Розділи: Огляд |

Життя на межі: стрес, травма та психопатологія

сторінки: 20-25

І.О. Франкова, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ

За матеріалами 29-го конгресу Європейської колегії нейропсихофармакології
(17-20 вересня 2016 р., Відень, Австрія)

Більшість людей час від часу неминуче стикаються зі стресом. Несприятливі події є серйозною загрозою для психічного здоров’я людини. Реакція на стрес може сприяти адаптивній пластичності, покращуючи когнітивну сферу, якщо фізіологічна реакція ефективно активується і своєчасно деактивується. У разі дисрегуляції, стрес призводить до неадекватного і шкідливого ефекту, виникнення дезадаптації і психопатології. На сьогодні не виникає жодних сумнівів щодо важливості вивчення впливу та наслідків стресу на життя людини.

В 2016 р. у Відні (Австрія) відбувся 29 конгрес Європейської колегії нейропсихофармакології. Чотири симпозіуми і одна пленарна лекція були присвячені питанню про стрес та його впливу на життя людини. Вашій увазі представлено огляд матеріалів з двох симпозіумів.

Стрес і антидепресанти

У рамках симпозіуму «Життя на межі: соціальний стрес і психопатологія» свою доповідь представив професор Мауріціо Пополі (Італія). Він почав розповідь з базових концепцій, сформульованих ще в 1930 р. Гансом Сельє, який казав: «Стрес – це неспецифічна відповідь тіла на будь-яку вимогу з боку оточуючого середовища (фізіологічна відповідь мозку і тіла)». Іншими словами, у повсякденному житті важлива не тільки кількість стресових ситуацій, з яким ми стикаємось, але й як ми на них реагуємо, адаптивним або дезадаптивним способом. Адже саме дезадаптація призводить до розладів, пов’язаних зі стресом, який є фактором ризику для багатьох психічних і соматичних захворювань (рис. 1).

Виділяють два типи відповіді на стрес: швидку й повільну. Завдання швидкої відповіді в першій фазі – прискорити всі процеси в організмі, які можуть бути корисними для системи «втечі або боротьби» (більше енергії вивільняється з м’язів, відбувається потужна стимуляція серцево-судинної, імунної системи і пам’яті). Друга фаза набагато повільніша і може тривати години, дні і навіть тижні, її завдання – гальмувати все, що було активоване в першій фазі (рис. 2).

Адаптивний спосіб реагування на стрес характеризується своєчасною зміною швидкого типу відповіді на повільний.

При різних психічних порушеннях і захворюваннях, викликаних стресом, на клітинному рівні змінюється нейронна архітектура, виникає атрофія і стискання апікальних дендритів в гіпокампі та префронтальній корі (ПФК). Це клінічно підтверджує зворотна кореляція між щільністю дендритів, синаптичних шипиків гіпокампу й виразністю тривоги/депресії (Soetanto et al., 2010). Дослідження тривало понад 20 років. За даними Sheline et al. (1996), у ньому була виявлена ​​пряма кореляція між тривалістю депресивного епізоду і зниженням обсягу щільності дендритів в вищезазначених зонах головного мозку.

Важливо знати, що призводить до атрофії дендритів і зниження обсягу нейронів. Так, гострий стрес викликає активацію гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі, що провокує підвищення рівня кортикостероїдів. Зв’язуючись із глюкокортикоїдними і мінералокортикоїдними рецепторами, кортикостероїди викликають збільшення кількості глутамату в ПФК та фронтальній корі (ФК), використовуючи механізм, який залежить від фосфориляції синапсину 1 в першу фазу стресу.

Глутамат – це головний медіатор збудження, а гамма-аміномасляна кислота (ГАМК) – основне гальмо для медіаторів, які проводять збудження в головному мозку. ГАМК перебуває у постійній конкуренції з глутаматом. У нормальному стані ця взаємодія призводить до паритету й тонкої рівноваги між збудженням і гальмуванням в мозку людини. Гальмування – це не відсутність порушення, а активний процес, який вимагає власних нервових клітин, синапсів, медіаторів. До того ж мозок витрачає більше енергії на гальмування, ніж на збудження. ГАМК – це проста молекула, яка синтезується, як це не парадоксально, з глутамату, якщо від нього від’єднати вуглекислий газ. Для того, щоб ГАМК працювала саме як медіатор, вона має сформуватися у пресинаптичному закінченні аксону. Потім вона виділяється, коли приходить нервовий імпульс, і впливає на рецептори. Описано два типи рецепторів, які названі ГАМК-А- і ГАМК-Б-рецептори. І той, і інший обов’язково викликають гальмування.

У поєднанні з кортикостероном гострий стрес впливає дестабілізуюче на глутаматергічну систему, значною мірою збільшуючи вивільнення глутамату, потенціюючи збудження і синаптичну передачу нервового імпульсу, що призводить до витягування дендритів. Цей феномен, адаптивний при короткочасній дії стресу, може стати патологічним при хронічному впливі травматичної ситуації (Musazzi, 2013).

Отже, дія стресу в поєднанні з підвищенням рівня кортизолу і порушенням передачі нервового імпульсу в глутаматергічній системі (85 % синапсів у ПФК і гіпокампі – глутаматергічні) призводить до змін нейронної архітектури. Якщо за два тижні до експерименту зі стресом призначити антидепресанти (АД), то такого роду реакція глутамату у відповідь на кортикостерон блокується як у швидку, так і в повільну фазу. АД помітно знижують викликане деполяризацією вивільнення глутамату, але не вивільняють ГАМК. Ці дані свідчать про те, що вони стабілізують нейротрансмісію глутамату в гіпокампі, і являють собою корисний інструмент для вивчення взаємозв’язку між функціональними і молекулярними процесами в нервових закінченнях. Схожий вплив на нервову систему мають регулярні фізичні вправи.

Мауріціо Пополі описав спосіб, що дозволяє відтворити ці дані в експерименті на гризунах. Він зауважив, що за результатами дослідження його наукової групи, було встановлено, що 40-хвилинний протокол впливу гострого стресу (footshock – удар електричного струму по ногам) швидко посилює викликане деполяризацією вивільнення глутамату і передачу імпульсу в ПФК і ФК за рахунок збільшення циркуляції рівня кортизолу. Зв’язуючись з синаптичними рецепторами, кортизол викликає швидке (негеномне) посилення обороту пресинаптичних везикул з глутаматом в перфорованих синапсах і збільшення розміру пулу готових до викиду везикул, що призводить до кращого вивільнення глутамату із синаптичних закінчень. У відповідних дослідженнях було продемонстровано, що гострий футшок-стрес також різко (на 42,6 %) збільшує загальну кількість неперфорованих синапсів у ПФК; ефект знову ж частково може бути зменшений попереднім прийомом АД. Це є доказом того, що стрес-залежний синаптогенез асиметричних синапсів можна виявити вже через 40 хвилин після початку дії стресу. Крім того, спостерігалася значна атрофія і ремоделювання атипових дендритів у ПФК вже через 24 години після футшок-стресу, що зберігаються протягом 14 днів.

Таким чином, гострий стрес може викликати швидкі структурні / функціональні зміни в глутаматергічних синапсах, а також призводити до стійкого ремоделювання нейронної архітектури.

Вимірювання вивільнення глутамату проводилось в різний час після початку футшок-протоколу (40 хвилин, 2, 6 і 24 години). Як і очікувалося, рівень кортизолу в сироватці крові був підвищений під кінець впливу гострого стресу (через 40 хвилин), але практично повернувся до фізіологічного рівня під час наступних вимірів (через 2, 6 та 24 години) (рис. 3a). Вивільнення глутамату було посилене протягом 24 годин після впливу стресу (рис. 3б). Розмір пулу готових до викиду везикул з глутаматом, який відграє важливу роль в підвищенні стрес-індукованого вивільнення глутамату в ПФК / ФК, також був підвищений протягом 24 годин (рис. 3в).

Результати попередніх досліджень показали, що хронічний стрес викликає атрофію дендритів у гризунів в деяких областях головного мозку. Лише у декількох дослідженнях аналогічні ефекти після впливу гострого стресу були виявлені в гіпокампі. Таким чином, вчені дійшли до висновку, що один епізод стресу, якого неможливо уникнути, може викликати стійке збільшення розміру пулу готових до викиду везикул з глутаматом і посилення вивільнення глутамату в ПФК / ФК протягом доби, що є основою швидкої відповіді на стрес. Але так само гострий стрес спричиняє тривалі наслідки та зміни у синаптичних шипиках і щільності дендритів: аномальне підвищення передачі нервового збудження є причиною дендритних атрофій у відповідних синапсах від початку дії стресу та аж до 14 днів після нього. Поточні результати узгоджуються з гіпотезою, що гострий стрес впливає на функцію і морфологію синапсів.

На відміну від хронічного, довгострокові наслідки гострого стресу майже не вивчалися. У дослідженнях хронічного стресу на гризунах розглядалися лише кінцеві точки численних адаптацій, що виникають в процесі відповіді мозку й тіла на стрес. Як саме система потрапляє до точки, де фізіологічні реакції на стрес перетворюються в неадаптивні, які можуть призводити до психопатології – не досліджувалось.

Гострий стрес викликає стійку активацію збуджуючих синапсів в ПФК / ФК, принаймні на 24 години. Стрес-індуковані пластичні зміни у функціональних/структурних/молекулярних властивостях синапсів (зміна концентрації синапсину I) можуть вплинути на подальше функціонування синапсу (продовжена в часі стресова реакція, ПТСР). Не всі особи реагують однаково на стимуляцію стресом. Пластичні зміни, які спостерігаються в цих випадках, можна умовно розділити на два типи: вразливі й стійкі (резистентні). Основою досліджень, спрямованих на пошук прицільного лікування, може бути ідентифікація повороту та ключових критичних точок дихотомії у відповіді мозку на стрес (адаптивна/неадаптивна; вразливі проти стійких).

Отримані результати доводять, що достатньо однієї травми, щоб викликати посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Вивчення довгострокових результатів впливу гострого стресу в моделях гризунів, із спостереженням за їх поведінкою, функціональними і молекулярними змінами, дозволить ідентифікувати критичні «точки повороту» у відповідь на стрес і проллє світло на патофізіологію розладів, викликаних стресом. Розуміння детермінант може допомогти виділити нейронні механізми й ефектори (органи або клітини, які активізуються у відповідь на стимул), які неправильно спрацьовують під час реакції на стрес.

Динаміка змін в мозку під дією стресу

Нуно Соуза, професор університету Міно (Португалія) у своїй доповіді «Динаміка змін в мозку під дією стресу», підтримав важливість вивчення схильності індивіда і диференціації його типу відповіді на дію гострого стресу. На його думку, слід визначити чи буде сформований достатній патерн, щоб впоратися зі стресом, і що змінюється в ланцюзі взаємодій і структурі мозку. Стресори можуть бути реальними чи уявними. Більше того, стрес-фактори не тільки суб’єкт-залежні (атрибутивне значення), але й мають різну часову динаміку (повторювані, короткострокові або тривалі), можуть змінюватися за інтенсивністю (зокрема, в сприйнятті індивіда). Тобто стрес-фактори можуть бути помірними і відносно нешкідливими або мати негайні та / або довгострокові наслідки для здоров’я суб’єкта. Більшість людей час від часу неминуче стикаються зі стресом. Проте вкрай важливо підкреслити, що стрес не завжди є чимось «поганим» і / або шкідливим. Насправді, він має вирішальне значення для нашого власного виживання як виду, будучи нерозривно пов’язаним з еволюцією – виживанням шляхом адаптації. Цікавим є той факт, що всі тварини, навіть рослини, мають реакції на стрес.

Нуно Соуза запропонував динамічну робочу модель цілісного погляду на зрушення «вперед-назад» від здорового до стресового стану головного мозку. У цій робочій моделі, існують чотири незалежних кроки (хоча вони взаємодіють між собою): 1) відповідь; 2) чутливість; 3) перехід; 4) підтримання. Ці кроки демонструють динаміку переходу від гострого до хронічного стресу (рис. 4). Важливо звернути увагу на визначення ключових вузлів хроніфікації процесу і «точок неповернення».

Реакція на стрес залежить від низки певних факторів, а саме: час, індивідуальна мінливість, передбачуваність, керованість.

Час. Розглядається як динаміка ефектів у головному мозку залежно від тривалості впливу стресу та особливість формування мозком відповіді на стрес-фактори у різних станах.

Індивідуальна мінливість. Відображає індивідуальну реакцію люди на стрес. Симптоми коливаються від тривожного та / або пригніченого настрою, гніву та / або дратівливості до травних або шкірних ускладнень або навіть імунної супресії. Існують значні відмінності у тому, як окремі суб’єкти справляються зі стресом. Ці відмінності є найважливішими елементами неадекватної відповіді на стрес та впливають на психічне й фізичне здоров’я людини.

Передбачуваність. Ця реакція на стрес з часом еволюціонувала, щоб жорстко контролюватися і регулюватися. Іншими словами, якщо індивід багаторазово зіштовхується з одним і тим же стресором, організм зазвичай розвиває адаптивну реакцію. У багатьох дослідженнях використовуються протоколи тривалого стресу, які вимірюють відповіді на цей стресор і оцінюють здатність суб’єкта адаптуватися до нього.

Керованість. Як показують роботи з різних лабораторій, контроль над стресором має вирішальне значення для встановлення його шкідливого впливу. Вченими було встановлено, що тварини, які здатні контролювати вплив стресорів, не виявляють серйозних ознак або симптомів стресу, і навпаки, безконтрольність ситуації викликає значну дезадаптацію.

Описані детермінанти індивідуальної сприйнятливості в різних проявах регулюють перехід реакції на стрес у хронічну форму або одужання (вразливість / резистентність). Отже, моніторинг цих факторів має вирішальне значення для правильної інтерпретації наслідків стресу в головному мозку.

З метою визначити предиктори таких індивідуальних патернів реагування, був проведений експеримент: порівняння даних, отриманих за допомогою функціонального магнітно-резонансного томографа (фМРТ), проводилося в групі контролю і групі дослідження (яка піддавалася дії стресу). У групі дослідження стрес впливав на активацію медіально-префронтальної кори, хвостатого ядра (цілеспрямована поведінка) і шкаралупи, разом вони являють собою неостріатум. Через 6 тижнів під час повторного обстеження на фМРТ вчені побачили аналогічні результати, що відрізнялися між групою дослідження й контролю.

При структурних вимірах об’єму головного мозку у кортико-стріарній системі були виявлені зони, які після впливу стресу збільшуються у розмірі – путамен та орбіто-префронтальна кора, і ділянки які зменшуються в розмірі – хвостате ядро й медіально-префронтальна кора (рис. 5).

На рисунку 6 представлені дані обстежень фМРТ тієї ж вибірки пацієнтів на етапі відновлення після стресу, які демонструють наскільки кортико-стріарна система здатна до надзвичайної нейропластичності.

Інтеграція даних про локалізацію порушень структурних і функціональних зв’язків між різними зонами мозку надала можливість ученим відтворити та порівняти функціональний коннектом (карта нейронних з’єднань) контрольної групи і групи дослідження після впливу стресу за допомогою моделювання нейронних мереж. Кластерний аналіз дозволив розділити групу обстеження на дві підгрупи: респондери з високим та низьким рівнем кортизолу. Було встановлено, що ці дві групи відповідають вразливому й резистентному типу реагування на стрес. Під час порівняння коннектома, група респондерів з високим рівнем кортизолу показала збільшення нейронних зв’язків на функціональному рівні та серединне зміщення ходу волокон білої речовини на структурному рівні. У ході лонгітудинального спостереження вчені з’ясували, що в гострій фазі зміни відбуваються в нейронних мережах в основному на субкортикальному рівні, а через 3-7 днів зсуваються на кортикальний рівень. При цьому важлива не тільки активація певних мереж, а й дезактивація. До того ж ці процеси значною мірою залежать ще й від віку. Наприкінці своєї доповіді Нуно Соуза поставив важливе питання: чи можливо передбачити тип відповіді на стрес?

Роль окситоцину і нейропептиду S у лікуванні стресових розладів

Девід Слеттері (Німеччина) у своїй доповіді підкреслив, що вивчення етіології розладів, викликаних дією стресу (зокрема ПТСР та соціального тривожного розладу), на молекулярному рівні дозволить визначити детермінанти індивідуальної чутливості до стресу, розробити нове селективне й ефективне лікування. У попередніх дослідженнях в області лікування цих розладів мішенню був вплив на моноамінергічні та ГАМК-А-рецептори. На думку доктора Слеттері, потрібно приділити увагу вивченню нейромедіаторів, які є потенційними кандидатами для фармакотерапії стресових розладів.

Перевага нейропептидів у тому, що вони зосереджені у невеликій частини головного мозку, але легко проникають в усі відділи через розгалужену мережу рецепторів до них. Нейропептид S (NPS) – це амінокислотний пептид, який є у тварин усіх видів. Він утворюється за допомогою нейронів у мигдалині, в основному глутаматергічними або позитивними клітинами кортикотропін-рилізинг фактора (КРФ). За результатами досліджень на тваринах було встановлено, що NPS пригнічує тривогу, апетит, викликає безсоння і гіперактивність, зокрема гіперсексуальність та відіграє важливу роль у гальмуванні обумовленого страху. У клінічних дослідженнях 2002 р. було виявлено, що носії T-алелей рецепторів нейропептиду S (різні форми одного й того ж гена, що містяться в однакових ділянках гомологічних хромосом і визначають альтернативні варіанти розвитку однієї й тієї ж ознаки) пов’язані з підвищеним ризиком виникнення панічних розладів і надмірної інтерпретації страху. Однонуклеотидний поліморфізм (відмінність у послідовності ДНК розміром в один нуклеотид в геномі, що виникає в результаті точкових мутацій) рецепторів нейропептиду S (NPSR1) у людини викликає заміна амінокислоти аспарагін на ізолейцин, що призводить до десятиразового збільшення активності рецепторів, не змінюючи загальний рівень їх експресії. Дані доклінічних досліджень на тваринах вказують, що введення NPS безпосередньо в центральну нервову систему викликає сильний анксіолітичний і збудливий ефект, а введення всередину мигдалини призводить до зниження тривоги і згасання сигнального й контекстного страху у гризунів. У людей навпаки: якщо система NPS активна, то виникає панічний розлад. Цю невідповідність можна пояснити тим, що всі доклінічні дослідження проводилися на нормальних тваринах (ніяких додаткових маніпуляцій, що стимулюють страх, з ними не проводили). Відповідно була створена нова модель, коли під впливом стресу у тварини викликали тривожний стан. У ході дослідження (лабіринти, страх, що спричинений звуковими сигналами) були виділені декілька груп тварин залежно від провідної поведінки. У першу групу зарахували тих мишей чи пацюків, які більшу частину часу трималися в конструкції близько до безпечних стінок – поведінка пов’язана з високою тривогою (HAB); їх можливість активно справлятися зі стресом, так само як і можливість пригнічувати страх, була знижена, а експресія страху перебільшена. Друга група характеризувалася поведінкою з низьким рівнем тривоги (LAB) – гризуни набагато частіше виходили на відкриті незахищені ділянки в лабіринтах. Потім їх схрещували виключно всередині своїх груп (HAB і LAB). На питання, чи має цей поділ в поведінці гризунів кореляцію зі змінами в системі NPS, вчені відповіли однозначно «так». У категорії з високою поведінковою тривогою був виявлений один загальний однонуклеотидний поліморфізм, асоційований з поверхневою експресією рецепторів (NPSR1), який пошкодив стабільність матричної рибонуклеїнової кислоти (мРНК), структуру і синтез білка, і вніс зміни в активність промотерів in vitro й експресії in vivo. Вчені виявили, що центральне введення NPS ефективно впливає на зниження тривоги та страху у гризунів з високою поведінкової тривогою (HAB), тоді як анксіолітичний ефект на класичні транквілізатори (діазепам) у цих мишей був відсутній.

Таким чином, була протестована гіпотеза про те, що селективне розмноження серед груп гризунів з низькою і високою поведінковою тривожністю призводить до генетичних, експресивних і функціональних відмінностей в системі NPS-рецептор (NPS-NPSR1), а введення NPS має анксіолітичний ефект у групі з високою поведінкової тривогою.

Ще одним альтернативним методом лікування тривожних розладів є окситоцин, який здебільшого впливає на соціальну поведінку. Довгий час він вважався «материнським гормоном», але в 1990-х рр. за результатами дослідження, було виявлено, що він здатний знижувати тривогу і підвищувати соціальну поведінку (турбота про потомство, сексуальний інстинкт, соціальна пам’ять).

За результатами преклінічних досліджень, було встановлено, що введення окситоцину так само ефективно знижувало соціально-обумовлений страх і соціальне уникання, як і введення бензодіазепіну або тривале призначення пароксетину. Але на відміну від NPS, він не впливав на вираженість тривоги і страху, обумовленого звуковими сигналами; NPS був ефективний в обох ситуаціях. Слід зазначити, що окситоцин у низьких дозах не впливав ні на поведінкові, ні на фізіологічні прояви. Свою ефективність він демонструє тільки при призначенні у високих дозах (Peters et al., 2014). Огляди, присвячені тривалому призначенню препарату, показують, що його анксіолітична дія відрізняється залежно від статі. Так, у жінок ефект більш виражений, але необхідні подальші дослідження у цьому напрямі (Neumann et al., 2016). Окситоцин, введений до початку дії стресу, уповільнює внутрішньоклітинне збільшення вироблення КРФ і кортизолу. Тобто надалі він знижує інтенсивність реакції активації, орієнтування, тривоги, страху, неспокою, напруги. Таким чином, окситоцин і NPS це засоби, що мають дуже хорошу перспективу у лікування тривожних розладів.

Нові підходи у профілактиці та лікуванні ПТСР

Відмінність ПТСР від інших тривожних розладів полягає в тому, що він має чіткий початок – точку відліку, а конкретно – час впливу стрес-фактора, після якого настає значне погіршення стану індивіда. У своїй доповіді Ліор Кармі (Ізраїль) розглянув питання сучасних інтервенцій і стратегій лікування гострого стресового розладу, що спрямовані на профілактику ПТСР. Також він запропонував розглянути концепцію «золотих годин».

Одним із ключових симптомів ПТСР, крім наявності травматичної події в анамнезі, є повторне переживання водночас з уникаючою поведінкою, симптомами оніміння або заціпеніння та підвищеною збудливістю. До симптомів повторного переживання або «травматичної пам’яті» належать: нав’язливі спогади, образи і думки, що вторгаються в життя, нав’язливі кошмарні сни про травматичну подію. Усі ці переживання сприймаються як «реальність» (ілюзії, галюцинації, «флеш-беки», дисоціації) і призводять до інтенсивних психологічних та фізіологічних реакцій. Минуле завжди переслідує в теперішньому: людина неначе проживає травму знову. Спостерігаючи за процесами, які лежать в основі формування пам’яті на подію, доповідач зазначив, що репрезентація події з короткострокової пам’яті за допомогою процесу консолідації закріплюється в довгостроковій пам’яті. Має місце і зворотний процес – реконсолідація. Консолідація або інтеграція нового досвіду (нестабільні спогади) у довгострокову (стабільну) пам’ять вимагає синтезу протеїнів (білкових молекул) у клітинах мигдалини (Nader et al., 2000).

У проспективному дослідженні було встановлено, що лише у лише 6 % пацієнтів без пам’яті про травматичні події й амнезією на 24 години після травми були виявлені симптоми ПТСР через 6 місяців у порівнянні з 23 % пацієнтами зі збереженою пам’яттю про травму (Gil et al., 2005). Амнезія і фармакологічне руйнування травматичної пам’яті може бути ефективним у зниженні ризику виникнення ПТСР. Таким чином, впливаючи на перехід репрезентація події з короткострокової пам’яті в довгострокову, може сприяти профілактиці ПТСР. Відомо, що консолідація в гіпокампі відбувається в основному вночі, під час сну, тому об’єктом майбутніх досліджень може стати кореляція депривації сну в першу ніч після травми і ризику виникнення ПТСР.

Як зазначалося вище, у гостру фазу стресу відбувається активація гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, медіатором якої є кортизол. Відповідно до результатів доклінічних досліджень, відомо, що за типом реакції на стрес респонденти поділяються на дві категорії: рівень кортизолу яких буде підвищений або понижений та рівень тривоги у яких буде високий або знижений. Може скластися враження, що резистентний тип реакції або відсутність тривоги у відповідь на травматичну подію – це добре, але насправді це не так. Адекватна відповідь гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі і, як наслідок, високий рівень кортизолу – це загальний адаптаційний синдром; він є природним способом організму пережити стрес. І навпаки, низький рівень кортизолу – це явище, яке призводить до патологічної реакції на стрес; воно є наслідком дефекту гіпоталамусу. Ця гіпотеза була підтверджена в преклінічних дослідженнях: ін’єкція високих доз гідрокортизону була ефективною, тільки якщо застосовувалася в перші 6 годин («золоті години») після травматичної події. Прийом 100-140 мг препарату може знизити рівень виникнення ПТСР з 60 % до 16 %.

Бензодіазепіни, підсилюючи ефект ГАМК на ГАМК-А-рецептори (ідентично діє алкоголь) викликають седативний, гіпнотичний і анксіолітичний ефекти, фактично блокуючи роботу гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової вісі. Медична спільнота виступає проти раннього призначення бензодіазепінів і вважає, що вони заважають проходженню природної адаптаційної реакції організму. Про те, що раннє призначення бензодіазепінів збільшує ризик розвитку ПТСР, свідчать і дані проведених досліджень. Однак результати дослідження на гризунах навпаки показали, що низка препаратів, призначених одразу ж після впливу стресу, сприяли зменшенню симптомів ПТСР.

За механізмом дії виділяють групи препаратів, що блокують процес консолідації (анізоміцин), доповнюють нестачу кортизолу (гідрокортизон у високих дозах, окситоцин) та АД (агомелатин, есциталопрам, сертралін). Зворотний ефект мали кортизол в малих дозах, альпразолам, кетамін та вживання алкоголю.

Отже, важливим фактором ризику для розвитку нейропсихічних розладів все ще залишається вплив стресових подій на функції мозку й тіла. При цьому ефективність одних і тих же інтервенцій залежить від часу їх призначення. Вплив стресу відбувається у декількох вимірах одночасно (анатомія, електрофізіологія, поведінка, соціальна інтеракція). Розуміння взаємодій між стресом, тканиною мозку і соціальною поведінкою допомогло прокласти шлях до розробки майбутніх стратегій лікування.

Поділитися з друзями:

Партнери

ЛоготипЛоготипЛоготипЛоготипЛоготип