Психодинамічно орієнтована психотерапія пацієнтів з інволюційними психозами

М.М. Пустовойт, Одеський державний медичний університет, Ю.Я. Мединська,Львівський обласний клінічний психоневрологічний диспансер
Психоаналітична парадигма дозволяє концептуалізувати інволюційні психози як результат декомпенсації нарцистичної особистісної структури при зіткненні з екзистенційними проблемами старіння [1]. Інволюція є періодом «підведення підсумків», коли виникає необхідність усвідомлення власної конечності, фізичної та психологічної вразливості, самотності, професійної та/або особистісної нереалізованості. Симптоми інволюційної депресії чи параноїду у цьому контексті є формою опору пацієнта такому усвідомленню, оскільки дозволяють впоратися з травматичною реальністю у патологічний неконструктивний спосіб, оминаючи необхідність осмислювати масштаб змін та своє безсилля перед ними. Захисна фрагментація Селф створює умови для «ретушування» суб’єктивної картини реальності та уможливлює релятивізацію відповідальності за невдачі (у разі інволюційної депресії) або перекладання цієї відповідальності на оточуючих (у разі інволюційного параноїду). Відтак однією з ключових цілей психодинамічно орієнтованої психотерапії є ініціювання поступової інтеграції Селф, у результаті котрої пацієнт зможе збудувати зрозумілу для себе суб’єктивно значиму концепцію, яка відновить та прояснить зв’язки між трьома базовими площинами: його особистістю, «зрежисованим» нею життям і актуальною життєвою ситуацією (в тому числі і психічним розладом). Інтегративні (та дезінтегративні) процеси Селф активізуються під час діалогу між пацієнтом та аналітиком, а також у контексті внутрішнього виміру цього діалогу – самостійних розмірковувань пацієнта про обставини життя, мотиви та наслідки своїх вчинків. Зворотною стороною цього твердження є визнання реальності того факту, що в площині діалогу з психотерапевтом пацієнт спонтанно (без індукції з боку психотерапевта) актуалізує ряд важливих для нього переживань, які між собою змістовно пов’язані та опосередковано відображають його психічний стан. Утворюючи певний змістовний континуум, дані переживання «конденсуються» навколо конкретних тем, яким можна дати власну назву та описати як певну варіацію центрального фокусу переживань, пов’язаних з екзистенційними проблемами старіння.
З іншого боку, формулювання центрального фокусу переживань відіграє також роль «орієнтаційно-структурної гіпотези», котра, опрацьовуючись у різних варіаціях на кожному етапі/фазі психотерапії, постійно вивіряється та корегується з урахуванням актуальних переживань пацієнта та динаміки стосунків між психотерапевтом і пацієнтом [2]. Такий стиль роботи буде відповідати реальним рамковим умовам психотерапії інволюційних пацієнтів, котрі тимчасово перебувають у стаціонарі, коли дотримання ідеальних технічних «параметрів» психоаналітичної психотерапії згідно з К. Айслером – позиції вільно плаваючої уваги, опрацювання кожного/будь-якого матеріалу, високої частоти сесій – просто неможливе [3]. Тому формулювання центрального фокусу в психодинамічно орієнтованій психотерапії інволюційних пацієнтів виконує важливу методологічну роль, спрямовуючи та структуруючи саму психотерапію, надаючи їй певної динаміки та дещо форсуючи її результативність.

Загальні закономірності терапевтичного процесу інволюційних пацієнтів
Якщо виконати всі умови щодо створення стабільного та безпечного психотерапевтичного простору, м’яко стимулювати і ефективно підтримувати на достатньому рівні анаклітично-діатрофічне перенесення, то інтегративний діалог розвивається достатньо спонтанно, але, разом з тим, і закономірно – як проходження певних етапів/фаз [6, 7]. Кожному з них властиві специфічні змістовні та стосункові параметри, зокрема опрацюванням тих чи інших переживань у контексті певного рівня перенесення [8]. Відтак, перехід від однієї фази до іншої визначається зміною домінуючої тематики переживань пацієнтів та трансформацією афективного фону, що супроводжує опрацювання цих переживань.
Комунікативні інтеракції між терапевтом та пацієнтом структуруються довкола двох базових полюсів – об’єкт-орієнтованої та Селф-орієнтованої позицій пацієнта. Йдеться про почергове опрацювання тем, які стосуються взаємодії аналізанда із зовнішнім світом/внутрішніми об’єктами та з власним Селф. Черговість опрацювання ключових тем визначається циклічними коливаннями між названими полюсами з усе меншою амплітудою, тобто з тенденцією до зближення об’єкт-орієнтованої та Селф-орієнтованої позиції, що забезпечує примирення протилежностей та поступову інтеграцію цілісної ідентичності. В коливаннях між об’єкт-орієнтованою та Селф-орієнтованою позиціями відбувається циклічне опрацювання центрального фокусу переживань інволюційних пацієнтів у його різних варіаціях.
У ході роботи ми виявили певні закономірності поетапного структурування психодинамічно орієнтованої психотерапії інволюційних пацієнтів, що можуть бути описані як наступні тенденції:
• схильність до «застрягання» на перших фазах терапії;
• поступове дозрівання до переходу на наступний етап;
• необхідність опрацювання заключних фаз терапії в амбулаторному режимі.
Ці особливості динаміки психотерапії зумовлені, у першу чергу, мірою фрагментованості Селф пацієнтів: на початкових етапах терапії функції Его є максимально дезінтегрованими, що відповідає психотичному переживанню фрагментованого Селф (інволюційному параноїду/інволюційній депресії). Тому, навіть започаткувавши інтегративний діалог, не можна сподіватись на отримання його швидких результатів. Натомість у міру відновлення функцій Его процес осмислення пацієнтом власного досвіду стикається з меншими труднощами, обслуговується все краще інтегрованим Его, відтак відкривається доступ до глибших шарів роботи – поступового переходу до наступних фаз терапії. Таким чином, етапність психотерапії передбачає не константну зміну одного стану іншим, а радше тенденцію до збільшення інтеграції Селф, до дозрівання/відновлення Его-функцій на фоні поступового опрацювання пацієнтом своїх ключових життєвих досвідів (іншими словами: поступового опрацювання центрального фокусу переживань).

Етапи психодинамічно орієнтованої психотерапії у роботі з інволюційними пацієнтами
На кожному етапі психодинамічно орієнтованої психотерапії аналітик застосовує відповідну терапевтичну тактику, котра узгоджується з актуальним фокусом переживань пацієнта (конкретною варіацією центрального фокусу). Коротко охарактеризуємо кожну фазу за її базовими параметрами.
1. Фаза «формування довіри до терапевта» – ініціювання та підтримання первинного позитивного перенесення (анаклітично-діатрофічного стосунку), що корелює зі здатністю пацієнта довіритись аналітику та витримувати стосункові коливання у бік недовіри, повертаючись до попереднього рівня емоційної відкритості завдяки м’яким підтримуючим інтервенціям психотерапевта. Відбувається знешкодження негативних очікувань пацієнтів та власне формування довіри до психотерапевта.
1.1. Фокус переживань пацієнтів: сумніви, коливання між сподіваннями на допомогу та зневірою її отримати (базовий конфлікт «надія проти відчаю» за Е. Еріксоном). Тому при інволюційній депресії пацієнти нарікають на відсутність підтримки, і разом з тим відкидають пропоновану допомогу (симптом Шерпантьє), при інволюційному параноїді – сумніваються, що їх можуть почути, проте все ж намагаються розповісти про себе лікарям. Переживання пацієнта на цьому етапі максимально фрагментовані та близькі до Селф-орієнтованого полюсу – хворий аутично занурений у свою суб’єктивну реальність, котру перший/черговий раз намагається вербалізувати для себе та сторонньої особи. Ініціювання анаклітично-діатрофічного стосунку, виникнення у пацієнта передсвідомої оцінки терапевта як «корисного (але емоційно не дуже значимого) об’єкту» підштовхує маятник переживань у напрямку до об’єкт-орієнтованого полюсу.
1.2. Терапевтична тактика полягає у здійсненні м’яких підтримуючих інтервенцій та флеш-інтерпретацій, що ініціюють позитивне перенесення, зокрема: вислуховування-приєднання до переживань пацієнта у тій формі, в якій вони ним представлені (емпатичне вчування в суб’єктивну – депресивну чи параноїдну – картину світу пацієнта), демонстрація ввічливої нейтральності щодо негативних очікувань пацієнтів, утримання від конфронтативної поведінки/інтервенцій, котра атакувала б їх хворобливі уявлення/переконання.
2. Фазу «висловлення претензій найближчому оточенню» можна охарактеризувати як «дренування негативних переживань». Якщо пацієнтові вдається вільно висловити терапевту свої образи та тривоги, породжені позасвідомим відчуттям «краху свого життя»/«фіаско своєї життєвої стратегії», одночасно проективно розмістивши свою відповідальність за це в особах свого найближчого оточення, то власне й відбувається певний «дренаж» негативних переживань, з якими хворий ще не в силах впоратися. Контейнерування аналітиком фрустурючих переживань пацієнта звільняє останнього від ригідної фіксації на наболілому та пов’язаного з нею напруження, відкриваючи таким чином шлях до наступного етапу інтегративного діалогу.
Передвісників даної фази можна було спостерігати вже під час попереднього етапу, коли пацієнт представляв психотерапевту свою картину світу – ворожого, ненадійного, нерозуміючого, агресивно настроєного та небезпечного. Під час попередньої фази ці переживання були узагальнено поширені на весь світ. На даному етапі тема претензій стає домінуючою і водночас чітко сфокусованою на своєму найближчому оточенні, що свідчить про деяку стабілізацію в системі Селф та відкриває пацієнту шлях до більш диференційованого опрацювання своїх негативних переживань, аніж на рівні першої фази.
2.1. Фокус переживань пацієнтів: катартичне звільнення від акумульованого напруження, пов’язаного з розчаруванням своїм власним життям. У ході цієї фази депресивні пацієнти релятивізують власне відчуття неспроможності (за формулою «хіба можна бути добрим, коли мене оточують одні лише негідники?»), а параноїдні – своїми поведінкою та висловлюваннями – демонструють ідентифікацію з Его-Ідеалом, котра витісняє нормальне функціонування Супер-Его (в результаті чого формується розщеплена концепція світу – сам пацієнт представляє його позитивний полюс, оточення – переважно негативний). Відтак у кожному разі йдеться про самоствердження хворого, відновлення його самооцінки, що відкриває шлях для наступного етапу.
2.2. Терапевтична тактика: застосування флеш-техніки для верифікації безпосередніх переживань пацієнтів шляхом фокусування змісту сказаного хворим та м’якої, пробаторної нарації зворотної складової вищеописаних переживань. У разі інволюційної депресії йтиметься про розчарування пацієнтів своєю власною недосконалістю, а при інволюційних параноїдах – про позасвідоме ототожнення себе виключно з сильними/позитивними сторонами реальності.
3.Фаза «спогадів про власні досягнення та хороші часи», що дає можливість «стосункової верифікації» позитивних моментів свого життя, а отже – і позитивних якостей власної особистості. Через вербалізацію та осмислення такого досвіду відновлюється відчуття компетентності, створюючи передумови для збільшення інтеграції Селф. А це, у свою чергу, уможливлює роботу на ще складнішому змістовному рівні, у контексті глибшого рівня перенесення.
3.1. Фокус переживань пацієнтів: потреба відчути власне Селф джерелом конструктивної активності, що відбувається через актуалізацію спогадів про власну спроможність, досягнення та успіхи. Активізація Селф-орієнтованої позиції, яку спостерігаємо під час даної фази психотерапії, виконує подвійну функцію: готує до наступного непростого етапу роботи на об’єкт-орієнтованому полюсі та одночасно захищає від переходу до нього.
3.2. Терапевтична тактика: емпатичний супровід, скерування флеш-техніки на озвучення емоційних досвідів більш інтегрованого Его та цілісного Селф, котрі пацієнт переживає під час терапевтичних сесій.
Як і у разі другої фази, передвісників даної тематики бачимо на попередніх етапах терапії, зокрема під час першого, коли пацієнт отримує підтвердження серйозного та доброзичливого ставлення до своєї особи, а також під час другого, коли на фоні змалювання «свого поганого оточення» пацієнт передсвідомо переживає себе як його кращого представника. Сама ж третя фаза також містить передвісники четвертої та готує пацієнта до роботи на рівні зворотного прийняття проекцій та інтеграції цілісного Селф навколо ядра позитивного самовідчуття.
4. Фаза «переосмислення свого життя та розуміння своєї особистої участі у ньому». Послуговуючись термінологією теорії об’єктних стосунків, можна кваліфікувати цю фазу як формування першого хиткого/миготливого досвіду переживань модальності «депресивної позиції» (М. Кляйн, У. Біон) [11].
4.1. Фокус переживань пацієнтів – повернення і зворотне прийняття власних проекцій та корекція концепції світу і себе, тобто розширення, диференціація й узгодження системи об’єкт- та Селф-репрезентацій. У депресивних пацієнтів захисна «псевдонегативна» концепція себе та світу доповнюється прийняттям реалістичних сторін самого себе, які містять як позитивні, так і негативні компоненти, внаслідок чого відбувається корекція концепції світу. Система об’єкт- та Селф-репрезентацій параноїдних пацієнтів корегується подібним чином, однак відбувається швидше у контексті тематики «надійності – ненадійності» самих себе та своїх партнерів.
4.2. Терапевтична тактика: відслідкування коливань пацієнтів між шизоїдно-параноїдною та депресивною позиціями, здійснення підтримуючих флеш-інтервенцій двох типів. При поверненні до першої з названих позицій флеш-інтервенції фокусують усвідомлюваний пацієнтом зміст його власних повідомлень, при переході до другої – позасвідомий зміст переживань. У міру збільшення інтеграції Селф та зміцнення Его-функцій, тобто збільшення тривалості перебування у депресивній позиції, флеш-техніка за В. Льохом [12] поступово може замінюватися застосуванням експресивної техніки за О. Кернбергом [13].
Даний етап у розгорнутому та диференційованому вигляді містить переживання, передвісники котрих можна було спостерігати під час попередніх фаз: тут ми бачимо повторення центральної теми терапії – протиставлення та примирення себе зі своїм життям/з оточуючим світом/зі своїм внутрішнім об’єктом (мовою теорії об’єктних стосунків), що відбувається у фарватері сепараційних переживань підфази «повторного наближення» за М. Малер [14]. Різниця полягає у якісно глибшому, більш диференційованому підході до опрацювання даної проблематики на прикладах різноманітних життєвих досвідів, у тому числі й отриманих під час самої терапії. Тематика четвертої фази структурується навколо об’єкт-орієнтованого полюсу, а у процесі проходження цього етапу тематичний маятник знову починає рухатися до Селф-орієнтованих переживань.
5. Фаза «осмислення зв’язку між власним життям та актуальною хворобою», тобто прийняття відповідальності не лише за всю життєву траєкторію, а й за дану ситуацію хвороби. Супроводжується оплакуванням втрачених можливостей, котре готує психологічний ґрунт для завершального етапу терапії. Власне на цьому етапі попередній миготливий досвід депресивної позиції (М. Кляйн, У. Біон) може перерости у стабільне переживання даної модальності. Йдеться про поступове зміщення від стану розщеплення і проективного «вкладення» небажаних частин власної особистості у зовнішні об’єкти (властивих переживанням модальності шизоїдно-параноїдної позиції, які домінують на попередніх етапах терапії) до повернення/зворотного прийняття власних проекцій, осмислення та прийняття своєї цілісності, відтак – і відповідальності за власне життя. Цей перехід ніколи не відбувається як однозначний, цілеспрямований рух від однієї точки до іншої. Тематичне протистояння варіацій центрального фокусу, що на попередніх етапах терапії розгорталося між полюсами об’єкт- та Селф-орієнтованої позицій, під час п’ятої фази прямує до найменшої амплітуди коливання та, відповідно, найбільшого зближення – відбувається поступове примирення себе зі своїм життям/світом/внутрішніми об’єктами.
5.1. Фокус переживань депресивних та параноїдних пацієнтів у цій фазі повністю збігається: «у цьому не найкращому, але й не найгіршому зі світів, така недосконала і водночас достатньо спроможна людина, як я, могла би збудувати своє життя й краще – так, щоб не опинитись у цій точці життєвої кривої (у лікарні/у хворобі)».
5.2. Терапевтична тактика: експресивна техніка, спрямована на покрокове озвучення вищеописаного ключового переживання, поступове зведення його до форми послідовного формулювання, доступного для усвідомленого й цілісного сприйняття пацієнтом.
А також необхідно здійснювати оцінку рівня перенесення, котре, за умови конструктивного проходження попередніх етапів, може виходити на рівень класичного невротичного, м’якого позитивного та на рівень перенесення «фіктивного нормального Я» (В. Льох) [8].
6.Фаза «вибачення себе за зроблені помилки та знаходження нових цінностей у житті». На цьому етапі відбувається розв’язання базового конфлікту «цілісність Его проти відчаю» за Е. Еріксоном. Конструктивне вирішення цієї дилеми у контексті індивідуальної життєвої історії можливе як «постнарцистична любов людського Его... – переживання досвіду, який передає певний порядок і духовний зміст, незалежно від того, як дорого за нього заплачено» [15].
На даному етапі крайні точки центрального тематичного континууму максимально наближаються, коливання між протиставленням та примиренням об’єкт- і Селф-орієнтованого полюсів перестає існувати, трансформуючись у діалектичну «єдність протилежностей». Відтак (в ідеалі) індивідуація завершується, відкривається шлях до нового способу побудови стосунків зі світом/з собою/зі своїми внутрішніми та зовнішніми об’єктами.
6.1. Фокус переживань пацієнтів: як і на першому етапі, пацієнти повертаються до вирішення конфлікту «надія проти відчаю», але цього разу із більш функціонально спроможним Его та інтегрованим Селф. Конструктивне проходження даного етапу завершає процес формування достатньо цілісної та стабільної системи Селф, а також знаходження індивідуального екзистенційного змісту власного життя.
6.2. Терапевтична тактика: застосування експресивної техніки для вербалізації переживань пацієнта, у тому числі й пов’язаних з актуальним рівнем перенесення та перспективою завершення психотерапії.

Рівні перенесення, що актуалізуються в роботі з інволюційними пацієнтами
Паралельно з вищеописаною тематикою терапевтичних фаз видозмінюються й рівні позасвідомого процесу перенесення, детермінуючи фантазійне наповнення та емоційний фон стосунку в парі «психотерапевт – пацієнт». Перша та друга фаза розгортаються у контексті первинного позитивного перенесення (анаклітично-діатрофічного стосунку за М. Гітельсоном [7]), наступного зародження та розвитку нарцистичного перенесення. Останнє передбачає таке ставлення до об’єкта, коли той може переживатися виключно як «подібний до мене»/«узгоджений зі мною», а будь-яке відхилення від цієї ілюзорної тотожності розцінюється аналізандом як напад, оскільки руйнує фантазійне відчуття всемогутності. Технічною відповіддю аналітика на такі архаїчні переживання пацієнта є позиція віддзеркалення: психотерапевт використовує підтримуючі флеш-інтервенції, що фокусують усвідомлюваний пацієнтом зміст його власних висловлювань. Як зазначають Б. Брандхафт і Р.Д. Столороу, ці Я-об’єктні стосунки необхідні, щоб підтримувати стабільність та зв’язаність власного Я (Cелф) [16]. Як і маленька дитина, нарцистичний пацієнт з реактивно фрагментованим Селф має потребу в присутності віддзеркалюючих об’єктів – потребу бачити «блиск в очах батьків» під час взаємодії/комунікації, що компенсує дефіцит здатності до саморегуляції та ініціює процеси синтезу цілісного Селф навколо ядра позитивного самовідчуття. Не менш важливе значення для підтримання нарцистичного перенесення на даному етапі терапії має і дотримання аналітиком встановленого ним самим сеттінгу: пунктуальність у питаннях початку, тривалості, частоти сесій стабілізують самооцінку інволюційних пацієнтів, каталізуючи інтегративні процеси.
Якщо аналітику вдалося встановити анаклітично-діатрофічний стосунок за допомогою флеш-техніки та віднайти оптимальний сеттінг задля обслуговування нарцистичного перенесення, то починає домінувати перенесення об’єктних катексисів, що відповідає переходу до четвертої фази терапії. На цьому рівні перенесення пацієнт продукує почергові екстерналізації та проективні ідентифікації відщеплених Селф- та об’єкт-репрезентацій. Масивність переживань пацієнта, потужність примітивних механізмів захисту іноді нівелюють здатність аналітика зберігати терапевтичну позицію, змушують його занадто емоційно включатись в історію аналізанда та ставати учасником спільного розігрування (enactment) несвідомих констеляцій. Аналітик у контексті власного контрперенесення може реагувати прийняттям та відігруванням пропонованих йому ролей (Дж. Сандлер [17]) або ж, навпаки, намагаючись зберегти терапевтичну позицію під натиском архаїчних переживань, залишатись цілковито закритим до почуттів пацієнта та власних емоційних відгуків. Помилковими з технічної точки зору є і перша, і друга позиції терапевта, оскільки жодна з них не сприяє осмисленню пацієнтом неусвідомлюваних переживань. Вирішення цієї проблеми можливе через дотримання аналітиком позиції терапевтичного розщеплення – поєднання емоційної відкритості та включеності з професійною пильністю до своїх почуттів. На даному етапі терапії вищеописана флеш-техніка за В. Льохом може змінюватися «експресивною технікою» за О. Кернбергом, яка має за мету «інтеграцію Селф- і об’єкт-репрезентацій, відтак – всіх інтерналізованих об’єктних стосунків», «розвиток цілісного, надійного, комплексного і позитивно значимого відчуття самих себе» [12, 13, 18].
Три вищеназвані форми перенесення не мають символічного виміру «ніби», розгортаються виключно у площині відчуттів та афектів, тому в теорії психоаналітичної терапії оцінюються як «квазі-психотичні».

Алгоритм динаміки психодинамічно орієнтованої психотерапії пацієнтів з психічними розладами, що маніфестували в інволюційному періоді життя
Вищеописане структурування психодинамічно орієнтованої психотерапії інволюційних пацієнтів здійснене на основі емпіричного досвіду. Фазність психотерапевтичного процесу вказує, в першу чергу, на напрямок розвитку переживань пацієнта, котрий може просуватися вздовж центрального змістовного континууму з довільною швидкістю за умови індукції та підтримки процесу зцілення. Поєднання окресленого «тематичного каркасу» психотерапії з відповідною терапевтичною тактикою та інтерпретативною технікою лікаря, котрі враховують також рівень інтеграції Селф пацієнта та тип перенесення, специфічного для кожної фази терапії, може розглядатися у якості вивіреного та патогенетично обґрунтованого (з точки зору психогенезу захворювання) методу терапії вказаних розладів, який можна умовно записати у формі структурованого терапевтичного алгоритму (таблиця).

psihodinamiorie1.png

Висновки
1. Центральний фокус переживань пацієнтів з психічними розладами, що маніфестували в інволюційному періоді життя, та, відповідно, центральний фокус терапевтичної роботи з ними можна сформулювати наступним чином: потреба в примиренні зі своїм власним життям (з обставинами внутрішньої та зовнішньої реальності).
2. Опрацювання вказаного центрального фокусу відбувається у шість психотерапевтичних фаз, кожна з яких розробляє його частковий тематичний аспект.
3. Згадані фази можна умовно розмістити у наступній послідовності:
• фаза «формування довіри до терапевта»;
• фаза «дренування негативних переживань»;
• фаза «спогадів про власні досягнення та хороші часи» (фаза «стосункової верифікації» позитивних моментів свого життя, а отже – і позитивних якостей власної особистості);
• фаза «переосмислення свого життя та розуміння своєї особистої участі у ньому»;
• фаза «осмислення зв’язку між власним життям та актуальною хворобою»;
• фаза «вибачення себе за зроблені помилки та знаходження нових цінностей у житті».
4. Перша та друга фаза розгортаються у контексті первинного позитивного перенесення, зародження та розвитку нарцистичного перенесення; третя і четверта – характеризуються активізацією перенесення об’єктних катексисів; названі форми перенесення є «квазі-психотичними», тобто не мають символічного виміру «ніби», розгортаються виключно у площині відчуттів та афектів; якщо вдається достатньо ефективно контейнерувати переживання пацієнта на цих рівнях, то виникає шанс для формування верхніх шарів перенесення (класичного невротичного, м’якого ввічливого, а також перенесення фіктивного нормального Я) та переходу психотерапії до п’ятої та шостої фаз.
5. У кожній фазі психотерапевтичного процесу лікар повинен застосовувати відповідну терапевтичну тактику та інтерпретативну техніку, котрі узгоджуються з актуальним фокусом переживань пацієнта та мірою інтегрованості його Селф.
6. Поєднання окресленого «тематичного каркасу» психотерапії з відповідною терапевтичною тактикою та інтерпретативною технікою лікаря, котрі враховують також рівень інтеграції Селф пацієнта та тип перенесення, специфічного для кожної фази терапії, може розглядатися у якості вивіреного та патогенетично обґрунтованого (з точки зору психогенезу захворювання) методу терапії інволюційних психічних розладів, який можна умовно записати у формі структурованого терапевтичного алгоритму.

Литература
1. Пустовойт М.М. До питання психодинаміки психічних розладів інволюційного періоду / М.М. Пустовойт // Вісник психіатрії та психофармакотерапії. – 2007. – № 1 (11). – С. 15-21.
2. Клювер Р. Фокальна терапія. – Львів: Інтегра, 2004, 234 с.
3. Eissler K.R. Notes on the psychoanalytic concept of cure // Psychoanalytic Study of the Child. – 1963. – 18. – Р. 424-463.
4. Винник М.І., Вітенко І.С., І.В. Тодорів, Пустовойт М.М., Лановий В.І., Краснопольська І.І. Основи психодинамічної діагностики і психотерапії. Посібник для студентів медичних ВУЗів. – Івано-Франківськ: МІСТО НВ, 2006.
5. Пустовойт М.М. Роль особистісного фактору в ґенезі інволюційних психозів // Вісник психіатрії та психофармакотерапії. – 2008. – № 1 (13). – С. 45-59.
6. Winnicott D.W. Ubergangsobjekte und Ubergandsphanomene. In: Von der Kinderheilkunde zur Psychoanalyse. Munchen (Kindler). – 1976. – S. 293-312.
7. Gitelson M. (1962) On the curative factors in the first phase in analysis. In: Psychoanalysis: Science and Profession. New York: International Universities Press. – 1973. – Р. 311-341.
8. Loch W. (2001) «Mit Freud ьber Freud hinaus», edition diskord, Tьbingen.
9. Хиншелвуд Р.Д. Словарь кляйнианского психоанализа / Пер. с англ. – М.: Когито-Центр, 2007. – 566 с.
10. Лох В. (в сотрудничестве с Гельмутом Хинцем) Основы психоаналитической теории (метапсихология) / Перевод с нем. – М.:«Когито Центр», 2007. – 153 с.
11. Гринберг Л., Сор Д., Табак де Бьянчеди Э. Введение в работы Биона: Группы, познание, психозы, мышление, трансформация, психоаналитическая практика / Пер. с англ. – М.: «Когито-Центр», 2007. – 158 с.
12. Loch W., Anmerkungen zur Einfuhrung und Bergundung der «Flash»-Technik als Sprechstunden-Psychoterapie, - in «Perspektiven der Psychoanalyse». Stuttgart: «Hirzel». – 1986. – S. 107-113.
13. Кернберг О. Тяжелые личностные расстройства: Стратегии психотерапии / Пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Независиамя фирма «Класс», 2000. – 464 с.
14. Тайсон Р., Тайсон Ф., Психоаналитические теории развития / Пер. с англ. – Екатиренбург: Деловая книга, 1998. – 528 с.
15. Эриксон Э.Г. Детство и общество. – Изд. 2-е, перераб. и доп. / Пер. с англ. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996. – 592 с.
16. Brandchaft B., Stolorow R.D. A current perspective on difficult patients. In: Stepansky PE, Goldberg A (eds) Kohut’s legacy. Contributions to self psychology. Analytic Press, Hillsdale London. – 1984. – Р. 93-116.
17. Sandler J. Gegenubertragung und Bereitschaft zur Rollenubernahme. Psyche. – 1976. – 30. – S. 297-305.
18. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика: Понимание структуры личности в клиническом процессе / Пер. с англ. – М.: Независимая фирма «Класс», 2001. – 480 с
Поділитися з друзями:

Партнери

ЛоготипЛоготипЛоготипЛоготипЛоготип