літніх осіб в інтернатних закладах. Клінічно значущі ­ознаки депресії значно зменшувалися під час і ­після втручання.

Крім того, за результатами дослідження М. Tse et al. (2014), запровадження щотижневої програми з фізичних вправ для ­мешканців будинків престарілих сприяло значному ­зменшенню ознак депресії.

Опубліковано кілька систематичних оглядів щодо заходів подолання соціальної ізоляції, самотності та/або депресії. Зокрема, N. G. Quan et al. (2019) критично розглянули докази ефективності психологічної терапії та заходів з оптимізації дозвілля та розвитку навичок серед літніх осіб, які мешкають у геріатричних будинках та хоспісах. Найефективнішими для зменшення самотності та ознак депресії були ремінісценційна та гарденотерапія. У систематичному огляді L. Franck etal. (2016) вивчали вплив різних заходів, ­спрямованих на ­зменшення ознак депресії та соціальної ізоляції серед літніх оіб, які отримують послуги ­інтернатного або громадського догляду. Повідомлялося, що ремінісценційна терапія була успішною для значущого зменшення проявів як ­депресії, так і соціальної ізоляції.

Авторами визначення «призначення соціальної допомоги» (social prescribing) є L. Friedli та S. Watson (2004). Експерти організації «Шлях до оздоровлення» (Ways toWellness, Велика Британія) досліджували вплив ­цього підходу в міських умовах на осіб середнього та ­старшого віку з хронічними і множинними тривалими захворюваннями (Moffatt et al., 2017). Користувачі послуг повідомляли про позитивні зміни, зокрема зниження соціальної ізоляції та поліпшення психічного здоров’я через шість місяців.

У Канаді проведено 18-місячне пілотне дослідження ефективності змішаних методів призначення соціальної допомоги в 11 громадських центрах охорони здоров’я, у якому близько половини учасників віком від 61 до 80 років. Найчастіші причини для надання соціальної допомоги:

• тривога;
• депресія;
• соціальна ізоляція;
• симптоми психічних розладів.

Тож учасники цього дослідження повідомили про ­значне поліпшення психічного благополуччя, ­зменшення самотності та підвищення почуття причетності та ­зв’язку з громадою (Bhatti et al., 2021).

Як зазначають дослідники, поетапний підхід допомагає знизити частоту депресивних і тривожних розладів в осіб похилого віку із субклінічною депресією або тривогою.

P.J. van’t Veer-Tazelaar et al. (2009) вивчали ефективність динамічного спостереження, КПТ, бібліотерапії на підставі КПТ, терапії методами вирішення ­проблемних питань і скерування для отримання первинної медичної допомоги та призначення антидепресантів, якщо це потрібно. Порівняно зі звичайним лікуванням, у групі втручання протягом 12-­місячного періоду на 50 % знизилася захворюваність на ­великий депресивний розлад (ВДР) або тривожний розлад­.

Багатообіцяючим підходом для запобігання депресії у літніх осіб із її субклінічними ознаками є ­залучення консультантів без спеціальної медичної освіти у країнах із середнім і низьким рівнями доходу та застосування ­терапії методами розв’язання проблем (Dias et al., 2019; Reynolds et al., 2014).

За даними метааналізу результатів 49 досліджень, ­особи всіх вікових груп, зокрема літніх, із високим ­рівнем фізичної активності мають значно нижчий ризик роз­витку депресії (Schuch et al., 2018). У різних ­географічних регіонах (Азії, Європи, Північної Америки та Океанії) виявлено захисні ефекти щодо депресії (зокрема, ВДР) зі скоригованим відношенням шансів у діапазоні від 0,65 до 0,84. Канадська програма «Фонтан здоров’я» надає клініцистам та громадськості інструменти для ­підтримки змін поведінки, спрямованих на підвищення фізичної ­активності, інтегрованої в повсякденну діяльність (Gough et al., 2019; Cassidy et al., 2020; www.fountainofhealth.ca).

Терапевтичному впливу налаштування на одужання для поліпшення здоров’я, зцілення, благополуччя та якості ­життя присвячено багато робіт (Moore 2005; Wilson et al., 2010). Зокрема, зростає інтерес до розуміння ролі впевненості в одужанні, позитивного спрямування на ­подолання хвороби як підходу до боротьби з відчаєм. Пацієнти, які стикаються з хворобою або втратою, є надвразливими. Взаємодіючи з особами закладів охорони здоров’я та їхніми родинами, клініцисти мають брати до уваги чинник впевненості у можливості одужання та налаштування на позитивне мислення. На жаль, проведено обмежену кількість досліджень, у яких вивчали вплив втручань, спеціально розроблених для підвищення віри в одужання (Kwon etal., 2015; Cheavens at al., 2006; Wilson et al., 2010).

Автори огляду дев’яти досліджень, у яких медичні сестри підбадьорювали, підтримували та ­всіляко налаштовували на одужання пацієнтів, які борються з онкозахворюванням, дійшли висновку, що позитивний настрій сприяє ­видужанню у представників цієї групи (Liet al., 2018).

S. L. Moore (2005) вважає, що медсестри відіграють ключову роль у веденні розмов із пацієнтами про стратегії ­пошуку впевненості в будь-якій ситуації. Інші автори наголошували на важливості надії на одужання як ­складного та багатовимірного компонента переживань через ­хвороби та страждання (Bland and Darlington, 2002). Для ­розуміння оптимальних втручань необхідні додаткові дослідження, проте автори настанов рекомендують усім ­медпрацівникам обдумувати найкращу стратегію для налаштування пацієнта на одужання та втілення її ­на практиці.

Як додаткову опцію для пацієнтів із ВДР, які не відповідають принаймні на один адекватний пробний курс терапії антидепресантом, додано високочастотну транскраніальну магнітну стимуляцію (вТМС).

У настановах з оцінювання та лікування депресії в осіб похилого віку 2006 р. було рекомендовано по можливості пропонувати пацієнтам із психотичною депресією ЕСТ, якщо немає специфічних протипоказань до її ­застосування. Як альтернативу можливо поєднувати терапію антидепресантами та антипсихотиками. В оновленому ­варіанті реко­мендовано вважати комбіновану фармакотерапію ­засобом лікування першої лінії. Результати дослідження ефективності комбінованої фармакотерапії (антипсихотик + анти­депресант) за психотичної депресії (STOP-PD) підтвердили вищу частоту ремісії після 12 тижнів ­лікування оланзапіном у поєднанні із сертраліном (41,9 %) порівняно з оланзапіном і плацебо (23,9 %) у пацієнтів віком як до, так і від 60 років (Meyers et al., 2009).

Метааналіз даних восьми РКД із застосуванням фізичних вправ у дорослих пацієнтів віком від 60 років із депресією підтвердив значущий вплив на симптоми хвороби ­аеробних вправ у поєднанні із силовими, але не окремо. ­Також підтверджено користь групових вправ помірної, але не посиленої інтенсивності (Schuch et al., 2016). Огляд трьох мета­аналізів даних пацієнтів віком від 63,5 до 77,5 року (загалом 1487 учасників) продемонстрував, що ознаки депресії значуще зменшувалися під впливом фізичних вправ. Автори дійшли висновку, що цей безпечний та ефективний підхід має стати частиною стандартного догляду осіб літнього віку з депресією (Catalan-Matamoros et al., 2016).

Автори настанов наголошують на життєво важливій потребі в доступності психотерапії та психосоціального лікування для осіб похилого віку з депресією в різно­манітних умовах у всіх регіонах країни.

Численні метааналізи підтверджують, що КПТ є ефективним засобом лікування депресії в осіб пізнього віку (Cuijpers et al., 2006; Pinquart et al., 2007; Peng et al., 2009). У деяких публікаціях наведено докази на підтримку інших психо­терапевтичних методів, як-от ­ремінісценційна тера­пія. Проте продемонстровано, що КПТ теж є дієвим засобом лікування депресії в літніх осіб із супутніми захво­рюваннями, ­як-от хронічний біль і серцева недостатність (Ehde et al., 2014; Jeyanantham et al., 2017).

Метааналіз даних щодо психотерапевтичних втручань також підтверджує ефективність (від помірної до ­високої) терапії методами розв’язання проблем при депресії в пізньому віці, зокрема в ослаблених літніх осіб (Cuipjers etal., 2016; Kirkham et al., 2016; Jonsson et al., 2016).

Як зазначають дослідники, надання КПТ через інтер­нет може поліпшити доступ до психотерапії для осіб похилого віку з проблемами пересування та в районах із недостатнім охопленням медичною допомогою. Пілотне ­дослідження ефективності такого підходу для літніх осіб із депресією підтвердило сприятливі результати (Titov et al., 2015).

Крім того, за даними РКД, у якому порівнювали ефективність КПТ через інтернет зі звичайним лікуванням у літніх осіб із депресією та остеоартритом ­колінного ­суглоба, переваги мав саме перший підхід (O’Moore etal., 2018). Він також є надзвичайно актуальним в умовах панде­мії COVID-19.

Через занепокоєння щодо подовження інтервалу QTc при застосуванні циталопраму та есциталопраму, зважаючи на рівень доказовості даних, експерти з розроблення настанов рекомендують сертралін або дулоксетин як препарати першої лінії для лікування літніх осіб із гострим епізодом ВДР. Корисними залишаються циталопрам і есциталопрам. Для лікування літніх осіб можна також засто­совувати венлафаксин, бупропіон та міртазапін.

Попри те що вортіоксетин є відносно новим антидепресантом, ­його користь теж доведено для літніх пацієнтів, зокрема, є докази щодо зменшення когнітивної ­дисфункції, пов’язаної з депресією (McIntyre et al., 2014, 2016; Nomikos et al., 2017).

У більшості випадків не рекомендовано: флуоксетин (через тривалий період напіввиведення), пароксетин (через відомий антихолінергічний ефект), інгібітори моно­аміноксидази (ІМАО) першого покоління (через ­високий ризик серйозних лікарських взаємодій та обмежень щодо їжі). Трициклічні антидепресанти (ТЦА) слід ­розглядати лише як засоби третьої лінії через потенційно серйозні побічні ефекти.

За даними метааналізів, антидепресанти ­ефективні при геріатричній депресії. Систематичний огляд і ­метааналіз ефективності антидепресантів «другого покоління» (не-ТЦА) підтвердив, що вони перевершують за ­ефективністю плацебо при ВДР у дорослих віком від 60 років: середні сумарні показники відповіді на антидепресант і плацебо становили 44,4 і 34,7 % відповідно. Але терапевтичні ефекти були незначними й варіювали залежно від дослідження та препарату (Nelson et al., 2008).

Також встановлено, що для досягнення відповіді літнім особам потрібні триваліші дослідження (­щонайменше ­10–12 тижнів). Мета­аналіз даних 51 подвійного ­сліпого РКД ефективності антидепресантів у пацієнтів ­старшого віку підтвердив, що ТЦА, селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) та представники інших класів перевершують плацебо щодо досягнення відповіді на лікування (із менш надійними висновками щодо досягнення ремісії). Відмінностей у частоті ремісії або відповіді між класами антидепресантів не виявлено. Кількість пролікованих пацієнтів на одного ­вилікуваного (NNT) становила 14,4 і 6,7 для відповіді та ремісії відповідно (Kok et al., 2012).

Ефективність дулоксетину підтверджено у систематичному огляді та метааналізі даних 12 досліджень анти­депресантів для лікування ВДР у геріатричних ­пацієнтів (із менш переконливими результатами для СІЗЗС) (Tham et al., 2016).

У варіанті настанов 2006 р. було рекомендовано ­візити щотижня після початку приймання антидепресантів, ­проте це часто вважалося нереальним (наприклад, у межах первинної медико-санітарної служби та в разі ­надання амбулаторної психотерапії). Короткі ­консультації телефоном можуть бути корисними для деяких ­пацієнтів, які мають побічні ефекти, щоб спонукати їх продовжувати приймати ліки, оскільки ознаки початкових ­побічних ефектів часто зменшуються із часом.

Дослідження ефективності атипового антипсихотика арипіпразолу для лікування рефрактерної депресії засвідчили багатообіцяючі результати. Зокрема, ретроспективний аналіз даних трьох РКД за участю пацієнтів віком 18–67 років продемонстрував, що аугментація арипіпразолом перевершувала плацебо за показниками ­зменшення ознак депресії та досягнення ремісії у підгрупі пацієнтів віком 61–67 років (Steffens et al., 2011). Крім того, за даними подальшого РКД ефективності арипіпразолу в літніх осіб (середній вік 66 років), які не відповідали на венлафаксин, аугментація арипіпразолом (у середній добовій дозі 7 мг) сприяла ремісії значно частіше, ніж плацебо (44 проти 29 % відповідно) (Lenze et al., 2015).

Як зазначають дослідники, показник NNT для досягнення ремісії за аугментації арипіпразолом становив 6. Також продемонстровано ефективність кветіапіну з подовженим вивільненням як засобу монотерапії депресії в геріатричних пацієнтів (Katila et al., 2013).

Атипові антипсихотичні препарати мають значні потенційні побічні ефекти, як-от пізня дискінезія, акатизія, екстрапірамідні побічні ефекти та подовження інтер­валу QTc; ­згідно з даними літератури з деменції, також можливе підвищення ризику смерті та інсульту.

Намагаючись досягти оптимальних результатів, деякі експерти віддають перевагу стратегії з використанням ­алгоритму лікування, описаного B. L. Mulsant et al. (2014). Відповідно до нього антидепресантом першого ряду є есциталопрам, альтернативами — сертралін та дулоксетин. Для пацієнтів, які не відповідають на лікування, дулоксетин є кращим антидепресантом другого ряду, а альтернативними засобами — венлафаксин і десвенлафаксин.

Перевага дулоксетину частково може бути зумовлена ефектом щодо больових синдромів, які поширені в літніх осіб. Якщо пацієнт не відповідає на адекватну терапію ­СІЗЗС та інгібітором зворотного захоплення серотоніну й нор­адреналіну (СІЗЗСН), наступним кроком є застосування TЦA нортриптиліну (альтернатива — бупропіон).

Для пацієнтів, які досягли часткової відповіді на антидепресант ­першого або другого ряду (СІЗЗС / СІЗЗСН), ­згідно з ­алгоритмом, рекомендовано аугментацію літієм або атиповим антипсихотиком. Альтернативою є поєднання ­СІЗЗС / СІЗЗС із міртазапіном / бупропіоном.

За настановами 2006 р. було рекомендовано ­вимірювати рівень натрію через місяць після застосування, особ­ливо якщо пацієнт приймав ліки, які викликають гіпо­натріємію. Як зазначають дослідники, гіпонатріємія часто виникає впродовж перших двох тижнів лікування (Leth-Møller etal., 2016; Lien, 2018).

Огляд даних 21 дослідження та понад 100 клінічних випадків засвідчив відносно вищий ризик гіпонатріємії при застосуванні СІЗЗС та венлафаксину, особливо в поєднанні із чинниками ризику гіпонатріємії у пацієнтів (DePicker et al., 2014).

Ризики, пов’язані із застосуванням міртазапіну, були нижчими. Зокрема, порівняння даних чотирьох популяційних досліджень підтвердило, що СІЗЗС і СІЗЗСН, імовірно, призводять до гіпонатріємії в літніх осіб, а ТЦА та міртазапін ­пов’язані з меншим ризиком цього побічного ефекту. Бупропіон, за повідом­леннями, також може спричиняти ­гіпонатріє­мію (Lien, 2018).

Високочастотна транскраніальна магнітна стимуля­ція — це метод стимуляції мозку, який використовує імпульси магнітного поля, а не електричний струм, і не спричиняє судом. Для процедури потрібне відповідне обладнання (стимулятор і котушка для ­створення електро­магнітного поля). Типовий курс лікування становить 5 днів на тиждень упродовж 4–6 тижнів. Ліку­вання має сприятливий профіль щодо побічних ефектів (поширеними є дискомфорт у ­ділянці шкіри ­голови та транзиторний головний біль; когнітивних ­побічних реакцій не зареєстровано). Управління з ­контролю за ­якістю харчових продуктів та лікарських засобів США (FDA, 2008) схвалило вТМС для ­лікування депресії у пацієнтів із максимальним віком 69 років, які не ­реагували на принаймні один курс терапії антидепресантом (Manepalli etal., 2014).

Попри відносно велику кількість завершених натепер досліджень ефективності вТМС, лише в небагатьох із них оцінювали ефективність методу саме за резистентної до лікування депресії пізнього віку. У низці попередніх повідомлень вчені припускали, що старший вік є негативним предиктором реакції на вТМС (Fregni et al., 2006; Manes et al., 2001; Mosimann et al., 2002).

Однак ці дослідження були обмежені кількома важли­вими аспектами, як-от короткі курси лікування та неоптимальні параметри стимуляції, особливо щодо її інтен­сивності, необхідної для подолання префронтальної атро­фії, яка виникає з віком. Запропонований механізм пояснення цих негативних результатів, імовірно, пов’язаний зі збільшенням відстані від шкіри ­голови до кори головного мозку в літніх осіб (Figiel etal., 1998).

Як зазначають вчені, результати дослідження із застосуванням візуалізації та невелике неконтрольоване клінічне пілотне дослідження підтвердили кореляцію між антидепресивним ефектом вТМС та відстанню від ­шкіри голови до кори головного мозку (Mosimann et al., 2004; Kozel et al., 2000; Nahas et al., 2004). Зокрема, ­дослідження Z. Nahas et al. (2004) мало відкритий дизайн, згідно з яким інтенсивність стимулу регулювали на підставі цієї відстані та використовували магнітно-­резонансну томографію для націлювання на дорсолатеральну префронтальну кору у 18 пацієнтів літнього віку. Середня необхідна інтенсивність ­сягала 114 %, що ­значно вище, ніж в інших дослідженнях методу на той час. За даними проведеного пізніше РКД за участю літніх осіб із ­депресією та цереброваскулярними ураженнями, однобічна вТМС за інтенсивності стимуляції 110 % сприяла значущій, але скромній ремісії у 27,3 % учасників (Jorge et al., 2008).

Надалі для проведення вТМС використовували 120 % інтенсивності моторного порогу для осіб різного віку. Результати метааналізу останніх даних щодо впливу вТМС на дорсолатеральну префронтальну кору, на думку дослідників, не ­підтвердили, що старший вік є негативним предиктором реакції (Berlim et al., 2014; Gross et al., 2007).

Зокрема, деякі попередні дані свідчать, що літні особи можуть краще реагувати на послідовну двобічну вТМС, коли ­після низькочастотної (1 Гц) правобічної ­стимуляції від­разу ж виконується високочастотна (10 Гц) лівобічна стимуляція з інтенсивністю 120 % (Blumberger et al., 2012, 2016; Trevizol et al., 2019).

Так, контрольоване дослідження за участю осіб віком ­60–80 років продемонструвало, що глибока вТМС сприяла статистично значущому вищому рівню ремісії порівняно з імі­тацією впливу (Kaster et al., 2018).

Подальше вивчення ефекту вТМС у літніх пацієнтів є виправданим, оскільки за оптимальних параметрів лікування продемонстровано більш багатообіцяючі результати, ніж у попередніх дослідженнях. Для підтвердження ефективності та переносимості цього втручання в осіб літнього віку необхідні контрольовані ­дослідження, наприклад, з учасниками віком ≥ 70 років.

Отже, особи похилого віку можуть отримати особливу ­користь від щоденної вТМС порівняно з 5-денним що­тиж­невим графіком лікування. Як зазначають дослідники, метод ­добре пере­носиться пацієнтами; профіль побічних ефектів є сприятливим, зокрема, немає впливу на когнітивні функції.

Зокрема, доведено, що фармакогенетичне тестування може сприяти поліпшенню результатів для літніх осіб із ВДР, які не відповіли на пробний курс лікування принаймні одним антидепресантом. У контрольованому дослідженні за участю 206 пацієнтів віком від 65 років ті, хто отримував медичну ­допомогу згідно з фармакогенетичним тестуванням, продемонстрували значно кращу відповідь і швидкість досягнення ремі­сії порівняно зі звичайним лікуванням (Forester etal., 2020). ­Однак, як зазначають дослідники, це тестування не є широко доступним і коштує ­дорого, тому не ­рекомендовано використовувати його у звичайній практиці. Проте для деяких пацієнтів, які не переносять терапію кількома антидепресантами, проведення такого тесту може бути корисним.

У низці метааналізів і систематичних оглядів ­вивчали ефективність антидепресантів для лікування депресії, пов’язаної з деменцією. Кокранівський огляд 2002 р. не надав таких доказів (Bains et al., 2002). Пізніше метааналіз даних п’яти досліджень підтвердив, що NNT для досягнення ремісії дорівнює 5 (Thompson et al., 2007).

Згодом ще чотири метааналізи, зокрема й інший Кокранівський огляд 2018 р., представили негативні ­результати (Nelson et al., 2011; Sepehry et al., 2012; Orgeta et al., 2017; Dudas et al., 2018). Проте укладачі настанов припускають, що антидепресанти можуть бути призначені, якщо симптоми є тяжкими та стійкими.

Настанови 2006 р. не містили інформації з лікування пацієнтів із депресією, пов’язаною з ХП. У метааналізі даних 20 РКД порівнювали результати фармакотерапії, поведінко­вих втручань або вТМС та застосування пла­цебо / інших препаратів чи методів. Зокрема, у 13 дослідженнях ­вивчали ефективність ліків (загалом антидепресантів); у дев’яти — застосовували контроль плацебо. У двох дослідженнях вивчали агоністи дофаміну, в одному — мемантин. Було продемонстровано ефективність антидепресантів, наприклад СІЗЗС та ­СІЗЗСН. Решта препаратів (як-от агоністи дофаміну) не дали позитивних результатів. КПТ, як зазначають дослідники, також була корисною (Bomasang-Layno et al., 2015).

В іншому метааналізі оцінювали ефективність антидепресантів для лікування депресії при ХП ­порівняно з плацебо або контрольною групою (дані 20 досліджень, із яких 12 — РКД з контролем плацебо, ­решта — або порівняльні, або зі зіставленням терапії антидепресантами та ­відсутності лікування). Отримані під час дослідження ­результати продемонстрували ефективність СІЗЗС, ІМАО та ТЦА порівняно з плацебо.

За даними досліджень, загалом пацієнти добре переносили антидепресанти (Mills et al., 2018). Але, зважаючи на однакову ефективність досліджених препаратів, рекомендовано застосовувати СІЗЗС або СІЗЗСН, оскільки вони, як правило, краще переносяться, ніж «старі» антидепресанти, як-от TЦA.

Стратегії, які інтегрують послуги охорони ­психічного здоров’я в первинну медичну допомогу, як зазначають дослідники, сприяли підвищенню якості ­лікування пацієнтів із депресією. Найефективніші моделі передбачають систематичний скринінг та моніторинг депресії для допомоги більшій кількості пацієнтів із цією недугою.

Міждисциплінарні команди залучають фахівців первинної ланки медичної допомоги, спеціалістів із психіч­ного здоров’я, менеджера з догляду, який працює ­безпосередньо з пацієнтами протягом тривалого часу та забезпечує застосування методів лікування ­депресії на підставі доказових рекомендацій (Bruce and Sirey, 2018).

Зокрема, у трьох масштабних дослідженнях (PRISM-E, IMPACT і PROSPECT) було продемонстровано ефективність інтегрованих підходів у догляді за ­пацієнтами літнього віку.

А. В. Thota et al. (2012) здійснили широкомасштабний огляд та метааналіз ефективності співпраці в наданні ­допомоги для поліпшення ефективності лікування депре­сивних розладів у пацієнтів багатьох груп.

Результати проведеного метааналізу підтвердили ефективність ­такої допомоги для зменшення ознак депресії, поліпшення ­прихильності до лікування; досягнення адекватної відповіді на втручання, ре­місії та ­одужання; поліпшення якості життя / функціонального ста­тусу; задоволеності пацієнта з депресією якістю догляду.

Як зазначають автори, використання методів телепсихіатрії для догляду літніх осіб виявилося можливим та доволі дієвим (Conn etal., 2013; Ramos-Rноs et al., 2012).

Систематичний огляд даних досліджень засвідчив, що дистанційна медична допомога цілком можлива і ­схвально прийнята для надання консультацій в умовах ­стаціонару і будинків престарілих для:

• тестування когнітивних функцій;
• діагностування деменції;
• ­лікування депресії в моделях інтегрованої та ­спільної допомоги і психо­терапії (Gentry et al., 2019).

Автори настанов також зазначають, що до пандемії COVID-19 використання теле­психіатрії в Канаді було досить обмеженим явищем. Відтоді застосування віртуальних підходів для надання допомоги стрімко зросло в багатьох сферах охорони здоров’я.

Проте слід пам’ятати, що пацієнти похилого віку часто мають обмежені ­можливості для використання новітніх технологій, тому слід допомагати їм у цьому, забезпечуючи відповідним обладнанням та належною підтримкою.

Підготувала Наталія Купко

Оригінальний текст документа читайте на сайті www.ccsmh.ca