Meta Pixel

Розсилка

Будьте в курсі останніх оновлень – підпишіться на розсилку матеріалів на Ваш e-mail

Підписатися

Суїцидальні спроби: ключові питання діагностики та ведення пацієнтів

Виявлення та лікування пацієнтів із ризиком самогубства є критично важливим кроком профілактики, особливо в закладах первинної ланки медичної допомоги, де консультується більшість населення. На основі клінічного випадку фахівці Психіатричної консультативної служби Массачусетської лікарні загального профілю (Бостон, США) S. E. Matta et al. представили звіт, в якому обговорюють труднощі оцінювання стану пацієнтів після спроби суїциду, особливості комунікації з родиною та персоналом і можливі довгострокові наслідки. Пропонуємо до вашої уваги огляд публікації «Serious Suicide Attempts: Assessment and Management» видання Prim Care Companion CNS Disord (2025; 27 (4): 25f03913).

Клінічний випадок

вгору

Пацієнтка А. віком 26 років із тяжким рецидивним великим депресивним розладом (ВДР), яка приймала есциталопрам у дозі 10 мг/добу, була доставлена до лікарні службою екстреної медичної допомоги після передозування парацетамолом у поєднанні з алкоголем на тлі розриву стосунків і втрати роботи через депресію. Дів­чина залишила записку, в якій виклала детальний план і намір померти. Під час огляду у відділенні невідкладної допомоги вона була дезорієнтована, мала ознаки раб­доміолізу (рівень креатинкінази 15000 Од/л) та різко підвищений уміст печінкових ферментів (аспартат­амінотрансферази — 1200 Од/л, аланінамінотрансферази — 1100 Од/л). Хоча точний час передозування був невідомий, як антидот при інтоксикації парацетамолом призначили N-ацетилцистеїн. Після пробу­дження дівчина не­одноразово повторювала, що шкодує про те, що вижила. Пацієнтка заперечувала наявність в анамнезі будь-яких розладів, пов’язаних із вживанням алкоголю чи психо­активних речовин (ПАР).

Дівчина жила одна і мала обмежену соціальну підтримку, спілкуючись лише із матір’ю, з якою у неї напружені, проте постійні стосунки. В анамнезі — періодичні звернення по психіатричну допомогу, але зі значними труднощами з дотриманням режиму терапії: пацієнтка часто припиняла психотерапію і приймання ліків після тимчасового поліпшення самопочуття. З огляду на її постійне бажання померти під час перебування у відділенні інтенсивної терапії, персоналом було вжито запобіжні заходи зі встановленням індивідуального нагляду. Матір пацієнт­ки, яка перебувала поруч, була помітно пригніченою. Для оцінювання поточного суїцидального ризику, визначення плану лікування та рівня надання психіатричної допомоги, необхідної після досягнення стабілізації стану дівчини, було призначено консультацію психіатра.

Обговорення

вгору

Серйозна суїцидальна спроба: критерії визначення

Спроба самогубства вважається серйозною, якщо був визначений намір померти, її наслідки потребували медичної або хірургічної допомоги (наприклад, невідкладного життєво важливого втручання), або якщо рівні прийнятої речовини у крові перевищували певний поріг. Пацієнтам після скоєних серйозних суїцидальних спроб часто необхідні інтенсивна терапія, забезпечення прохідності дихальних шляхів, кардіомоніторинг або призначення антидотів для нейтралізації токсичних ефектів ліків (як-от парацетамол). Способи, пов’язані з асфіксією, травмами високої сили впливу та самоушко­дженнями, що потребують хірургічних втручань, також належать до категорії серйозних суїцидальних спроб.

Додатковими критеріями є попереднє планування, дії, спрямовані на уникнення виявлення та використання засобів із високим потенціалом летальності. Визначення цих характеристик важливе для стратифікації ризику та вибору відповідних стратегій втручання.

Схильність до здійснення суїциду

Суїцид є трагічною подією, яка залишає близьких у стані горя та із незмінно відкритими запитаннями. За даними Центрів із контролю та профілактики захворювань США (CDCP) за 2021 р., суїцид посідав 11-те місце серед провідних причин смерті у США та був другою основною причиною летальних випадків серед осіб віком 10–14 і 25–34 роки (NIMH, 2024). Майже третина осіб із суїцидальними думками переходять до суїцидальних спроб, і приблизно одна із двадцяти таких спроб завершується смертю (Nock etal., 2008). Крім того, ризик реалізації суїцидальних думок зрос­тає, коли думки про самогубство та бажання померти стають частішими (Turecki etal., 2019). Відомо, що серед 302 осіб, які здійснили клінічно значущі суїцидальні спроби, майже третина (37 %) повторюють спробу протягом 5-річного періоду спостереження, а 6,7 % помирають внаслідок суїциду (Beautrais, 2004).

Особи із психічними розладами мають найвищий ризик суїциду (близько 95 %) (Koh etal., 2025):

  • у разі серйозних афективних розладів (як-от ВДР та біполярний афективний розлад) показник сягає 50 %;
  • за наявності розладів, пов’язаних із вживанням алкоголю та інших ПАР, — 25 %;
  • при шизофренії та інших психотичних розладах — 10 %;
  • на тлі межового розладу особистості — 5 %.

S. E. Matta etal. (2025) підкреслюють, що особи із психічними розладами мають найвищий ризик суїциду. Однак наявність тяжких або хронічних соматичних захворювань (як-от синдром набутого імунодефіциту [СНІД], онкологічні патології, черепно-мозкова травма, епілепсія та деменція) також підвищують цей показник. Особи зі СНІДом мають втричі вищий ризик суїциду, а пацієнти із раком — майже вдвічі більшу кількість самогубств порівняно із загальною популя­цією, причому найвищі показники спостерігаються у перші два роки після встановлення діагнозу (Koh etal., 2025). Загалом соматичні захворювання є причиною близько 35–40 % суїцидів, а до 70 % випадків самогубства припадають на осіб віком понад 60 років.

Хоча доказів специфічної генетичної схильності до суї­цидальної поведінки натепер недостатньо, епідеміологічні дані свідчать про підвищену поширеність останньої в певних сім’ях. Зокрема, навіть після врахування даних психіатричного анамнезу родини ризик суїциду залишається майже вдвічі вищим серед осіб із сімейним анамнезом суїциду, що вказує на можливу роль генетичних, психопатологічних, поведінкових або середовищних чинників, які нині залишаються недостатньо з’ясованими (Koh etal., 2025).

Рівень самогубств виразно стратифікований за віком, статтю та етнічною належністю. Особи віком понад 65 років у ~ 1,5 рази частіше чинять самогубства порівняно із представниками молодших когорт, а чоловіки європеоїдної раси після 85 років становлять групу із найвищими показниками суїцидальної смертності (Koh etal., 2025). Серед людей похилого віку приблизно 25 % суїцидальних спроб є фатальними, що зумовлено переважним застосуванням більш смертоносних методів і меншим фізіологічним резервом після спроби (Koh etal., 2025).

Частота самогубств літніх осіб залишається високою, проте за останні десятиліття серед молоді віком 15–24 років вона потроїлася; у 2022 р. суїцид став другою провідною причиною смерті в цій групі (Koh etal., 2025). Гендерні особливості включають вищу частоту завершених суїцидів серед чоловіків та частіші суїцидальні спроби серед жінок. Додатковими факторами ризику є самотність (відсутність партнера / подружжя), безробіття, фінансові труднощі, невиліковні захворювання та сімейний анамнез суїциду. Як відомо, близько половини осіб, які вчиняють суїцид, мали в минулому суїцидальну спробу, що робить її одним із найпотужніших предикторів суїцидальної поведінки. Оскільки майже 50 % осіб, які помирають внаслідок суїциду, зверталися до лікаря первинної ланки протягом місяця до смерті, а близько 75 % — впродовж року, фахівці первинної допомоги відіграють ключову роль у ранньому виявленні ризику. Кожна суїцидальна спроба потребує систематичного та стандартизованого оцінювання суїцидального ризику (Koh etal., 2025).

Чинники, які призводять до суїциду або перешкоджають йому

S. E. Matta etal. (2025) зазначають, що оцінка суїцидального ризику передбачає аналіз гострих і хронічних чинників, захисних і провокувальних факторів. Це дозволяє визначити загальний рівень ризику (низький, помірний або високий) і обрати відповідні стратегії втручання (рисунок). Комплексний підхід передбачає не лише ідентифікацію явних факторів ризику, але й пояснення причин розвитку суїцидальної кризи саме зараз і врахування модифікованих чинників для зниження безпосереднього ризику.

Рисунок. Розподіл та ведення пацієнтів із ризиком самогубства
Рисунок. Розподіл та ведення пацієнтів із ризиком самогубства

Чинники ризику поділяють на гострі або хронічні, а також немодифіковані (чоловіча стать, вік, попередні спроби, сімейний анамнез) та модифіковані (табл. 1), серед яких ключовими є доступ до засобів скоєння самогубства, симптоми нелікованих психічних захворювань, почуття безнадійності, порушення сну, вживання ПАР та соціальна ізоляція (Koh etal., 2025). Наявність модифікованих факторів визначає неминучий ризик суї­циду і потребує запобіжних заходів. Для інтеграції засобів оцінювання та лікувальної тактики доцільно запрова­джувати стратифікований підхід до профілактики: ризики високого пріоритету (наприклад, недавні наміри чи доступ до засобів скоєння самогубства) потребують негайного втручання, натомість середні та низькі ризики — індивідуалізованої підтримки і тривалого спостереження (табл. 2).

Таблиця 1. Ризик самогубства: немодифіковані, модифіковані та захисні фактори
Таблиця 1. Ризик самогубства: немодифіковані, модифіковані та захисні фактори

Таблиця 3. Класифікація факторів суїцидального ризику: структурована модель та стратегії втручань
Таблиця 3. Класифікація факторів суїцидального ризику: структурована модель та стратегії втручань

До захисних чинників належать ефективні навички подолання стресу, здатність до розв’язання проблем, усвідомлення культурної ідентичності, наявність сенсу життя, а також сімейна підтримка, соціальна залученість і доступ до ресурсів громади. Значущими залишаються й суспільні фактори, зокрема моральні чи релігійні застереження та обмеження доступу до засобів скоєння самогубства (CDC, 2024). Мета їх аналізу — посилення стійкості (резильєнтності) та забезпечення доступу до відповідної психологічної та громадської підтримки.

При оцінюванні ризику слід враховувати баланс хронічної вразливості та гострих стресорів: навіть особи без поточних суїцидальних думок, але з анамнезом спроб мають підвищений хронічний ризик. Натомість гострі життєві події, зокрема втрата партнера чи серйозні життєві стресові фактори, можуть раптово підвищити безпосередню небезпеку. Це підкреслює критичну роль клінічного су­дження у стратифікації ризику та виборі оптимальних втручань (Fowler, 2012).

Ведення пацієнтів після перенесеної серйозної суїцидальної спроби

На думку авторів публікації, можливості психотерапії у відділеннях загального профілю зазвичай обме­жені. Проте для осіб, які вижили після серйозної спроби самогубства, розроблено заходи ранніх психотерапевтичних втручань. Прикладом є «Багатокомпонентне втручання при спробі самогубства» — стаціонарна психотерапевтична програма для пацієнтів відділень загального профілю. Вона складається з восьми індивідуальних психотерапевтичних сеансів, що поєднують діалектично-поведінкову терапію, підхід на основі менталізації та наративну терапію з метою досягнення таких результатів, як (Beneria etal., 2024):

  • зниження ризику повторних спроб самогубства;
  • оптимізація стратегій подолання труднощів;
  • усунення психологічного дистресу перед випискою.

У відділеннях інтенсивної терапії участь пацієнтів у психологічних втручаннях ускладнюється делірієм, седацією та комунікативними бар’єрами, пов’язаними з інтубацією. Втім, оцінка емоційних реакцій на пережиту суїцидальну спробу може дати уявлення про подальший суїцидальний намір і сприяти заходам підтримки (Wolk-Wasserman, 1985). Медичні та хірургічні наслідки серйозних спроб самогубства часто посилюють психологічний дистрес. Консультації зі сфери духовної опіки для пацієн­тів, які мають глибокі релігійні або духовні переконання, можуть допомогти зменшити цей негативний досвід.

Ретельний збір даних соціального анамнезу допомагає виявити чинники ризику суїциду (як-от самотність, насильство з боку партнера, нестабільність житлових умов, відсутність підтримки). Співпраця соціальних працівників та родини може сприяти зміцненню захисних мереж. Для осіб із травматичним досвідом важливе зас­тосування травмофокусованих підходів. Окрім того, обов’язковими заходами для зниження подальшого ризику є оцінювання доступу до вогнепальної зброї та інших смертоносних засобів (див. рис. і табл. 2). У випадках, коли суїцидальні спроби пов’язані з правовими питаннями, вживанням ПАР, інцидентами із вогнепальною зброєю або спробами вбивства / самогубства, можуть залучатися правоохоронні органи. В подібних ситуаціях медичні команди мають дотримуватися балансу складних етичних і юридичних аспектів, забезпечуючи належне транспортування та ведення пацієнта, зокрема у випадках, коли особа перебуває під арештом.

Оцінювання ризику суїцидальних намірів серед осіб у критичному стані часто ускладнене труднощами спілкування (наприклад, пов’язаними з інтубацією дихальних шляхів). До того ж седація часто порушує свідомість та увагу, ускладнюючи ясність мислення. Заходи невідкладної медичної допомоги із відповідною фармако­терапією зазвичай порушують цикли сну, перешко­джаючи атомосфері довіри та об’єктивізації оцінювання стану людини (Garcia, 2017). Делірій, що характеризується порушеннями афекту, поведінки і когнітивних функцій, також ускладнює здатність усвідомлювати, опрацьовувати інформацію та приймати рішення. Крім того, порушення пам’яті (спогадів щодо безпосередніх, недавніх та віддалених подій) перешко­джають збору достовірних даних анамнезу (Maldonado etal., 2018).

Застосування психотропних препаратів може спричиняти значні побічні ефекти та медикаментозні взає­модії в пацієнтів у критичному стані. Лікування осіб після скоєних суїцидальних спроб у відділеннях інтенсивної терапії потребує підвищених заходів безпеки: існує ризик приховування або накопичення таблеток, тому пер­оральні ліки мають прийматися під безпосереднім наглядом; за можливості та клінічної доцільності перевагу слід надавати внутрішньовенним формам (Darnell etal., 2023). Повертаючись до свідомості після спроби самогубства, людина часто переживає інтенсивні й суперечливі емоції — відчай, сором, провину, страх та занепокоєння, а також амбівалентність щодо доречності власного виживання. У деяких пацієнтів ці реакції посилені усвідомленням нерозв’язаних проб­лем і «невдачі» спроби.

S. E. Matta etal. (2025) зауважують, що після тяжких суїцидальних спроб пацієнти у критичних відділеннях нерідко тимчасово нездатні надати усвідомлену згоду через інтубацію, седацію або делірій. Тому в екстрених ситуаціях лікування слід розпочинати негайно, до оцінювання їхнього психічного статусу. Інформація від довіреної особи щодо надання медичних послуг може суттєво спрощувати ухвалення термінових рішень. За потреби подальшого втручання та спроможності пацієнта до цього інформована згода має бути отримана якнайшвидше. У разі сумнівів щодо дієздатності людини на тлі делірію, депресії або неперервних суїцидальних думок необхідна термінова консультація психіатра (Darnell etal., 2023). Емоційні реакції після серйозної суїцидальної спроби вкрай варіабельні: частина пацієнтів демонструє відчуження та небажання контактувати, інші — відкритість і пошук підтримки під час взаємодії з медперсоналом (Jacobs etal., 2003).

Заходи безпеки для пацієнтів із ризиком самогубства в медичному закладі

Оцінювання суїцидального ризику має починатися ще до прибуття пацієнта до відділення невідкладної допомоги й тривати протягом усього періоду госпіталізації. Заходи безпеки для осіб групи високого ризику передбачають неперервне індивідуальне спостереження, усунення потенційно небезпечних предметів та ліків. Фізичні обмеження застосовують лише як крайній захід, із постійним повторним оцінюванням і реєстрацією показників (Rozek et a., 2023). «Контракти безпеки» нині не вважаються прийнятними, оскільки не запобігають суї­циду і не зменшують юридичної відповідальності лікаря (Rozek et a., 2023). Натомість рекомендовані структуровані підходи — наприк­лад, плани реагування на кризові ситуації та заходи щодо планування безпеки, які формують чіткі навички і стратегії зниження ризику й придатні до застосування як у психіатричних, так і загально­медичних умовах (Suicide — NIMH, 2025).

Перебування пацієнтів у відділеннях терапевтичного та хірургічного профілю пов’язане з особливими труднощами і небезпекою, які неможливо усунути (внутрішньовенні трубки, кисневі шланги, монітори тощо). Однак невідкладна допомога потребує балансу між лікуванням і мінімізацією ризику. В рекомендаціях Американської психіатричної асоціації (APA) підкреслено необхідність індивідуального моніторингу навченим персоналом або всеосяжного відеоспостереження як альтернативи (Jacobs etal., 2003; Special report: suicide prevention in health care settings, 2017). Нагляд має зберігатися під час сну та користування туа­летом; також передбачається перевірка речей відвідувачів на наявність потенційної небезпеки для пацієнта (National Patient Safety Goal for Suicide Prevention, R3 Report, 2018).

Перебування у відділенні інтенсивної терапії створює додаткові ризики, оскільки більшість необхідного медичного обладнання та витратних матеріалів можуть слугувати потенційним засобом самоушко­дження (Garcia etal., 2017). Ефективні заходи безпеки потребують міждисциплінарної співпраці персоналу для моніторингу поведінки пацієнта, усунення небезпек і коректного тлумачення його висловлювань в контексті можливих ризиків. За ідеальних умов потрібен індивідуальний нагляд; у разі нестачі персоналу залучають доглядачів, а обмеження застосовують лише у крайньому випадку (Le, 2021). Метою є створення максимально безпечного й підтримувального середовища, із забезпеченням необхідної медичної допомоги.

Ситуації, за яких пацієнт не пам’ятає про спробу самогубства

Такі обставини потребують ретельного оцінювання можливих причин — делірію, інтоксикації, наявності черепно-мозкової травми, гіпоксії чи медикаментозних побічних ефектів. Комплексне психіатричне обстеження має вирішальне значення для виявлення поточних факторів ризику. Додаткова інформація від працівників швидкої допомоги, записи у відділенні невідкладної допомоги, свідчення медсестер та персоналу відділення інтенсивної терапії, сім’ї або близьких допомагають у формуванні загального плану безпеки й лікування.

Лікування після спроби самогубства, пов’язаної з тяжкими наслідками для здоров’я та життя

S. E. Matta etal. (2025) наголошують на двох першочергових аспектах після серйозної спроби самогубства:

  • перший етап — стабілізація соматичного стану пацієнта;
  • наступний крок — оцінювання причин спроби та ризику подальшої шкоди.

З урахуванням тісного зв’язку суїцидальності з психічними розладами оцінювання має передбачати діагностичне уточнення та планування терапії з визначенням найменш обмежувального, але безпечного рівня допомоги (Bachmann, 2018; Yeh etal., 2019). Повторний аналіз допомагає уточнити рекомендації щодо лікування, оскільки під час скерування до стаціонару визначаються деталі психіатричного анамнезу. Госпіталізація до закритого психіатричного відділення рекомендована па­цієнтам із високим суїцидальним ризиком, особливо якщо вони підтвер­джують відповідний план, мають стійкі наміри самогубства, нестримний потяг до самоушко­дження, а також особам, які становлять загрозу для оточення або демонструють суттєве порушення су­джень. Ознаки високого ризику включають високу летальність методу, низьку ймовірність порятунку, попередню підготовку чи розчарування через виживання (APA, 2003).

Однак для осіб із хронічним суїцидальним ризиком госпіталізація може бути неефективною або навіть шкідливою, посилюючи самоушко­джувальну поведінку, як це спостерігається на тлі межового розладу особис­тості (Goodman etal., 2012). За таких умов екстрена госпіталізація є прийнятною лише як короткочасне стабілізаційне втручання, а не безстрокова ізоляція.

Для деяких пацієнтів, які не мають сформованого плану або гострих намірів самоушко­дження, госпіталізація за добровільною згодою може бути корисною, особливо за умов низької здатності до самообслуговування або труднощів із доступом до амбулаторного лікування (APA, 2003). За даними дослі­джень з участю пацієнтів, які отримували невідкладну допомогу після спроби самогубства, госпіталізацію було рекомендовано лише у 25–50 % випадків (Hepp etal., 2004; Suominen etal., 2006).

При виборі стаціонарного чи амбулаторного лікування необхідно враховувати уподобання пацієнта і потенційні негативні наслідки госпіталізації, особливо примусової: вона може погіршити задоволеність терапією, посилити відчуття примусу і навіть не запобігти суїциду (Kallert etal., 2008). За даними A. Corderoy etal. (2024), примусова госпіталізація не захищає від самогубства, натомість будь-який тип госпіталізації пов’язаний із травмою. Негативний досвід може перешкодити формуванню терапевтичного альянсу та сприяти відторгненню будь-якої майбутньої допомоги. Також S. E. Matta etal. (2025) зазначають, що деякі пацієнти потребують психіатричного лікування і фізичної реабілітації одночасно. Подібна взаємодія під час відновлення може сприяти редукції загрозливих симптомів і дозволити продовжити лікування амбулаторно.

Наслідки тяжкої суїцидальної спроби

За твер­дженням Z. Cai etal. (2022), летальність залежить від способу самоушко­дження: застосування вогнепальної зброї — 90 %, повішення / задушення — 85 %, стрибок із висоти — 47 %, передозування ПАР — 8 %, різані поранення — 4 %. Проте ці показники не відображають досвіду роботи реаніматологів, оскільки значна кількість осіб, що здійснили спробу самогубства, помирають до моменту потрапляння в лікарню. Після госпіталізації шанси на виживання суттєво зростають. За даними J. D. Kriet etal. (2005), з 11 осіб із самопораненням у голову 10 залишилися живими через 11 місяців. Вік пацієнта і стать, супутні захворювання також впливають на ймовірність смерті. При оцінюванні прогнозу після серйозної спроби самогубства слід враховувати шанси на відновлення. За результатами спостереження J. D. Kriet etal. (2005), із 10 пацієнтів троє повністю одужали, шестеро мали помірні хронічні дефіцити, один — помірне когнітивне порушення. Тип травми найточніше прогнозує наслідки: за вогнепальних поранень — широкий спектр ушко­джень, за повішень — гіпоксію, за стрибків із висоти — ортопедичні та нейротравми, за передозувань — різні системні ускладнення. Прогноз для пацієнта після черепно-мозкової травми залишається невизначеним, а відновлення триває понад рік (Fischer etal., 2022).

Крім фізичного відновлення, суттєве значення мають наслідки для психіки та ризик повторної спроби суї­циду. Дослі­дження демонструють підвищений ризик повторного суїциду: протягом 10 місяців 5 % пацієнтів після передозування ПАР померли, 42 % були повторно госпіталізовані (Koh etal., 2025). Подібні високі ризики підтвер­джені даними міжнародних випробувань (Beautrais, 2004). Спостерігається також підвищена загальна смертність з інших причин, що пов’язано із віком та хронічними захворюваннями (Johnson, Stern, 2014). Наявність психічних розладів і зловживання ПАР (особ­ливо поєднання межового розладу особистості з алкоголізмом і опіоїдною залежніс­тю) значно підвищує ризик повторних суїцидальних спроб (Hirot etal., 2022). У пацієнтів із ВДР і попередніми спробами самогубства відзначається тяжчий перебіг: довша тривалість хвороби, більше епізодів загострення, а також вищі показники коморбідної тривожності (Kim etal., 2011).

Моніторинг суїцидального ризику під час госпіталізації

Оцінювання ризику зазвичай починають із застосування валідованих інструментів, зокрема колумбійської шкали тяжкості суїцидальних намірів (C-SSRS). Вона має високу чутливість та специфічність, дозволяє кількісно оцінити спектр суїцидальних думок і поведінки та відрізнити їх від несуїцидального самоушко­дження. Два найвищих показники тяжкості (суїцидальний намір та суїцидальний намір із планом) пов’язані з найбільшим ризиком повторної спроби (Posner etal., 2011). Як зазначають S. E. Matta etal. (2025), упродовж стаціонарного лікування необхідне регулярне використання доказових методик оцінювання, як-от C-SSRS, інструмент п’ятиетапного оцінювання та сортування осіб з ризиком самогубства (SAFE-T), а також чітке документування плану мінімізації ризику. Більшість пацієнтів після суїцидальної спроби перебувають у групі високого ризику і за відсутності гострих медичних протипоказань потребують переведення до психіатричного стаціонару (добровільно або примусово) (Posner etal., 2011).

Взаємодія медичного персоналу з пацієнтом після тяжкої суїцидальної спроби

Медсестри, які доглядають осіб після серйозної спроби самогубства, можуть переживати широкий спектр внутрішніх конфліктів: страх, співчуття, виснаження, роздратування тощо, зумовлені особистими переконаннями, попереднім досвідом і поведінкою пацієнта (Lyu etal., 2024). Негативні реакції здатні посилювати відчуття нікчемності — ключовий фактор суїцидальності. Підтримувальне ставлення команди сприяє відновленню пацієнта, а психіатри служби інтегрованої медичної та психіатричної практики допомагають персоналу опра­цьовувати й долати складні клінічні ситуації, зменшувати невпевненість, емоційне виснаження, відчуття ізоляції та деморалізації.

Реагування членів родини на звістку про тяжку суїцидальну спробу

Після тяжкої суїцидальної спроби члени родини часто стикаються із необхідністю виконувати одразу декілька обов’язків — адвокатів, доглядачів та осіб, які приймають рішення у разі недієздатності пацієнта. Їхні реакції варіюють залежно від характеру стосунків із пацієнтом, близькості до події та того, чи були вони безпосередніми свідками спроби. Травматичний досвід спостерігання близької людини у тяжкому стані може посилювати шок, горе, почуття провини й невизначеність (Varghese etal., 2022). Фінансові труднощі, складнощі у професійній діяльності, напруга у шлюбі та відсутність звичних ­джерел сенсу життя і підтримки ще більше підсилюють емоційний дистрес (Ferrey etal., 2016). Критичний стан здоров’я може викликати смуток, гнів і страх, а суї­цидальні спроби часто поро­джують запитання про те, чи можна було передбачити або запобігти події. У після­кризовому періоді члени родини нерідко повідомляють про дистрес, тривожність, безсоння, прояви депресії, суї­цидальні думки та гнів, а також мають значну потребу в інформуванні та підтримці з боку медперсоналу (Buus etal., 2014; Wagner etal., 2000).

Повторні суїцидальні спроби, особливо невдовзі після госпіталізації, можуть посилювати дистрес членів сім’ї та сприйматися як відмова від отриманої допомоги. Хоча подібні ситуації часто зумовлені стійкою суїцидальністю, нелікованими психічними розладами чи нестачею захисних факторів, близькі люди інколи реагують розчаруванням, страхом або навіть недовірою до процесу лікування. Надання інформації про траєкторії суїцидального ризику, ймовірність повторних спроб та можливість їх «нагрома­дження» в межах родини має ключове значення (Jang etal., 2022). З огляду на високий емоційний та фізичний тягар для сім’ї, лікувальні команди мають приділяти увагу підтримці родини, надавати психоосвіту та забезпечувати доступ до ресурсів громади.

Реакції людини, яка вижила після тяжкої суїцидальної спроби

S. E. Matta etal. (2025) зазначають, що реакція па­цієнта на виживання після тяжкої суїцидальної спроби часто залежить від емоцій та чинників, які передували спробі. Одним із методів оцінювання наміру та серйозності спроби є проведення «психологічної авто­псії», яка передбачає збір інформації (від членів родини, терапевтів, психіатрів або з передсмертних записок) і реконструкцію хронології подій, психологічних станів, попере­джувальних ознак і потенційних «точок впливу», які могли би перервати саморуйнівний процес мислення. Хоча цей підхід допомагає ідентифікувати ранні ознаки суїцидального мислення, він має свої обмеження, а­дже реакції родичів і доглядачів (наприклад, почуття провини чи самообвинувачення) можуть спотворювати достовірність отриманих даних. Подібним чином, оцінювання психологічного стану людей, які вижили після спроби самогубства, показало, що найпоширенішими симптомами до події були пригнічений настрій, почуття безнадійності, відчаю та порожнечі (Tillman etal., 2022). Частими темами в таких випадках є випадковість життя, втрата страху смерті, жаль щодо того, що залишилися живими, а також роздуми про вплив спроби на стосунки із близькими.

Пацієнти, які вижили і повертаються до свідомості після спроби самогубства, часто відчувають:

  • відчай (від усвідомлення того, що вони все ще живі);
  • сором (відносно своїх дій і тягаря, який вони поклали на близьких);
  • провину (відносно болю і тривоги, яких вони завдали родині та друзям);
  • страх (перед су­дженнями інших);
  • розпач (від можливості довгострокових медичних ускладнень через свої дії).

Крім того, особи, які бажали померти, зазвичай демонструють вищий рівень депресії, безнадійності та суї­цидального наміру і більшу ймовірність смерті від суї­циду в майбутньому порівняно з тими, хто радий, що вижив, або відчуває амбівалентність (Henriques etal., 2005). Виявлення цих реакцій є критично важливим, оскільки вони можуть бути оцінені та модифіковані терапевтичними втручаннями, що знижує ризик майбутніх суїцидальних спроб і суїциду.

Роль лікарів первинної ланки

Фахівці сімейної медицини відіграють ключову роль у довгостроковій профілактиці суїциду шляхом здійснення первинного моніторингу ризиків, підтримання прихильнос­ті до лікування та координування психіатричної допомоги після виписки пацієнта. Оскільки багато осіб, які помирають від суїциду, незадовго до того контактували зі своїм сімейним лікарем, інтеграція структурованої оцінки ризику та подальшого спостереження є критично важливою (див. табл. 2). Для пацієнтів, членів родин і клініцистів різного рівня допомоги, які стикаються із питаннями суїцидальності, значущою є інформація про додаткові місцеві ресурси щодо профілактики самогубств, послуги підтримки та механізми доступу до лікування.

Клінічний випадок: шлях лікування та відновлення

вгору

Протягом кількох днів лікування у пацієнтки поступово поліпшилися показники функції печінки та нирок, а рівні креатинкінази і креатиніну знизилися. Після переведення до терапевтичного відділення психічний стан дівчини залишався тривожним: вона продовжувала висловлювати пасивні суїцидальні думки (бажання померти), хоча визнавала потребу в подальшій психіатричній допомозі. Пси­хіатр проводив щоденні підтримувальні зустрічі, а соціальний працівник — роботу з родиною. Через ризик повторної спроби самогубства пацієнтка перебувала під юридичним наглядом відповідно до правових норм США, але погодилася на переведення до психіатричного стаціонару для подальшого лікування (психо- та фармакотерапії), доки не буде досягнуто поліпшення стану щодо зменшення проявів депресії та формування навичок подолання труднощів.

Висновки

вгору

На завершення огляду S. E. Matta etal. (2025) пропонують клінічні положення, які узагальнюють погляд на питання діагностики та ведення пацієнтів після тяжкої суїцидальної спроби:

  1. Близько половини осіб, які вчиняють самогубство, контактували із лікарем первинної ланки протягом останнього місяця. Це підкреслює важливість ролі первинної ланки у виявленні ранніх ознак небезпеки.
  2. Кінцеве оцінювання ризику суїциду ґрунтується на клінічному су­дженні, що інтегрує аналіз міжособис­тісних, ситуаційних, клінічних та демографічних факторів, які можуть підвищувати або знижувати цей ризик. Тому структуровані психодіагностичні інструменти (зокрема C-SSRS) слід розглядати як допоміжні. Вони сприяють початковому виявленню пацієнтів групи ризику, але не замінюють комплексне клінічне оцінювання.
  3. Оцінювання ризику самогубства спрямоване на виявлення факторів ризику, особливо модифікованих (як-от доступ до засобів скоєння самогубства, прихильність до лікування, почуття безнадійності, душевний біль і тривожність, порушення сну, нещодавні потрясіння, низька самооцінка, імпульсивна та необачна поведінка, вживання ПАР, фізичний біль та соматичні захворювання, соціальна ізоляція або труднощі у стосунках, юридичні проблеми, поточні думки про самогубство та професійні чи фінансові стресори).
  4. Збір даних соціального анамнезу пацієнта є вирішальним у виявленні факторів ризику самогубства (як-от самотність, насильство в партнерських стосунках, нестабільність житлових умов, безробіття та відсутність соціальної підтримки).
  5. Діагностування ризику самогубства часто починається ще до моменту госпіталізації до відділення невідкладної допомоги. Однак навіть подальше повторне оцінювання ризику самогубства часто не дозволяє визначити, чому людина прагне вчинити / чинить спробу суїциду і чому вона розглядає цю дію як розв’язання своїх проблем.
  6. Слід обирати найменш обмежувальні ефективні методи для підтримання безпеки, документуючи обґрунтування їх вибору в медичній карті.
  7. Пацієнт із ризиком суїциду потребує пильного на­гляду доти, доки клініцист, який здійснює всебічне оцінювання його стану, не спростує наявності безпосередньої загрози самоушко­дження чи самогубства.

Підготувала Наталія Савельєва-Кулик

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2025 Рік

Зміст випуску 3 (158), 2025

  1. Всесвітній день поширення інформації про аутизм: спростовуємо поширені міфи

  2. Міфи і факти про аутизм

  3. Резистентна до лікування депресія: можливості аугментації терапії

  4. Фармакотерапія тривожних розладів і нейропротекція: альтернатива бензодіазепінам

  5. Лікування пацієнтів підліткового віку із шизофренією: ефективність і безпека антипсихотичної терапії

  6. Лікування депресії в пацієнтів з ішемічною хворобою серця або ризиком її розвитку

  7. Ефективність метакогнітивної терапії в лікуванні депресії, спричиненої емоційним вигоранням у медичного працівника під час війни в Україні

  8. Профілактична фармакотерапія епізодичного мігренозного головного болю в амбулаторних умовах

  9. Стратегії зниження дозування бензодіазепінів: коли ризики переважають користь

  10. Антон Брукнер: провінційний геній

Зміст випуску 2 (157), 2025

  1. Алла Петрів: «Інвалідність — не тавро, а статус, який передбачає допомогу і захист особі зі стійкими порушеннями життєдіяльності»

  2. Деякі питання запровадження оцінювання повсякденного функціонування особи

  3. Нетиповий «атиповий» оланзапін

  4. Важливість співвідношення «доза-ефект» при застосуванні нестероїдних протизапальних препаратів

  5. Медикаментозний паркінсонізм: причини, наслідки та шляхи уникнення

  6. Можливості вдосконалення ведення пацієнтів із шизофренією

  7. Підвищений рівень тривожності в дітей і підлітків, які були свідками воєнного конфлікту: порівняльний аналіз, прогноз

  8. Фармакотерапія пацієнтів із шизофренією: важливість поліпшення рівня соціальної залученості

  9. Психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання психоактивних речовин та стимуляторів, за винятком опіоїдів

  10. Амедео Модільяні: неприкаяний Моді

Розсилка

Будьте в курсі останніх оновлень – підпишіться на розсилку матеріалів на Ваш e-mail

Підписатися

Архів рекомендацій