Всеволод Гаршин: хвора совість століття

Всеволод Гаршин

 

Всеволод Гаршин

Певно, всім відома казка про жабу-мандрівницю, але не всі пригадають її автора. Мабуть, усім знайома картина Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван», але не всі знають, хто позував для неї. Всеволод Гаршин (1855–1888) — російський письменник українського поход­жен­ня, майстер психологічної новели, чиє трагічне життя було затьмарене спадковою хворобою. Незважаючи на коротку біографію і невелику за обсягом творчість, для сучасників він був символом епохи. Його називали «голосом совісті та її мучеником», «плачучим Езопом» і «Гамлетом серця», художники писали з нього картини, літератори високо цінували його майстерність, а курсистки прикрашали свої альбоми його світлинами в солдатській шинелі.

Слобожанські драми

вгору

Всеволод Михайлович Гаршин народився 14 лютого 1855 р. у маєтку Приємна Долина Катеринославської губернії (нині с. Переїзне Бахмутського району Донецької області). Обидва його діди були поміщиками на Слобожан­щині — хоча кожен із них демонстрував протилежні ­методи господарювання. Єгор Архипович Гаршин, за спогадами письменника, «поров кріпаків, користувався правом першої ночі та поливав окропом фруктові дерева непокірних одновірців», розтринькавши більшу частину своїх статків на судові позови. Натомість дід по лінії матері, Степан Дмитрович Акімов, мав репутацію вільнодумця і божевільного, під час голоду роздавав задарма хліб своїм і чужим кріпакам, заклавши для цього навіть власний маєток.

Патологічні відхилення психіки серед близьких ­родичів Всеволода Гаршина не були поодинокими. Вивченням цього аспекту в 20-х роках минулого століття займалися психіатри А. Галачьян, Т. Юдін та Г. Сегалін.

Батько письменника, Михайло Єгорович (1817–1870), успадкував від матері циркулярний психоз (за сучасною термінологією біполярний афективний розлад). Зберегла­ся медична довідка із часів його навчання у ­Московському університеті, у якій ідеться про «переходи від сентиментальної ніжності до бурхливого гніву». Чи не тому на третьому курсі «Мішель дивний» (як кликали його друзі) вирішив присвятити себе військовій кар’єрі, вступивши на службу до Глухівського кірасирського полку.

Катерина Степанівна Акімова (1828–1897) полонила серце молодого офіцера своєю надзвичайною освіченістю — вона багато читала, перекладала з кількох мов, мала ­активну життєву позицію. Однак, ставши 1847 р. його дружиною, продемонструвала й інший бік свого характеру — владність, деспотичність і нетерплячість. До чоловіка вона ставилася з рідкісною злобливістю, вважала його обмеженим, уперед­же­ним і відверто божевільним, а своє життя з ним — нестерпним. Михайло Єгорович і справді був одержимий різними фантастичними теоріями і винахідництвом, зокрема, створив проект повітряної залізниці.

Всеволод — третя дитина в родині Гаршиних, він мав старших братів Віктора та Георгія. Його раннє дитинство минуло в Старобільську (нині Луганська обл.) в атмо­сфері постійних сварок між батьками, що лишили болючий слід на вразливій психіці хлопчика. Мати врешті захопилася вихователем своїх старших дітей П. Завадським і в січні 1860 р. втекла разом із ним, прихопивши 4-річного Всеволода. Михайло Єгорович у нападі гніву заявив у жандарм­ське управління про викрадення сина, наслідком чого став обшук на квартирі Завадського, викриття харківського рево­люційного гуртка, до якого він належав, й арешт усіх його учасників. Катерина Степанівна супроводжувала кохан­ця до місця його заслання в Карелію, а народивши в серпні 1860 р. сина Євгена, оселилась у Петербурзі.

Так Всеволод став розмінною картою між батьками — його забирали, повертали, переховували, аж доки не дозво­лили жити з батьком у Старобільську. «­Деякі сцени лишили незгладні спогади і, можливо, сліди на характе­рі, — пригадуватиме він в «Автобіографії». — Пере­важаючий на моїй фізіономії сумний вираз, ­імовірно, ­отримав свій початок у ту епоху». Рано вивчившись чита­ти, хлопчик знаходив розраду в книжках — із 5 до 8 років він перечитав Бічер-Стоу, Гюго, Чернишевського, Пушкі­на, Гоголя та ін. Але 1863 р. мати все ж забрала його до Петер­бурга і віддала до гімназії, де він, однак, не виявляв особливих успіхів у навчанні.

Тепер я знаходжусь у прикрому смутку

вгору

Із дитинства в душі Всеволода зародилася болюча роздвоєність: він любив обох батьків, але в присутності одного з них повинен був демонструвати зневагу до ­іншого, прикидатися і брехати. 1870 р. Михайло Єгорович помер, Катерина Степанівна забрала найменшого сина Євгена і переїхала до Старобільська, де давала приватні уроки. 15-річний Всеволод лишився у Петербурзі та змушений був поневірятися по сім’ях друзів, мешкав на квартирі зі старшими братами, жив при гімназії, потерпаючи від постійного безгрошів’я.

Сучасники зазначали його м’який характер, доброту, лагідність, скромність і сповнений меланхолії погляд, що прихиляв до нього людей. Однак уже в юності почали з’являтися перші ознаки психічного розладу, що проявлялися ­афективними станами: безпричинний смуток змінювався прагненням діяльності та нових вражень. Якось під час грози він висунувся з вікна, притиснувши палку до грудей, аби блис­кавка потрапила у нього, а будинок лишився неушкодженим. Гімназійний друг Віктор Фаусек пригадував: «Його плани змінювались постійно, виходячи з ним із дому, я вже звик заздалегідь знати, що зовсім невідомо, де ми будемо і коли повернемось».

Михайло Єгорович, батько письменника   Михайло Єгорович, батько письменника Катерина Степанівна, мати письменника, 1862 р.   Катерина Степанівна, мати письменника, 1862 р. Всеволод-гімназист, 1871 р.   Всеволод-гімназист, 1871 р. Віктор Фаусек, друг Всеволода Гаршина   Віктор Фаусек, друг Всеволода Гаршина

Уже 1872 р. його розлад сягнув психотичного рівня: пато­логічна дратівливість і прогресуюча нервозність, мані­акальне захоплення алхімією і нескінченні лабораторні досліди зрештою привели 17-річного Всеволода до лікарні Св. Миколая. На початку 1873 р. його стан погіршився настільки, що до нього не пускали навіть ­рідних. За нападами божевілля слідували моменти ­просвітлення, під час яких юнак усвідомлював свої вчинки і через це морально страждав і картав себе. Так, згодом його перевели до приватної клініки доктора Фрея, хвороба відступила і влітку 1873 р. пацієнта виписали.

Аби змінити оточення, Всеволод приїхав до родичів у Старобільськ, де жила і його кохана — піаністка ­Раїса Александрова. Мати Гаршина не схвалювала цих стосунків, хоча заборонити їм листуватися не могла. Розчарова­ний і пригнічений провінційною тишею, юнак уже восени повернувся до Петербурга і продовжив навчання у гімназії. У грудні того ж року його брат Віктор покінчив життя самогубством — застрелився через нерозділене кохання до повії, яку він добивався цілих 6 років. Це стало ­тяжким ударом для Всеволода і спровокувало розвиток депресії. Він їздив на братову могилу і зізнавався товаришу: «Тепер я знаходжусь у прикрому смутку; але це ­минеться, може, лиха година вивезе. А зараз кепсько…» Пізніше із цих емоцій постане новела «Происшествие».

Через хворобу і «лінощі» 7-річний гімназійний курс Гаршин скінчив за 10 років. Він завжди цікавився біо­логією, вивчав тварин, збирав гербарій і хотів ­присвятити цьому своє життя. Проте на природознавчі студії в Німеч­чині не мав грошей, а до російських медичних ака­демій після реального училища не приймали. Тому Всеволод пішов туди, де не вимагали знання математики. 1874 р. він вступив до Гірничого інституту. Щоб якось перебива­тися, перемагаючи нестатки, він давав при­ватні уроки за їжу. Майбутній фах інженера дуже мало його цікавив, а всі думки займали новини про наближення ­війни.

Війна рішуче не дає мені спокою

вгору

Письменник завжди дуже гостро відчував будь-яку несправедливість, але, за влучним висловом Ф. ­Батюшкова, «не реагував на зло у його корені, а хотів лише ­страждати з усіма». Коли 1876 р. почався збройний конфлікт між Туреччиною і Сербією, яка підтримала визвольну боротьбу Герцеговини, він прагнув піти воювати на боці повстанців, але не зміг отримати дозволу на виїзд за кордон. Щоден­ні газетні звіти Гаршин сприймав украй емоційно, намагаючись осягнути всю глибину народного горя. У ­листі до друга він зізнавався: «Якби ти знав, як у мене буває на душі, особливо з часу оголошення війни. Якщо я не захворію цього літа, то це буде диво». Пізніше він опише свої переживання в новелі «Трус», герою якого «війна рішуче не дає спокою» і, ставши свідком смерті това­риша, він зважується піти туди, де гинуть тисячі.

У квітні 1877 р., щойно Російська імперія офіційно оголосила війну Туреччині, Всеволод із другом В. ­Афанасьєвим, не склавши іспити за ІІ курс, звільнився з інституту і пішов у добровольці. Матері він писав: «Я не можу ­ховатися за стінами закладу, коли мої однолітки чола і груди підставляють під кулі». Біограф Н. Бєляєв із цього приводу зазначав: «Тут найбільш гостро виявилася суперечливість його психологічного образу. Гаршин, який гостро і болюче нена­видів зло, здригався від вигляду чужих страждань, добро­вільно пішов у саму гущу боротьби, страждань і крові».

Вся служба письменника тривала трохи більше двох місяців. Як рядовий 138-го Болхівського піхотного ­полку майже весь цей час він провів у поході. На диво, Все­волод зносив мужньо всі випробування — крокував з амуніцією і в дощ, і в спеку, намагався підбадьорювати інших, жартував, писав листи за неграмотних і читав їм газети, навіть трупи убитих турків не порушили його душевної рівноваги. Матері ж повідомляв: «…я не ­пожалкую, що пішов воювати. Скільки нового дізнався я, як змінило­ся моє ставлення до різноманітних предметів».

Перший і останній його бій відбувся 11 серпня 1877 р. біля болгарського села Айясляр. В офіційній реляції значилося: «Рядовий з однорічних В. Гаршин прикладом особистої хоробрості захопив уперед товаришів в атаку, під час чого був поранений у ногу». Куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку, після нетривалого лікування у ла­зареті м. Бела (Болгарія) Всеволод повернувся додому — відвідавши рідних у Харкові, осів у Петербурзі.

Усе частіше у мирній атмосфері його охоплювали смуток й апатія. Так, у листі другу за квітень 1878 р. Гаршин нарікав: «Хандрю, бо не можу нічого робити, нічого не роб­лю, бо хандрю». Він уникав товариства, жив усаміт­нено, почав зловживати алкоголем. Саме тоді відбувся болісний розрив його з Раїсою Александровою («Я до кінця кохав цю дівчину. Причина розриву не я, а вона»). Отримавши офіцерське звання, Всеволод спочатку хотів вступати до Військової академії, але згодом розчарувався в ідеї подальшої служби. Річна відпустка добігала кінця, і щоб вийти у відставку за станом здоров’я, він ліг на обстеження до Миколаївського шпиталю, де зустрів свою майбутню дружину — 18-річну слухачку жіночих медичних курсів ­Надію Михайлівну Золотилову (1859–1952).

Звільнившись з армії, Гаршин став слухачем історико-­філологічного факультету столичного університету і присвятив себе творчості. Його перше помітне оповідання «Четыре дня» являло собою почуту розповідь пораненого солдата. До військової тематики письменник вдава­тиметься ще неодноразово — в новелах «Трус», «Денщик и офицер», «Из воспоминаний рядового Иванова» та ін. Він опише війну без пафосу й ідеологічного уперед­жен­ня, розкриваючи при цьому весь її жах і неминучість.

Червоні квіти божевілля

вгору

1879 р. Всеволод, не діставши ніде посади, жив із мізерних гонорарів і випадкових перекладів. Восени у нього загострилася депресія. В. Фаусек так описував його стан: «Душу його гнітила постійна туга. Він змінився і ­фізично; осунувся, голос став слабким і хворобливим, хода кволою. Його мучило безсоння. Цілий день він не міг нічого робити, а ночами лежав до 4–5-ї години і не міг засну­ти. Саме відчуття задоволення стало йому недосяжним». У цей час 24-річний письменник створив новелу «Ночь», герой якої прагне покінчити життя самогубством, відкинувши заряд­жений пістолет, помирає від ­розриву серця. Невитравне враження справила на Гаршина ­звістка про жертви внаслі­док невдалого замаху на царя 5 ­лютого 1880 р., але цього збуд­жен­ня ­виявилося ще недостатньо для переходу з депресії до ­маніакального стану. Та на нове емоційне потрясіння не довелося довго чекати, а ­наслідки його були ката­строфічними.

Всеволод Гаршин у студентські роки   Всеволод Гаршин у студентські роки Раїса Александрова, перше кохання письменника   Раїса Александрова, перше кохання письменника Євген, молодший брат Всеволода Гаршина   Євген, молодший брат Всеволода Гаршина Надія Золотилова, дружина, 1880 р.   Надія Золотилова, дружина, 1880 р.

20 лютого 1880 р. студент І. Млодецький здійснив замах на очільника розпорядчої комісії М. Лоріс-­Мелікова, його схопили і засудили до страти. Очевидно, вже перебуваючи у патологічному стані, Гаршин написав Лоріс-­Мелікову емоцій­ного листа із проханням поми­лувати терориста, а потім приїхав серед ночі до самого можно­владця і мав із ним розмову, деталі якої ­достеменно не відомі. Важко зрозуміти, де закінчувалися його високі поривання і починалося божевілля. Вийшовши вранці з дому, він став свідком ­повішання Млодецького на Семенівському плацу.

Цілий день письменник бігав містом і плакав, розповідаючи друзям про страту, а потім поїхав до Москви, вимагаючи зустрічі з обер-поліцмейстером Козловим і влаштувавши для цього скандал у публічному будинку. Після виходу з поліційного відділку, навідав свій колишній полк у Рибінську, отримав сто рублів і купив на них новий кос­тюм. Далі збудженого Всеволода бачили в Тулі, де він залишив усі речі в готелі та вирушив у Ясну Поляну до Льва Толстого, якому цілу ніч оповідав свої плани ­всезагального щастя. Ще деякий час Гаршин, розхристаний і змучений, на неосідланому коні їздив Тульською й Орловською губерніями, проповідуючи селянам ідеї боротьби зі ­світовим злом. Він повідомив матір про приїзд і вирішив дістатися Харкова пішки, перепливши крижану річку.

Опинившись, не без пригод, удома, Всеволод ­перебував у стані екзальтації, безперервно говорив і щиро ­дивувався занепокоєнню рідних. Завітавши до друга, В. Фау­сек пригадував: «Він схуд і сильно засмаг на березневому сонці та вітрі під час своїх поневірянь. Очі його горіли, як ­вугілля; вираз таємничого смутку, що зазвичай світився у них, зник. Вони сяяли тепер радісно, збуджено і гордо. І весь він був такий дивно жвавий і щасливий, яким я його ще не бачив». За три тижні письменник уже опинився в Орлі, де містяни, збентежені його промова­ми, помісти­ли його до божевільні. Євген Гаршин, що ­вирушив на ­пошуки ­брата, змушений був везти його зв’яза­ним в окремому купе потяга. Останнім пунктом Всеволода ста­ла «­Сабуро­ва дача» — Харківська губернська земська психіатрична лікарня. Атмосферу цього закладу (­зокрема жорсткі методи лікуван­ня), а також власний стан розпаду особистості він ­згодом опише з клінічною точністю в автобіографічній ­новелі «Красный цветок». Пацієнт, від імені якого ведеться ­оповідь, бачить на подвір’ї лікарні червоні маки і вважає їх втіленням світового зла: «Треба зірвати криваву ­квітку, ввібрати у себе її отруту і ціною власного життя врятува­ти людство від зла». Так і помирає він — із виразом ­щастя на обличчі та розчавленим маком у руці. За словами ­психіатра І. Сікорського, «Красный цветок» — «це класичне зображення патологічного ­стану. Оповідання є не просто сирим матеріалом, придатним для історії хвороби. Це скоріше картина хворобливого самопочуття, освіт­лена тонким, проникливими аналізом художнього ­таланту».

Перебуваючи в лікарні, сам Гаршин розповідав відвіду­вачам про переслідування і дуелі, померлих людей і героїв книг — говорив збуджено, без угаву і врешті-решт переходив на безладні фрази. Вдаючись до неконтро­льованих вчинків, він одночасно усвідомлював своє місцезнаход­жен­ня, пізнавав рідних і соромився власної поведінки.

Так, пізніше у листі А. Герду він писав: «Найбільше пригнічують мене потворні болючі спогади останніх двох років. Господи, як спотворює людину хвороба! Чого тільки я не наробив у своєму божевіллі. Хоча й ­існує думка, що людина з хворим мозком не відповідає за свої вчинки, але я по собі бачу, що це не так». У вересні його перевели до вже знайомої столичної клініки доктора Фрея, а наприкінці 1880 р. виписали.

Нині вже більшість фахівців зійшлися на думці, що митець страждав на біполярний афективний розлад (хоча, наприклад, П. Бологов вважав, що це шизоафективний психоз, а В. Пайков не виключає можливої шизофренії). Для хвороби Всеволода характерні переважання де­пресивних фаз, тоді як маніакальні епізоди мали ­характер гострого афективного нападу, що супроводжувався станом сплутаності та безглуздою поведінкою (за В. Гіндіним). При цьому особистісна організація не була порушена і його інтелектуальні здібності протягом усього життя лишалися високими.

Кожна буква коштувала мені краплі крові

вгору

Почав писати Гаршин ще у гімназійні роки, але перший його нарис «Подлинная история Н-ского земского собрания» був опублікований 1877 р. «Я маю йти цим ­шляхом, чого б це мені не вартувало», — писав Всеволод у листі до Раїси Александрової. Першим успіхом стало оповідання «Четыре дня», що одразу переклали європей­ськими мовами, а молодого автора журнали навперейми почали запрошувати до співпраці. Всеволоду дійсно пощастило пізнати слави за життя — його твори високо оцінили Л. Толстой, І. Тургенєв, А. Чехов. Його ­публічні читання завжди спричиняли ажіотаж, а для студентів і курсисток він був просто кумиром. І хоча весь доробок письменника становить одну невелику книжечку, у ній, за ­словами Г. Успенського, «вичерпано весь зміст нашого життя, усе до останньої межі пережито, відчуто найжагучішим почуттям».

Гаршин у своєму кабінеті в Петербурзі, 1886–1887 рр.   Гаршин у своєму кабінеті в Петербурзі, 1886–1887 рр. Всеволод із дружиною Надією, 1885–1886 рр.   Всеволод із дружиною Надією, 1885–1886 рр. Портрет письменника у виконанні І. Рєпіна, 1884 р.   Портрет письменника у виконанні І. Рєпіна, 1884 р. Картина І. Рєпіна, писана з Гаршина, 1885 р.   Картина І. Рєпіна, писана з Гаршина, 1885 р.

Гаршин узаконив у російській літературі нову ­художню форму — новелу. Буквально на кількох сторінках йому вдавалося порушити такі важливі проблеми, як: людина на війні (уже згадані твори), становище повій («Происшествие», «Надежда Николаевна»), творчі пошуки інтелі­генції («Художники», «Встреча») тощо. Навіть у казках-­алегоріях митця («То, чего не было», «Жаба и роза») завжди лейтмотивом виступала боротьба зі світо­вим злом і самопожертва. У його новелах персонаж постій­но перебуває у стані душевного сум’яття, на межі боже­вілля, всі вони сповнені безвиході та трагізму і відобра­жають меланхолійний світогляд письменника.

Біографи переконані, що твори Всеволода не можна розглядати окремо від його життєпису, адже він зображував лише те, що відчував сам, герой завжди є психологічно близьким авторові. Саме в цьому і їхня ­перевага, й обмеженість: за висловом А. Латиніної, «сльози заважали йому дивитися на світ з боку, він не здатен ­зрозуміти людей іншої організації, ніж власна».

Писав Гаршин найчастіше у маніакальній фазі (коли «находило»), майбутні сюжети сильно збуджували його уяву. Він виношував задуми, а потім швидко ­занотовував уже готове оповідання на папері. Але через хворобу інко­ли цілі сформовані повісті втрачалися, до того ж ­частина творів була знищена у нападі депресії. Записане митець продовжував прискіпливо редагувати — шліфував ­кожне слово, викидав «купи макулатури», доводячи до максимального лаконізму і виразності.

Хоча після виписки із «Сабурової дачі» Всеволод страждав на сильні головні болі та не міг скласти навіть листа. В. Афанасьєву наприкінці 1881 р. він зізнавався: «­Писати я не можу (мабуть), а якщо і можу, то не хочу. Ти знаєш, що я писав, і можеш зрозуміти, як дістава­лося мені це писання. Добре чи недобре виходило напи­сане, це питання стороннє; але що я писав насправді ­одними своїми нещасними нервами і що кожна буква ­вартувала мені ­краплі крові, то це, дійсно, не буде ­перебільшенням. Писати для мене тепер — значить, знову почати стару казку і за 3–4 роки знову потрапити до лікарні для боже­вільних».

При всій лінійності сюжетів, новелам Гаршина притаманний глибокий драматизм і психологізм, який проявляється не у зовнішніх подіях, а в порухах душі персо­нажа. Більшість творів написано у вигляді щоденників, листів, сповідей, відзначених тонким спостереженням за внутрішнім світом. Його казки є глибоко алегоричними, а деякі оповідання («Attalea princeps», «Сказание о гордом Агее») радше схожі на притчі — є щонайменше ­кілька вимірів їхнього трактування, хоча дискусії між літературо­знавцями не вщухають і досі. Вершиною ж творчості митця вважають уже згаданий «Красный цветок», у якому поєдналися психологізм та алегорія, реалізм і символіка, філософські й політичні ідеї, наукові концепції й філософські мотиви.

Приречений загинути

вгору

1881 р. Гаршин зустрів у стані депресії, яку лише поглибив його візит у Харків до рідних. Стосунки з матір’ю, такі гармонійні на відстані й зворушливі у листуванні, при зустрічі завжди виливалися у непорозуміння та прикрі конфлікти. А тому материн брат, Володимир Степанович Акімов, вирішив забрати племінника до себе на Херсонщину. Там, над Бузьким лиманом, до Всеволода поступово повернулася радість життя. Він багато часу проводив на лоні природи, грався з дітьми, допомагав дядькові у судовій ­службі, займався спортом і самоосвітою, із жахом пригадуючи часи своєї хвороби. Письменник почав задумуватися про майбутнє і навесні 1882 р. повернувся до Петербурга, де ­згодом зміг влаштуватися секретарем постійного з’їзду представників залізниці. Гаршин знову почав писати, збирав матеріали для історичного роману, співпрацював із журналом «Отечественные записки» і Комітетом товариства ­допомоги нужденним літераторам, для якого організовував ­благодійні заходи. Після вимушеної дворічної розлуки, у лютому 1883 р. він побрався з Надією Золотиловою, котра стала йому вірною і дбайливою супутницею у житті.

Але з 1884 р. почалося нове загострення хвороби ­митця. Розрив між депресивною і маніакальною фазами поступово скорочувався і майже зник. Всеволод щовесни піддавався нападам меланхолії, безпричинно плакав, страждав від безсоння. Перебуваючи в апатії, він ставав цілком безпорадним у побуті, не міг виконувати навіть най­прос­тіші дії, тому вдома за ним доглядала дружина, а на ­роботі товариші розподіляли між собою його обов’язки.

Щоліта Гаршин старався виїжджати за місто — гостював у рідних або в друзів на дачах, подорожував Україною, Литвою, Польщею. Восени він повертався до нормального стану, працював, розважався, жартував. Як пригадував В. Фаусек, «У нього була величезна здатність розуміти і відчувати щастя. Всі джерела радості та насолоди в людському житті були йому доступні й зрозумілі».

Та наприкінці зими все повторювалось. «Я сиджу ­вдома, нічого не роблю й інколи зазнаю нападів туги, від якої ридма ридаю годинами. Ось уже три тижні, як я не на ­службі, доведеться залишити місце, — нарікав він А. Герду. — Не для фрази скажу тобі, що часто гірко жалкував я, що куля 8 років тому не взяла трохи лівіше. Що це за життя: одвічний страх, вічний сором перед близькими, життя яким отруюєш. За що Наді таке горе і за що мені така ­любов і самозречення? Я ніколи не хотів так ­померти, як ­тепер. Про самогубство я, звісно, не думаю: це була б остання підлість. Голова постійно болить, пам’яті немає, безсилля і кволість валять у постіль. І над усім цим ­нестерпний страх збожеволіти і знову відчути все це пекло».

Останній рік життя письменника був надзвичайно трагічним. Він втратив роботу, коли на його місце взяли іншого працівника. Потрапив у поліційний відділок, коли заступився за повію на вулиці. До того ж посварився з братом Євгеном, коли прихистив у себе його вагітну дружину (рідну сестру Надії Золотилової). Але найболючішим для нього став конфлікт із матір’ю, яка жорстоко образила його жінку, а потім прокляла і його самого. Очевидно, саме після цього Всеволод відчув наближення чергової маніакальної фази. Він написав заповіт і звернувся до доктора Фрея з проханням помістити його в клініку, але одержав лише рекомендацію змінити місце проживання. На початку весни письменник почав збиратися за запрошенням друга до Кисловодська. Коли вже всі речі були спаковані, після безсонної ночі 31 березня 1888 р. він вийшов зі своєї квартири, спустився до другого поверху і кинувся у просвіт сходів. Висота падіння становила близько 1,7 м, тому Гаршин лише зламав ногу, потрапивши у щілину між ­сходами і плитою для обігріву під’їзду.

Коли його підняли до квартири, він ще був притомним і розповів своєму другові, перекладачу Ф. Фідлеру, що якась невідома сила звеліла йому лізти на поруччя і він просто зірвався. «О, як мені соромно! Усі тепер скажуть, що я замахнувся на самогубство!» Та в лікарні Олександ­рівської общини сестер Червоного Хреста, куди його доставили, Всеволод знепритомнів і 5 квітня 1888 р., не ­приходячи до тями, помер у віці 33 років. Російський професор В. Пайков, проаналізувавши всі можливі версії, дійшов висновку, що найімовірнішою причиною смерті була гематома внаслідок травми голови.

За 7 років суїцид вчинив старший брат письменника Георгій, який зловживав алкоголем і теж мав схильність до депресій. А Надія Михайлівна пережила свого ­чолові­ка аж на 64 роки. Проте заміж вона більше не виходила, ви­ховувала племінницю Наталю (доньку Євгена Гаршина), чия доля теж склалася трагічно: із 14 років ­дівчина страждала на біполярний афективний розлад (маніакально-­депресивний психоз), кілька разів лікувалася у клініках, а після арешту чоловіка 1930 р. покінчила життя самогубством, кинувшись із вікна.

Як кришталь його душа!

вгору

Окрім літератури, у Гаршина було ще два захоплення — музика і живопис. У юності він ходив на концерти, і музика зворушувала його до глибини душі, «доводила інколи до нервової нестями». Як відомо, в ­університетські часи він зблизився з молодими художниками, брав участь у їхніх зборах, долучався до мистецьких дискусій, ­пізніше навіть пробував сам малювати.

В останні роки життя Всеволод Михайлович ­здружився з Іллею Рєпіним. В автобіографії «Далеке близьке» худож­ник занотував: «З першого ж знайомства мого з В. Гаршиним, я затлівся особливою ніжністю до нього… У ­характері Гаршина головною рисою було — не від ­світу цього — щось янгольське. Найдобріша, ­найделікатніша натура: все переносила у собі на користь мирних добрих стосунків… Цієї лагідності, цієї голубиної чистоти в люди­ні мені ще не доводилось зустрічати в житті. Як кришталь його душа!»

Задумавши картину про вбивство Іваном Грозним свого сина, Рєпін довго шукав модель царевича і зрештою зупинився на Всеволоді — «у нього було обличчя людини, приреченої загинути». Коли картина була виставлена, письменник приходив до неї майже щоденно, захоплю­ючись талантом художника і водночас лякаючись ­реалістичності полотна: «Нащо, нащо стільки ­крові?» — питався він. ­Рєпін написав також найвідоміший портрет Гаршина, ­зумівши з неймовірною майстерністю передати його погляд, а ще зобразив його в останньому варіан­ті картини «Не ждали». Художник любив працювати з ним, слухати його твори і жарти, довго блукати з ним ­увечері вулицями.

Психіатр П. Зінов’єв переконаний, що Всеволод Михайлович за психотипом був класичним циклоїдом. Саме цим пояснюється його надто емоційне сприйняття світу, поведінкова природність, здатність легко сходитися з людьми, беззаперечно приймаючи їхню точку зору і щиро співчуваючи їм, прагнення брати участь у всіх ­подіях, усім допомагати. Біполярний афективний розлад був як найсильніший прояв цієї риси його характеру, власне, «особистість його визначала хворобу, а хвороба ­визначала його особистість».

Так,після його смерті друзі-письменники видали збірку «Пам’яті В. М. Гаршина». А. П. Чехов спеціально написав ­новелу «Припадок», де вивів митця в образі ­студента Васильєва, який намагався звільнити повій із ­публічного ­будинку.

«Є таланти письменницькі, сценічні, художні, — ­читаємо у творі, — а у нього ж особливий талант — людський. Він володіє тонким, величним чуттям до болю ­взагалі. Побачивши сльози, він плаче; біля хворого — він сам стає ­хворим і стогне; як побачить насилля, то йому здається, що насильство чинять над ним. Чужий біль подраз­нює його, збуджує, доводить до стану екстазу».

А. М. Мінський присвятив проникливого вірша «Над могилой В. Гаршина»

Ты грустно прожил жизнь. Больная совесть века

Тебя отметила глашатаем своим;

В дни злобы ты любил людей и человека

И жаждал веровать, безверием томим.

Но слишком был глубок родник твоей печали;

Ты изнемог душой, правдивейший из нас, —

И струны порвались, рыданья отзвучали…

В безвременьи ты жил, безвременно угас!

Що почитати

вгору

«Всеволод Гаршин. Матеріали із зібрання Державного літературного музею»

 

 

 

Альбом-каталог до 130-річчя загибелі письменника репрезентує його як знакового митця кінця ХІХ ст. Представлено маловідомі ­портрети Гаршина й осіб з його оточення, руко­писи, книги, краєвиди рідних місць, пейзажі друзів-художників і матеріали історико-культурного контексту, що супро­воджу­ються цитатами з листів, мемуарів і критичних дослід­жень.

В. Порудоминський «Сумний солдат, або Життя Всеволода Гаршина»

 

 

 

Романізована біографія розкриває коротке і драматичне життя письменника, його душевний світ і творчі пошуки. Автор аналізує ключові події життя Гаршина з погляду самого митця, його матері й дружини, І. Тургенєва, Л. Толстого, терориста І. Млодецького, градо­начальника М. Лоріс-Мелікова, худож­ників В. Верещагіна і М. Малишева тощо.

В. Гіндін «Психопатологія в російській літературі»

 

 

 

У книзі подано розгорнуте трактування ­діагнозу Всеволода Гаршина (розділ «У багровому мороці хижої квітки»), наведено патографічні портрети М. Гоголя, Ф. Достоєвського, М. Лермонтова, І. Тургенє­ва, В. Маяковського та ін. До ­другої частини видання увійшли нариси про О. ­Пушкіна, Л. Толстого, М. Горького, А. Чехова, у яких ­автор намагається встановити взаємозв’язок між їх геніальністю та боже­віллям.

О. Шувалов «Божевільні грані таланту: енциклопедія патографій»

 

 

 

Книга — результат кропіткого дослід­жен­ня життєпису сотень видатних осіб — від ­корифеїв науки і мистецтва до дер­жавних і релігійних діячів — взаємовпливу патології й таланту. Одну зі статей присвячено і В. Гаршину: питанню спадковості хвороби, ­охарактеризовано особистість і визначальні риси творчості новеліста, проана­лізовано різні версії його ­діагнозу.

Підготувала Олена Тищенко