Тривожні розлади у дорослих:
лікування в умовах первинної медичної допомоги

Тривожні розлади і симптоми тривоги є поширеними та обтяжливими станами, які нерідко залишаються нерозпізнаними, хоча саме первинна ланка медицини є основним місцем звернення пацієнтів по допомогу. Пропонуємо до вашої уваги основні положення огляду R. L. Shepardson et al. «Treatment of anxiety for adults in primary care settings: a review» (JAMA Intern Med, 2026; 186 (7): 878–889), присвяченого доступним та ефективним підходам до поведінкової й фармакологічної терапії осіб із тривожними розладами в умовах первинної медичної допомоги.

Тривожні розлади (ТР), що охоплюють генералізований тривожний розлад (ГТР), панічний розлад (ПР), агорафобію, соціальний тривожний розлад (СТР) і специфічну фобію, є найпоширенішою групою психічних порушень. Також часто зустрічаються субпорогові симптоми тривоги, які мають клінічне значення, але не відповідають діагностичним критеріям ТР; зокрема, надмірне занепокоєння протягом трьох місяців не відповідає мінімальній тривалості в шість місяців, необхідній для діагностування ГТР (Volz etal., 2022). ТР можуть призводити до функціональних порушень, зниження якості життя, збільшення навантаження на систему охорони здоров’я та підвищення ризику суїцидальних думок і спроб (Horenstein etal., 2020; Bentley etal., 2016).

Заклади первинної медичної допомоги є ключовим середовищем для виявлення та лікування пацієнтів із ТР. Однак попри частіші звернення до лікарів первинної ланки, ніж до спеціалізованих служб психічного здоров’я, правильний діагноз встановлюють менш ніж у половині випадків. Виявлення ТР ускладнюють обмежений час консультації, соматичні прояви та коморбідність тривоги. Як наслідок, недостатня кількість пацієнтів із ТР отримують адекватну поведінкову терапію або фармакологічне лікування (Jetty etal., 2021; Stein etal., 2011).

Методи

вгору

В огляді R. L. Shepardson etal. (2026) оновлено й розширено дані попередніх систематичних метааналізів з урахуванням нових рекомендацій Робочої групи експертів США із профілактичних послуг (USPSTF). Автори узагальнили доказові підходи до скринінгу, діагностики й поведінкової та фармакологічної терапії дорослих із ТР і субпороговими симптомами в умовах первинної медичної допомоги. Пошук публікацій і клінічних настанов за 2005–2025 рр. проведено в базі даних PubMed із додатковим аналізом ­джерел зі списків літератури включених статей, якісних описових оглядів і рандомізованих клінічних дослі­джень (РКД).

Епідеміологія

вгору

ТР часто поєднуються з іншими психічними та соматичними станами. Поширеність будь-якого ТР упродовж життя вища серед жінок (40,4 %), ніж серед чоловіків (26,4 %) і нижча серед осіб віком ≥ 65 років (Kessler etal., 2017). З-поміж пацієнтів первинної медичної допомоги із ТР 57 % мають щонайменше поєднання цих станів, майже дві третини — великий депресивний розлад (ВДР), а частота коморбідних порушень, зумовлених вживанням психоактивних речовин (ПАР), залежно від діагнозу може сягати 50 % (Sherbourne etal., 2010; Lai etal., 2015). ТР також часто поєднуються із хронічним болем (50,4 %), серцево-судинними хворобами (32,5–53,1 %), бронхіальною астмою (11,8–51,5 %), хронічними обструктивними захворюваннями легень (16–30 %), ревматоїдним артритом (25,9–58 %), захворюваннями шлунково-кишкового тракту (28 %) та онкологічною патологією (6,5–30 %) (Romanazzo etal., 2022). Субклінічні прояви тривоги, що також поширені серед пацієнтів первинної медичної допомоги, асоційовані з функціональними порушеннями та підвищують ризик подальшого розвитку ТР (Karsten etal., 2011).

Клінічні прояви

вгору

ТР характеризуються когнітивними (занепокоєння, страх), поведінковими (уникнення) та фізіологічними (тремтіння, м’язове напруження) симптомами; їх диференціація ґрунтується переважно на характері ситуацій, що провокують тривогу або страх (APA, 2022). ГТР проявляється надмірним неконтрольованим занепокоєнням, що охоплює різні сфери життя; при ПР домінує страх повторних панічних атак та їхніх фізичних, соціальних або психічних наслідків. Для агорафобії характерний страх певних місць або ситуацій поза межами дому, зокрема замкнених просторів, натовпу чи громадського транспорту; при СТР тривога виникає переважно в соціальних ситуаціях, тоді як специфічна фобія проявляється інтенсивним страхом конкретного об’єкта або ситуації, наприклад висоти чи ін’єкцій (APA, 2022).

Оцінювання та діагностика

вгору

Оцінювання стану пацієнта із підозрою на ТР передбачає поєднання самооцінювання симптомів, клінічної бесіди, фізикального обстеження та, за потреби, лабораторної діагностики.

Скринінг

USPSTF рекомендує проводити скринінг симптомів тривоги серед дорослих пацієнтів первинної медичної допомоги віком до 64 років включно, зокрема вагітних і жінок у післяпологовому періоді (рівень рекомендації B); доказів для рекомендації щодо скринінгу осіб старшого віку наразі недостатньо (Barry etal., 2023).

Двопунктовий опитувальник для самооцінювання ГТР (GAD-2) є ефективним інструментом первинного скринінгу (Aktürk etal., 2025). Пацієнтів із результатом > 3 балів слід додатково обстежувати за допомогою діагностичної бесіди та валідованої шкали тяжкості симптомів. Для подальшого оцінювання осіб із позитивним результатом за GAD-2 може застосовуватися GAD-7–7-пунктова шкала самооцінювання, яка продемонструвала належні психометричні характеристики в умовах первинної медичної допомоги (Spitzer etal., 2006; Kroenke etal., 2007).

У пацієнтів зі скаргами на тривогу або позитивним результатом валідованого скринінгу слід оцінити характер, частоту, інтенсивність і тривалість симптомів, порушення функціонування (в родині, соціумі та професійній сфері), а також фактори схильності (як-от сімейний анамнез), провокувальні (нещодавні стресові події) та підтримувальні чинники (зокрема особливості сну та вживання ПАР). З огляду на коморбідність тривоги із депресією та біполярним афективним розладом необхідно оцінювати також настрій. Для визначення ризику важливо визначати наявність суїцидальних думок, намірів, планів та попередніх спроб із подальшим спостереженням за потреби (Spoorthy etal. 2019; Bentley etal., 2016).

У закладах первинної медичної допомоги особам із ТР нерідко встановлюють неспецифічний діагноз «тривожний розлад, неуточнений» замість конкретного діагнозу, наприклад ГТР (Barrera etal., 2014). Оскільки такі пацієн­ти рідше отримують лікування із приводу психічних розладів, перевагу, наскільки можливо, слід надавати діагностичній специфічності відповідно до класифікації ТР (Barrera etal., 2014).

Диференціальна діагностика має передбачати розмежування різних ТР та інших психічних станів, як-от:

• розлад адаптації;
• порушення настрою;
• посттравматичний стресовий розлад (ПТСР);
• обсесивно-компульсивний розлад (ОКР).

Водночас сама лише наявність тривоги не свідчить про патологію, оскільки є універсальним і, за певних обставин, адаптивним проявом людського досвіду. Від непатологічної, тимчасової та пропорційної життєвим стресорам тривоги ТР відрізняються насамперед стійкістю симптомів, рівнем дистресу та функціональних порушень.

Субклінічні прояви, що зберігаються протягом кількох тижнів або місяців, потребують спостереження, оскільки можуть порушувати функціонування та прогресувати до ТР, що підлягає діагностуванню (Fehm etal., 2008; Karsten etal., 2011). Розлад адаптації характеризується наявністю симптомів протягом трьох місяців після конкретної стресової події. Для депресії, на відміну від ГТР, характерні знижений настрій (смуток, безнадія) або втрата інтересу / здатності отримувати задоволення, не пов’язані зі страхом; для манії — стійко підвищений або дратівливий настрій, зокрема прискорення мислення та зниження потреби у сні. Для ПТСР визначальними є травматична подія, що загрожувала життю або безпеці, пов’язані з нею симптоми (наприклад, повторне переживання травми) та їх виникнення у часовому зв’язку із подією і подальшим збереженням понад один місяць. ОКР характеризується стійкими нав’язливими небажаними думками та/або потребою у повторюваних поведінкових чи ментальних проявах. Попри можливі вагання лікарів первинної ланки щодо встановлення психіатричного діа­гнозу, пацієнти сприймають його як корисний і такий, що мотивує до лікування (Archer etal., 2021).

Під час диференціальної діагностики також слід враховувати соматичні захворювання. Наприклад, тривожність під час фібриляції передсердь може бути безпосереднім проявом аритмії, та основним підходом при цьому є корекція порушення ритму. Водночас соматична хвороба не виключає наявності ТР, якщо тривожність не можна повністю з нею пов’язати. Так, при феохромоцитомі тривожність буває безпосереднім наслідком наявності пухлини або ж виникає у зв’язку з переживаннями щодо прогнозу після встановлення діагнозу (Alguire etal., 2018). В обох випадках необхідне лікування основного захворювання, проте в першому воно може усунути тривожність, тоді як у другому доцільним є додатковий цілеспрямований вплив на прояви тривожної симптоматики.

Тривожність або симптоми, що її імітують, можуть спричиняти також окремі лікарські засоби, зокрема кортикостероїди, симпатоміметики та стимулятори, внаслідок побічних ефектів або медикаментозних взаємодій. Тому важливими є ретельний аналіз фармакотерапії та її узго­дження для виявлення потенційних причин симптомів.

Фізикальне обстеження

Пацієнти можуть пред’являти соматичні скарги — біль у грудях, серцебиття, тахікардію чи задишку, не пов’язуючи їх із тривогою. Оскільки такі симптоми характерні не лише для ТР, після збору анамнезу доцільне фізикальне обстеження для виключення соматичних причин.

Тривожність або подібні до неї симптоми можуть спричиняти захворювання серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем, розлади, пов’язані з уживанням ПАР, а також онкопатології (Helsley etal., 2008; Jayanti etal., 2023). Так, біль у грудях, навіть за підозри на тривожне похо­дження, потребує відповідного оцінювання анамнезу, фізикального та інструментального обстеження для виключення хвороб серця. При поєднанні тривожності, непереносимості спеки й тахікардії доцільними можуть бути перевірка рефлексів і пальпація щитоподібної залози для виявлення можливого гіпертиреозу. Двобічні взаємозв’язки тривожності й соматичних захворювань, за яких кожен із цих станів може підвищувати ризик іншого та взаємно підтримувати симптоматику, описані J. P. Aquin etal. (2017).

Лабораторні дослі­дження

Лабораторні дослі­дження або електрокардіографія можуть бути показані за підозри на соматичне захворювання, здатне спричиняти тривогу або імітувати її прояви. Зокрема, при тривожності, серцебитті, пітливості та непереносимості спеки доцільним може бути оцінювання функції щитоподібної залози для виключення гіпертиреозу, а за підозри на вживання ПАР — аналіз сечі на наркотичні речовини. У разі патологічних результатів або виявлення ознак певного захворювання необхідні подальше діагностичне обстеження та лікування відповідної патології.

Підходи до лікування

вгору

Для пацієнтів із ТР на первинній ланці медичної допомоги доступний широкий спектр доказово обґрунтованих поведінкових і фармакологічних втручань. При виборі терапії слід насамперед враховувати вподобання пацієнта, оскільки ефективність значною мірою залежить від готовності дотримуватися обраного лікування. Спільне прийняття рішень і врахування побажань пацієнта асоційовані з вищою задоволеністю, кращою прихильністю та результатами лікування (Lindhiem etal., 2014). За субклінічних проявів і тривоги, пов’язаної з розладом адаптації, перевагу надають самодопомозі та поведінковим втручанням через недостатність доказів ефективності фармакотерапії (Shepardson etal., 2026).

Психоосвіта

Важливо надавати пацієнтам базову інформацію про тривогу як поширений і, певною мірою, адаптивний досвід, пояснювати механізм реакції «бий або тікай», взаємозв’язок думок, емоцій і поведінки та наголошувати, що метою лікування не є повне усунення тривоги. Доцільно також пояснювати особливості конкретного діагнозу, типові симптоми та високу піддатливість ТР до лікування.

Пацієнти високо цінують думку й рекомендації лікарів первинної ланки, тому цілеспрямоване заохочення до самодопомоги або лікування може посилювати мотивацію (Parker etal., 2020). Корисними стратегіями є самоспостереження для виявлення тригерів, релаксаційні та майндфулнес-вправи, а також робота із тривожними думками; натомість слід підтримувати відмову від неадаптивних стратегій, зокрема вживання ПАР та уникнення. Ефективність самоспостереження, релаксації, майндфулнес-практик і когнітивної терапії підтвер­джено даними дослі­джень (Blanck etal., 2018; Hofmann etal., 2013). Результати дослі­дження за участю пацієнтів і фахівців, у якому застосовувався метод Дельфі (експертне оцінювання та прогнозування з анонімними опитуваннями для досягнення узго­дженої думки групи фахівців) засвідчили, що такі доказово обґрунтовані стратегії є доступними й ефективними для самостійного застосування (Morgan etal., 2016).

У разі субпорогових або легких симптомів, а також за ситуаційно зумовленої тривоги може бути достатньо самодопомоги (Donker etal., 2009). За тяжкої симптоматики або суїцидального наміру показане скерування до фахівців із психічного здоров’я — у межах первинної допомоги, якщо така можливість доступна, до спеціалізованої служби або, у кризовій ситуації, до відділення невідкладної допомоги.

Поведінкова терапія

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) є методом першої лінії серед поведінкових втручань при ТР. Вона спрямована на зміну дезадаптивних поведінкових моделей, зокрема на уникнення ситуацій, що провокують тривогу, та таких когнітивних патернів, як негативна інтерпретація неоднозначних ситуацій, які формують і підтримують ТР (Trent, Storch, 2024). КПТ має структурований, орієнтований на набуття навичок характер і поєднує психоосвіту із навчанням розпізнавання та корекції неадаптивних моделей мислення й поведінки.

Метааналізи даних РКД свідчать, що повний курс КПТ — зазвичай 10–16 сеансів по 50 хв — ефективно та стійко зменшує прояви тривоги порівняно із контрольними втручаннями, причому ефект зберігається під час тривалого спостереження (Carpenter etal., 2018; van Dis etal., 2020). Короткі курси КПТ (6–8 сеансів по 30 хв), які проводять інтегровані фахівці з психічного здоров’я на рівні первинної допомоги, також є ефективними й забезпечують стійкий результат, зіставний із тривалішим лікуванням (Shepardson etal., 2018; Seekles etal., 2013).

Ефективними також є терапія на основі прийняття, спрямована на усвідомлення емоційного досвіду задля реалізації власних цінностей попри симптоми, та майндфулнес-техніки, що передбачають неупере­джене сприйняття теперішнього моменту (Haller etal., 2021; Hofmann, Gómez, 2017). Обмеженнями поведінкової терапії можуть бути недостатня доступність фахівців, часові витрати та вартість.

Через обмежений час консультацій і недостатню спеціальну підготовку більшість лікарів первинної ланки не проводять повноцінну КПТ самостійно, а скеровують пацієнтів до інтегрованих фахівців або спеціалізованих служб психічного здоров’я. Корисними можуть бути й ресурси самодопомоги на основі КПТ. Цифрові втручання, зокрема психотерапія через інтернет, та засоби самодопомоги, як-от бібліотерапія, із супроводом фахівця або без нього, зменшують тривожність порівняно зі звичайною допомогою або очікуванням лікування, особливо при ПР, СТР та ГТР (Pauley etal., 2023; Haug etal., 2012). Мобільні застосунки, особливо на основі КПТ, також ефективні порівняно із неактивним контролем, плацебо або стандартною допомогою (Linardon etal., 2024).

Інтегрована поведінкова допомога

За наявності відповідних ресурсів доцільно застосовувати модель інтегрованої поведінкової допомоги на первинній ланці (Primary Care Behavioral Health, PCBH). В її межах консультант із поведінкового здоров’я здійснює цільові втручання, зазвичай із використанням методів КПТ, зокрема релаксаційного тренування та когнітивної реструктуризації (Reiter etal., 2018). Описана модель допомоги асоційована із коротшим часом очікування, більшою залученістю до лікування та кращими показниками психічного здоров’я (Possemato etal., 2018; Hostutler etal., 2025). Клінічно значуще покращення стану пацієнта можливе вже після 1–2 сеансів, хоча швидкість відповіді на лікування є індивідуальною (Bryan etal., 2009).

У моделі спільного ведення (Collaborative Care Mana­gement, CoCM) лікар первинної ланки призначає психо­тропну терапію за консультативної підтримки психіатрів, тоді як координатори догляду (наприклад, медичні сестри або соціальні працівники) відстежують симптоми та забезпечують короткі поведінкові втручання. У пацієнтів із ТР CoCM сприяє виразнішому зменшенню проявів тривоги порівняно зі стандартною первинною допомогою, особливо при ПР (Muntingh etal., 2016).

Фармакотерапія

При виборі фармакотерапії слід враховувати частоту й характер симптомів: за регулярних проявів доцільна щоденна терапія, зокрема селективними інгібіторами зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), тоді як при інтермітивній симптоматиці за потреби можуть застосовуватися короткодіючі препарати. Як модель фармакологічного підходу R. L. Shepardson etal. (2026) розглядають ГТР — найпоширеніший серед пацієнтів первинної ланки медичної допомоги та осіб із соматичними захворюваннями (Kroenke etal., 2007; Romanazzo etal., 2022).

Генералізований тривожний розлад. При ГТР препаратами першої лінії є СІЗЗС та селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну й норадреналіну (СІЗЗСН), ефективність яких підтвер­джено численними РКД і метааналізами (Kong etal., 2020; Gosmann etal., 2021). Управління із контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів США (FDA) схвалило для лікування ГТР есциталопрам, пароксетин, дулоксетин і венлафаксин; ефективність сертраліну й флуоксетину продемонстровано в метааналізах даних РКД, хоч ці препарати й не мають відповідного схвалення FDA (Slee etal., 2019). У настановах професійних організацій рекомендовано СІЗЗС або СІЗЗСН як терапію першої лінії (NICE, 2019; Bandelow etal., 2023). Загалом ці препарати добре переносяться; потенційні побічні ефекти (ПЕ) включають головний біль, нудоту, безсоння, сонливість, сексуальну дисфункцію та підвищений ризик кровотеч, причому найчастіше вони виникають на початку лікування, а деякі, зокрема нудота, зменшуються протягом декількох тижнів (Gosmann etal., 2023; Kelly etal., 2008). Клінічне поліпшення зазвичай починається не раніше ніж через два тижні, а максимального ефекту можна очікувати протягом трьох місяців; відповідь у перші 2–4 тижні може прогнозувати подальшу ефективність (Baldwin etal., 2009).

При ухваленні рішення про призначення СІЗЗС або СІЗЗСН передусім необхідно враховувати уподобання йможливості пацієнта, зокрема готовність до медикаментозного лікування і доступність психотерапії, а також оцінювати вартість, зручність терапії та співвідношення користі й ризиків.

Для повноцінного аналізу ефекту може знадобитися кілька місяців. Після початку лікування відповідь оцінюють щонайменше через 4–6 тижнів застосування препарату в певній дозі; за потреби дозу титрують із подальшим 4–6-тижневим періодом спостереження. Динаміку симптомів доцільно контролювати за допомогою GAD-7 та клінічного інтерв’ю.

R. L. Shepardson etal. (2026) рекомендують підвищувати дозу щонайменше до помірного рівня, перш ніж визнавати препарат неефективним, за винятком розвитку ПЕ або погіршення стану. Початкова доза й темп титрації мають забезпечувати баланс між своєчасним контролем симптомів і мінімізацією ПЕ, до яких пацієнти із тривожністю можуть бути особливо чутливими. Припинення антидепресивної терапії пов’язане із ризиком рецидиву, тому її завершення до одного року зазвичай недоцільне, крім випадків, коли ПЕ або інші обставини, зокрема вартість чи лікарські взаємодії, потребують ранньої відміни або заміни препарату (Batelaan etal., 2017).

За недостатньої ефективності терапії першої лінії часто доцільна заміна на інший СІЗЗС або СІЗЗСН. Додавання короткодіючих препаратів, як-от гідроксизин або бензодіазепіни, може забезпечити швидше полегшення симптомів або бути тимчасовим лікуванням до початку психотерапії чи настання її ефекту (Bandelow etal., 2023; Katzman etal., 2014). Водночас через значний ризик ПЕ, особливо при тривалому застосуванні, бензодіазепіни слід використовувати лише короткочасно та за неефективності менш ризикованих альтернатив, зокрема гідроксизину. Короткодіючі препарати потребують особливої обережності в осіб старшого віку, оскільки бензодіазепіни, гідроксизин і прегабалін не рекомендовані для цієї вікової групи (Bandelow etal., 2015).

Інші тривожні розлади. За інших ТР можуть бути доцільними відмінні терапевтичні стратегії. У таблиці наведено препарати, схвалені FDA для лікування СТР та ПР, а також ТР загалом. СІЗЗС і СІЗЗСН ефективні при СТР, однак за рідкісних ситуацій, що провокують симптоми, щоденна терапія може бути обтяжливішою, ніж застосування за потреби пропранололу або бензодіазепіну. ПР і специфічні фобії зазвичай мають епізодичний або тригерний характер, тому короткодіючі засоби, зокрема гідроксизин, прегабалін чи пропранолол, також бувають ефективними (Generoso etal., 2017; Steenen etal., 2016). Препарати короткої дії у разі потреби доцільно розглядати за виразних симптомів, коли необхідний швидкий контроль, або як тимчасову терапію до початку дії щоденного препарату (Katzman etal., 2014; APA, 2009).

Загальний алгоритм лікування пацієнтів із ТР представлений на рисунку.

Комбіноване лікування

Поєднання поведінкової терапії та фармакологічного лікування може забезпечувати кращі результати, ніж монотерапія, але доказові дані залишаються неоднозначними. При виборі комбінованого лікування слід враховувати вподобання пацієнта, індивідуальні характеристики, зокрема вік, потенційні ПЕ і попередній досвід терапії; окремі дані свідчать про його користь у пацієнтів, які не відповіли на монотерапію (Bandelow etal., 2015; Tolin etal., 2017).

Обираючи між комбінованою стратегією та монотерапією, клініцист має враховувати не лише ефективність, а й часові витрати на поведінкове втручання, швидкість зменшення симптомів і стійкість ефекту. Докази на користь комбінованого підходу переконливіші для ПР і ГТР, ніж для інших ТР, а також у разі поєднання поведінкової терапії з антидепресантами, але не іншими ліками (Bandelow etal., 2015; Tolin etal., 2017).

Прогноз

За відсутності лікування ГТР і СТР мають хронічний, персистувальний перебіг; протягом 2–5 років повного одужання досягають лише 40 % пацієнтів (Beard etal., 2010; Rodriguez etal., 2006). Водночас серед осіб із ТР, які в умовах первинної допомоги отримували обраний ними метод лікування — КПТ, фармакотерапію або їх поєднання, — частота відповіді на лікування (зменшення симптомів на > 50 % від вихідного рівня) становила 64 % порівняно із 45 % за стандартного лікування, а через один рік ремісії досягали 51 та 33 % відповідно (Roy-Byrne etal., 2010). За відсутності відповіді на лікування, тяжких проявів або потреби в додатковій спеціалізованій допомозі показане скерування до психіатра для подальшого обстеження та лікування.

Обмеження

R. L. Shepardson etal. (2026) зазначають, що, попри аналіз актуальних доказів, огляд не є систематичним. Доказова база має низку обмежень: більшість дослі­джень зосере­джена на окремих ТР, а в понад половині випробувань ефективності поведінкової терапії використовували контрольні групи зі списку очікування, а не активне порівняльне лікування (Shepardson etal., 2018; Patterson etal., 2016). Огляд також не охоплював усі можливі підходи, зокрема комплементарну й альтернативну медицину та нові методи з обмеженою доказовою базою, малодоступні в умовах первинної медичної допомоги.

Висновки

вгору

Лікарі первинної медичної допомоги відіграють ключову роль у веденні пацієнтів із ТР та симптомами тривоги, а доказові поведінкові й фармакологічні підходи є ефективними та придатними для цього рівня допомоги. Ширше впрова­дження універсального скринінгу відповідно до рекомендацій USPSTF може покращити виявлення ТР і, відповідно, доступ пацієнтів до лікування.

Клініцистам важливо розпізнавати типові прояви тривоги та своєчасно диференціювати ТР від інших психічних і соматичних станів. Скерування пацієнтів до фахівців із психічного здоров’я для проведення короткотривалої або повноцінної КПТ та призначення фармакотерапії першої лінії в межах моделі спільного ведення можуть сприяти ефективнішому контролю симптомів розладу.

Підготувала Наталія Савельєва-Кулик