скрыть меню

Вплив засобів масової інформації на делінквентну поведінку підлітків

страницы: 16-19

Р. І. Ісаков, Полтавський державний медичний університет, м. Полтава

Наша країна переживає нелегкі часи, пов’язані із війною та її наслідками для суспільства. ­Події на фронті широко висвітлюють у засобах масової інформації (ЗМІ), і це супроводжується дискусією про межі допустимого у сценах насильства та жорстокості. Ця дискусія має вже досить довгу історію, що ­охоп­лює, власне, і мирні часи, коли сцени насильства в інформаційному полі набувають надмірного характеру. Тож постає питання про їхній вплив на суспільні процеси ­зокрема. Передусім вразливими в цьому аспекті традиційно вважаються підлітки, які перебувають у періоді становлення рольових стереотипів поведінки.

Чи є делінквентна поведінка результатом впливу ЗМІ?

вгору

Питання про роль, яку відіграє у формуванні злочинної поведінки зображення деструктивної поведінки у ЗМІ, є досить дискутабельним у суспільстві й одно­часно, попри докладені зусилля, досі не достатньо вивченим на науковому рівні. Згідно з теоріями соціального на­вчання, для того щоб зрозуміти витоки і сутність делінквен­тної поведінки, необхідно знати: по-перше, той шлях, яким вона була засвоєна; по-друге, чинники, що провокують її прояви; по-третє, умови, які сприяють закріпленню цієї моделі поведінкових реакцій [1, 2].

Агресивні та асоціальні поведінкові тенденції засвоюються і підтримуються завдяки безпосередній участі в подібних ситуаціях і є результатом пасивного ­спостереження цих проявів на прикладі оточення в реальному житті або через ЗМІ [3, 4].

На думку значної частини суспільства і деяких ­фахівців у галузі ЗМІ, зображення прикладів деструктивної поведінки на кіно- і телеекранах, на шпальтах газет і журналів загалом чинить досить незначний вплив на глядацьку й читацьку авдиторію [5, 6].

Поширена думка, що тільки діти й душевнохворі (­тобто з розладами психіки) особи можуть ставати жертвами цього небезпечного впливу. Зокрема, підтвердженням таких гіпотез певною мірою слугують результати ­низки цілком обґрунтованих досліджень, які заперечують принаймні можливість достовірного доведення деструктивного впливу перегляду сцен насильства. Наприклад, J. Freedman (1998) наполягає, що наявні дослідження не підтверджують думку про стимулювання ­агресивності під час перегляду фільмів, які містять сцени насильства [7]. Деякі дослідники стверджують, що споглядання агресивних дій кіногероїв зумовлює щонайбільше лише незначний вплив на поведінку глядача [8].

Є також припущення, що перегляд відповідних теле­сюжетів допомагає людям переживати ефект катарсису, ­тобто дає змогу вивільнити загнані у підсвідомість негативні почуття [9].

Відповідно, перегляд телепродукції агресивного змісту загалом справляє позитивний вплив, допомагаючи запобігати реалізації негативних емоційних проявів саме у реальному житті. Захисники масової культури часто посилаються на цю теорію і нагадують, що злочинність у най­непривабливі­ших своїх формах з’явилась задовго до відеопродукції та телебачення [10].

Та все ж більшість дослідників цієї проблеми на підставі отриманих даних схиляються до думки, що масований вплив прикладів агресивної чи асоціальної поведінки, демонстрованої ЗМІ, здатний формувати, передусім у юних умах, спотворений погляд на світ і небажані пере­конання стосовно того, як саме допустимо діяти щодо інших людей [11-13].

W. Josephson (2002) провів аналіз темпу зростання масштабів злочинності в американських містах із ­моменту появи там телебачення [14]. Так, у 34 містах, де наявність телевізорів у сім’ях стала поширеним явищем 1951 року, саме тоді стрімко зросла кількість випадків крадіжок. В інших 34 містах, де адміністрація наклала заборону на вільний продаж телевізорів до 1954 р., аналогічний стрибок спостерігався 1954 року.

На думку L. Berkowitz, можна констатувати декілька беззаперечних тверджень щодо впливу масмедіа на ­суспільство:

1) зображення асоціальної та агресивної поведінки і навіть інформація про неї в новинах збільшує імовірність того, що аудиторія ЗМІ, дорослі й діти, будуть поводитися у подібний спосіб;

2) цей вплив не є незначним, особливо з урахуванням того, що медіаавдиторія налічує мільйони осіб;

3) спеціальні психологічні концепції допомагають виявити чинники, здатні посилити чи послабити ймовірність виникнення асоціальних та агресивних реакцій [15].

Уперше на офіційному рівні обговорення ефектів пере­гляду «теленасильства» відбулось у США 1972 р. під час парламентських слухань, повністю присвячених цій проб­лемі. Приводом до цього стало як загальне зростання злочинності, так і збільшення кількості злодіянь, у ­характері та мотивах здійснення яких був чітко помітний зв’язок з інформацією, отриманою з масмедіа, ­передусім телебачення.

Головний доповідач, вищий медичний радник федерального уряду США Jesse Steifield, у своєму виступі зазначив: «Прослідковується очевидний причинно-наслідковий зв’язок між жорстокістю, яка демонструється на екранах телевізорів, і подальшою антисоціальною поведінкою. Ця залежність настільки очевидна, що у важливості цієї проблеми і необхідності прийняття відповідних заходів з боку відповідальних органів, телеіндустрії, уряду і громадян ніхто не має права сумніватись» [16].

Завдяки ґрунтовним науковим дослідженням цього явища було фактично підтверджено припущення про можливу негативну роль масмедіа як чинника формування і провокування злочинної поведінки [17, 18, 19]. Але поряд із цим виокремлено низку умов (біологічних, психо­логічних, соціальних та ситуативних), які роблять можливим такий вплив, а також різноманітні його варіанти та аспекти.

Дані досліджень щодо ролі масмедіа у формуванні агресивної поведінки

вгору

Найдостовірнішим свідченням негативного впливу теле­продукції агресивного змісту можна вважати результати лонгітюдного дослідження L. D. Eron і L. R. Huesman (2003) [20]. Ученим вдалось довести, за незначними винятками, що у США, Фінляндії та Ізраїлі у восьмирічних дітей, які проживали в містах, інтенсивність перегляду фільмів і телепрограм із численними сценами насильства корелювала зі схильністю до агресивної та асоціальної поведінки навіть після статистичного виключення найочевидніших інших чинників.

Але найціннішою можна вважати другу частину цього дослідження, яка дала відповідь на запитання про первинність інтересу до перегляду телепродукції агресивного змісту і наявності відповідних рис особистості та поведінкових проявів. За повторного обстеження цих дітей віком 19 років з’ясувалось, що перегляд бойовиків у восьмирічному віці значною мірою визначає агресивність та схильність до асоціальних вчинків у віці 19 років, але агресивність у ранньому віці не передбачає захоплення телебойовиками надалі. Подібні результати дало і проведене Е. Centerwall (1999) ретроспективне дослідження щодо дитячих телевподобань тридцятирічних злочинців, засуджених за різноманітні злочини [21]. Ці результати, звичайно, не свідчать, що телебачення — єдиний чи навіть головний чинник, який має вплив на делінквентну поведінку дітей і підлітків. Власне, встановлено важливу роль емоційного контакту з батьками та характеру батьківських покарань і заохочень [22, 23, 24].

Безпосередні ефекти демонстрації насильства

Найдетальніше вивченими є безпосередні та короткочасні ефекти демонстрації насильства, які виникають одразу (або через невеликий проміжок часу) після його сприйняття. Так, F. Adison (2003) зробив спробу резюмувати результати 31 лабораторного експерименту, статистичний аналіз яких дав змогу зробити висновок, що більшість їх підтверджує підвищення рівня агресивності осіб після перегляду сцен насильства у кіно [25].

З іншого боку, більшість досліджень продемонструвала, що ­фільми такого ґатунку чинять на поведінку людей вплив, який можна охарактеризувати лише як помірний. При цьому чим природнішими і вільнішими від лабораторних обмежень були умови експериментів, тим виразніші ефекти зростання агресивності вдавалось зафіксувати [26, 27].

Ефект праймінгу

Низка дослідників зауважили, що спостереження анти­соціальних дій може активізувати (чи генерувати) відповідні думки і прагнення [28, 29]. Інші автори віддають пере­вагу дещо відмінній інтерпретації, стверджуючи, що схильність до злочинних дій, породжена впливом кіно­продукції, виникає внаслідок процесу розгальмовування — послаблення наявних у глядачів заборон щодо подібних вчинків [30, 31]. Прикладом ефекту розгальмовування є явище праймінгу (англ. prime — заряджати, підпалювати) — ситуації, коли внаслідок впливу певного стимулу (події), який має суто локальне значення, у ­людини виникають думки зі схожим чи аналогічним змістом. Ці думки можуть акти­візувати й інші семантично близькі їм ідеї та навіть схиляти до певних дій [32].

Активізація відповідних уявлень можлива навіть через тривалий час після праймінгу з боку масмедіа. У таких випадках думки асоціальної спрямованості, ­актуалізовані внаслідок іншої (не пов’язаної з отриманням інформації) діяльності, можуть реактивувати погляди і схильності, породжені під враженням інформації з масмедіа [33].

Ба більше, на думку G. Turner (2002), певні ­нейтральні стимули з оточення також можуть реактивувати ефект праймінгу, що виник раніше під впливом перегляду кіно­фільмів, навіть за умови, що самі ці стимули не є агресив­ними за своєю природою[34]. Наприклад, чинником акти­вації відповідних думок може бути зовнішня схожість певної особи з жертвою агресивних дій у перегляну­тому кіносюжеті. Такі асоціації можуть стосуватись ­також і неживих предметів чи життєвих ситуацій [35].

Ефект десенсибілізації

Не менш важливим чинником формування злочинної поведінки у споживачів продукції масмедіа є ефект десен­сибілізації, емоційного демпфування щодо сприйняття морально неприйнятних вчинків внаслідок систематичного їх спостереження. При цьому емоційна індиферентність щодо сприйняття асоціальних дій не означає відмови від їхнього застосування, а радше сприяє цьому через розцінювання їх як чогось звичного та буденного. Деякі глядачі можуть дійти висновку, що така поведінка притаманна багатьом людям, а отже, є соціально прийнятною і виправданою.

Умови стимулювання / стримування агресії

Низка наукових досліджень стосувались безпосереднього вивчення умов, які стимулюють або стримують шкідливий вплив сцен насильства у художньому кінематографі. P. Byrne (2013) звернув увагу на те, що сцени, які відзначаються легкістю візуалізації, яскравістю і концептуальною простотою, більш здатні активізувати інші, пов’язані з цим ідеї, почуття і бажання діяти [36].

Як зазначив L. Crocq (2002), схильність до агресивних дій активізується, якщо глядачі із самого початку думають, що бачать людей, які умисно намагаються завдати шкоди одне одному. Тобто в осіб, які спостерігають ­сцени агресії, не виникнуть агресивні думки і бажання, якщо вони не інтерпретують побачені дії як агресивні [37].

Але навіть вважаючи певні дії агресивними, глядачі ­можуть не отримати спонукання до агресії, якщо їм ­чітко дають зрозуміти, що ці вчинки підлягають ­покаранню [38].

Ще одним стримувальним аспектом є усвідом­лення того, що побачене на телеекрані однозначно заслу­говує морального засудження. І навпаки, моральне ви­правдання побаченої агресії є одним із вагомих стимулювальних чинників щодо застосування подібних дій у реальному житті.

Іноді глядачі можуть ототожнювати себе із теле- і кіно­героями на підставі певних зовнішніх чи суто психологічних ознак схожості, що також позначається на їхніх враженнях від побаченого на екрані. Як наслідок, на ­думку N. Postman і S. Powers (2002), глядачі починають уявляти себе відповідними персонажами і, власне, емоційно реагують на все, що б не відбувалось із «їхнім» героєм [39]. Наприклад, якщо герой вступає у боротьбу, вони думають, що разом із ним протидіють екранним ворогам. Оскільки при цьому вони уявляють себе агресивними, то у них ­легко активується широкий спектр анало­гічних ідей і схильнос­тей. Якщо ж глядач психологічно дистанціюється від ­подій на екрані або зосереджується на аспектах, які не ­стосуються асоціальних дій, то імовірність значущого впливу побаченого на поведінку є невисокою.

Важливим чинником сприйняття подій на ­телеекрані є їхня реалістичність. За даними S. Feshbach (2003), ­знання про вигадану природу кіноподій може послаб­лювати їх емоційно-збуджувальну здатність і ­відповідно знижувати потенційну спроможність активізувати підхожі ідеї та бажання. В експериментах за участю дітей і студентів він спостерігав, як агресивні сцени з ­меншою імовірністю стимулювали посилену агресивність, коли глядачам завчасно нагадували, що вони побачать лише гру акторів в оточенні декорацій. Щоб психологічно дистан­ціюватись від побаченого, глядач має бути впевненим, що екранні персонажі дійсно не намагаються ­завдати один одному шкоди. Таке усвідомлення наявне далеко не завжди, особливо, у середовищі дітей і підлітків.

Ситуація ускладнюється ще і тим, що діти з бідних і неблагополучних сімей менш схильні до усвідомлення того, що кіно — це тільки екранна вигадка [41].

На думку J. P. Liebert (2002), це пояснюється тим, що у реальному світі їм, на жаль, доводиться ­переживати немало розчарувань, оскільки можливостей для реалізації їх фантазій надзвичайно мало. Це робить їх вразливішими у тих випадках, коли вони спостерігають події асоціальної поведінки.

В умовах надзвичайного майнового розшарування ­суспільства культивування споживацьких життєвих установок, демонстрація розкоші та соціальної успішності, що так притаманна нашому сучасному телебаченню, призводить до збільшення кількості людей, які гостро відчувають депривацію. Пошук задоволення через ­матеріальні блага вимагає від них постійного підвищення власного добробуту, що є додатковим механізмом впливу ­масмедіа на формування злочинної поведінки [42].

Смакування сцен достатку в телевізійних програмах може призводити до переходу абсолютної депривації (відчуття позбавленості), притаманної людям із соціально незахищених верств населення, у депривацію відносну (відчуття ущербності або обійденості), яка з більшою імовірністю може стимулювати прояви злочинної поведінки для підвищення свого соціального статусу [43].

Довготривалі ефекти сцен насильства

Щодо довготривалих ефектів перегляду насильства, то йдеться передусім про культивування під впливом масмедіа у дітей і підлітків певного спотвореного світосприйняття [44]. Це явище отримало назву «атрибуції ворожості» і є найнебезпечнішим саме для споживачів інформації дитячого та підліткового віку.

На думку H. D. Hornstein (2000), часті покази сцен із проявами зла та насильства по телебаченню культивують у глядачів стійке враження про світ, що їх оточує, як про надзвичайно ненадійний, небезпечний і ворожий [45]. Цей висновок сформовано на підставі результатів серії досліджень, які засвідчили схильність обстежених затятих телеманів переоцінювати рівень агресивності суспільства і висловлювати переконання, що соціальний світ є загалом первісно небезпечним. Поряд із формуванням ворожості на особистісному та поведінковому рівнях відбувається спотворення низки взаємопов’язаних характеристик суб’єктивного світу уявлень, як-от справедливість, контрольованість, передбачуваність. Взаємодія цих характеристик дає нам весь спектр різноманітних наслідків формування так званої «ворожої картини світу», наслідками чого можуть бути такі ознаки, як висока агресивність, захворювання психосоматичного кола, пору­шення соціальних контактів, депресія, посттравматичні стресові розлади тощо [46-51].

Ще одним аспектом довготривалого впливу засобів масової інформації на рівень злочинності є так звані злочини-­імітації, які стали досить поширеним явищем у різних краї­нах світу. Це підтверджується ­результатами статистичних досліджень, які демонструють різке зростання випадків реєст­рації злочинів, за своїм характером схожих на ті, які напередодні широко висвітлювались у масмедіа.

Роль індивідуальних особливостей

Індивідуальні особливості, які стають причиною високої сприйнятливості деструктивного впливу відеопродукції агресивного змісту, також були об’єктом наукових досліджень цієї проблеми. Зокрема, P. B. Sutker (1994) дійшов висновку, що переважно жертвами такого ­впливу стають молоді люди із малозабезпечених сімей [52].

Молодість і брак належної освіти зумовлюють їхню схильність вважати події на екрані реальністю. Вони з готов­ністю сприймають нав’язаний телебаченням ­образ людини, як ненадійної, часто підлої та небезпечної істоти, особливо якщо ті, хто відіграють важливу роль у їхньому власному житті, поводилися з ними аморально і жорстоко. Чим частіше такі діти чи підлітки ­стикаються з негативною телевізійною картинкою соціального світу, тим глибше вона вростає у їхню свідомість, особливо якщо вони не отримують іншої, протилежної інформації [53, 54]. Дитячий та підлітковий вік є найсприятливішим для засвоєння асоціальних моделей поведінки. Підлітковий період сам собою має кризовий характер через ­втрату адаптивних можливостей раніше засвоєних дитячих ­моделей поведінки і відповідний пошук нових ролей, які відповідають стану дорослості.

Широкі перспективи, що відкриваються через перехід до нового статусу, надають підліткам особливої амбіційності і максималізму, але реальна обмеженість можливостей формує внутрішню занижену самооцінку і надзвичайну вразливість. Виходом може слугувати пошук об’єкта, наслідуванням дій якого можна набути якостей, необхідних для успіху. Батьківський авторитет, поради і підтримка можуть зіграти вирішальну позитивну роль у нормальному формуванні зрілої особистості. І ­навпаки, на вакантне місце може посісти, зокрема й кіногерой, що сповідує соціально-деструктивні моделі поведінки.

J. P. Liebert (2002) вказує на наявність регресії, притаманної підлітковому періоду, ознакою чого є «емоційне розчинення» — ідеалізація молодіжних кумирів, пошук авторитетів, «прагнення афектів та об’єктів», амбівалентність. При цьому не виключене формування аддикції щодо кіно- і телепродукції [55].

Сприйняття насильства як способу досягнення мети

Окрім передачі ідеї про сутність навколишнього світу, телебачення може також навчити сприйнятливу молодь того, як варто діяти у цьому ворожому і загрозливому сере­довищі. Статистичні дослідження вказують на те, що головні герої телевізійних фільмів частіше досягають успіху, коли нападають на когось, ніж коли не напа­дають [56, 57]. Як наслідок, насильство зображується і сприйма­ється як прийнятний спосіб досягнення бажаної мети, і саме цей меседж із готовністю сприймається певною частиною телеавдиторії.

L. D. Eron і L. R. Huesman (2003) запропонували ­власну теорію, покликану пояснити і обґрунтувати меха­нізми впливу ефектів зображення асоціальних вчинків у ЗМІ [58]. Спираючись на наукові концепції отримання, оброб­лення і збереження інформації, вони стверджують, що під час перегляду екранних сцен у юних телеглядачів розвивається певний специфічний спосіб розуміння асоціальної поведінки. Із погляду когнітивної психології це можна назвати створенням сценарію, який спрямовує як їх очікування у релевантних ситуаціях, так і припущення щодо способу розв’язання певних соціальних проб­лем. Зіткнувшись із певними труднощами у взаєминах з іншими людьми, юнак чи дівчина з великою ймовірністю пригадають раніше сприйнятий сценарій поведінки, який передбачить імовірний хід подій і зумовить оптимальний алгоритм дій за обставин, що склались.

Люди, які часто спостерігають сценарії з агресивними та асоціальними елементами поведінки, імовірно, виберуть такі самі дії як оптимальний, на їхню думку, спосіб розв’язання власних проблем.

Особливо великою є небезпека формування відповідних сценаріїв у юних телеглядачів, якщо сприйняті ними телесюжети є прикладом «виграшної» чи «­соціально успішної» поведінки.

Висновки

вгору

Отже, для того щоб показане по телебаченню дало ­поштовх до розвитку відповідних ідей і поведінкових проявів, екранне дійство має привернути неабияку ­увагу глядача (видовищність, реалістичність, ідентифікація з героєм). Проте ця ідея може поступово згаснути у ­пам’яті, якщо глядач періодично не «закріплює» створені ним уявлення. Відповідно необхідним є збереження індукованого телебаченням сценарію. Тому важливим є  хронологічний обсяг телеперегляду та різноманітність повторів, які забезпечують розширення діапазону ситуа­цій, до яких глядач буде застосовувати сценарій.

Щоб здійснити безпосередню дію, сценарій має бути активізований. Відбувається це завдяки ефекту ­праймінгу. Наприклад, після побаченого по телевізору сюжету реле­вантні ситуаційні сигнали можуть легко реактивувати давно сформований у людини сценарій, який виразно закарбувався у пам’яті.

Як зауважують L. D. Eron і L. R. Huesman (2003), зображення у ЗМІ насильства та асоціальної поведінки стимулює розвиток нових подібних сценаріїв і підказує, у яким спосіб можна використовувати вже наявні ­загальні чи специфічні сценарії [59]. Це значною мірою пояснює, чому до девіантної поведінки схильні ті, хто захоплюється відповідною телепродукцією. Вони краще за інших засвоїли і утримують в пам’яті агресивні та асоціальні сценарії, що легко активізуються у свідомості під час перегляду чергових телесюжетів відповідного змісту.

Отже, можна констатувати, що ризик формування агресивного життєвого стилю у схильних до агресивної поведінки підлітків лишається високим доти, доки вони мають вільний доступ до субкультури насильства і їм доступна лише обмежена кількість конструктивних альтернатив досягнення життєвого успіху.

При цьому не можна забувати, що більшість осіб, ­навіть ті з глядачів, хто вирізняється відносною законослухняністю та соціальною адаптованістю, набувають певних уявлень про асоціальну поведінку ще в дитинстві. І відпо­відна телепродукція деструктивного змісту потенційно здатна активізувати і ці сценарії.

Література

1. Berkowitz L. The experience of anger as a parallel process in the display of impulsive, «angry» aggression. Aggression: Theoretical and empirical reviews. Orlando: Academic Press, 2000. Vol. 1. P. 103-133.

2. Feshbach S. The function of aggression and the regulation of  aggres­sive drive. Basel, 2003. 78 p.

3. Goldstein A. P. In response to aggression: Methods of control and prosocial alternatives. Psychological Medicine. 2000. V.42. Р.81-85.

4. Andison F. TV violence and viewer aggression. Archive of General Psychiatry. 2003. Vol. 67. P. 871-877.

5. Lorenz K. On aggression. N.Y.: Bantam, 2005. 438 p.

6. Ісаков Р. І. Агресивність делінквентних підлітків із ­різним ставленням до перегляду телепродукції агресивного змісту. Україн­ський вісник психоневрології. 2005. Вип. 2, № 43. С. 36-37.

7. Friedman J. Reality and fantasy in filmed violence. Br. J. Psychi­atry. 1998. V. 171. P. 123-125.

8. McGuire W. J. The myth of massive media impact: Savagings and sal-vagings. Psychological Medicine. 2002. V. 36. Р. 33-35.

9. Byrne P. Psychiatry and the media. Advances in Psychiatric Treatment. 2003. Vol. 9. P. 135-143.

10. Dollard J., Doob L., Miller N., Mowrer O. H., Sears R. R. Frustration and aggression. — New Haven: Yale University Press, 1959. — 248 p.

11. Klein J. D., Brown J. D., Childers K. W. et al. Adolescents’ risky behaviour and mass media use. — London: Pediatrics. — 1999. — P. 24-31.

12. Gabbard G., Gabbard K. Psychiatry and the Cinema. — Washington: American Psychiatric Press. — 1999. — 79 p.

13. Зайцев О. О., Ісаков Р. І. Феномен популярності телепрограм агресивного змісту у підлітковому середовищі // Український медичний альманах. — Луганськ, 2002. — Том 5. — № 1. — С. 64-67.

14. Josephson W. Creative aggression. — N.Y.: Pergamon Press, 2002. — 47 p.

15. Berkowitz L. The implicit assumptions of televisions research. — Boston: Eddi. — 1998. — 124 p.

16. Wilson C., Nairn R., Coverdale J. et al. Mental illness depictions in prime-time drama: identifying the discursive resources // Austral. and N.Z. J. Psych. — 1999. — № 33. — P. 232-239.

17. Gerbner G., Gross L. Living with television: The dynamics of the cultivation process. — N.Y.: Flambarry. — 2003. — 449 p.

18. Villani S. Impact of media on children and adolescents: a 10-year review of the research // J. Academy of Adolescent Psych. — 2002. — № 40. — P. 392-401.

19. Huesmann L. R., Eron L. D. Televisison and the aggressive child // Soc. Psychiat. — 2003. — Vol.196. — P. 703-708.

20. Eron L. D., Huesman L. R. Does television violence cause aggression? // Soc. Psychiat. — 2003. — Vol.194, № 8. — P. 112-113.

21. Centerwall E. Violence and crime in cross-natіonal perspective. — New Haven: Yale University Press. — 1999. — 69 p.

22. Wells E. A., Morrison D. M., Gillmore M. R., Catalano R. F. Race differences in antisocial behaviors and attitudes and early initiation of substance use // J. Drug Education. — 1992. — Vol.22, № 2. — P. 115-130.

4. Liebert J. P. The effects of observing violence // Soc. Psychiat. — 2002. — Vol.204, № 11. — P. 1101-1103.

5. Rubinstein E. A. Television and the young viewer // Amer. Scientific. — № 44. — 2003. — 44-51 р.

6. Andison F. TV violence and viewer aggression // Archive of General Psychiatry. — 2003. — Vol.67. — P. 871-877.

7. Philo G. Media and Mental Distress. — London: Longman. — 1996. — 342 p.

8. Berne E. Games Peapole Play. — Boston, Penguin Books. — 2003. — 397 p.

9. Hornstein H. D. Cognitive processes and the persistence of aggressive behavior // Psychological Medicine. — 2000. — V.42. — Р.92-96.

10. Turner G. W. Film As Social Practice. — London: Routledge. — 1998. — P. 24-36.

11. Blucher J. The development of aggressive behavior from the perspective of a developing behaviorism // Psychological Medicine. — 2002. — V.36. — Р.24-27.

12. Lyons-Ruth K. Attachment relationships among children with aggressive behaviour problems: the role of diisorganized attachment patterns // J. Consult. Clin. Psychology. — 1996. — № 64 (1). — Р. 64-73.

13. Patterson G. R. A developmental perspective on antisocial behavior // Psychological Medicine. — 2003. — № 54. — P. 42-49.

14. Farrington D. P. Early predictors of adolescent aggression and adult violence // Psychological Medicine. — 2000. — V.41. — Р.12-16.

15. Turner G. W. The effects of observing violence. — London: Routledge. — 2002. — P. 212-216.

16. Turner G. W. The stimulating and inhibiting effects of weapons on aggressive behavior. — London: Routledge. — 2004. — 189 p.

17. Byrne P. Psychiatry and the media // Advances in Psychiatric Treatment. — 2003. — Vol.9. — P. 135-143.

18. Crocq L. Terrorisme et médias: impact émotionnel des images de violence // Perspectives Psychiatrique. — 2002. — V. 41(4). — P. 262-270.

19. Ісаков Р. І. Невротичні розлади у делінквентних підлітків, схильних до перегляду телепродукції агресивного змісту // Архів психіатрії. — 2004. — Т. 10, 4(39). — С. 29-32.

20. Postman N., Powers S. How to Watch TV News. — N.Y.: Penguin Books. — 2002. — 229 p.

21. Feshbach S. The weapons effect and child aggression // Psychological Medicine. — 2003. — № 54. — P. 349-351.

22. Liebert J. P. The effects of observing violence // Soc. Psychiat. — 2002. — Vol.204, № 11. — P. 1101-1103.

23. Зайцев А. А., Онышко Ю. В., Исаков Р. И. Мониторинг сцен насилия в программах ведущих телеканалов Украины // Архів психіатрії. — 2002. — № 2(29). — С. 31-36.

24. Скрипников А. Н. Особенности лечебно-реабилитационных мероприятий, рекомендуемых к проведению с подростками, совершившими сексуальные преступления // Проблеми екології та медицини. — 1998. — Том 2, № 1-2. — С. 55-56.

25. Bernstein G. A., Garfinkel B. D., Hoberman H. M. Childhood aggression and violence // Amer. J. Psychiatry. — 2002. — V.146, № 3. — Р. 384-386.

26. Hornstein H. D. Cognitive processes and the persistence of aggressive behavior // Psychological Medicine. — 2000. — V.42. — Р.92-96.

27. Maruta N. The role of psychotraumatization factors in formation of anxious-phobic disorders / N. Maruta, T. Pan’ko, V. Fedchenko, O. Kutikov // Abstr. WPA International Congress 2012 (17-21 october, Prague) // Ceska a slovenska psychiatrie, 2012/ — P. 251.

28. Скрипніков А. М. Психосоціальна дезадаптація при посттравматичному стресовому розладі у жінок / А. М. Скрипніков, Л. О. Герасименко, Р. І. Ісаков. — Полтава: ТОВ «АСМІ», 2016. — 155 с.

29. Маркова М. В., Рахман Л. В. Взаємозв’язок провідної клініко-психопатологічної симптоматики та особливостей копінг-поведінки у хворих на терапевтично резистентні депресії // Український вісник психоневрології. — 2015. — Том 23, вип. 2 (83). С. 91-94.

30. Юр’єва Л. М. Невротичні, соматоформні розлади та стрес / Л. М. Юр’єва [та ін.]. — Дніпропетровськ, 2005. — 96 с.

31. Isakov R. I. Psychosocial rehabilitation of patients with post-traumatic stress disorder/ R. I. Isakov, L. O. Herasymenko // Azerbaijan Medical Journal. — 2022. — № 1. — Р.58-63 https://doi.org/10.34921/amj.2022.1.009

32. Герасименко Л. О. Посттравматичний стресовий розлад / Л. О. Герасименко // НейроNEWS: психоневрологія та нейропсихіатрія. — 2021. — № 8. — С. 27-32.

33. Sutker P. B. Psychopathy: tradithional and clinical antisocial cjncepts // Progress in Experimental Personality & Psychopathology research, Orlando. — 1994 — P. 73-120.

34. Животовська Л. В. Сучасні підходи до фармакотерапії посттравматичного стресового розладу/ЛВ Животовська, ДІ Бойко, АА Сокіл, ОВ Погорілко, ВА Волошин//Вісник проблем біології і медицини. — 2019.-Вип. 2 (2).-С. 38-44.

35. Проскурина Т. Ю., Матковская Т. Н., Кудь В. С. Клинико-психологические особенности невротических расстройств у современных подростков // Журнал психиатрии и мед. психол. — № 4 (14), 2004. — С. 127-130.

36. Liebert J. P. The effects of observing violence // Soc. Psychiat. — 2002. — Vol.204, № 11. — P. 1101-1103.

37. Nelson J. D., Gelfand D. M. Childrens aggression folloving completition and exposure to an aggressive model // Prymary Psychiat. — 2002. — Vol.11, № 4. — P. 69-72.

38. Villani S. Impact of media on children and adolescents: a 10-year review of the research // J. Academy of Adolescent Psych. — 2002. — № 40. — P. 392-401.

39. Eron L. D., Huesmann L. R., Cognitive processes and the persistence of aggressive behavior // Soc. Psychiat. — 2002. — Vol.194. — P. 324-329.

40. Eron L. D., Huesman L. R. Does television violence cause aggression? // Soc. Psychiat. — 2003. — Vol.194, № 8. — P. 112-113.

Наш журнал
в соцсетях:

Выпуски за 2022 Год

Содержание выпуска 7-8 (136), 2022

  1. Ю.А. Крамар

  2. Р. І. Ісаков

  3. Н.П. Волошина, І.В. Богданова, І.К. Волошин-Гапонов, С.В. Федосєєв, Л.П. Терещенко, Т.В. Богданова

Содержание выпуска 1 (132), 2022

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А. Є. Дубенко, В. І. Коростій, М. В. Набока, Г. І. Селюков

  3. І. І. Марценковська

  4. Т. О. Зайцева, О. А. Борисенко

  5. О. Аврамчук

  6. А. Сальнікова

Выпуски текущего года

Содержание выпуска 1, 2024

  1. І. М. Карабань, І. Б. Пепеніна, Н. В. Карасевич, М. А. Ходаковська, Н. О. Мельник, С.А. Крижановський

  2. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравіцька

  3. Л. М. Єна, О. Г. Гаркавенко,