Терапевтичне батьківство: роль прийомних батьків у зціленні дітей з розладами прив’язаності

О.І. Романчук, навчально-реабілітаційний центр «Джерело», м. Львів
В останнє десятиліття в Україні інтенсивно розвивається інститут замісних форм сімейної опіки (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу тощо). Велика частина дітей, котрі приходять з інтернатних закладів чи дисфункційних сімей у прийомну родину, мають виражені порушення у сфері психічного здоров’я, зокрема розлади прив’язаності, розлади зі спектру посттравматичного стресового, поведінкові тощо. Прийомні батьки стикаються з дуже непростим завданням створення терапевтичного середовища, у якому в дітей можуть сформуватися стосунки безпечної прив’язаності, а тому батьками мають бути створені належні умови для психологічного оздоровлення цих дітей та відновлення траєкторії їх здорового психологічного розвитку. Це дуже непросте завдання, для якого прийомні батьки потребують належної підготовки, фахового супроводу та тісної співпраці зі спеціалістами сфери охорони психічного здоров’я та соціальної опіки. Лише при забезпеченні цих умов реалізація в Україні проекту деінституалізації та розвитку сімейних форм опіки може бути успішною.

Історична преамбула: від теорії прив’язаності до деінституалізації та розвитку сімейних форм опіки
Як співтовариство ми дуже довго йшли до того, щоб збагнути й усвідомити, наскільки кожній дитині важливі люблячі стосунки з батьками від самого народження. Погляди на виховання дітей змінювалися в різні епохи. Ще досить недавно ставився акцент на «належному» вихованні дитини, відповідності певному ідеалові, «нормі», але усвідомлення важливості стосунків, відчуття емоційної близькості, безпеки, безумовного прийняття доволі часто не були у центрі уваги. Довгий час і суспільна система турботи про дітей-сиріт піклувалася лише про їхні елементарні потреби – дитина мала бути нагодована, одягнена і максимально захищена від інфекційних хвороб. Тож попри те, що будинки дитини та інтернатні заклади допомагали дітям фізично вижити і вирости, давали їм певну шкільну освіту, незважаючи на те, що дитина могла там досвідчити «вкраплення доброти» в особі окремих вихователів, ці заклади не могли дати критично важливого соціального досвіду близьких люблячих стосунків, без якого неможливий благополучний психологічний розвиток дитини.
Будинок дитини, інтернат не можуть замінити дитині дім. Усвідомлення цього прийшло у суспільну свідомість у 50-х рр. минулого століття у зв’язку із появою теорії прив’язаності *, сформульованої британським дитячим психіатром Д. Боулбі. Ця теорія викликала справжню революцію у дослідженні раннього розвитку дитини. Сьогодні теорія прив’язаності знайшла своє підтвердження і подальший розвиток у великій кількості наукових досліджень та практичних розробок. Отже, Д. Боулбі, досліджуючи у повоєнні роки долю дітей-сиріт, які були вихованцями інтернатів, виявив, що існує прямий зв’язок між антисоціальною поведінкою, відсутністю емпатії, порушенням здатності до побудови зрілих стосунків із соціальною депривацією у ранньому дитинстві. У своїй доповіді для Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) 1951 р. він наголошував на негативних наслідках виховання дитини в інтернатних закладах і вказав на ключову роль сім’ї у розвитку дитини. Вчений підкреслював, що стосунки прив’язаності, які формуються у дитини з її батьками, є основою всього подальшого благополучного розвитку: «Здатність створювати інтимний емоційний зв’язок – основа ефективного особистісного функціонування та психічного здоров’я загалом» (Orlans, 2006). Д. Боулбі вказав на щось очевидне, що людство часто намагається «не помічати»: модель сім’ї, модель стосунків «батьки – дитина» виплекані еволюцією для оптимального розвитку дитини і не можуть бути замінені моделлю колективних форм опіки, яку б привабливу ілюзію швидких та контрольованих рішень не пропонувала остання. Хоч це може виглядати доволі дивно з перспективи сьогодення, але на той час теорія прив’язаності, суперечачи багатьом принципам домінуючої тоді психо- аналітичної теорії, викликала шквал критики і заперечень, а самого Боулбі публічно виключили з британського товариства психоаналітиків.
Втім цілий ряд інших вчених, дослідників продовжили розвиток даної теорії. Велику кількість наукових досліджень було проведено за участю дітей, які виховувалися в сім’ях, та тих, які виховувалися у будинках дитини. В останніх виявили багато негативних наслідків, що змусило громаду, спільноту фахівців, уряди багатьох держав збагнути: дітям-сиротам потрібен дім та сім’я, яка їх любитиме. Колективні форми опіки не можуть створити умови для формування у дитини стосунків прив’язаності з дорослими, які турбуються про неї. Щоб не вдаватися в об’ємний аналіз даних різних досліджень, підсумуємо їх результати, згрупувавши наслідки досвіду виховання в інтернатних закладах у п’ять груп (Frank et al., 1996). Отже, у дітей, які виховуються у сиротинцях, є значно вищий ризик:
• смертності від інфекційних захворювань;
• затримки фізичного розвитку;
• порушення когнітивного розвитку;
• порушень соціально-емоційного розвитку;
• зазнати фізичного, емоційного чи сексуального скривдження.
Особливу увагу варто звернути на четверту групу наслідків. Бо саме порушення соціально-емоційного розвитку мають найбільш стійкий характер і найбільшою мірою спричиняють негативний прогноз на подальше життя дитини та його якість у майбутньому. Перебування у сиротинці порушує соціальний розвиток дитини (мовою дитячої психіатрії – призводить до формування розладу прив’язаності), розвиток її особистості – фактично ставить під загрозу її подальше соціальне життя, здатність формувати повноцінні близькі стосунки з іншими людьми у дитинстві та у дорослому віці. Виховання у сиротинці пов’язане також із ризиком розвитку ряду розладів психічного здоров’я у майбутньому. При цьому дослідження показали, що навіть якщо створити в сиротинці більш оптимальні умови, збільшивши кількість педагогічного персоналу та інтелектуального стимулювання дітей через гру, відповідні педагогічні методики, ігрові матеріали, це матиме вплив на інтелектуальний розвиток дитини, а на соціальний – незначною мірою (Tizard еt al., 1975).
Усвідомлення цього призвело до серйозних змін у соціальній сфері: у багатьох країнах розпочався процес деінституалізації – переходу дітей з інтернатних закладів у сімейні форми виховання, розвиток системи прийомних сімей, сприяння усиновленню. ВООЗ 1977 р. задекларувала це як рекомендовану політику у сфері турботи про дітей-сиріт: «Нерозривність стосунків із батьківською фігурою є особливо важливою у перші декілька років життя. У групі найбільшому ризику неблагополучного психологічного розвитку є діти, які зазнали чисельних змін осіб, що турбуються про них, діти, які виховуються в інтернатних закладах, де багато обслуговуючого персоналу, що змінюється і не має специфічної відповідальності за кожну окрему дитину. Тому перебування дитини у беземоційному середовищі інтернатного закладу, затримка процесу усиновлення покинутих дітей, часта зміна місця перебування дитини, переміщення дітей із закладу у заклад, з однієї прийомної сім’ї в другу становлять велику небезпеку».
Однак не лише інтернатний заклад є неналежним місцем для дітей. Для розвитку дитини не менш небезпечним є перебування у дисфункційній родині, у якій, з огляду на різного роду проблеми батьків (алкоголізм, психіатричні розлади тощо), мають місце емоційна депривація, скривдження, які не можна зупинити просто заходами служб соціальної допомоги, – у таких випадках в інтересах дитини – якнайшвидше вилучення з такої родини і перехід у сімейні форми опіки.
Нині теорія прив’язаності має вагомі емпіричні докази, на основі яких ми можемо з упевненістю стверджувати, що стосунки безпечної прив’язаності – основа здорового психологічного розвитку дитини (табл. 1).

terapevtichnebatkivstvo1.png

Головні функції стосунків безпечної прив’язаності для дитини Задоволення потреб дитини, формування відчуття безпеки у цьому світі Формування базової довіри до інших людей, до стосунків Забезпечення дитини «безпечним гніздом» для дослідження, пізнання цього світу Супровід дитини у пізнанні та розумінні світу, інших людей, себе Допомога дитині у розвитку регуляції власних емоцій, бажань, поведінки Розвиток саморозуміння, формування здорової ідентичності та самооцінки Підтримка морального розвитку, формування здорового сумління Підтримка належного дозрівання нервової системи дитини, «калібрування» системи реагування на стрес, імунної системи тощо

Потреба терапевтичного сімейного середовища
Усвідомлення наслідків стосунків безпечної прив’язаності привело до розуміння того, що коли дитина знаходиться у середовищі, у якому має місце емоційна депривація (немає значення, чи це інтернатний заклад, чи дисфункційна сім’я), то у дитини формуватиметься розлад прив’язаності, основною характеристикою якого є стійке порушення здатності до побудови близьких, емоційних стосунків з іншими людьми. Власне наукове визнання теорії прив’язаності спричинило появу цього нового діагнозу (див. F94.1-2 у МКХ-10).
При розладах прив’язаності має місце те, що ранній досвід занедбання та скривдження вкарбувався у психіку та мозок дитини, і є багато нейробіологічних досліджень, які підтверджують це. Згідно з Боулбі, у дитини формуються внутрішні робочі моделі (схеми), які визначають її сприйняття світу, себе, стосунків і, відповідно, її стратегії поведінки, взаємодії тощо (табл. 2).

terapevtichnebatkivstvo2.png

Відповідно, коли у дитини сформовані такі негативні внутрішні схеми та стратегії поведінки, головним завданням її зцілення є утворення нових позитивних робочих моделей, які будуть визначати нові можливості більш гармонійного співіснування у стосунках з іншими людьми та самою собою. Саме утворення цих нових внутрішніх моделей можливе лише з досвіду багатократного переживання вищезгаданих циклів по- зитивної взаємодії з батьками, циклів, які ведуть до формування безпеки, довіри, емоційної близькості, позитивної самооцінки та багатьох інших «надбань» безпечної прив’язаності.
Тому для зцілення дитині насамперед потрібна сім’я, у якій вона зможе побудувати нові стосунки. Вона не може «зцілитися» в інтернатному закладі, у реабілітаційному центрі, не допоможуть і заняття з фахівцями, якими б професійними вони не були. Ключова терапевтична рекомендація Американської асоціації дитячих та підліткових психіатрів щодо лікування розладу прив’язаності у дітей звучить так: «Найбільш важливим втручанням для дітей, у яких діагностовано розлад прив’язаності і які не мають належних батьків, є пошук для них належних батьківських осіб, які б були емоційно готовими та відкритими до формування стосунків прив’язаності». Це зовсім не означає, що дитині не потрібні заняття з фахівцями, а тільки те, що ключовим у її зціленні є досвід побудови стосунків безпечної прив’язаності у родині. Саме тому батьківство щодо дітей з розладами прив’язаності (більшість дітей віком від двох років, які переходять у замісні форми опіки, мають більш чи менш виражену форму цих розладів) є не звичайним батьківством, а терапевтичним…
Терапевтичне батьківство щодо дітей, які зазнали занедбання та скривдження у дитинстві, – це справді боротьба за стосунки, побудову взаємин. Іноді, зважаючи на проблемність поведінки дитини, може здаватися, що головне – це досягти якнайшвидших змін у поведінці, а тому існує спокуса використання «жорсткої» системи заохочень і покарань, однак суть терапевтичного батьківства не у корекції, а у зв’язку, у взаєминах.

«За останній тиждень між нами щось відбувається – дивне і тихе, – розповідає прийомна мама, яка упродовж останнього часу за підтримки психотерапевта інтенсивно працює над розвитком стосунків прив’язаності з восьмирічною дівчинкою Наталею, котра пережила досвід скривдження, емоційного занедбання у неблагополучній сім’ї, у якій жила раніше, і згодом в інтернатному закладі, де перебувала до семи років. Це схоже на розвиток закоханості. Ми хочемо бути близько одна біля одної. Ми дивимося в очі одна одній – і між нами наче якісь іскринки перескакують. Ми усміхаємося одна одній. Наталя стала тепліша і спокійніша. Раніше вона могла безперервно говорити, що завгодно, якісь дурниці. Тепер стала тихіша. І коли щось говорить, то більше думає. Позавчора перед сном Наталя сказала мені, що тепер вона вірить у те, що я її люблю. Дуже старається бути чемною, хоч як їй це важко вдається з огляду на гіперактивність. І я сама відчуваю тепло у серці. Це схоже, мабуть, на вагітність. Так, наче у мене з’явилася дитина! Увесь цей перший рік я вела війну з Наталею, щоб вона добре робила уроки, прибирала за собою, не говорила поганих слів, не билася і т. п. Мені здавалося, що моя роль мами­вихователя у дитячому будинку сімейного типу полягає у тому, щоб дітей відправити до школи, нагодувати, вивчити, виправити їхню поведінку. Зараз я роблю те саме, але відчуваю, що моя головна роль – мати з ними стосунки, щоб вони знали, що вони є у моєму серці… І це приносить мені самій велику радість… Не тільки вони потребували цього, я теж…»

Важливість розвитку державної системи захисту дітей та замісних форм сімейної опіки
Ми усвідомлюємо, що в Україні ця система перебуває в процесі реформування і ще далека від ідеалу, втім за останні роки відбулося багато важливих змін. В основі роботи соціальних служб у справах дітей, сім’ї та молоді має бути принцип турботи про те, щоб дитина перебувала в оптимальному сімейному середовищі (рисунок).

terapevtichnebatkivstvo3.png

Критична ланка цієї схеми-маршруту – прийомні сім’ї та сім’ї, які бажають усиновити дитину. Зрозуміло, що процес переходу дітей із інтернатних закладів та вкрай дисфункційних сімей у сімейні форми опіки можливий лише за умови існування достатньої кількості сімей, готових прийняти таких дітей. Тому, з одного боку, потрібно «розчистити» дорогу до сімейних форм опіки від усіх бюрократичних та корупційних перешкод, з іншого – сприяти розвитку сімейних форм опіки. Це неможливо без загального плекання в суспільстві інституту сім’ї – адже коли у суспільстві є міцні щасливі сім’ї, тільки тоді воно має ресурс до розвитку сімейних форм опіки. Сьогодні, крім економічної кризи в державі, маємо і велику «сімейну» кризу…
Розвиток сімейних форм опіки неможливий також без належної державної підтримки прийомних батьків – фінансової, законодавчої, фахової. Вище вже не раз згадувалося про важливість соціальних служб, зокрема їхньої ролі у підготовці прийомних батьків та їх психосоціальному супроводі. Підготовка починається з моменту прийняття рішення про створення прийомної сім’ї. Роль соціальних служб полягає у тому, щоб допомогти батькам зробити усвідомлений вибір щодо власної готовності до цієї дороги, мотивів та ресурсів. Надзвичайно важливий наступний етап – належна підготовка батьків, адже у більшості випадків прийомне батьківство – це особливе, терапевтичне батьківство.
І рівень підготовки має бути дуже високим. Якщо батькам може часом здаватися, що вони добре виховали своїх дітей, а тому «знають», що означає бути батьками, для них може виявитися справжнім шоком зіткнення з реальністю виховання дитини, яка зазнала занедбання та скривдження. З розповіді прийомного батька: «Коли ми погодилися на це, зовсім не розуміли, на що йдемо. Ми думали, що їх треба просто любити і любов зцілить їх. Але час ішов і нічого не мінялося. Вони далі казали неправду, були егоїстичними, думали лише про себе і свої потреби. Як ми не старалися їм пояснити, як треба жити, як краще жити, вони не розуміли. У нас було відчуття, що вони просто використовували нас, абсолютно не цінуючи того, що ми для них робили. За якийсь час це почало нас просто злити, ми почали кричати, суворіше карати. Помітили, що з добрих люблячих батьків, якими ми себе уявляли, перетворюємося поступово на гестапо… Тепер розуміємо, що нам просто дуже бракувало на той час знань, розуміння, як бути з такими дітьми…».
Хороша підготовка прийомних батьків дає їм змогу стати справді терапевтичними батьками, які готові забезпечити зцілюще середовище, які готові провести дитину дорогою зцілення. Без такої підготовки існує великий ризик «невдачі» – батьки можуть виявитися втягненими у негативні схеми взаємодії з дитиною, які відображають її внутрішні робочі моделі. Відповідно, це не лише діє антитерапевтично на дитину, але й виснажує батьків, руйнує атмосферу сім’ї. Тож можна зрозуміти, що деякі батьки з часом повертають прийомну дитину до інтернату. Звісно, це є негативним досвідом для дитини і посилює її розлад прив’язаності (підтверджується схема «мене не можуть любити, мене покинуть»). Однак таких батьків не можна засуджувати, оскільки часто вони мають добрі наміри, просто не отримали належну підготовку, не мали достатньо ресурсів та підтримки.
Окрім підготовки «на старті», не менш важливою є «перепідготовка», «підвищення кваліфікації», подальший психосоціальний супровід батьків. Роль соціальних працівників тут – бути джерелом підтримки та супроводу для прийомних батьків, бути їхніми партнерами у важливій праці зцілення, розвитку дитини. Дуже важливо усвідомлювати, що основою психосоціального супроводу є стосунки партнерства, бо супровід базується, насамперед, на взаємній повазі та довірі, узгодженій праці заради спільних цілей. Роль соціальних служб, соціальних працівників є надзвичайно важливою і, звісно, реалізується конкретними людьми. Тому ключовим питанням є якість кадрів – йдеться і про особистісні якості, і етичні цінності, і професійний рівень.

Важливість супроводу прийомних родин з боку фахівців системи охорони психічного здоров’я
Завданням системи охорони здоров’я є забезпечення опіки не лише над соматичним, але й над психічним здоров’ям таких дітей, адже у переважній більшості з них мають місце розлади прив’язаності, розлади спектру посттравматичних стресових розладів. У значної частини наявний ряд інших емоційних та поведінкових розладів, зокрема розлад гіперактивності із дефіцитом уваги, розлади поведінки, тривожні розлади, депресія тощо. Вони потребують належної діагностики і терапії. При одних розладах показане медикаментозне лікування, при інших – різні види психотерапевтичної допомоги. Зокрема, дітям із розладами прив’язаності потрібен специфічний вид психотерапії (методика Тераплей, сімейна терапія прив’язаності, діадна терапія розвитку тощо ), націлений на роботу над розвитком стосунків безпечної прив’язаності між батьками та дитиною (Hughes, 1997, 2008; Lieberman, Horn, 2008; Levy, Orlans, 1998; Tortora, 2005). Така терапія прив’язаності відбувається за умови тісної співпраці психотерапевта з батьками дитини. Роль психотерапевта – допомогти батькам розуміти потреби дитини, її поведінку та реакції, розуміти свій власний досвід прив’язаності, і тоді за допомогою відповідного арсеналу технік сприяти такій взаємодії між батьками і дитиною (і впродовж психотерапевтичної сесії, і поза сесіями у формі «домашніх завдань»), яка веде до досвіду інтерсуб’єктивності та формування стосунків безпечної прив’язаності. Попри те, що інші методи психотерапії (зокрема, індивідуальна дитяча, поведінкова) можуть бути корисними при інших формах розладів у дітей, батькам важливо усвідомлювати, що такі підходи будуть малоефективними щодо дітей з розладами прив’язаності, бо вони не спрямовані на зцілення центрального розладу – розладу прив’язаності. Що стосується інших супутніх проблем у дитини, то ці методи можуть бути корисні і необхідні. Так, наприклад, травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія та метод EMDR – ефективні методи допомоги дітям, які зазнали скривдження і мають посттравматичний стресовий розлад, поведінкова терапія – одна з основних форм допомоги дітям з розладом гіперактивності з дефіцитом уваги (Cohen, Mannarino, Deblinger, 2006; Adler-Tapia, Settle, 2008).
Сфера охорони психічного здоров’я дітей в Україні потребує великих інвестицій та розвитку, щоб в адекватний спосіб відповісти на ті проблеми психічного здоров’я дітей, які ми маємо. Тож батькам може бути дуже непросто знайти належних фахівців та відповідні програми допомоги. У багатьох країнах за кордоном існують спеціалізовані центри та програми допомогти дітям з розладами прив’язаності, з комплексним посттравматичним розладом. Вони працюють на сімейно-центрованих засадах, мультидисциплінарною командою і є великим джерелом допомоги дітям, які зазнали скривдження та емоційного занедбання, а також є значним ресурсом підтримки, освіти, супроводу терапевтичних прийомних батьків. Наше важливе завдання в Україні – сприяти розвитку таких спеціалізованих програм та центрів, оскільки без належної підтримки з боку психіатрів, психотерапевтів, психологів прийомним батькам непросто справлятися із завданням «терапії»… І знову ж таки, ключовими питаннями у цій сфері, окрім загальної системної реформи сфери охорони психічного здоров’я, є якість кадрів, потреба належної освіти та професійної підготовки.
Роль фахівців сфери охорони психічного здоров’я є не лише «терапевтичною». Важливе завдання – належне обстеження дитини, щоб від самого початку її досвіду перебування у сім’ї батьки з допомогою фахівців отримали відповідне розуміння її індивідуальних особливостей, наявних тих чи інших порушень психологічного розвитку і, відповідно, щоб батьки могли розуміти, якої специфічної допомоги потребує дитина, як розставити «акценти» у терапевтичному батьківстві…
Багато дітей можуть мати ту чи іншу форму неповносправності, специфічні розлади розвитку – на зразок розладів спектру аутизму, розумову відсталість, ДЦП та ін. Щодо дітей з особливими потребами прийомним батькам надзвичайно важливо мати специфічну підтримку реабілітаційних програм, програм раннього втручання для дітей з тією чи іншою формою неповносправності. А з часом – умови до інтегрованого чи спеціалізованого навчання таких дітей. І, звичайно, додаткову фінансову, соціальну підтримку з боку держави, адже опіка дітей з особливими потребами вимагає значно більше часу і ресурсів. Тому дуже важливо, щоб на державному рівні були створені належні фінансові та законодавчі умови до переходу у сімейні форми опіки неповносправних дітей. В інтернатному закладі така дитина особливо вразлива, і прогноз щодо її майбутнього сумний... Перехід же у сімейні форми опіки дає такій дитині шанс на зовсім інше майбутнє…

Висновки
Нам важливо усвідомлювати, що не лише прийомна дитина і родина потребують підтримки, не лише «ми підтримуємо їх» – наша підтримка є взаємною. Оздоровлення дітей, які зазнали скривдження, занедбання, веде до оздоровлення нас як суспільства. Процес зцілення зупиняє ланцюг трансгенераційної передачі травми та скривдження. Допомагаючи дитині загоїти внутрішні «рани», прийомна родина робить важливу роботу не лише для самої дитини, але й для усіх нас як громади, очищуючи внутрішній світ дитини від «токсинів» ненависті, жорстокості, насильства, терапевтичні батьки також «очищують» суспільний організм, вони немов зупиняють «розмноження токсигенних мікроорганізмів». Ми усвідомлюємо, що розлади прив’язаності, розлади комплексної травми розвитку є своєрідним запрограмованим вибуховим пристроєм. І якщо діти не мають умов до зцілення, навіть якщо «великі» проблеми відсутні, механізм працює, і рано чи пізно станеться «вибух»… Тож якщо ці розлади не будуть зцілені в дитинстві, матиме місце «вибух» у дорослому віці. Для нас як для суспільства ці розлади «вибухнуть» нашими великими соціальними проблемами – злочинністю, безробіттям, зловживанням алкоголем та наркотиками тощо. Можливо, у менш «помітний» спосіб ці розлади можуть проявитися повторенням циклу скривдження та занедбання власних дітей… Тому терапевтичні батьки, терпляче і тихо працюючи над зціленням, справді «зупиняють» вибуховий пристрій… Їхня робота є такою важливою. І ми повинні підтримати їх. У цьому велика надія для нас, що розвиток сімейних форм опіки нестиме краще майбутнє не лише дітям, але усім нам як суспільству…

Литература
1. Романчук О. Сім’я, що зцілює. Основи терапевтичного батьківства дітей, що зазнали скривдження та емоційного занедбання. – Львів, «Колесо», 2011.
2. Adler-Tapia R., Settle C. EMDR and the art of psychotherapy with children. NY: Springer. – 2008.
3. Bowlby J. A secure base: Clinical applications of attachment theory. London: Routledge. – 1988.
4. Bowlby J. Attachment and loss: Vol. 1. Attachment. 2nd ed. NY: Basic Books. – 1969.
5. Bowlby J. Child care and the growth of love. Harmondsworth: Pelican. – 1970.
6. Cohen J., Mannarino A., Deblinger E. Treating trauma and traumatic grief in children and adolescents. NY: Guilford Press. – 2006.
7. Hughes D. Attachment-focused family therapy. NY: W.W. Norton & Company. – 2007.
8. Jernberg A., Booth P. Theraplay. San-Francisko: Jossey-Bass Publishers. – 1999.
9. Lieberman A., Horn P. Psychotherapy with infants and young children. Repairing the effects of stress and trauma on early attachment. NY: Guilford Press. – 2008.
10. Orlans M., Levy T. Healing parents. Washington: CWLA Press. – 2006.
11. Practice Parameter for the Assessment and Treatment of Children and Adolescents With Reactive Attachment Disorder of Infancy and Early Childhood // Journal of the American Academy of Child & Adolescent Psychiatry. – 2005. – 44 (11). – Р. 1206-1219.
12. Siegel D. The Developing Mind: How Relationships and the Brain Interact to Shape Who We Are. NY: Guilford Press. – 1999.
13. Frank D., Klass P., Earls F., Eisenberg L. Infants and Young Children in Orphanages: One View From Pediatrics and Child Psychiatry // Journal of Pediatrics. – 1996. – Vol. 97. – Р. 569-578.
14. Tizard B., Rees J. The effect of early institutional rearing on the behaviour problems and affectional relationships of four-year-old children // Journal of Child Psychology and Psychiatry. – 1975. – Vol. 16. – Р. 61-73.
15. Hodges J., Tizard B. IQ and behavioral adjustment of ex-institutional adolescents // Journal of Child Psychology and Psychiatry. – 1983. – Р. 53-75.
16. World Health Organization Expert Committee. Child Mental Health and Psychological Development. Technical Report Series 613. Geneva, Switzerland: World Health Organization. – 1977.
17. Practice Parameter for the Assessment and Treatment of Children and Adolescents With Reactive Attachment Disorder of Infancy and Early Childhood // Journal of the American Academy of Child & Adolescent Psychiatry. – 2005. – 44 (11). – Р. 1206-1219.

* Прив’язаність – переклад англійського слова «attachment», яке є іменником від дієслова «to attach» – прив’язувати, з’єднувати. В українській мові існує також інший варіант перекладу слова «attachment» – прихильність, і тоді термін звучить як «теорія прихильності». На думку автора, багатьох фахівців та перекладачів, слово «прихильність» є невідповідним варіантом перекладу слова «attachment», оскільки воно не відображає сили і глибини цього зв’язку.
Поділитися з друзями:

Партнери

ЛоготипЛоготипЛоготипЛоготипЛоготип