Відчайдушні прерафаеліти:
Данте Россетті й Елізабет Сіддал

Габріель Россетті

Творчість художників-прерафаелітів — одна з найяскравіших сторінок британського живопису. Але братство молодих митців увійшло в історію не лише своїми новаторськими картинами, а й екстраординарною поведінкою. Їхній богемний спосіб життя, пристрасні темпераменти, романи з натурницями, адюльтери та неймовірні вчинки, на які вони йшли заради творчості, видаються дивними навіть у наш час. Та за зовнішніми, показними деталями біографій прерафаелітів приховувалися також і їхні внутрішні драми — депресії, наркоманія, розлади сну і харчової поведінки, суїцидальні настрої тощо. За приклад може слугувати історія лідера братства Данте Габріеля Россетті та його музи, коханки і також мисткині Елізабет Сіддал.

Ім’я та характер

У жилах художника — італійська кров. Його батько, Габріеле Паскуале Джузеппе Россетті (1785–1854), ­першу половину життя мешкав у рідній Італії, пройшовши шлях від сина коваля до хранителя відділу скульптури Неаполітанського музею. Він був енергійним, запальним, ­писав вірші та належав до таємного гуртка карбонаріїв. За революційну діяльність Габріеле засудили до страти, але йому вдалося втекти і, переодягнувшись у форму англійського офіцера, дістатися Мальти, а пізніше — Британії. Пізніше він влаштувався викладачем італійської мови до Королівського коледжу Лондона й одружився.

Обраницею Россетті стала напівіталійка Френсіс Мері Лавінія Полідорі (1800–1886). Її батько був перекладачем і поетом, а брат, Джон Полідорі, — особистим лікарем лорда Байрона, основоположником літератури про вампірів і самогубцем, який отруївся у віці 25 років. Френсіс, освічена й вольова дівчина, відзначалася урівно­важеним, прагматичним характером, глибокою релігійністю і стала відданою дружиною своєму ­темпераментному чоловікові.

Габріеле Россетті був палким шанувальником італійського поета доби Відродження Данте Аліг’єрі й уклав детальні коментарі до його «Божественної комедії». Тому його первісток, народжений 12 травня 1828 р., отримав ім’я Габріель Чарльз Данте на честь батькового кумира. Загалом упродовж чотирьох років сім’я поповнилася ­чотирма дітьми, і кожен із них був по-своєму ­обдарованим.

Так, найстарша донька Марія Франческа стала лінгвістом, викладачем; молодша Крістіна Джорджина прославилася як поетеса; а менший син Вільям Майкл мав виняткове відчуття смаку і реалізувався як мистецький критик.

Але з-поміж них найбільше вирізнявся Данте ­Россетті. На ­думку культуролога Аліни Ніконової, ім’я, дане при ­народженні, багато в чому визначило його життєвий шлях. Уже з дитинства він відчував свою винятковість, виявляв творчі здібності та мріяв про славу. Зокрема, вже у 5 років хлопчик написав свій перший вірш, у 13 — створив ­драматичну повість, а ще за два роки дідусь видав його книжечку під назвою «Сер Г’ю Чапля». Багато ­читав і малював ілюстрації до поем Гомера, а також до віршів своєї сестри Крістіни.

Батьки схвалювали й заохочували дитячі таланти, у родині панувала мистецька атмосфера, розмовляли одночасно кількома мовами. Але із середини 1840-х років батько почав тяжко хворіти, слабував на очі, також у ­нього підозрювали туберкульоз. Він залишив посаду й перебував у тяжкій депресії. Це призвело до ­погіршення матеріального становища сім’ї, яка опинилася фактично на межі зубожіння. Однак, попри це, всі нащадки ­змогли отримати гідну освіту, хоча й не всі скористалися наданою можливістю уповні. Наприклад, Вільям Майкл із 16 років пішов працювати податківцем, а Марія влашту­валася гувернанткою.

Данте ж, який успадкував гарячий італійський темперамент, просто не міг усидіти на місці. Він був пристрасним, запальним, незалежним, швидко захоплювався ­чимось новим і так само швидко кидав розпочате. Впродовж 1836–1856 рр. хлопчина навчався в Королівському коледжі, у якому невимовно нудьгував і демонстрував украй низьку успішність.

Будинок за адресою Россетті Габріеле Россетті, батько Мати і сестри Россетті, 1855 Табличка на CheyneWalk, 16

У віці 13 років він умовив батька віддати його до художньої школи Генрі Сесса, де провів наступні чотири роки, але так її й не закінчив. 1845 р. юнак вступив до класу антич­ного мистецтва при Королівській академії мистецтв, але й там регулярно прогулював заняття. Жвавий за натурою, він не зносив суво­рої дисципліни й монотонних занять, типу копіювання давніх зразків. Згодом Данте ­кинув навчання і вирішив брати приватні уроки в молодого художника ­Форда Медокса Брауна, який став йому другом.

Саме в цей час Данте відчув свою приналежність до богеми. Він відпустив довге волосся, став одягатися ­недбало та поводитися виклично. За деякими біографічними даними, на кінець 1840-х припали й перші його експерименти із вживання наркотичних речовин. Юний митець, за спогадами сучасників, був непересічною особистістю, вирізнявся особливою принадністю, харизматичністю, мав природжений хист лідера. Із-поміж англійців він виділявся своєю італійською зовнішністю, володів незвичним тембром голосу й, виступаючи з власними віршами, завжди справляв на публіку глибоке враження.

Братство прерафаелітів

Якось Россетті побачив на виставці картину одного ­художника-початківця і вирішив розшукати її автора. Так зав’язалася його багаторічна дружба з Вільямом Голманом Гантом (1827–1910). Цікаво, що об’єднали їх не лише мистецькі задуми, а й депресивно-суїцидальні настрої. Зокрема, в одному з листів читаємо: «Ми з Гантом збира­ємось заснувати в колі наших знайомих Товариство взаєм­ного самогубства; за його статутом кожен член това­риства, якому остогидло життя, може будь-якої миті зверну­тися до побратима з проханням перерізати йому горло». На той момент їм було 20 і 21 рік відповідно.

Влітку 1848 року Гант познайомив друга з 19-річним ­студентом Академії мистецтв Джоном Евереттом Мілле (1829–1896), що й поклало початок Братству прера­фаелітів. Згодом до його лав вступили ще чотири члени, із-поміж яких був і брат Россетті Вільям Майкл як сек­ретар. Сам Россетті, котрий до того іменував себе тільки Габріель Чарльз, відтоді став підписуватися як Данте ­Габріель.

Молодики відкидали правила й умовності сучасної їм академічної малярської техніки, прагнули оживити її, створивши «нове і більш сміливе англійське мистецтво, яке змусило б людей мислити». Вони вважали, що живопис безповоротно деградує ще з часів художника Рафаеля Санті (1483–1520), тому орієнтувалися на зразки пізньої готики і раннього Відродження з властивою їм безпосередністю сприйняття природи та глибиною релігійного світовідчуття. Це й пояснює їхню назву: прерафаеліти — ті, що передували Рафаелю.

Особливістю творчої манери членів Братства стала максимальна конкретність образів, тонкі й чіткі мазки, майже фотографічна точність відтворення деталей, ­ретельне прописування навіть другорядних об’єктів на зад­ньому тлі, незвична для їхнього часу яскравість і насиченість. Кожен елемент своїх полотен вони зображували виключно з натури і на пленері, що нерідко межу­вало з крайнім перфекціонізмом. Приміром, Гант (якого побратими називали Маніяком), аби змалювати старо­завітного цапа-відбувайла (Біблійний вираз), спеціально вирушив до ­Па­лес­тини, де писав серед пісків справжнього цапа, аж доки тварина не померла від спеки.

Братство задумувалося як таємна організація, тому на своїх перших картинах художники ставили лише загадкові ініціали «P.R.B.» (Pre-Raphaelite Brotherhood). Але згодом Россетті мимоволі відкрив правду, і творчість прерафаелітів почали жваво обговорювати — загалом у негативному ключі, із закидами на архаїзм стилю, пістрявість, натуралізм у поєднанні з релігійними мотивами тощо. За молодих митців несподівано заступився відомий арт-критик Джон Раскін, який писав про них ­хвальні статті, усіляко сприяв популяризації їхнього доробку, підтримував матеріально, шукав покупців і фактично став їх покровителем.

Харизматичний Россетті завдяки своїй комунікабельності, товариськості, почуттю гумору та невичерпному ентузіазму став лідером Братства. Але його полотна не були такими технічно довершеними, як у колег. Він завжди малював імпульсивно, під владою емоцій, починав кілька робіт одночасно й нерідко не міг довести до ­завершення жодну. Як зауважують мистецтвознавці, його хвилювала не так натуралістична точність деталей та анато­мічна правдивість побудови фігур, як створення ліричного, екзальтованого антуражу. Він був ­переконаний, що найкращим джерелом і темою творчості є саме внут­рішній світ митця, а не довкілля. Тому його нерідко осуджу­вали за утрирувані пропорції, сплощений простір, а також за надумані сюжети й стилізацію під мініатюри середньовічних манускриптів. Данте завжди дуже ­болісно реагував на критику і з 1856 р. взагалі припинив виставляти свої картини на художніх виставках.

Багатогранний талант Россетті не вкладався у межі якогось одного жанру чи сфери діяльності. Окрім живопису, він ілюстрував та оформлював книги, проєктував рами, експериментував із нанесенням фресок і створенням вітражів, кілька років читав курс акварельного малюнка в Коледжі для робочих, у зрілому віці опанував фотографію. І при цьому ще й не полишав поезію.

Данте нерідко писав вірші до власних картин або навпаки. Тому його вірші сповнені яскравими зоровими образами, а картини — поетичною атмосферою. Чимало його творів (і письмових, і малярських) позначені дантів­ськими мотивами, зокрема, пошуками Беатріче — ідеальної жінки, музи і коханої.

І скрізь вона, на всіх його полотнах

Прерафаеліти ніколи не вдавалися до послуг професійних натурниць, шукаючи свіжі й оригінальні обличчя з-поміж простого люду на вулицях. Їхнє особисте життя було нерозривно пов’язане із творчістю: вони нерідко зако­хувались у своїх моделей і далі писали з них цілу низку картин, аж доки стосунки не уривалися. ­Особливо чітко це прослідковується в доробку Россетті, за яким можна хронологічно відтворити всі його романи.

Восени 1849 р. Волтер Деверелл, наближений до Братства художник, у пошуках натурниці для картини «Дванадцята ніч» звернув увагу на модистку з магазину капелюшків, яку вмовив позувати і познайомив зі своїми друзями. Пізніше Россетті розповідав, як, щойно побачивши цю рудоволосу дівчину, зрозумів, що його доля вирішена. Її звали Елізабет Елеанор Сіддал, вона народилася 1829 р. у сім’ї майстра столових приборів, але ­всупереч низькому походженню трималася з гідністю, уміла читати й писати, цікавилася поезією. Не полишаючи праці в крамниці, дівчина опісля погодилася позувати Джону Еверетту Мілле.

Автопортрет юного Данте Джон Еверетт Мілле. Офелія, 1852 Вільям Голман Гант

Картина «Офелія» відтворила сцену самогубства збоже­волілої героїні п’єси «Гамлет» і стала ­квінтесенцією всієї творчості прерафаелітів. Пейзаж Джона Мілле ретельно зобразив на пленері ще влітку, але саму Офелію ­довелося писати посеред зими. Під час роботи для досягнення максимальної реалістичності він змушував Елізабет годинами лежати у ванні з водою, яка підігрівалася ­знизу лампами.

Проте одного разу вони згасли, дівчина побоялася турбувати художника, перемерзла і незабаром злягла з тяжкою пневмонією. Вона ніколи не виділялася міцним здоров’ям, але все ж одужала та продовжила співпрацю з митцями, хоча після того випадку стала постійно ­хворіти.

«Це найпрекрасніше створіння, у якому благородність поєднується із чуттєвістю, відчуттям власної гідності та певною зверхністю», — писав про неї закоханий Россетті. Він прагнув, щоб Елізабет позувала тільки одному йому, і восени 1852 р. винайняв дім на Чатем-плейс, де оселився разом із нею. Так Сіддал стала його музою, коханкою й ученицею. Данте називав її Ліззі, голубка й Гуггумс, малював із неї сотні ескізів, але не поспішав афішувати їхні стосунки — надто ж рідним, які б не схвалили його вибір. І вона не нарікала на свій скандальний як для вікторіанських часів статус, жадібно навчалась у коханого, переймала від нього тонкощі малярської техніки й почала віршувати. Дівчина встигла створити лише 11 картин і близько 25 ескізів, котрі арт-критики ­називали жіночою подобою полотен Россетті. Але її доробок ­високо оцінив Джон Раскін, який призначив їй щомісячну стипендію та сприяв її участі в одній із виставок робіт прерафаелітів. Водночас її поезія була сповнена відчуттям безвиході, смутку, мотивами нещасного кохання та ранньої смерті.

Із 1854 р. в стосунках коханців почалося охолодження. Ліззі мала схильність до інтроспекції й меланхолії, часто хворіла, але жоден лікар, до якого вона зверталася, не брався встановити точний діагноз і не бачив сенсу в госпіталізації. Серед її симптомів були кашель, слабкість, виснаження і невизначений біль. Один із фахівців так окреслив її стан: «…легені якщо і вражені, то незначною мірою, а головна причина полягає в розумових здібностях, які довго лежали без ужитку, а останнім часом ­зазнали перенапруження». Хворій рекомендували зміну клімату та прописували як знеболювальний засіб лауданум (спиртовий розчин опію).

У листах до друзів Россетті висловлював сильне занепокоєння здоров’ям Сіддал, але одночасно й нарікав, що її недуга відволікає його від творчості та потребує ­чималих грошей. Спочатку він оселився разом із Ліззі в курортному Гастінгсі, а потім став відправляти її одну в санаторії або ж просто вивозити влітку із Лондона в довколишні села. За її відсутності художник почав ­шукати натхнення в інших жінках.

Однією з перших стала 19-річна Енні Міллер, офіціантка з пабу, натурниця і полюбовниця його товариша Вільяма Голмана Ганта. ­Останній серйозно займався освітою дівчини, збирався навіть із нею одружитися і, їдучи до Палестини, суворо заборонив їй позувати для Данте. Але вона стала не лише його моделлю, а й коханкою. Про їхній роман згодом ­стало відомо і Гантові, який розірвав заручини з Енні, і Ліззі, у якої через хвилювання погіршилося ­самопочуття й почалася депресія.

Лікарі наполегливо радили їй закордонні санаторії. ­Раскін пропонував гроші, але горда Сіддал відмовилася. Тоді Россетті написав триптих «Паоло і Франческа» та, продавши його Раскіну, сплатив лікування у Франції. Сам він у цей час (1858 р.) захопився неосвіченою повією Фанні Корнфорт. Вона позувала для цілої низки його картин, найвідоміша з-поміж яких — «Bocca Baciata» («Поціловані вуста»).

Коли Ліззі після повернення знайшла його численні ескізи із Фанні, у неї стався нервовий зрив: вона повикидала всі малюнки в Темзу і незабаром виїхала з митцевого будинку, розірвавши стосунки. На своє ­виправдання Данте лише зазначив, що Фанні була його коханкою для тіла, тоді як Ліззі — для душі.

Прости, Господи, що все своє життя звела до мрії про кохання

Попри постійне лікування, стан Сіддал надалі тільки погіршувався. На початку 1860 р. занепокоєні рідні повідомити Россетті, що вона помирає. Він прибув до неї в курортний Метлок і, вражений її змарнілим виглядом, запропонував нарешті побратися.

Художник дійсно хвилювався, що наречена не ­доживе до весілля, про що писав братові: «Здоров’я милої ­Ліззі за останні кілька днів так надломилось і розладналось, що жодними словами не виразити, як я страждаю. Видовища її мук під час нападів не витримав би навіть сторонній. До вчорашнього дня жодна рідина — навіть склянка води — не затримувалась у її шлунку понад п’ять хвилин, і в такому стані вона перебуває досить ­довго. Її організм зовсім не отримує живлення; і як тут змусити себе на щось сподіватися, коли це ­накладається на її жахливе нездужання? Якщо я її зараз втрачу, то не знаю навіть, як це позначиться на моєму глузді… І все ж я маю надію на краще; у неї ж і раніше були не менш тяжкі нездужання, але так, щоб усе разом — як зараз, — навряд чи».

У день весілля, 23 травня, немічну наречену довелося нести до церкви на руках. А наречений під час церемонії переймався лише тим, щоб у холодному приміщенні їй не стало ще гірше. Але вже незабаром молоде ­подружжя вирушило у подорож до Франції.

Найімовірнішим діагнозом Сіддал, який приймали і її друзі, і більшість біографів, був туберкульоз. Цю версію підтверджували її блідість, тендітність, кашель, а також хронічний перебіг хвороби. Однак сучасні фахівці все частіше звертають увагу на наявність у неї розладів харчової поведінки. Вищезгаданий лист Данте — лише один із цілої низки свідчень її серйозних проблем із вживанням їжі. Художниця ніколи не мала апетиту, їла дуже малими порціями, ледь не кожен прийом їжі супроводжувався нудотою або блюванням. Якось вона зізналася чоловікові, що «не їла два тижні». Внаслідок цього Ліззі була постійно ослабленою та пригніченою. Одні дослідники схильні вбачати у цьому ознаки нез’ясованої кишкової інфекції, але більшість все ж схиляється до діагнозу невротичної анорексії.

Портрет Ліззі Сіддал, 1854 Єлена Троянська (Енні Міллер) Bocca Baciata (Фанні Корнфорт) Beata Beatrix (Блаженна Беатріче)

Не менш руйнівний вплив на її здоров’я чинило і зло­вживання наркотичними препаратами. Сіддал страж­дала від хронічного невралгічного болю (очевидно, вна­слідок викривлення хребта), а найпопулярнішим знеболювальним у вікторіанській Англії був саме лауданум. Вона використовувала розчин також і для боротьби із безсонням та депресією і на тлі подальших трагічних подій ­постійно збільшувала дозу, аж доки її пристрасть до опіуму не набула форми тяжкої наркотичної залежності.

Під час медового місяця в Парижі Ліззі несподівано стала поправлятися, «сильні напади хвороби стали змагати її значно рідше», чому Данте неймовірно тішився. Усупереч його побоюванням, повернення в лондонський клімат теж не похитнуло її здоров’я, а згодом ще й з’ясувалося, що вона чекає на дитину. Фактично про перебіг вагітності нічого не відомо, окрім того, що 2 травня 1861 р. художниця народила мертву дівчинку. Це дуже сильно позначилось на її психіці, призвівши до глибокої депресії. За спогадами друзів, нещасна породілля годинами сиділа, туплячись невидячими очима в одну точку, або гойдала порожню колиску, пошепки просячи гостей поводитися тихіше. Вона не могла спати, відмовлялась від їжі і довела вживання лаудануму до 100 крапель за раз (за стандартної доз — 25 крапель).

Стосунки подружжя знову зайшли в глухий кут, але наприкінці року Сіддал завагітніла вдруге, хоча це лише погіршило її стан. 10 лютого 1862 р. між нею й Россетті спалахнула сварка, після якої він пішов на заняття у коледж, а тоді ще й завітав до друга. Повернувшись ­увечері, митець знайшов дружину непритомною, а поряд із нею — порожню пляшечку з-під лаудануму.

Він одразу викликав лікаря, а тоді — ще трьох, які всю ніч промивали їй шлунок, але марно: вранці наступного дня Ліззі померла у віці 32 років. Данте ще два дні не міг змиритися з втратою коханої та знову кликав лікарів, аби вони повернули її до тями.

У потойбіччі слід її, у дзеркалі і в снах

Серед біографів досі точаться дискусії щодо того, чи була смерть Сіддал результатом випадкового передозування опіумом, чи насправді це самогубство. Існує популярна легенда, що Данте знайшов на її сорочці пришпилену передсмертну записку, але за порадою друзів спалив аркуш, адже на ті часи самовбивць не ховали за християнським обрядом. До суїциду Ліззі могли підштовхнути і конфлікти з чоловіком та його зради, і смерть ново­народженої доньки, і страх втратити ще одну дитину, яку вона носила під серцем. Пізніше письменник Оскар Вайльд навіть висловив припущення, що художник убив дружину й спеціально поклав біля неї порожню ­пляшечку.

Насправді до розслідування була залучена лондонська поліція, і коронер в офіційному висновку зазначив, що покійна прийняла смертельну дозу лаудануму «випадково через необережність». Поховання відбулося 17 лютого у фамільному склепі Россетті. Згорьований Данте у розпачі поклав до труни коханої рукописну ­збірку всіх своїх віршів, які раніше мріяв опублікувати. Він не міг більше залишатися в їхньому домі й одразу пере­брався в район Челсі.

Хоча митець не був вірним чоловіком, але смерть дружини дійсно стала для нього тяжким потрясінням, і йому знадобилося чимало часу, аби знову повернутися до повноцінної творчості. Найперше він знайшов свої давніші ескізи Ліззі та взявся писати останній її портрет — «Beata Beatrix» (Блаженна Беатріче), над яким працював упродовж 1864–1870 рр.

У листі до друга Вільяма Морріса так пояснив свій задум: «Дивлячись на цю картину, важливо пам’ятати, що вона покликана не зображати смерть, але заміняти її формою трансу, в стані якого Беатріче неочікувано опиняється піднесеною із Землі на Небо». За її спиною стоїть янгол кохання і сам художник, а на долоні їй пташка кладе квітку маку.

Так за кілька років на полотнах Россетті почали з’являтися й інші жіночі обличчя. Це знову була Фанні Корн­форт, яка, дізнавшись про його вдівство, переїхала до ­нього в Тюдор-хаус і почала виконувати функції економки. За час їхньої розлуки вона мала досвід ­шлюбу, помітно погладшала, але це не позначилося на їхніх з ­Данте стосунках: він називав її «милий слоник», а вона його — «носоріжок». Окрім неї, митця надихали й ­молодші музи. Наприклад, актриса Рут Герберт, якою він захоп­лювався ще одруженим, а через роки використав ескізи з неї для нових картин. Для цілої низки поло­тен йому ­позувала швачка Алекса Вайлдінг, співпраця з якою тривала не один рік.

Часом важко розрізнити, хто саме зображений на порт­реті, адже всі його натурниці — руді й пишнокосі —­ ­схожі на його дружину. Сіддал здійснила справжню революцію в поглядах на жіночу красу, це завдяки їй і творчості прерафаелітів високі довговиді рудоволосі жінки стали еталоном вроди (раніше ці риси вважали ­непривабливими і, тим паче, не гідними змалювання). За словами культуро­лога Наталі Кроллау, «Россетті умів відтінити у своїх ­моделях чарівний характер жіночої краси. Усі дівчата на його полотнах жіночні, таємничі, граційні. Пози їхні сповнені розніженості, а погляди загадкові».

Портрет актриси Рут Герберт Леді Ліліт (Алекса Вайліднг) Прозерпина (Джейн Морріс) Джордж Воттс. Портрет Россетті, 1871

Картини Данте стали популярними і користувалися незмінним попитом у покупців. Здобувши фінансову ­стабільність, він почав колекціонувати предмети старовини, особливо — китайський фарфор (його колекція далекосхідного посуду була справді вражаючою). У великому саду за своїм маєтком живописець тримав звіринець, який наповнив екзотичними тваринами, як-от шакали, папуги, кенгуру, єноти, лами і його улюбленець — вомбат Топ. А дім перетворився на своєрідний богемний клуб для інтелектуалів, артистів і колекціонерів.

Під впливом друзів, які нахвалювали його не лише ­художні, а й поетичні таланти, Россетті чим далі більше жалкував про вірші, які поховав разом із дружиною. І 1869 р., через 7 років після її смерті, він наважився на неймовірний вчинок — вирішив розкопати жінчину ­могилу і дістати з труни збірку.

Це все детально описано в листі до брата від 13 ­жовтня. За його словами, всю роботу виконав, розвівши серед ночі на цвинтарі вогнище, арт-дилер Чарльз Гавелл. Він розповів Данте, що Ліззі й досі така ж вродлива, а її пре­красне волосся продовжує рости. Але митця більше ­турбувала доля віршів: «Рукопис хоча й не зітлів, але наскрізь промок і ще й потребуватиме обробки дезінфекторами! ­Зараз він перебуває в лікаря, який ретельно просушує сторінку за сторінкою. Мабуть, є привід для ­занепокоєння, що в окремих місцях текст буде пошкодженим, і, сподіваюсь, що постраждають не ­найважливіші фрагменти».

Дантове пекло

Поетична збірка вийшла друком 1870 р. й спочатку була зустрінута прихильно, але вже незабаром на неї звалився шквал критики, з’явилась розгромна стаття зі звинуваченнями у неприродності, сентименталізмі та наслідувальності, до того ж швидко сплила інформація про походження віршів, знову почали обговорювати деталі шлюбу митця і версії смерті його дружини. Усе це дуже сильно позначилося на психічному здоров’ї Россетті. Його спосіб життя набував усе більш ексцентричних рис: він усамітнився у власному маєтку, оточений тваринами, почав підозрювати друзів у переслідуванні та злих ­намірах. Тому занепокоєний брат із товаришем вирішили в червні 1872 р. вивезти його з Лондона на відпочинок.

Цей епізод детально описав лікар Сідні Дайк. Данте поводився вкрай неадекватно, переконував, що чує голоси, які викрикують нестерпну лайку, затіяв бійку із циганами, а потім із рибалками, які нібито його ображали. Медик Джордж Гейк, котрий супроводжував його, ­вранці виявив художника непритомним і вирішив, що у нього стався апоплектичний удар (інсульт), однак, знайшовши біля ліжка порожню пляшечку з-під лаудануму, зрозумів, що це була спроба суїциду.

Разом із викликаним місцевим лікарем Джоном Маршалом він взявся повертати само­губцю до життя за допомогою аміаку та міцної кави. Пробувши без тями 36 годин, Россетті нарешті опритомнів, деякий час нарікав на спаралізовану ліву ногу, але швидко прийшов до норми і за два тижні вже вирушив малювати до Шотландії.

Останній період життя художника, за влучним висловом мистецтвознавиці Лоранс де Кар, став «довгим ­сходженням у пекло». Він став розкаюватись у тому, що потривожив прах дружини, й під тягарем докорів сумління остаточно втратив спокій. Ці думки набули характеру нав’язливих, у нього почалася параноя та систематичні галюцинації: йому здавалося, що привид Ліззі переслідує його.

Данте навіть вдався до спіритизму і намагався розмовляти з її духом. До всього додалося хронічне безсоння, із яким він боровся за допомогою хлор­алгідрату (снодійний і седативний препарат). Оскільки в чистому ­вигляді він зумовлював нудоту, митець став запивати його алкоголем — зазвичай, нерозбавленим ­віскі.

На думку психіатрів, поєднання цих двох препаратів і стало причиною порушень сприйняття (галюцинацій) і розладів емоціональної сфери (депресій), зробило його млявим та психічно неврівноваженим. Зокрема, неконт­рольоване вживання віскі призвело до алкогольного психозу, а хлоралгідрату — до наркотичної залежності (якщо ­початкова доза становила 10 грамів, то незадовго до ­смерті він хвалився, що вживав 180 грамів на день).

Характерно, що при цьому Россетті не припиняв займатися творчістю, яка, вочевидь, мала для нього певний терапевтичний ефект. Дослідник Алекс Баннінгер здійснив спробу прослідкувати вплив залежності від хлор­алгідрату на його живопис: у міру посилення ­зловживання жінки на його полотнах набували все більше ­пожадливих і галюцинаторних рис. Також Данте продовжував ­писати поезію: 1881 р. підготував нове видання «Віршів» та опуб­лікував збірку «Балади та сонети». До речі, лікар і соціо­лог Макс Нордау схильний був вбачати в його літературній творчості ознаки шизофренії.

Форд Медокс Браун, друг Вільям Морріс, учень Данте і чоловік Джейн Берден Россетті і арт-критик Джон Раскін Сторінка викопаного рукопису Россетті

Центральною фігурою в житті митця стала Джейн Морріс (Берден), із якою він познайомився ще 1857 р. ­Будучи донькою конюха, вона грала в театрі та вивчилася на піа­ністку, пізніше вийшла заміж за Вільяма Морріса, учня й друга Данте, і народила від нього двох дітей. На ­початку 1870-х у них утворився справжній любовний трикутник, у результаті чого Морріс несподівано виїхав до Ісландії, фактично поступившись дружиною ­Россетті. Тривалий час художник мав стосунки із Фанні Корнфорт і Джейн одночасно.

1877 р. за наполяганнями рідних Фанні поїхала, згодом вона знову вийшла заміж, потім овдовіла, а скінчила свої дні в психіатричній лікарні з діагнозом сенильна деменція. Джейн же стала його новою музою, хоча, на відміну від своїх попередниць, була яскравою брюнеткою, він фотографував її та писав з неї натхненні картини. Вона лишалася поряд із Данте фактично до його смерті і, на думку друзів, врятувала його від нових спроб самогубства, хоча при цьому так і не розлучилась із чоло­віком.

Водночас у митця спостерігались і хвороби ­органічного походження. Так, 1867 р. у нього почалися негаразди з очима, причину яких лікарі вбачали у перенапруженні та нервовому розладі. Сама лише думка про неможливість далі малювати доводила його до шалу, але, на ­щастя, згодом зір нормалізувався. За десять років Россетті зіткнувся із якоюсь «проблемою інтимного характеру» (вочевидь, гідроцеле), котру вдалося вирішити хірургічним шляхом. На думку сучасного фахівця Сідні Дайка, у зрілому віці він також потерпав від порушення артеріального тиску. А за останні роки свого життя ще й став втрачати слух.

Коли наприкінці 1881 р. у живописця почався параліч лівої руки і ноги, лікарі наполягли на рішучому припиненні вживання хлоралгідрату. Друзі разом із студентом-­медиком Генрі Модслі влаштували йому своєрідну реабілітацію, перевізши на морське узбережжя до курортного містечка Берчінгтон-он-Сі. Модслі ­намагався ­подолати залежність від препарату в досить дивний спосіб – ­через його заміну на лауданум, ін’єкції опію та необмежені дози алкоголю. Уперше до пацієнта за довгі роки ­повернувся повноцінний сон (хоча після пробудження він мав хвороб­ливі марення) і наприкінці січня 1882 р. сталася ­повна відмова від хлоралгідрату.

Але у 53-річного Россетті й надалі лишалися парези ­лівої руки, у чому новий лікар Гарріс вбачав ознаки «деякого ступеня пом’якшення мозку». Навесні в нього з’явилися й інші симптоми, які наштовхнули медиків на діагноз «уремія» (отруєння крові сечовою кислотою). Так, за свідченням доктора Маршала, він буквально поси­нів внаслідок застою в нирках. Застосовані медиками ­вологі обгортання та гарячі компреси вже не мали жодного ефекту. У великодній ранок 9 квітня 1882 р. ­Данте «підкинув руки, голосно закричав і помер». Нині ­серед біографів прийнято вважати, що причиною його смерті стала хвороба Брайта (хронічний нефрит).

Відповідно до заповіту, митця не перенесли до сімейного склепу (де покоїлась і Ліззі), а поховали в тому ­самому містечку Берчінгтон-он-Сі. Через два місяці ­друзі влаш­тували персональну виставку його художніх робіт, а брат Вільям підготував посмертне видання літературних творів і листів.

* * *

Як писала арт-критик Наталя Майорова, «Россетті — один із тих, хто перетворює на мистецтво все, ­насамперед, і власне життя». Його біографія, творчість та ­стосунки з Ліззі Сіддал і через півтора століття не припиняють викликати зацікавлення, бентежити та надихати. І розглядати їх можна під будь-яким кутом зору: як модерністську сторінку британського живопису, як ­розвінчання міфу про пуританське життя вікторіанської Англії, як оригінальну лав-сторі, трагедію, гідну театральних підмостків, чи справжній містичний горор і, врешті, як бага­тий матеріал для дослідження фахівцями-психіатрами.

Що подивитися

«Відчайдушні романтики» (2009)
(у ролі Данте — Ейдан Тернер, Елізабет — Емі Менсон)

Британський серіал про життя і творчість прерафаелітів ґрун­тується на однойменній книзі ­Френні Мойл. Однією із централь­них сюжетних ліній є історія ­кохання Россетті з Елізабет Сіддал — від їхньої першої зустрічі в крамниці капелюшків через ­ревнощі, зради, сварки, хворобу, наркотичну залежність й до трагічної смерті та викопаної з могили збірки ­віршів.

«Школа любові / Братство» (1975)
(Россетті — Бен Кінгслі, Сіддал — Патриція Квін)

Драматичний серіал ВВС оповідає історію Братства прерафаелітів від моменту заснування 1848 р. й до остаточного розпаду. Багато уваги приділено долі неофіційного лідера Данте Габріеля Россетті — його стосункам із Ліззі Сіддал, а також депресії після її трагічної смерті, боротьбі з наркотичною залежністю та ­поступовій ізоляції від інших митців.

Що почитати

Лоранс де Кар «Прерафаеліти. Модернізм по-англійськи»

У книзі французької мистецтво­знавиці, хранительки музеїв і органі­заторки художніх виставок Лоранс де Кар детально розглядається історія Братства, естетичні засади їхньої творчості, розкрито особисті долі художників, вплив на них інших митців, а їх — на культурне життя Європи. Видання має яскраве художнє оформлення з використанням полотен прерафаелітів.

Олександр Шестимиров «Данте Габріель Россетті»

Пишно ілюстрована монографія містить детальну інформацію про життя і творчість митця у жанрі живопису: в ній наведено вичерпний біографічний нарис, а також долучено численні репродукції полотен Россетті — як популярних, так і не відомих широкому загалу. Книга може зацікавити не лише мистецтвознавців, а й широке коло читачів.

Підготувала Олена Тищенко