сховати меню

Німецькі романтики:
«Пізнати важко смертному блаженних»

сторінки: 61-66

Кінець ХVІІІ ст. у Німеччині ознаменувався зарод­жен­ням романтизму — ідейно-естетичного напряму, що пропагував відхід від реальної дійсності і звернення до внутрішнього світу автора. Він протиставляв обмеженим і приземленим міщанам вільного генія, який прагнув вищого, ідеального життя й міг реалізуватися лише в мистецтві. Натхненні романтики часто не знаходили собі місця в сірому повсякденні та сприймалися сучасниками як диваки і бурлаки. Серед письменників цієї доби можна знайти чимало непересічних яскравих особистостей. У деяких із них романтичний конфлікт зі світом обивателів загострювався ще й власними психічними розладами — за приклад можуть слугувати трагічні долі Фрідріха Гельдерліна та Генріха фон Кляйста.

Фрідріх Гельдерлін: «Смеркає п’яно мені душа»

вгору

Фрідріх Гельдерлін

Німецький поет і прозаїк Фрідріх Гельдерлін народився 20 травня 1770 р. у місті Лауффен-ам-Нек­кар і став первістком у сім’ї управи­теля монастиря Генріха Гель­дерліна та доньки пастора Йоганни Гейн. Коли Фрід­ріху виповнилося два роки, його батько помер від інсульту, і разом із матір’ю та маленькою ­сестричкою хлопчик пере­їхав до м. Нюртінген. Там молода вдова побралася з радником Йоганном Гоком, народила від нього сина, але під час повені 1779 р. втратила чоловіка. І хоча їй було лише 30, заміж вона ­більше не виходила.

Гельдерлін зростав серед жіноцтва — його вихованням, окрім матері, займалися бабуся і тітка. Уже з дитинства він був м’яким, сором’язливим і покірливим. Як­ ­старшого сина двох пасторських династій його готували для духовної кар’єри, забезпечивши відповідну освіту: Фрідріх навчався у монастирській школі в Данкендорфі, школі при Маульбронському монастирі та Тюбінгенській духовній семінарії. ­Сувора атмосфера цих закладів була для нього просто нестерпною й чимдалі утверджувала ­розчарування і внутрішній опір визначеному майбутньому. У листі до друга він ­писав: «У мене є одна схильність, що лишилася з дитячих років, — воскова м’якість — ось чому ­часом на мене находить хандра і я через будь-що здатен заплакати. Але тут саме ця частина мого серця стала предметом найжорстокіших кпин».

Юнак цікавився філософією та ­поезією, захоплювався історією Давньої Греції та згодом почав сам віршувати, втікаючи у світ мрій. По закінченні семінарії 1792 р., Гельдерлін остаточно відмовився від посади пастора, чим дуже розчару­вав рідних. Він усвідомлював свій талант і прагнув служити лише поезії, але ще не мав упевненості у власних силах, почувався розгубленим. Митець був класичним зразком інтроверта, мав тонку душевну організа­цію, хворобливу вразливість, його травмувало навіть найлегше зіткнення ідеалу з повсякденною дійсністю. Проте він був дуже вимогливим до себе й оточуючих, ­абсолютно позбавленим почуття гумору і легковажності.

Коли твори Фрідріха вперше прийняли до друку, мати й бабуся підтримали його, однак намагалися переконати, що віршування можна поєднувати із якоюсь більш практичною діяльністю. За клопотанням самого Фрідріха Шиллера 23-річний поет отримав місце гувернера для дітей Шарлотти фон Кальб, однієї з найосвіченіших жінок століття, й у грудні 1793 р. вирушив до м. Вальтерсгаузен (Німеччина). І хоча в домі були створені ідеальні для ­нього умови (із вільним часом для творчості та без переобтяження обов’язками), уже незабаром він попросив про звільнення. У листі до його матері господиня пояснила: «Його дух не може опуститися до дріб’язкової праці або, скоріше, його душа надто чутлива до дрібниць». Фрідріх Гельдерлін був переконаний, що мистецьке покликання безпосередньо передбачає жертовність і брак особистого щастя. Переїхавши до Єни (старовинне університетське місто Німеччини на річці Заале), він тулився в убогій комірчині, їв лише раз на добу й узимку не вставав із ­ліжка, аби берегти мізерні запаси дров. І все це — заради можли­вості слухати в місцевому університеті лекції ­філософа Фіхте та спілкуватися зі своїми кумирами Шиллером і Ґете. Однак авторитетні поети не виказали йому очікува­ної протекції, а філософія досить швидко розчарувала. В одному з листів Фрідріх писав: «Я замерзаю і заклякаю в довколишній холоднечі. Таким залізним стало моє небо, таким кам’яним зробився я сам». Улітку 1795 р. він змуше­ний був повернутися додому до Нюртінгена.

Генріх Гельдерлін, батько
Йоганна Гейн, мати
Крістіан Нойффер, друг
Луїза Наст, перше кохання

Гіперон з його однойменного роману говорив: «­Віддайся генію лиш раз, і він розірве всі ланцюги, що пов’язують тебе з життям». Розгублений і безпорадний, митець міг існувати лише в ідеальній поетичній атмосфері, будь-які прояви буденності ставали для нього трагічними. Найнезначніші слова глибоко ранили його діткливе самолюбство, породжували недовіру та підозріливість. Усі негаразди Гельдерліна щоразу закінчувалися поверненням до ­матері, яка, всупереч невдоволенню, продовжувала підтримувати його аж до власної смерті 1828 р. Вона роками надсилала синові гроші, купувала одяг і плела шкарпетки, адже він ніколи не мав стабільної роботи і лишався холостяком.

У юності Фрідріх був закоханий у доньку управителя Маульбронського монастиря Луїзу Наст. На перешкоді їхнім стосункам став переїзд поета, а також вади його характеру, які він відверто описав у прощальному листі до дівчини: «Моя незборима меланхолія — це не що інше, як непогамоване честолюбство. Ми, може, і не ­розлюбили б одне одного, але тим більше страждала б ти від нападів моєї нудьги, від моїх нарікань на весь світ, а головне — мого шалу, що вже став моєю другою натурою».

На початку 1796 р. Гельдерлін дістав посаду ­приватного вчителя у домі банкіра Якоба Гонтара у м. Франкфурт-­на-Майні та закохався в його дружину Сузетту, матір чоти­рьох дітей. Поет називав її Діотімою, натякаючи на платонічну природу їхніх почуттів, оспівав у цілій ­низці віршів і зробив героїнею свого роману «Гіперіон». Можливість щодня бачитися з коханою сповнювала його життя втіхою й піднесенням.

У листі до друга Крістіана Нойффера він зізнавався: «Я все такий же щасливий, як і першої миті. Це одвічна, радісна, свята дружба зі створінням, що дійсно ­заблукало в цьому позбавленому духу та порядку столітті. Мій ­розум навчається у неї, моя надірвана душа ­пом’якшується, просвітлюється в її упокореному спокої».

На жаль, не збереглося жодних спогадів про перебування Фрідріха у домі Гонтарів, як і достеменно не відомо, що саме спричинило невдоволення господаря, внаслідок чого він звільнив учителя й фактично вигнав його у вересні 1798 р. «Внутрішньо принижений, так нечувано ображений, позбавлений надії, мети, позбавлений навіть честі» (за його власним висловом) митець ще близько двох років підтримував листування із Сузеттою і навіть кілька разів таємно з нею зустрічався, але не зробив жодних спроб повернути ­кохану. У листах до друзів він називав себе «живим трупом», «засохлою квіткою, що разом із горщиком випала на вулицю» і мерехтливою лампадкою, яка «блукає світом і випрошує крапельку олії, аби ще трішечки посвітити серед ночі».

В історії душевної хвороби Гельдерліна не було чіткого моменту катастрофи, його психічне здоров’я ­погіршувалося поступово і стрибкоподібно. Приблизно 1800 р. виразно дебютували ознаки дратівливості, згодом знизилася праце­здатність, з’явилася байдужість і відчуженість. Чим далі, тим менше часу він міг проводити на одному місці. Спочатку поет мешкав у свого друга Ісаака фон Сінклера в м. Гомбург, де йому встановили діагноз «іпохондрія». А далі почав ­гарячково переїжджати з міста до міста у пошуках роботи: був вихователем у купецькому домі в Штутгарті, але сам залишив посаду; працював учителем у сім’ї підприємця у м. Гаупт­віль (Швейцарія), але його звільнили; потім ­знову повернувся додому до матері. Його життєва непристосованість ставала все нестримнішою й агресивнішою. Скрізь він убачав зневагу і наругу, чутливість набувала хворобливих рис, настрій ставав мінливим, а рухи — поривчастими. На початку 1802 р. Фрідріх прибув до м. Бордо (Франція), аби навчати дітей місцевого консула. Та за півроку він кинув ­роботу і пішки вирушив додому. І саме в цей час отримав ­звістку про смерть коханої Сузетти. Мандрівка митця оповита різними легендами: нібито він ночував у вкритих снігом Альпах, на рівнині отримав сонячний удар, а дорогою грабіжники викрали його гроші та одяг. До Штутгарта 7 червня прийшов жалюгідний волоцюга, який зайшов у дім до поета Фрідріха фон Маттісона і назвався Гельдерліном.

Уражений Маттісон лишив спогади про ту зустріч: гість був дуже блідий і страшенно худий, із диким і перебігливим поглядом, у жебрацькому одязі, з бородою, розпатланим волоссям і нестриженими нігтями. Його мова була нескладною, а розум — затьмареним. Із Штутгарта Фрід­ріх попрямував до матері в Нюртінген, але, побачивши рідних, раптово розлютився і повиганяв їх із будинку. ­Згодом він отямився, але лишався неспокійним. Підвищена збудливість усе частіше вибухала нападами, під час яких поет шалено кричав і розмахував кулаками, а проміжки між цими вибухами ставали все коротшими. Врешті друг ­Ісаак фон Сінклер забрав його до себе в Гомбург і влаштував на посаду бібліотекаря — досить умовну, адже платив він йому з власної кишені. Це було останнє місце ­роботи Гельдерліна.

Ніби прощання зі світом звучать рядки його ­тогочасного вірша із символічною назвою «Половина життя»:

Горе мені, як зима
Прийде, візьму я де

Квітів і світла сонця,
І тіней теплих землі?
Стоятимуть мури
Холодні й німі…

1805 р. Сінклера звинуватили в державній зраді. Фрідріх також потрапив під слідство, але після медичного огляду його визнали божевільним і зняли всі звинувачення. ­Сінклер написав про все його рідним, й у вересні 1806 р. вони пере­везли митця до Тюбінгена, де помістили в університетську клініку. Він провів у закладі 231 день із діагнозом «манія». Його лікуванням займався тоді ще студент, а згодом відомий медик, винахідник кляксографії Юстинус Кернер. До пацієнта застосовували якісь седативні препарати, які зовсім не поліпшували його стан, а мали, швидше, травматичний ефект, спричинивши стійку криваву діарею. У ­травні 1807 р. Гельдерліна виписали з клініки як невиліковного. Якщо він раптом зустрічав на вулиці когось із персоналу закладу або зазнавав знущань місцевих хлопчаків, у нього знову повторювались вибухи нестримної люті, і рідні змушені були знайти йому тихий прихисток. Другу половину ­життя (36 років) поет прожив у домі столяра Циммера, займаючи ­башту над річкою Неккар. Перші роки він продовжував активно віршувати, у нього траплялися періоди натхнення, які змінювалися апатією. Внаслідок тяжкої хвороби ­невідомого поход­жен­ня, перенесеної ним 1812 р., він став відчуженим і поступово впав у дитинство — але не припинив писати. За життя Фрідріха було опубліковано лише кілька ­поезій та роман «Гіперіон», а також 1826 р. без його участі ­друзі видали повноцінну збірку. Клінічний випадок митця цікавий тим, що його творчість існувала довше, ніж здоровий глузд. Упродовж років його вірші еволюціонували від оспівування природи і гармонії людини до трагічного розладу зі світом та із самим собою. Розвиток психічного захворювання спочатку надав поезії Гельдерліна своєрідного забарвлення, породжуючи оригінальність, а потім почав викривляти й порушувати її і врешті повністю зруйнував. Після 1805 р. його лірика ставала все простішою за змістом, часом зникав перехід між окремими ­думками і картинами. За збереження чіткого ритму автор безладно повторював і переставляв слова, вживав випадкові рими. Урочисті й витончені фрази нерідко обривалися просто посеред рядка. Але деякі його твори пізнього періоду все ще лишалися досконалими. Наприклад, поезія 1811 р.:

Солодке у світі цім я знав. Воно кан'уло,
Всі юні радості давно, давно минули!

Май, червень, липень — їх забули очі:
Я є ніхто, живу я неохоче.

Гельдерлін заповнював віршами будь-який клаптик ­паперу, підписував їх іменами Скарданеллі, Буонаротті чи Каллалузімено й датував минулими століттями або роками з далекого майбутнього. Коли його називали справжнім прізвищем, сердився. Інколи він усе ж пригадував ­певні деталі власного життя, зберігав листи від Сузетти, постійно пере­читував свій роман «Гіперіон». В останні роки життя Фрідріх полюбляв гуляти в саду — стукав по паркану, рвав траву, ховав у кишені все знайдене на ­землі, розмовляв сам із собою. Багато грав на роялі, нескінченно повторюючи найпростіші мотиви, інколи затягував сумні пісні з нерозбірливих слів. Господарям вартувало неабияких зусиль змусити його постригтися чи обрізати занедбані нігті. До нього пус­кали зацікавлених відвідувачів, у присутності яких митець карикатурно кланявся і розсипав пишномовні звертання. Коли ж гості починали розмову, він зазвичай нервував, ­плутався і дякував за відвідини, спонукаючи до виходу.

Сузетта Гонтар
Фрідріх Шиллер, кумир
Юстінус Кернер, лікар
Пам’ятник митцю в Нюртінгені

Юний письменник Вільгельм Вайблінгер, який приходив до хворого упродовж чотирьох років і видав першу біографію «Життя Гельдерліна, його поезія і божевілля» (1828), був переконаний, що причина його хвороби крилася винятково у самотній і вкрай витонченій духовній організації, яка за великої кількості розчарувань і печальних зовнішніх ­обставин зруйнувала саму себе. Сучасні фахівці, ­намагаючись ретроспективно встановити діагноз, схиляються до наяв­ності у Фрідріха або шизоїдного розладу особистості (Е. Кречмер, М. Шомогі, В. Ланге-Ейхбаум), або шизофренії (П. Мебіус, О. Шувалов). Помер Гельдерлін 7 червня 1843 р. (у віці 73 років), його могила знаходиться на ­міському цвинтарі Тюбін­гена. ­Більшу частину його паперів було знищено, а залишок — передано до Штутгартської бібліотеки, де вони ­багато років лишалися без уваги. Справжній інтерес до творчості митця прокинувся лише в ХХ ст.: його ­вірші були нарешті зібрані, вони викликали зацікавлення серед перекладачів різних країн, надихнули таких видатних композиторів, як Брамс, Штраус, Кільмайєр, Лігет, Красавін та ін., котрі ­поклали їх на музику.

Генріх фон Кляйст: «Із світом цим я звів рахунки»

вгору

Генріх фон Кляйст

Німецький поет, прозаїк і драматург Генріх фон Кляйст народився 18 жовтня 1777 р. у місті Франкфурт-на-Одері в сім’ї ­майора Йоахіма фон Кляйста і був п’ятим із-поміж семи його дітей від двох шлюбів. У віці 11 років Генріх утратив батька, а в 15 — матір. Як старший син ­знатного роду військовослужбовців він мав продовжувати батьківську справу і з 1788 р. навчався в Берлінському кадетському корпусі. Сувора дисципліна та солдатська муштра були нестерпними для юнака, який волів проводити вільний час за віршуванням і грою на ­флейті. Згодом він брав участь у військовому поході, ­дослужився до звання лейтенанта, але 1799 р. несподівано подав у відставку, чим дуже збентежив рідних. Кляйст був пере­конаний, що може керувати власним життям, але всі плани неминуче руйнувалися. Щоправда, й поведінка його була вкрай непослідовною, а вчинки — суперечливими.

Спочатку він вирішив присвятити себе науці та вступив до Франкфуртського університету, у якому студіював філо­софію, математику та давні мови. Але вже на ­третьому семестрі остаточно розчарувався й кинув навчання. «Моя єдина, моя найвища мета загинула, і в мене немає іншої», — журився Генріх у листі до зведеної сестри Ульріки. Саме тоді він заручився з генеральською донькою ­Вільгельміною фон Ценге та влаштувався до міністерства економіки в Берліні з перспективою на стабільний прибуток голови родини. Однак уже незабаром звільнився і вирушив із ­сестрою до Парижа. А вже за рік погляди його кардинально змінилися: втомившись від гамірливих міст, письменник оселився на озері Тун у Швейцарії, де вивчав ­книги з агрономії та разом із селянами обробляв поля. Коли ­наречена відмовилася переїхати до нього і присвятити себе праці на землі, він швидко розірвав заручини — хоча сам уже за кілька місяців виїхав до Дрездена.

Генріх був непоказним, затайливим, не виділявся ні зовнішністю, ні характером. Друзі не лишили про нього фактично жодних спогадів, окрім, хіба що, фрази Клеменса Брентано: «Присадкуватий, круглоголовий, із дуже мінливим настроєм, по-дитячому добрий, бідний і замкнутий». У товаристві митець зазвичай відмовчувався, а його поодинокі висловлювання були різкими і цинічними. Він відштовхував оточуючих власною холодністю, ­похмурістю й дивакуватістю, а найближчих людей — старшу сестру Ульріку і далеку родичку Марі фон Кляйст — постійно діймав напучуваннями та моралізаторством. Вихований у жорсткій дисципліні, Генріх майже не виявляв емоцій, що породило його глибокий внутрішній конфлікт. У ­листі до сестри він зізнавався: «У мені все сплутано, як ­волокна льону в ­прядці». Наприклад, виявляти радість він міг собі дозволити, тільки лишившись на самоті. А спроби розкрити комусь власний внутрішній світ незмінно викликали у нього страх. Уже з ранніх років його психіка була нестійкою, письменника виснажували тривоги і ­сум’яття почуттів — найперше, пов’язані з власною сексуальністю. Кляйст уважав себе заплямованим і навіть дефективним через те, що в юнацтві ­займався онанізмом. Цей факт дуже непокоїв його впродовж усього життя, він зізнавався в ньому друзям і навіть нареченій. Заручившись із Вільгельміною, митець страждав від сумнівів, чи зможе мати з нею повноцінні стосунки, і врешті ­звернувся до лікаря, який не виявив у нього жодних відхилень. Хоча до ­весілля справа так і не дійшла.

Йоахім фон Кляйст, батько
Маленький Генріх з матір’ю
Ульріка, улюблена сестра
Марі фон Кляйст

На думку Стефана Цвейга, Генріх насправді був пристрасною і глибоко чуттєвою натурою, але свідомо намагався притлумити в собі будь-який потяг, внаслідок чого його сексуальність набувала форм неповноцінних і близьких до пато­логічних. Своїм військовим товаришам Августу Рюле й ­Ернсту Пфюелю він писав двозначні листи на кшталт: «Із чисто дівочими почуттями я споглядав твоє прекрасне тіло, коли ти занурювався у води озера» і под. Дивною була і його прив’язаність до сестри, яка часто подорожувала з ним у чоло­вічому костюмі, вела його господарство та ніколи не виходила заміж. До родички Марі фон Кляйст, старшої на 16 років, він виявляв, найімовірніше, синівські почуття.

Не маючи змоги реалізувати власні чуттєві фантазії в ­житті, митець переносив їх у творчість. Його драми сповнені гіперболізованих пристрастей, доведених до патології. На сторінках «Пентесілеї», «Кетхен із Гейльбронна» та ін. можна знайти еротичні описи, німфоманію, мазохізм, вбивство на сексуальному підґрунті тощо. Такі сюжети ­шокували тогочасних читачів, вихованих на суворих творах класи­цизму, й жодну його п’єсу не поставили (окрім легкої ­комедії «Розбитий глечик», яка, проте, одразу зазнала провалу). Сам процес творчості Кляйст теж доводив до стану одержимості, виснажуючи себе напруженням і коливаннями від само­впевненості до усвідомлення власної нікчемності. Він був дуже честолюбним і прагнув не лише дорівнятися до ­свого літературного кумира Йоганна Вольфганга Ґете, а й перевершити його. Свою першу і досить ­посередню ­драму «­Родина Шроффенштайн» Генріх видав 1802 р. анонімно, але вже наступним твором хотів поєднати «дух ­Есхіла, ­Софокла й Шекспіра» і здобути славу. Трагедію «Роберт Гіскар» він писав «п’ятсот днів поспіль і більшість ночей», ­зізнаючись у листі до сестри: «Небо — свідок, мила Ульріка (і я готовий померти, якщо це правда), із яким ­задоволенням я дав би по краплі крові з мого серця за кожну букву листа, який я міг би почати словами «Мій твір завершений»».

Чернетку Генріх читав своєму другові та наставнику Крістоферу Віланду, і той високо її оцінив. Але автор уже перебував на межі душевної кризи. Приїхавши до ­Парижа, він ще раз переглянув твір і в нападі глибокої депресії спалив його (щоправда, пізніше відновив першу ­частину).

У його листі до сестри за жовтень 1803 р. читаємо: «Небо позбавляє мене слави, найкращого блага не землі; як ­уперта дитина, я повертаю йому решту. Я не можу бути гідним ­твоєї дружби: я кидаюся в смерть. Будь спокійна, піднесена, — я помру прекрасною смертю на полі бою… я радію думці про нескінченно прекрасну могилу». Кляйст дійсно прибув до табору наполеонівської армії, яка готувалася до походу на ­Англію. Але розгубленого і знервованого чоловіка без жодних документів військові ­сприйняли за шпигуна, й лише завдяки втручанню рідних йому ­вдалося уникнути ­розстрілу. Після цього він повернувся до Німеччини з ознаками тяжкого психічного розладу і деякий час прожив під наглядом знайомого лікаря у м. Майнц.

За спостереженнями критиків, усі п’єси митця тією чи іншою мірою відображають його внутрішній світ — вони вибухові, розірвані та нервові. Основна тема його творчості — душевне розладдя із самим собою та з довколишнім світом. Його герої — неврівноважені, роздвоєні й непримиренні. Головна трагедія криється не в зовнішніх подіях, а в самих персонажах. Цікаво, що Генріх пробував себе також як новеліст, але його прозові твори настільки відрізняються від драматичних, ніби написані іншою людиною, — стримані, ­стиснуті, фактично документальні, із сухою й безбарвною мовою. Він постійно змінював місця проживання, але переїзди його були позбавлені сенсу і мети. За висловом Цвейга, він «міняв міста, як хворий у спеку подушки». Потсдам, Берлін, Кенігсберг, Дрезден, Хамм, Дюссельдорф, Відень, Прага, Франкфурт-на-Одері — ось далеко не повний ­їхній перелік за наступні сім років життя письменника. Спорадично (пере­важно за наполяганнями рідних) він влаштовувався на державну службу, але щоразу ­звільнявся з надією, що проживе з власної літературної творчості. Того часу в Європі тривали наполеонівські війни і Пруссія була окупована фран­цузькою армією. Генріх виказував свою патріотичну ­позицію на сторінках часописів «Феб», «Берлінські вечірні листки» та ін., у виданні яких брав безпосередню участь. ­Двічі був арештований за підозрою у шпигунстві. На ­початку 1807 р. Кляйста разом з Августом Рюле затримали в ­Берліні та пере­правили спочатку до в’язниці, а потім до табору військовополонених у Шалон-ан-Шампань (Франція), де митець провів ­майже пів року. Важко пояснити його ­мотивацію, коли у ­травні 1809 р. він прибув до передмістя Відня, на поле бою австрійців із французами, озброєний лише власними вір­шами. За час кількамісячного ув’язнення друзі навіть ­встигли оголосити його загиблим. Але згодом Генріх­­­ ­з’явився в Празі, одержимий ідеєю наблизитися до Наполеона й отруїти його миш’яком. Біографи схильні розцінювати таку поведінку як ознаки психічного захворювання.

Фахівці висловлювали різні припущення щодо ­ймовірного діагнозу письменника. Німецький лікар Вільгельм Ланге-­Ейхбаум характеризував Кляйста як «найтяжчу ­ненормальну біонегативну особистість». Австрійський психоаналітик Ізидор Задгер описував його як хронічного меланхоліка зі схильністю до пролонгованих істеричних нападів. Російський психіатр Олександр Шувалов розглядав дві версії: емоційно нестійкий розлад особистості (псевдоневротична шизо­френія) або біполярний афективний розлад зі ­слабкими клінічними ознаками маніакальних епізодів. Останніми роками розвинулася наростаюча ажитативна депресія.

Вільгельміна фон Ценге, наречена Кляйста
Генрієтта Фогель, подруга в смерті
Передсмертна записка Генріха Фон Кляйста
Пам’ятник Кляйсту у Франкфурті-на-Одері

У лютому 1810 р. Генріх оселився в Берліні. Його охоп­лювали постійне пригнічення і тривога через ­невдоволене честолюбство, притлумлену сексуальність, фінансові негаразди, конфлікти з родичами, підневільне становище ­рідної країни. До того ж він мав схильність будь-які нега­разди гіпер­болізувати і доводити до клінічного стану («­скорбота, із якою я не можу владнати»). В одному з лис­тів митець нарікав: «Моя душа настільки зранена, що, коли я висуваю носа з вікна, мені здається, наче денне світло завдає мені болю». Його твори не брали ні до видання, ні до ­постановки, а обожнюваний ним Ґете ­висловлювався різко й ­безжально: «У мені Кляйст, попри щире заці­кавлення і зумовлене цим бажання говорити м’яко, пробуджує лише жах і відразу, як прекрасно створене природою тіло, підточене невиліковною хворобою». Під час нападу депресії Генріх спалив рукопис своєї останньої ­драми «Принц Гомбурзький», який, на щастя, зберігся в ­копії. Можливо, така доля спіткала і його мемуари «­Історія мого внутрішнього світу», про існування яких ­відомо зі спогадів, але нині вони вважаються безслідно втраченими. Ще з юності письменник мав суїцидальні ­нахили і неодноразово пропонував друзям і знайомим ­покінчити життя ­разом.

Підтверд­жен­ням цього є і листи, ­зокрема, до ­Августа Рюле: «Мене не полишає думка, ­що ми ще маємо щось зробити разом — прийди, здійснимо ще щось прекрасне і помремо! Однією з мільйона смертей, якими ми вже помирали і які ще в нас попереду. Це те саме, що ­перейти з однієї кімнати до іншої». У Берліні Кляйст зблизився з 31-річною Генрієттою ­Фогель, дружиною касира і тонкою цінителькою мистецтва. За кілька років до описаних подій вона поховала трьох ­своїх маленьких дітей (лишилася тільки одна донька), а згодом лікар діагностував у неї невиліковну хворобу — найімовірніше, рак матки. Хоча Генрієтта й писала митцю ­екзальтовані, сповнені компліментів листи, на думку біографів, навряд чи їхні стосунки мали романтичне забарвлення — скоріше, це був союз двох розчарованих життям людей. Кляйст і ­Фогель 20 листопада 1811 р. вирушили на озеро Ван біля Берліна, де ­зняли в готелі дві кімнати, і провели ніч за написанням листів.

Генрієтта оповіла чоловікові про свого «вірного това­риша у смерті» та про нетерпляче очіку­вання загибелі як найбільшого щастя. Генріх повідомив ­родичку Марі, що нарешті «знайшов подругу з душею молодого орла, яка погодилася померти зі мною», а сестрі Ульріці побажав: «Хай пошле тобі небо смерть, хоч наполовину таку ­радісну та невимовно веселу, як моя: це — найщиріше, найдушевніше побажання, яке я можу придумати». ­Наступного дня, 21 листопада, вони пили на березі каву, а тоді, ­діставши з кошика заздалегідь приготовані ­пістолети, Кляйст застрелив спочатку свою супутницю, а потім — себе. Йому було 34. Викликаний на місце трагедії лікар написав у ­звіті, що чоловік без ознак фізичних захворювань був «вищою мірою сангвіно-холериком» і перебував у «хворобливому стані духу». За побажанням Генрієтти, само­губців поховали в одній могилі, на якій через роки викарбували слова письменника ­Макса Рінга: «Він жив, ­співав та страждав у похмурий і тяжкий час. Він шукав тут ­смерті. Він знайшов безсмертя». Талант Кляйста визнали лише ­після загибелі, і він заслужено посів місце одного з класиків німецької літератури. Його драми лягли в основу опер відомих композиторів, його новели екранізу­вали, а ім’я митця носить престижна літературна премія.

«Пізнати важко смертному блаженних», — писав Гельдерлін у трагедії «Смерть Емпедокла». Митці-романтики почувалися чужими і беззахисними у ворожій для них буденності. Вони дуже гостро відчували соціальні обмеження, власне художнє безсилля, болісно реагували на ­невизнання їхньої месіанської ролі та спроби оточення вкласти творчість у загальноприйняті рамки. Хворобливою реакцією на неспівмірність генія й загалу стало їхнє глибоко ­трагічне світосприйняття, яке часом штовхало до самогубства і пошуку інших способів утечі від бездушного світу.

Що подивитися

вгору

«Вогненний вершник» (1998), у ролі поета — Мартін Файфель

Європейська психологічна драма оповідає про життя Гельдерліна і розвиток його душевної хвороби. У центрі сюжету — кохання молодого Фрідріха до матері свого вихованця, Сузетти Гонтар. Трагічний розрив і безцільні мандри Європою врешті закінчуються божевіллям, коли він повертається додому жебраком й остаточно втрачає зв’язок із реальністю.

«Безтямне кохання» (2014), у головній ролі — Крістіан Фрідель

Стрічка описує останній період життя Кляйста в Берліні. Одержимий думками про смерть, він звертається з ідеєю здійснити ­подвійне само­губство спочатку до своєї родички Марі фон Кляйст, а згодом — до подруги Генрієтти Фогель, але від обох дістає ­відмову. Однак усе змінюється, коли Генрієтта ­дізнається, що є смертельно хворою…

Що почитати

вгору

Олександр Дейч «Долі поетів»

Книга присвячена непересічним біо­графіям видатних митців німе­цької літератури — Фрідріха Гель­дерліна, Генріха фон Кляйста, а також ­Генріха Гейне. Автор запрошує читача до світу майстрів слова, розкриває їхню поетичну лабораторію, прослідковує зв’язок трагічних доль із творчістю, висвітлює конфлікт романтизму із класицизмом.

Стефан Цвейг «Боротьба з демоном»

«Кого демон тримає в руках, того він відриває від дійсності», — писав Цвейг про німецьких митців ХVІІІ–ХІХ ст. Книга оповідає про Гельдерліна, Кляйста і філософа Ніцше. Вони жили з наличками диваків, не могли знайти місця в житті та врешті поки­нули цей світ — хто наклавши на себе руки, а хто дожи­ваючи віку в божевільні.

Підготувала Олена Тищенко

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2021 Рік

Зміст випуску 10 (131), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А.Є. Дубенко

  3. Р. І. Ісаков

  4. Дмитро Ассонов

Зміст випуску 9 (130), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. А. Є. Дубенко

  3. С. О. Мацкевич, М. І. Пархомець

  4. О. О. Хаустова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 8 (129), 2021

  1. Ірина Пінчук

  2. Ю. А. Бабкіна

  3. В. Й. Мамчур, О. В. Макаренко

  4. Л. О. Герасименко

  5. А. Асанова, О. Хаустова, О. Чабан, О. Прохорова, M. Кузьмицький, Є. Тимощук, О. Авраменко

Зміст випуску 7 (128), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. М. М. Орос

  3. І. А. Марценковський, І. І. Марценковська, Г. В. Макаренко, О. С. Ващенко

  4. М.  М. Орос, Т.  В. Опіярі, М.  М. Нодь, А-А. А. Міхальова

  5. Ю. О. Сухоручкін

Зміст випуску 6 (127), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. Тетяна Скрипник

Зміст випуску 5 (126), 2021

  1. Т.О.Скрипник, Г.В.Макаренко, І.А.Марценковський

  2. Г.В. Макаренко, І.А. Марценковський,

  3. В.І. Харитонов, Д.А. Шпаченко, Т.І. Бочарова

  4. Ю.О. Сухоручкін

  5. Ю.О. Сухоручкін

  6. Ю.О. Сухоручкін

  7. Ю.О. Сухоручкін

  8. М. М. Орос, В. В. Грабар

  9. І.В. Хубетова, О.О. Колесник, О.І. Ісайкова, О.В. Величко, А.О. Саламаха, І.З. Федорович, І.В. Ревенюк, О.Ю. Малютенко

Зміст випуску 3 (124), 2021

  1. Ю. А. Бабкіна

  2. С. Г. Бурчинський, Н. Ю. Бачинська

  3. Т. О. Скрипник, Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

Зміст випуску 1, 2021

  1. А. Є. Дубенко, І. В. Реміняк, Ю. А. Бабкіна, Ю. К. Реміняк

  2. Ю. А. Бабкіна

  3. Л. Б. Мар’єнко

  4. С.Г. Бурчинський

  5. Ю.О. Сухоручкін

Зміст випуску 2 (123), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. М. М. Орос, Т. В. Опіярі, Д. І. Біляк, Л. В. Луців

Зміст випуску 1 (122), 2021

  1. Ю.А. Бабкина

  2. Г. В. Макаренко, І. А. Марценковський

  3. О. О. Хаустова, Д. О. Ассонов

Випуски поточного року

Зміст випуску 1, 2024

  1. І. М. Карабань, І. Б. Пепеніна, Н. В. Карасевич, М. А. Ходаковська, Н. О. Мельник, С.А. Крижановський

  2. А. В. Демченко, Дж. Н. Аравіцька

  3. Л. М. Єна, О. Г. Гаркавенко,