Тодось Осьмачка: поет, злидар, бездомний і шалений

Тодось Осьмачка

Український митець Теодосій Осьмачка (1895–1962), автор кількох віршових збірок і повістей «Старший боярин», «План до двору» і «Ротонда душогубців», належав до когорти Розстріляного ­Відрод­ження, але зміг лишитися в живих. Йому вдалося пережити страшні часи сталінського терору, а згодом виїхати за кордон — завдяки психічній хворобі. За офіційною версією, він переконливо симулював божевілля, однак детальніший аналіз фактів його біографії свідчить про наявність реального, а не вдаваного захворювання. Власне, серед діагнозів, висунутих сучасними дослідниками, — манія переслідування, мегаломанія, шизофренія, епілепсія тощо.

Навіщо ти мене взяла й пустила самотнього на білий світ

Відомості про дитячі роки поета вкрай суперечливі й неповні. Фактично єдине їхнє джерело — його власні слова, записані під час допитів, у різних варіаціях. У життє­творчому спадку Тодося Осьмачки немає жодних спогадів про його дідів і бабів як по батьковій, так і по материній родовій гілці. Його батько, Степан ­Осьмачка, працював в економії поміщика-мецената Миколи Терещенка в с. Куцівка на Черкащині, був ветеринаром-самоуком й одружився із селянкою Ївгою Лукій. Двоє їхніх перших дітей померли ще немовлятами, а 16 травня 1895 р. народився син, якого охрестили Теодосій, а називали просто Тодось. Під час пологів Ївга повністю оглухла і змогла частково відновити слух лише через 20 років. Із самого малечку хлопчик постійно чув від сусідів про те, що він є ­причиною материної хвороби, що й сформувало в нього комплекс провини. Підсвідомо прагнучи спокути, він уже в ­ранньому віці щосили намагався стати для неньки справжнім помічником по господарству.

Ще четверо хлопчиків і двоє дівчаток народилося ­після Тодося. На схилі віку в автобіографічній повісті «­Ротонда душогубців» він виразно відтворив атмосферу багато­дітної селянської сім’ї, де безпросвітно заклопотана господарством мати не мала ні часу, ні вміння приділяти ­увагу дітям і займатися їхнім вихованням.

Не надто цікавився нащадками й батько, який постійно мандрував, лікуючи по селах худобу, рідко коли приносив додому гроші та зловживав алкоголем, що провокувало його постійні конфлікти з дружиною. Однак Осьмачка з-поміж усіх рідних найбільше поважав саме батька. 1947 р. він присвятив його пам’яті поему «Поет», назвавши «єдиним другом і найблагороднішою людиною між людьми».

Позбавлений любові й розуміння, Тодось зростав відчуженим і замкнутим. Очевидно, він не був близьким зі своїми братами й сестрами, навіть цурався їхнього това­риства. Митець пізніше згадував про їхнє існування, лише коли потребував прихистку, а на допитах і в спогадах щоразу називав різну їх кількість, чим остаточно заплутав біографів. У «Ротонді душогубців» він писав: «Діти його [батька] — це просто солома. Ніхто ні до чого непридатний… Найстарший тільки між люди пішов. Десь, кажуть, у Києві за писателя».

Дистанціюванню від рідних і підтверд­жен­ню його вищості над ними сприяв і той факт, що Тодось, єдиний із-поміж дітей, зміг здобути ­освіту. Щоправда, під час на­вчання у школах — ­Куцівській парафіяльній та Матусівській земській — він особливих успіхів не мав, бо викладали там російською, якої хлопець не розумів. Відмова підлаштовуватись під ­оточення і відірваність від колективу спричинили його втечу до ­світу власних фантазій. Саме тоді він захопився худож­ньою літературою, багато читав, уявляв себе героєм книг і вже робив перші ­спроби писати власні твори.

Із 16 років Осьмачка пішов працювати — служив чорно­робом, вагарем, писарем. Після невдалого ­намагання вступити до вчительської семінарії батьки оплатили йому ­проживання в Києві та піврічні заняття з репетитором, завдяки яким 1915 р. він склав при гімназії іспит на ­звання земського вчителя. Але тоді вже вирувала Перша світова війна, й Тодось пропрацював у школі лише кілька місяців, бо був мобілізований до царської армії.

На службі ще виразніше проступив його конфліктний характер, за свою викривальну поему «Думи солдата» він навіть відбув ув’язнення і згодом почав шукати спосіб дезертирувати.

Пізніше митець писав в автобіографії, що занедужав на легені та перебував у шпиталі, який самовільно залишив. Але в еміграції розповів своїй добрій знайомій ­Марії Кейван зовсім іншу версію. Маючи досвід гри в аматорському театрі, він вирішив удавати туберкульоз: ­постійно надривно кашляв, а під час довгого маршу спеціально впав, розкусив собі язика і став плювати кров’ю. Старий лікар одразу виявив факт симуляції, але чомусь наполіг на комісуванні.

Степан Осьмачка, батько Батькова гілка роду – Віктор Якович  Лукій, чоловік Лукії Степанівни Осьмачки, та Степан Степанович Осьмачка Ївга Лукій, мати митця

Марія Кейван, сама медик за фахом, ставила цю поетову розповідь під сумнів. На її думку, із ним стався справжній напад епілепсії «психічної природи». Сучасні біографи, зокрема Ольга Мірошник, пишуть про наявність у нього афект-епілепсії, яка розвинулася на тлі нездоланного відчуття страху, або тяжкої форми істерії з епілептичними нападами.

Повернувшись на Черкащину, Осьмачка деякий час вчителював у сусідньому селі, а потім знову оселився з батьками. Є маловідомі дані, що під час Громадянської війни він служив у спеціальній частині Української народної республіки «Чорні запорожці» та складав патріотичні анти­російські пісні. Його рідний брат Самійло воював у лавах Червоної армії та якось уві сні заспівав одну із цих пісень, через що був розстріляний за контрреволюцію.

За словами Марії Кейван, «подія ця довго й болісно гнітила поетову душу». Тодось, вочевидь, намагався ­витіснити її з пам’яті й надалі стверджував, що Самійло помер від тифу. Власне, особисті переживання, відчуття провини за хворобу матері та смерть брата наклалися у нього на глибокі потрясіння через зовнішні обставини, військовий досвід і перші переслідування за творчість.

І, музо, світе мій живий, де ніде душ нагріти…

Після встановлення радянської влади Теодосій Осьмачка працював інструктором підготовки робітників у наркоматі народної освіти в Кременчуці, а згодом пере­брався до Києва, де вступив до інституту народної ­освіти на літературно-лінгвістичне відділення. Через ­матеріальні труднощі 1923 р. він змушений був кинути навчання і ­стати учителювати в Київській заліз­ничній школі № 3, не полишаючи при цьому творчість.

Його перший надрукований вірш «Село спить» побачив світ 1920 р. у газеті «Черкаські вісті». Переконаний у власному таланті, Тодось зустрівся в Києві з уже відомими митцями і наважився зачитати перед ними власну лірику. Хоча він не відзначався декламаторським хистом, проте його вірші здобули високу оцінку та відкрили йому шлях до літературного середовища.

Митець увійшов до угрупування «Аспис» (­Асоціація письменників), до якого належали Григорій ­Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний та ін. А згодом перейшов із ними до ново­утвореної групи «Ланка», яка пізніше була перейменована на «МАРС» (Майстерня Революційного Слова). Упродовж 1920-х Осьмачка видав три повноцінні віршові збірки — «Круча», «Скитські вогні» та «Клекіт», які утвердили його в статусі митця нової генерації.

Критики одразу відзначили його особливий стиль ­письма, який навіть стали іменувати «осьмачкізмом». Зокрема, у його віршах поєднувалися риси символізму, імажинізму, експресіонізму, екзистенціоналізму. І водночас через свої радикальні переконання він отримав наличку «бандитського письменника».

У своїй творчості, як і в житті, Тодось не збирався йти на будь-які компроміси (особливо, писати на догоду кому­ністичній партії) і підлаштовуватися під оточення. Він завжди лишався поза колективом, бо поезія ­найперше була для нього проєкцією власних душевних переживань, а не способом взаємодії з навколишнім світом.

Нехай ідуть одвічними шляхами
планети в чорній глибині,
нехай однаково чоло з димами
схиляють в море наші дні,
нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля, —
на бій із вами виступить однині
душа знеможена моя!

Чи не єдиним митцем, із яким йому вдалося ­побудувати дружні взаємини, був новеліст Григорій Косинка (­справжнє прізвище — Стрілець).

Об’єднувало їх селянське поход­жен­ня і спільні теми творчості. Їхня дружба була настільки тісною, що в лі­тературному середовищі для них навіть вигадали псевдо­нім — Косьмачка — і дражнили: «Косинка і Осьмачка — на два кінці ломачка».

Перед­чуваючи репресії, Григорій заповідав Тодосеві: «Якщо Вас першим комуністи змелють, то я буду про Вас ­писати, а як мене, то пишіть Ви». Косинку справді ареш­тували в листопаді 1934 р., звинувативши в належності до терористичної антикомуністичної організації, й ­одразу розстріляли, навіть не вивозячи з Києва. Осьмачка ­зберіг світлі спогади про друга до кінця свого життя.

Проте з іншими митцями у нього теплі стосунки не склалися. Тодосева поведінка завжди відзначалася конфліктністю, а висловлювання — різкістю. За спогадами сучасників, він був цілком позбавлений почуття ­гумору і не терпів найневинніших жартів на свою ­адресу, а також дуже легко ображався і впадав у гнів.

Із середини 1920-х років, після періоду відносної стабілізації психічного стану, у поета стали ­проявлятися крайня підозріливість і нестриманість в оцінюванні ­колег по перу. Зокрема, його нав’язливою ідеєю стало переконання, що вони крадуть óбрази з його віршів і використовують у власних творах. Найбільше він зневажав Миколу Хвильового, Павла Тичину і все угруповання неокласиків.

Непорозуміння з Тичиною переросло у відкритий конфлікт: Тодось приходив до нього додому, «бігав по хаті, танцював од злості й казився», звинувачуючи господаря в плагіаті та підіграванні радянській владі.

Григорій Косинка, найкращий друг Студенти Київського інституту народної освіти (Осьмачка – крайній зліва) Павло Тичина

Так збентежений Павло відгукувався на його ­поведінку: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ. Геній завоювати істерикою не може». ­Цікаво, що через десятиліття Тодось писав про Тичину з величез­ною повагою, але це був радше виняток.

Загалом Осьмачка важко відходив від гніву, дуже ­рідко змінював своє ставлення до людей і не був здатним до примирення навіть через роки. Працюючи в школі, він відмовлявся викладати творчість сучасних митців, а пере­їхавши за кордон, нещадно критикував радянську літера­туру. Із не меншою ненавистю він ставився й до українських письменників-емігрантів.

Як відомо, з одним із них навіть напідпитку ­побився (хоча потім дуже соромився власного вчинку, тож ­після цього випадку взагалі припинив вживати алкоголь). ­Проте важкий характер та ­вибухова поведінка митця зіграли негативну роль і в його особистому ­житті.

Хоч і стежки не було, а зустрілися…

Осьмачка нерідко проголошував, що його ідеалом ­жінки є ­прос­та і працьовита селянка, якою була його мати, ­однак у реальності зажди цурався жінок приземлених й обмежених, звертаючи увагу на інтелігенток.

Його дружиною стала Олександра (Леся) ­Трохименко (1901–1996), студентка медичного університету, пізніше — лікар-офтальмолог, яку поет, за власним зізнанням, ніколи не кохав.

Їхній шлюб важко назвати щасливим: Леся вчилася, працювала й самотужки вела господарство, ­наполягаючи, аби її талановитий чоловік лише займався по бібліотеках і писав. Така жінчина поведінка дивувала навіть самого ­Тодося, який на схилі віку зізнавався: «Я її і бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила».

1924 р. у подружжя ­народився син Ігор, але це ніяк не позначилось на ­атмосфері постійного сімейного насильства. Перебуваючи в еміграції, митець розповідав Марії Кейван про своє ставлення до малюка: «Я завжди дразнив його, я брав його на ріку, занурював у холодну воду, він весь трусився і плакав, а я сміявся. Їй-Богу, аж якось совісно згадати!»

Охоплений неконт­рольованою підозріливістю, Осьмачка періодично вбачав у поведінці дружини ознаки шпигунства і зради. Так, повернувшись одного разу додому й виявивши начебто непорядок у власних паперах, він звинуватив Лесю у співпраці з радянськими спецслужбами та кинувся її душити. І лише втручання ­сусідів, які збіглися на крик, запобігло трагедії.

Після цього випадку занепокоєні друзі поета Григорій Косинка та Борис Антоненко-Давидович виклопотали йому місце в елітному Київському неврологічному санаторії № 4. Але на четверту ніч він звідти втік у самій піжамі, друзів назвав сексотами, бо вони запроторили його до божевільні нібито із заздрості до його таланту, а з дружиною помирився.

1930 р. подружжя Осьмачок усе ж розлучилося, але Тодось продовжував і далі звинувачувати Лесю в доносах органам Народного комісаріату внутрішніх справ. ­Згодом Олександра вдруге вийшла заміж і на деякий час навіть виїхала на будівництво Біломорсько-Балтійського ­каналу, сина ж виховала на переко­нанні, що його батько помер. Ігор вивчився на інженера і став чемпіоном із водного поло; його нащадки й нині мешкають у ­Києві.

Сам поет вже у 1930-х роках в офіційних документах називав себе вдівцем. Пізніше він говорив, що ніколи не був одружений, дуже лагідно ставився до дітей своїх знайомих, зітхаючи, що завжди мріяв про сина. Коли Марія Кейван дізналася, що син у Тодося насправді був, але він жодного разу навіть не поцікавився його долею, митець обурено вигукнув: «Бог із Вами, шановна пані, а що як він енкаведист?»

Найбільше нерозділене кохання Осьмачка пізнав у віці 47 років. Перебуваючи в курортній Криниці на ­Львівщині, він познайомився із черницею Йосифою (у миру — ­Олена Вітер). Вона була помічницею митрополита ­Андрея Шептицького, за що пережила страшні тортури в радянській в’язниці, але змогла врятуватися втечею.

Охоплений сильними почуттями митець співав їй під вікнами ­пісень, запрошував на прогулянки, пропонував частування, а далі почав відверто навіть переслідувати. Така нав’язливість обурила ­черницю, й вона поспішно виїхала з курорту, навіть не ­розпочавши лікування. Однак образ Йосифи закарбувався в пам’яті поета і в його віршах:

Я вас любив, німуючи, то словом
і вірив сліпо та тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково,
не проявив при людях я любов…

Із часом одруження стало його нав’язливою ідеєю. Мешкаючи в таборах переміщених осіб, Тодось, який тоді вже розміняв шостий десяток, перебував у ­перманентному пошуку нареченої.

При цьому він був украй нерішучим і непослідовним: то сватався до зовсім юних дівчат, то залицявся до заміжніх жінок, то відверто ігнорував тих, хто проявляв до ­нього симпатію, то раптово сам зникав. Тож така тактика і не дала бажаного результату.

Його найближчою й фактично єдиною подругою ­стала Марія Кейван, молодша на 20 років, дружина ­художника Івана Кейвана, мати двох дітей (сина Ореста та доньки Зоні). Власне, Тодось Осьмачка до кінця життя так і не зміг створити сім’ю.

Та вже душа моя складає крила і довбні катової жде

Тодосева манія переслідування наприкінці 1920-х років не була безпідставною. Із початком нового ­десятиліття. як відомо, розгорнулися жорсткі утиски українських митців, що були передвісником масштабних сталінських репресій. Одним із перших 1930 р. арештували саме Осьмачку — за звинуваченням у націоналістичних поглядах, зосередженості у творчості на темі села та прихильності до куркульства. Згодом його звільнили, але позбавили посади в залізничній школі та квартири.

Деякий час поет мешкав у своїх сестер у Куцівці, а потім перебрався на Поділля, де жив його дядько Михайло в м. Лянцкорунь (нині с. Зарічанка Хмельницької обл.), вчителював по довколишніх селах і писав: «…мені вже набридло мучитися: повсюди арештовують — не дають жити й не розстрілюють».

Митець почав відкрито шукати шляхи для еміграції, навіть звертався до Комісаріату закордонних справ і Федерації радянських письменників за дозволом на виїзд, у зв’язку з тим, що «політичний комплекс вражінь зупиняє розбіг гноблених творчих соціально-націоналістичних українських сил».

Письменник із сином Ігорем, 1928 р. Українські митці, 1923 р. (Осьмачка стоїть четвертий справа) Дружина Олександра Трохименко із сином, 1932 р.

1933 р. його арештували вдруге — за антирадянську діяль­ність. Упродовж чотири­місячного ув’язнення він тричі потрапляв до лазарету, де лікар констатував у ­нього «неврастенію у тяжкій формі», але «без відхилень від загального психічного стану».

Після нетривалого перебування в родичів уже в квітні 1934 р. стався третій арешт за звинуваченням у шпигунстві. Слідство відбувалось у Москві, у сумнозвісній Бу­тирці. І, за словами Тодося, саме там він вирішив імітувати божевілля: «Коли мене ввели в кабінет слідчого, я побачив портрети Маркса і Леніна, запитав: «А чого це ви тут розвішали жидів?» А потім, звертаючись до слідчого, запитав: «А ви іржете до своєї ­жінки?» І далі я плів усяку нісенітницю».

Крім цього, після допиту він здійснив спробу самогубства, намагаючись ­кинутися зі сходів третього поверху. Тому замість присуджених трьох років виправних таборів Осьмачку відправили до Інс­титуту ім. Сербського (нині — Федеральний медичний дослідний центр психіатрії і наркології) на ­експертизу, яка тривала п’ять місяців. Після цього його перевели на лікування до Канатчикової дачі (нині — ­Психіатрична клінічна лікарня № 1 ім. М. І. Алексєєва у м. Москва).

У квітні 1935 р. Осьмачка повернувся до рідного села, але вже за рік знову почав добиватися виїзду за кордон — цього разу через німецьке консульство в Києві. Але його душевна рівновага була порушена, він не зміг зорієнтуватися в столиці й вирішив, що вороги спеціально позачиняли перед ним усі установи.

Охоплений манією переслідування, поет став вести ­жебрацьке життя: днями просиджував у бібліотеках або пере­ховувався на цвинтарі, ночуючи у склепах, під’їздах, підвалах, виступав перед перехожими, нарікаючи на радянську владу. І вже за тиждень його знову арештували: «Нарешті, на вулиці мене чека вхопило, і я сидів в ­одиноч­ці, де мені сказали, що спровадять у божевільню навіки, бо не знають, чи я симулюю, чи таки справді дурний».

На цей раз Тодося розмістили в Кирилівській психіат­ричній лікарні (нині — КНП «Клінічна лікарня “Психіатрія“»), де фахівці констатували в нього фізичне виснаження, хворобу легень і шизофренію.

Хоча пізніше Осьмачка згадував лише про діагноз епілеп­сії, яку, за власним зізнанням, теж вдало ­симулював: «Час до часу вночі зривався з ­ліжка з диким криком, бив ­вікно у своїй кімнаті, нищив, що міг, а себе побивав до синяків і калічив до крови. Потім знесилено падав на ­підлогу та лежав без руху. Уранці приходила лікарка й казала, що вночі у нього знову стався епілептичний напад».

Стаціонарне лікування Осьмачки тривало близько двох місяців. Далі поет повернувся до рідної Куцівки і став займатися творчістю, потім опинився в Ленінграді, де його ­зняли з корабля, яким він намагався дістатися до Фінляндії, і знову доставили до психіатричної ­лікарні для експертизи. По цьому він знову провадив жебрацьке ­життя, мандруючи з полотняною торбиною, як Григорій ­Сковорода.

Брат Мартин Осьмачка з дружиною Тодось Осьмачка із дядьком Михайлом Олена Вітер, нерозділене коханння Осьмачки

1939 р. Тодось приїхав до Києва, щоб влаштуватися на роботу, але був уп’яте арештований за звинуваченням в анти­радянській агітації й зберіганні націоналістичної літератури. У в’язниці через страх бути отруєним він ­відмовився від їжі та голодував 10 діб, внаслідок чого ­знову опинився у Кирилівській лікарні, де його стали ­годувати силоміць.

Хоча митець пізніше вихвалявся своєю майстерною грою-симулюванням, яке врятувало його і від допитів, і від таборів, зі спогадів сучасників стає очевидним, що тоді він переживав загострення психічного захворювання. Поет Віктор Рафальський писав: «Осьмачка був нервово хворий. Його дратував найменший шум, тому він затуляв вуха ватою і натягав на голову подушку, навіть коли ходив до туалету. Також траплялися випадки ­дикого реготу — навіть моторошно ставало. Не думаю, що все то було удаваним. Нервова система ­поета була вкрай порушена».

Із початком німецької окупації України під час Другої світової війни всіх пацієнтів Кирилівської лікарні відпустили додому. Тодось у розпал бойових дій зміг дістатися рідного села, а після нетривалого відпочинку вирішив перебратися на Галичину.

Із Батьківщини рідної втікач, ще й емігрант між втікачами

Увесь шлях Осьмачка здолав пішки, дорогою його схопили солдати, але завдяки своєму «паспорту» (спеціальному посвідченню душевнохворого) письменник потрапив не до в’язниці, а до психлікарні — для проведення чергової експертизи. Наприкінці 1942 р. він ­прибув до ­Львова. ­Галицька громадськість радо вітала митця, у скрутних умовах воєнного часу намагалася ­забезпечити його всім необхідним — житлом, одягом, їжею. Тодось знав напам’ять усі свої нові вірші з конфіскованої під час ­допитів збірки «Не Кобзар» і прагнув їх надрукувати, й місцеві видавці взялися за публікацію.

Але на цьому підґрунті знову загострилася його підозрі­ливість і манія величі: він називав львівських письмен­ників «недоносками», які постійно плетуть інтриги, із за­здрості затримують вихід його книги і прикриваються цензуруванням, аби вона взагалі не побачила світ. Ці звину­вачення були безпідставними, адже збірка під ­назвою «Сучасникам» уже незабаром з’явилася в книгарнях, ­автор отримав за неї гонорар, а також грошову ­премію.

Із наближенням до Львова радянських військ Осьмачка разом із частиною галицької інтелігенції виїхав до Німеччини. Там він увійшов до новозаснованої емігрантської літературної організації «МУР» (Мистецький український рух), але, як і два десятиліття раніше, близькі стосунки з колегами по перу в нього не склалися.

Декілька років по завершенню Другої світової війни поет мешкав у таборах переміщених осіб, де отримав ­репутацію ексцентричного дивака, відлюдькуватого та підозріливого. Він постійно боявся, що серед біженців можуть бути підіслані «енкаведисти», які намагаються його вбити або отруїти. Тому Тодось відмовлявся харчуватися в загальній їдальні та сахався тих мешканців ­табору, які пропонували йому цигарки або каву. Запрошення в гості він приймав, але приходив завжди зі ­своїм окрайцем хліба і пив воду з-під крану. Виняток робив лише для сім’ї Кейванів, котрі лишились фактично єдиними його друзями.

Митець віддавав їм свій пайок (дарма що вважав його отруєним, а в них були малі діти) в обмін на вечерю, яку готувала Марія. За її спогадами, він мав винятковий хист створювати проблеми на порожньому місці. Наприклад, безперервно сварився з керівництвом, вимагаючи поліпшення своїх побутових умов, що в суворих реаліях табірного життя було просто неможливим.

Найдражливішим питанням для Осьмачки стали ­гроші: за найменшої підозри, що хтось хоче обдурити його у фінансових питаннях, він впадав у неконт­рольовану лють. До того ж поет постійно був чимось невдоволений. Попри випробування попередніх років, він мав відмінне фізичне здоров’я, однак весь час вишукував у себе якісь уявні хвороби і не давав спокою лікарям табірної амбулаторії. Вони ж визнавали, що порушення в його ­організмі стосуються лише психіки. Тодось постійно перебував у конфлікті з оточенням, чим далі більше ­ізолювався й одночасно потерпав від цього.

Тодось Осьмачка Канатчикова дача Марія та Іван Кейвани, 1943 р.

Як і раніше, головним способом його відповіді на жорстоку дійсність лишалася творчість. «Те, що я писав і написав, обумовлювалось не фахом письменника-фахівця. Я ніколи не хотів таким бути, — зазначав він. — Це все викликане моєю самітністю, моїми думками, моїми почуваннями й моїм сприйняттям світу». Митець продовжував віршувати (саме тоді вийшли його поема «Поет», збірка «Китиці часу» та вибрані твори «Із-під світу»), а також почав писати прозу.

Три його повісті — «Старший боярин», «План до двору» й «Ротонда душогубців» — виразно позначені авто­біографічними мотивами. Усі його герої перебувають в опозиції до оточення й охоплені страхом переслідування. Випускник вчительської семінарії Гордій Лундик через сутичку з місцевим багатієм Пронем втікає і стає членом братства «Перший курінь вільних українців». А вчитель-патріот Іван Нерадько змушений пере­ховуватися від представників радянської влади, які доводять селян до голодної смерті шаленими темпами ­колективізації. Письменник Іван Брус, ­потрапивши в жорно сталінських репресій, вирішує симулювати боже­вілля і ­врешті потрап­ляє до психіатричної лікарні.

Власне, перша повість Осьмачки була написана у романтичному ключі з фольклорною ­міфологізацією українського села початку ХХ ст., а дві наступні відтворюють саме радянську (хоча теж певною мірою міфологізовану) епоху зі стрімким наростанням викривального ­пафосу оповіді.

Як зауважують критики, Теодосій не був ­здатний на аналітичне зображення, тому писав надривно й емоційно, змальовував комуністів гротескними і демо­нічними й загалом розкривав соціальну дійсність «із максимально близької до себе відстані — як виплід власної скаліченої, зламаної душі».

Літературознавець Вадим Василенко у статті «У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет» зазначав, що «безсумнівно, божевілля автора, реальне чи імітоване, ­пов’язане з його творчістю, є невід’ємною його частиною, а в його творах — і поетичних, і прозових — можна знайти не лише риси хвороби, манії переслідування, розщеплення особис­тості, а й ключ до розуміння і зміни його особистості».

Куди ж мені йти супроти ночі ще й стежкою страшної самоти

1948 р. Осьмачка виїхав до США, де прожив шість років, перебиваючись випадковими підробітками — мив підлогу на вокзалі, косив сіно на фермах, працював палітурником, був наглядачем в Українсько-американському допомоговому комітеті тощо.

У пошуках роботи та сховку від імовірних переслідувачів він часто переїжджав з одного міста до іншого, постійно змінював квартири, у яких обов’язково ­позбувався покривал і скатертей з остраху, що під ліжком чи столом можуть ховатися шпигуни.

Поет і надалі панічно боявся брати їжу із чужих рук, а тому інколи навіть голодував. Його поведінка ­лишалася агресивною: за свідченнями знайомих, він носив у ­кишені великий ніж і ­неодноразово затівав бійки (наприклад, із художником у редакції або з фермером).

Без офіційного дозволу 1954 р. Тодось перебрався до Канади, де осіли його давні друзі Марія та Іван Кейвани, й певною мірою заспокоївся та поринув у ­творчість. Вважаючи себе справжнім генієм, він серйозно ­сподівався за повість «Ротонда душогубців» отримати Нобелівську премію — але не заради слави, а ради грошей. Однак емігрантські кола зустріли твір доволі стримано, а згодом почали нещадно критикувати автора за висловлені ним погляди на український визвольний рух. Це­ ­розчарування сильно зачепило митця і спровокувало «психічне ламання» — ­­­затяжну депресію з мареннями і суїцидальними настроями. Зокрема, одному знайомому він розкрив свої наміри ­застрелитися або повіситись, нарікаючи при ­цьому: «Хіба ж то життя, коли людина цілком самітня? Ні, таке життя не варте, щоб жити».

Натомість іншому своєму приятелеві, ­літературознавцю Григорію Кос­тюку, письменник переконливо розказував, як московські шпигуни на відстані б’ють його електричним струмом.

Марія Кейван писала: «Психічна хвороба ­Осьмачки погіршувалася. Галюцинації в нього ставали ­частішими, він вірив, що в його кімнаті умонтовані ­підслуховувальні апарати, які читають людські думки… Тодось заходив до нас блідий, невиспаний, із перекривленими, часто й перекушеними устами та оповідав мені про вмонтовані апарати, як вони гудуть, висотують і записують його думки. Я слідкувала за ним, свідома, що він уже знову наближається туди, звідки вийшов — до психіат­рич­ного закладу».

Наприкінці 1957 р. Тодось, знову ж таки нелегально, повернувся до США і врешті потрапив до психіатричної лікарні, із якої незабаром втік.

За словами письменниці-­емігрантки Людмили Коваленко, вочевидь, він усвідомлював своє захворювання, але вважав, що то «вороги напускають на нього цю хворобу якимись незнаними йому способами: у Міттен­вальді — кавою, у Цуфенгав­зені — ­шумом, у Нью-­Йорку — таємничими променями, що проходили крізь стіни його помешкання. Це давало Осьмачці певне звільнення від хвороби, певний ­катарсис: він був ­переможцем, обдурював ворогів, тікав від них до нового міста чи нового приміщення, і там уже — цілком ­вільний від ­усякого напуску хвороби — міг вільно ­творити… аж доки вороги не відшукували його й там».

Осьмачка на схилі віку Кирилівська психіатрична лікарня Могила поета

Пере­слідуваний, немов хворобою, страхом ­розправи, він ніколи не ­зупинявся у своїх мандрівках по ­світу. Із часом нескінченні переїзди митця ставали все масштабнішими. Кожна нова місцевість спочатку викликала невимовну радість і піднесений настрій, але дуже швидко зароджувалися нові підозри, з’являлися ­галюцинації й ­нагальна потреба в черговому переїзді. ­Поблукавши Сполуче­ними Штатами, він несподівано опинився аж у ­Югославії, а звідти вирушив до Парижа.

Доки українська громада збирала кошти для його повернення в США, прийшла звістка, що поет уже в Німеччині: його знайшли в міському парку Мюнхена на лавці — паралізованим внаслідок інсульту. Друзі доправили його до Америки, де розмістили в лікарні на Лонг-Айленді.

Коли стан Тодося поліпшився, його перевезли до будинку для літніх людей, де він і помер 7 вересня 1962 р. від запалення легень. Поховали митця на українському ­цвинтарі святого Андрія в місті Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі).

Пізніше, відвідавши його занедбану могилу, поет ­Борис Олександрів написав вірш:

Який же він інакший, незбагненний!
Все ніби так — і ніби все не так.
Поет, злидар. Бездомний і шалений,
Що по світах бродив, як вовкулак.
І не було ніде йому спокою,
Весь білий світ здавався чорним сном,
І ось тепер — цей камінь над тобою,
Над гробівцем, що вкрився бур’яном.

♦ ♦ ♦

Хворобу Осьмачки неодноразово й неоднозначно трактували його сучасники та біографи — то як вроджену, то як набуту, то як реальну, то як імітовану — і врешті вона стала справжнім літературним міфом.

Частина дослідників були щиро ­переконані, що він лише «геніально симулював» (літературознавець, публіцист, дослідник «­Розстріляного ­відродження» Юрій ­Лавріненко), «змушений був, наперекір своїй душі і єству, удавати із себе божевільного» (літературознавець Валерій Корнійчук) чи навіть «не потребував ­симулювати; на допитах просто говорив правду, те, що думав про совєтську власть. Цього вистачило, щоб у тій нелюдській ­системі визнати людину божевільною» (письменник, журналіст, літературний критик Юрій Стефаник) тощо.

Однак інші біографи доводять, що психічні розлади Осьмачки все ж були не вигаданими. Літературознавець Вадим Василенко писав: «Збіг суб’єктивних і об’єктивних травматичних чинників — природної чуттєвості та нелюдської жорстокості часу — призвів до ­вивільнення внутрішніх, первісних страхів, які невдовзі породили клінічне захворювання — шизофренію. Перебування в радянських, а згодом у значно гуманніших американських психіатричних клініках, випадки сімейного насильства, безперервні конфлікти й публічні ексцеси чи то в Києві 1920–1930-х, чи то у Львові середини 1940-х або в Америці 1950-х закрі­пили за ним репу­тацію божевільного».

Марія Кейван, яка знала Тодося Осьмачку ­найближче, під­сумовувала: «Можна дивуватись, що людина з психічною хворобою зробила такий колосальний вклад у культуру, а до того стала прикладом по-геройськи безкомпромісового життя».

Підготувала Олена Тищенко