скрыть меню

Усі батьки мають шукати неповторний шлях до своєї дитини

страницы: 24-26

Доволі часто книги про виховання дорослі читають як збірки кулінарних рецептів, шукаючи в них універсальний шлях у цій царині, якого насправді не існує. Так само, як немає двох однакових дітей, так не може бути і єдиного правильного способу їхнього виховання. Натомість усі батьки мають шукати непов­торний шлях до розуміння своєї дитини.

Вашій увазі пропонуємо огляд лекції «Навіщо дітям дорослі? Навіщо дорослим дитинство?» д.психол.н., автор­ки книг для батьків «Виховання без нервування» і «Виховання без травмування» Вікторії Горбунової. Під час якої вона розповіла про базові психологічні потреби дітей, способи, у які дорослі мають піклуватися про ці пот­реби, та окремі помилки у вихованні, що можуть позна­чатися навіть на їхньому майбутньому дорослому житті.

Робота над книгою «Виховання без травмування» почалася з того, що авторка попросила батьків (як у соціальній мережі, так у реальному житті) запитати своїх дітлахів «Навіщо тобі потрібні батьки?». Цікаво, що молодші діти (до 6 років) найчастіше відповідали — «для безпеки і захис­ту», старші (віком 6–12 років) — «щоб любили». Підлітки з 12 років здебільшого наголошували, що батьки потрібні «аби чогось навчити», а інколи — це курйозні відповіді, приміром, «мовчати, коли тебе не запитують».

«Насправді діти лише віддзеркалюють те, що бачать і чують від дорослих. Їхні відповіді є своєрідними назвами базових психологічних потреб, найперша з яких — потреба в безпеці. Скажімо, вже немовля своїм плачем сигна­лізує про дискомфорт чи голод, і якщо дорослі реа­гують (годують, перевдягають, обіймають), то в нього формується перше відчуття безпеки. Згодом — більше, оскільки йдеться і про психологічну, і про фізичну безпеку без нищівної критики, образ і фізичних покарань. Багато людей у дорослому віці не в змозі довіряти оточуючим, бо в дитинстві про їхню базову потребу в безпеці не дбали або робили це недостатньо», — розповідає Вік­торія Горбунова.

Серед інших базових потреб психотерапевт називає та описує у своїй книзі такі як: потреба в безпеці, у безумовній любові, у компетентності та самостійності, у повазі та підтримці, в аутентичності, в особистому просторі, у безпечній прив’язаності, у балансі, у творчості, у спонтанності та грі, у реалістичних межах і самоконтролі, в асертивності, у визнанні.

Як створити безпечний світ для дитини

вгору

Психотерапевт радить, щоб створити безпечний світ для своєї дитини, насамперед слід відмовитися від очікування небезпек. Усім нам варто пам’ятати, що один із механізмів формування тривожних розладів — це наслідування. Наприклад, якщо малюк падає, не треба зойкувати, втрачати свідомість, надмірно висловлювати свій жаль. Інакше кожне падіння викликатиме в нього тривогу і хвилювання. Як діють малюки, батьки яких спокійно реагують, коли їхні діти падають? Вони встали, подивилися, що довкола немає тих, хто б тривожився чи висловлював хвилювання, і пішли далі. Таким чином дитина не фокусується на небезпеці. Звісно, це простий і очевидний, але діючий прик­лад.

Книгу «Виховання без нервування» Вікторія писала саме під час Революції Гідності. Багато батьків зверталися тоді до фахівців із проханням, як пояснити дітям, що відбувається в країні, оскільки вони чують розмови дорослих, див­ляться телевізор і можуть не правильно сприйняти ту чи іншу ситуацію, що призведе до виникнення тривоги та страху. Власне, чим дорослішою стає дитина, тим більше вона цікавиться подія­ми в навко­лишньому світі. Тому основна порада психотерапев­та — треба пояснювати все, що діється, максимально спокійно і детально. Називати речі своїми іменами (наскільки це можливо) і говорити про все, що дитина може зрозуміти, задля того, щоб у неї не було простору для додумування, само­навіювання, розгубленості чи перестрахованості.

Один зі способів задоволення потреби в безпеці — адекватне ставлення до здоров’я, адже тривога за здоров’я наслідується. Так, один хлопчик, з яким працювала психотерапевт, із великим острахом сприймав най­менший біль у тілі, до того ж його гнітив страх смерті. Бабуся і мама хлопчика будь-які проб­леми зі здоров’ям (чи головний біль, чи застуда) сприймали як катастрофу, вживали всіх можливих заходів, демонструючи при цьому три­вожну поведінку, наголошували на ускладненнях. Звісно, це віддзеркалилось схожим сприйняттям подібної ­ситуації у хлопчика. Коли в родині надмірно тривожаться про власне здоров’я, то потреба в безпеці не задовольняється.

Створити психологічну та фізичну безпеку — це одне з правил піклування про психологічну потребу в безпеці. Батьки часто запитують, а чи варто карати дітей? Психо­терапевт радить не вдаватись до фізичних покарань, а більше говорити і пояснювати. Треба пам’ятати, що коли сильніший може бити дитину, то в неї зникає відчуття безпеки, при цьому формуються беззахисність і притлумлена агресія, яка може потім вилитися на слабших.

Як зміцнити дитячу самоцінність

вгору

Дитина має завжди знати, що її люблять незалежно від того, якою вона є, чи що вона робить. Потреба в безумовній любові — одна з базових психологічних потреб. Здебільшого дітей привчають, що прихильне ставлення треба заслужити гарними вчинками, чемністю, успішністю і високими оцінками в школі, а за невдачі та помилки — їх сваритимуть. Відтак, у них формується уявлення, що любов можна виключно заслужити. Натомість украй важливо, щоб у дітей сформувалося базове переконання, що тебе продовжують любити навіть після того, як ти помилився, вередував, на­шкодив чи зазнав невдачі. Любити дітей треба без надлишкових очікувань і вимог. Крім того, дитина має отримувати любов не тільки тоді, коли вона робить щось доб­ре, але й тоді, коли помиляється. Треба вміти любити її і незручною, і бешкетливою, а також давати змогу бути собою.

Як укріпити віру у свої можливості

вгору

Ще одна з базових потреб — потреба в компетентності та самостійності. Один з авторів теорії самодетермінації, американський психолог Едвард Десі, професор психо­логії Рочестерського університету і провідний дослідник ­тео­рії самовизначення, вивчав феномен внутрішньої ­мо­тивації — спроможність людини робити щось без зовнішніх спонукань і матеріальних заохочень. Відповідно до його тео­рії, є три базові умови розвитку такої мотивації — це відчуття компетентності (власної здатності щось виконати і зробити це добре), відчуття самодетермінації (можливості чинити вплив на процеси, самостійно приймати рішення) та наявність значущих стосунків (коли навколо є люди, які можуть підтримати, поціновувати, а якщо критикуватимуть, то лише конструктивно). Отже, щоб допомогти дитині повірити в себе, варто лише стимулювати її самостійність, розвивати компетентність і створювати ситуації успіху.

Сьогодні, на жаль, в українських школах ще панують радянські пережитки, які значно підривають віру дитини в себе. Нині уряд намагається вносити певні зміни в навчальний процес, зокрема Міністерство освіти і науки України заборонило в початковій школі правити помилки червоним кольором та знижувати оцінки через виправлення чи поганий почерк, що змушує дитину почуватися некомпетентною. Таким чином вималювалась тенденція, що твоя помилка — це не досвід, на якому можна вчитися і робити певні висновки, а вирок, який свідчить про твою недолугість і безпорадність. Оголошення оцінок на широкий загал, порівняння учнів між собою — все це призводить до того, що в них не задовольняється базова потреба в компетентності.

Згадаймо, скільки разів замість того, щоб дати дитині самій зав’язати шнурки, ми самі починаємо це робити? Простежте, як ви поводитеся, коли дитині не вдається виконати якусь операцію правильно? Вона по-своєму склала пірамідки, а дорослий підходить і каже: «Це не так, дивись, як правильно». Адже спочатку варто похвалити за добре виконану роботу, а потім показати, як можна зробити інакше. Тоді це буде не досвід помилок, а досвід набуття компетентностей. Якщо ви говорите з дітьми про те, що не вдалося, то одночасно слід обов’язково зазначити, що успішно виконано. У жодному разі не можна послуговуватися виразами на кшталт: «Як можна бути таким тупим?», «Василь уже виконав, а ти досі сидиш...» і подібними. Це підриває впевненість дитини в собі.

Наприклад, у фінській школі учням узагалі не повідомляють оцінок публічно, оскільки це конфіденційна справа дітей і батьків. Оцінки вони отримують у закритому конверті, кожна з яких обґрунтована (що вдалося, що — ні, а над чим ще слід попрацювати). Процес оцінювання набутих знань і компетентностей завжди здійснюється за допомогою аналізу попередніх результатів. За такої системи дитина відчуває своє зростання. До того ж немає однакових завдань для всього класу, а кожен отримує індивідуальне — це ще одна особливість фінської школи. Якщо учень не справився, йому дають інше — нижчого рівня складності, і в разі успіху та набуття навичок, переводять на вищий щабель. У такий спосіб дитина відчуває, що вона може долати труднощі.

Як забезпечити психологічну відновлюваність

вгору

Можна виокремити серед базових потреб ще одну — потреба в аутентичності. Вона полягає в тому, щоб бути самим собою, відчувати себе та розуміти індивідуальні особливості. Задля її задоволення, слід дозволяти всі почуття, вчити бачити поза чорним та білим, а також допомагати здобувати досвід на власних вчинках.

Багато хто з батьків замість того, щоб дослухатися до дітей, спробувати відчути їхній настрій і поцікавитись, що їм подобається — намагаються змусити їх робити та розвиватися так, як вважають за потрібне вони, дорослі. Звісно, що вони керуються бажанням кращого для своїх чад, але що відбувається насправді? Навпаки, деякі намагаються втілити свої нездійсненні мрії у власних дітях. Якщо мама прагнула стати балериною, то старається спонукати до цього свою дитину, змушує її робити те, що не завжди їй до вподоби. Батьки, які зазнали в школі булінгу (цькування), вчать своїх дітей бути агресивними, аби вміти давати відсіч. Час­то вони надають перевагу саме «жорстоким» видам спорту, попри те, що дитина може бути дуже чутливою, і зовсім не прагне вчитися бойових мистецтв. Власне, тут батьківська мудрість полягає в тому, щоб розвивати в дитині певні якості, не ламаючи її і не змушуючи робити те, що для неї не є природнім. Адже всі ми різні — хтось повільний, хтось швидший, а хтось чутливіший. Безсумнівно, що шляхом примусу неможливо належно розвинути індивідуальні здібності, якими ми наділені від природи.

Як розвинути опірність до психологічного тиску та незалежність від думки інших

вгору

Піклуватися про потребу в особистому просторі — основ­на порада психотерапевта, зокрема дозувати вимогливість (немає сенсу забороняти те, що може бути порушене), схвалювати дискусії та суперечки (давати мож­ливість для висловлення своєї думки та бажань), пова­жати право на власні рішення та стимулювати відповідальність за них.

Одне з головних завдань батьків — створити прос­тір, у якому дитині було б безпечно розповідати про наболіле. Якщо вона розповіла про свій поганий вчинок, ви найбільше її підтримаєте, коли скажете, що так само помилялись. Дитина має усвідомити, що вчинене можна виправити. У разі, якщо несхвальна поведінка буде повторюватися, лише тоді домовтеся про систему покарань на майбутнє. Проте якщо вона сама зізналася у вчиненому, карати її не варто. Натомість краще дізнатись, як вона почувається, дати їй кілька порад, що треба робити, щоб надалі такого не траплялося. Треба допомогти їй скласти потрібний алгоритм — до кого звертатися, що вчинити, як зарадити цій ситуації. Часто діти поводяться чемно тільки через страх бути покараними, а не через усвідомлення, що це не доб­ре. Покарання не може бути самоціллю, адже метою є допомогти дитині зробити відповідні висновки, змінитися, діяти в інший спосіб та приймати виважені рішення. Крім того, дитина обов’язково має знати, що з будь-яких ситуацій завжди знайдеться кілька виходів.

Також не варто забороняти дітям природні почуття. У нашому суспільстві не­гласно для чоловіків накладено табу на сльози, а для жінок — на агресію. Адже плакати або проявляти агресію — це такі самі природні почуття, як і радіти. Вони не залежать від статі, їх не можна цілковито викреслити, бо це заборона на автентичність. Не­змога виражати певні емоції асоційована із психологічними та психосоматичними проблемами в майбутньому. Батьки повинні допомогти дитині навчитися безпечно і в прийнятний спосіб висловлювати своє роздратування чи злість, а діти мають отримати досвід взаємодії зі злою чи роздратованою людиною. Розуміючи при цьому, що коли хтось сердиться, то можна зробити кілька кроків назад і дати можливість їй заспокоїтися. Якщо ж забороняти дитині виявляти агресію, то це може перейти в самоагресію.

Дозуючи вимогливість, ми визнаємо потребу дитини в особистому просторі, а встановлюючи межі, з віком має­мо обов’язково їх розширювати. Немає сенсу не дозволяти речі, які дитина все одно намагатиметься робити, оскільки в такий спосіб ми лише провокуємо її на порушення заборон. Краще відкрито обговорити ситуацію, що склалася, пояснити своє ставлення, спрогнозувати можливі наслідки, навчити заходів безпеки, розповісти реальні історії з життя чи продемонструвати наочні приклади.

Як сприяти розвитку конструктивних стратегій взаємодії з ровесниками та дорослими

вгору

Ще одна базова психологічна потреба — це потреба в реа­лістичних межах і самоконтролі. Саме її задоволення стиму­лює розвиток таких рис, як відповідальність і повага до інших, уміння співпрацювати в колективі та брати на себе певні зобов­’я­­­зання. Основна система дій, яка уможливлює її формування — це доброзичливе, але ствердне окреслення межі дозволеного, стимулювання до різних стратегій взаємо­дії та допомога зрозуміти поведінку і почуття іншого.

Задля того, щоб розвинути навички ефективної взаємо­дії зі сторонніми людьми та навчитися розв’язувати конф­ліктні ситуації, слід учити дитину шукати компроміси, ­опановувати власні емоції та вміти пробачати. Уміння розуміти та прощати як собі, так й іншим — одна із важливих життєвих навичок. Власне, обидва ці вміння взаємопов’язані. Не можна вибачити ні собі, ні комусь, якщо ти не розумієш причин та мотивації вчинку. Емоційна грамотність або емоційний інтелект — це здатність, яка розвивається так само, як і, приміром, навичка читати. Чим більше тобі пояснюють, що відчувають інші, чим більше наводять прикладів, чим уважніше ти намагаєшся прочитати емоції та пере­живання — тим краще нам це вдається.

Важливо розуміти, що контролювати себе та вчасно вміти зупинитись у неприйнятній поведінці дитина може навчитись, лише розуміючи, чому вона так діє, як це впливає на інших людей і до яких наслідків може призвести.

Підготувала Ірина Наумець

Поделиться с друзьями:

Партнеры