Ситуаційна соціокультуральна тривога: сучасні провокації та їх психосоматичні розв’язання

О.С. Чабан, О.О. Хаустова, О.Ю. Жабенко, Український науково-дослідницький інститут соціальної та судової психіатрії і наркології МОЗ, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, Дитяча клінічна лікарня №1, м. Київ
Якби ми, автори цієї статті, не потрапили нещодавно в одну халепу в центрі благополучної та прогнозованої Європи, ми, мабуть, і не зробили б вимушене дослідження, а потім і не написали б цю статтю. Але все по порядку. Отже, спочатку – теорія.
На сучасному етапі розвитку науки людина розглядається як біопсихосоціальна система, що існує у складному агресивному мінливому середовищі. В термінології перекликаються описання біопсихо­соціальної та діатез­стресової моделі [12­15, 20]. За цією моделлю, біологічний діатез, або біологічна уразливість, стає хворобою тільки за умови впливу стресорів (несприятливих психологічних та соціально­психологічних факторів) у ситуації, коли організм людини не може їх адекватно опанувати, тому застосовує специфічні підсвідомі соціо­психолого­конституціональні механізми соматичного синдромогенезу із формуванням динамічного патологічного гомеостазу як відреагування на витіснений або невір­но заміщений афект.
Шкідливі психічні фактори зустрічаються практично завжди у соціально­психологічній сфері сучасної цивілізації, що деякі автори називають цивілізаційним впливом, або футурошоком. Генетично зумовлена норма реакції має еволюційно­історичний пристосувальний характер, вона може «не встигати» за новими темпами змін оточуючого людину середовища. Саме це є важливим чинником розвитку «хвороб цивілізації», значна частина яких відноситься до психосоматозів [12]. Важливість поєднання психічного, соматичного та соціального здоров’я людини в одну категорію, зазначена ВООЗ, отримала вагоме підтвердження у багатьох наукових дослідженнях [1­3, 13­15, 20].
На думку П. Анохіна [14], психосоматичі розлади є способом «компенсації» патологічної зміни біологічної матриці емоції тривоги, що виявляється психічними, вегетативними і соматичними (органними) порушеннями. У сучасній культурі існують досить специфічні психологічні фактори, що сприяють росту загальної кількості пережитих негативних емоцій у вигляді туги, страху, агресії й одночасно ускладнюють їхню психологічну переробку. Вони стають надбанням індивідуальної свідомості, створюючи психологічну схильність або уразливість до психосоматичних розладів. Людина у стані цивілізаційного стресу демонструє сполученість незахищеності перед агресивним соціумом із власною внутрішньою нестійкістю. Вона тривожна, недовірлива, піддана страхам, з одного боку, а з іншого – у неї вичерпано кризу співчуття, вона тотально байдужа та сповнена страхів і агресії.
Всупереч прагненню людини до екзистенціальної безпеки, вона у сучасному соціумі піддається насильницькому впливу суспільної кризи. Остання набуває глибоко внутрішнього, особистісного характеру, породжуючи так звану кризову свідомість із такими ознаками, як занепокоєння, тривожність, страх, аномія, невпевненість у завтрашньому дні, песимістичне сприйняття дійсності. Ці характеристики індивідуальної свідомості розглядаються як ознаки певної деморалізації суспільства, особливо небезпечної у вигляді симптому «далекодіючих» негативних ефектів. Сприйняття життєвих умов як катастрофи (життєвий простір, непридатний для життя) виступає кульмінаційною крапкою кризи свідомості. Це так званий деприваційний підхід до кризи – «відчуття катастрофи».
Підхід до захворювань з позиції адаптаційних проявів (неспецифічного адаптативного синдрому) Г. Сельє надав можливість вийти на новий рівень усвідомлення психічних розладів. Парадігма, побудована на цій теорії, грунтувалася на розумінні психопатологічного відреагування (саме відреагування, а не захворювання) на первинну патогенну дію як захисний механізм з ціллю встановлення гомеостазу, доцільність чого в кінці кінців призводила до встановлення патологічного гомеостазу. Було навіть введене таке поняття, як «біопсиходуховний гомеостаз» [1]. При опануванні (coping) травма виступає як процес у динамічному розвитку – травматичної послідовності (thraumatic sequence).
Взагалі, дослідження травми пройшло зміну парадигм. Якщо у XIX – на початку XX ст. травматичні реакції розглядалися як прояви симуляції, моральної слабкості, як наслідок органічних порушень, поступово акцент перейшов на нормалізацію симптомів і виявлення чинників ризику розвитку стресових розладів. На сьогодні ж увагу все більше приділяють не слабкості, а силі, з оцінки чинників ризику на вивчення здатності людини переживати, долати, справлятися.
У словнику Лароуз стійкість (resilience) описується як механічна характеристика матеріалу, визначальна його опірність. У його психологічному трактуванні синонімічно використовуються такі терміни, як «салютогенез» (salutogenesis, Антоновський, 1987), «витривалість» (hardiness, Кобаса, 1979), «фортигенез» (fortigenesis, Стрампфер, 1995), «стійкість» (fortitude, Преториус, 1998) тощо (Ахмед та ін., 2004). Цікаво, що під стійкістю можна розуміти процес, здатність (риса особи), результат, і, навіть, стан успішної адаптації, незважаючи на складні обставини, загрозу, стрес, травму (Альворд, Градос, 2005; Плейс та ін., 2002) [1]. Використовуються також два різні поняття: якщо «resilience» відноситься до стійкості як процесу, то «resiliency» – до стійкості як особової риси.
Раттер виділяє чотири потенційні захисні процеси, які можуть сприяти стійкості:
• зниження ризику дії;
• зниження вірогідності негативних реакцій після зіткнення із чинником ризику;
• підтримка почуття власної гідності і власної ефективності;
• відкриття нових можливостей (Тебес та ін., 2004).
Стійкість включає цілу сукупність процесів, механізмів, діючих до, під час і після травматичної події, і необхідно досліджувати те, як вони функціонують у системі (Раттер, 1999). Багатовимірність поняття стійкості дозволяє уникнути її ототожнення із індивідуальною невразливістю, але розглядати її як властивість системи, що має нейробіологічний, особовий, сімейний і соціальний рівні (Сміт, 1999).
На думку Д. Лєонтьєва, особистісний потенціал людини сприяє подоланню особистістю несприятливих умов її розвитку, що можуть бути задані генетичними особливостями, соматичними захворюваннями, а також зовнішніми соціально­психологічними факторами [18]. Феноменологію, що відбиває різні аспекти особистісного потенціалу, відповідно до методологічних різних підходів, позначали такими поняттями, як «воля», «сила Его», «внутрішня опора», «локус конт­ролю», «орієнтація на дію» тощо. Найбільше цьому поняттю відповідає термін «hardiness» – «життєстійкість», уведений С. Мадді [6].
Поняття «hardiness» характеризує, з точки зору С. Мадді і Д. Кошаби [14], психологічну живучість і розширену ефективність людини, а також є показником психічного здоров'я людини. Ними був розроблений психометрично адекватний метод виміру hardiness, вивчалися взаємозв'язки між цим методом і шкалами багатофакторного особового опитувача Міннесоти. Результати цієї роботи яскраво продемонстрували, що hardiness є загальною мірою психічного здоров'я людини, а не артефактом контрольованих негативних тенденцій. Поняття «hardiness», або стійкість, використовується в контексті проблематики того, що упоралося зі стресом. Воно підкреслює атитюди, що мотивують людину перетворювати стресогенні життєві події. Ставлення людини до змін, як і її можливості скористатися наявними внутрішніми ресурсами, що допомагають ефективно управляти ними, визначають, наскільки особа здатна упоратися із труднощами і змінами, з якими вона стикається щодня, і з тими, які носять навколоекстремальний і екстремальний характер.
За С. Мадді, першим компонентом поняття «hardy» є включеність (commitment) – важлива характеристика себе, навколишнього світу та характеру взаємодії, що дає сили і мотивує людину до реалізації, лідерства, здорового напрямку думок і поведінки. Вона дає можливість почувати себе значимим і досить цінним, щоб цілком брати участь у вирішенні життєвих задач, незважаючи на наявність стресогених факторів і змін. Другий компонент, що має умовну назву «контроль» (control), мотивує до пошуку шляхів впливу на результати стресогенних змін, у противагу впаданню в стан безпорадності і пасивності. Як противага почуттю переляку від цих змін, третій компонент, позначений як «виклик» (challenge), допомагає людині залишатися відкритою до навколишнього середовища і суспільства. Він складається зі сприйняття особистістю подій життя як виклику й іспиту саме для себе. Підсумовуючи, можна сказати, що hardiness – це особливий патерн установок і навичок, що дозволяють перетворити зміни у можливості. Крім вищеозначених компонентів, він містить у собі такі базові цінності, як кооперація (cooperation), довіра (credibility) і креативність (creativity) [1, 6].
Проте не варто ототожнювати hardiness із копінг­стратегіями, спрямованими на подолання життєвих труднощів. Нardiness є установкою на виживаність – рисою особистості, що дозволяє справлятися із дистресом ефективно і завжди у напрямку особистісного росту. В той же час копінг­стратегії (прийоми, алгоритми дій, звичних і традиційних для певної особистості) можуть мати як продуктивну, так і непродуктивну форму, навіть призводити до регресу.
За даними наукової літератури [1­5, 7­11], було проведено низку досліджень, присвячених взаємовідносинам між hardiness, копінг­стратегіями та рівнем здоров’я людини. Існує тісний взаємозв'язок між поведінкою, спрямованою на профілактику хвороб, і hardiness [7]. Особи, що мають більш виражені якості hardy, мають тенденцію незначною мірою відчувати стреси і сприймати дрібні неприємності як менш стресогенні. Якість hardiness [2] є складовою частиною відчуття повноти життя і життя.
Більш низький рівень психофізичного здоров'я можна прогнозувати на основі таких показників, як висока напруженість діяльності, виразність рис характеру типу А, низький рівень соціальної підтримки, неефективні копінг­стратегії і низький рівень когнітивного компонента hardiness у людини. Показник когнітивного hardiness виявився найбільш тісно пов'язаний із високим рівнем загального здоров'я і низьким – стре­су на роботі [11]. Респонденти, що показали більш високий рівень виразності рис hardiness, відчувають себе здоровішими психічно і соціально, але не фізично [5].
Особи із низькою тривожністю і високим показником hardiness демонстрували більш слабкі фізіологічні реакції при зіткненні із ситуацією стресу. Вищі показники варіабельності серцевого ритму, виявлені в осіб із високим рівнем самоконтролю, з погляду дослідників, вказали на збільшення спроб опанування ситуацією (застосування копінг­стратегій) [9].
Компоненти hardiness (включеність і контроль) також виявилися позитивно прогностичними щодо психічного здоров'я. Позитивний вплив включеності був у зменшенні оцінки погрози і використання побудованих на емоціях копінг­стратегій, збільшенні ролі вторинної переоцінки подій. Показник виразності контролю сприяв зниженню оцінки погрози події, сприяв переоцінці події і стимулював до використання копінг­стратегій, орієнтованих на вирішення проблем і пошук підтримки [3].
Нardiness може виступати буфером у подоланні повсякденного стресу, тому що впливає на ресурси опанування через підвищення самоефективності. Особи з високими показниками hardiness мають більше відчуття компетентності, більш високу когнітивну оцінку, розвинуті стратегії опанування і відчувають менше стресів у повсякденному житті [10]. Соціальний інтерес пов'язаний із включеністю у взаємини з іншими та у навколишнє середовище, що є складовою частиною психологічної якості hardiness, і цей же соціальний інтерес заохочує людину до використання активних копінг­стратегій і розвитку якостей hardy [4]. Вплив hardiness є значимою альтернативною силою щодо впливу фактора примусу до змін на наміри персоналу змінити вид діяльності [8].
Флоріан, Мікулінчер і Таубман [7] у своєму дослідженні задалися питанням, чи сприяє високий рівень hardiness збереженню психічного здоров'я в напруженій ситуації. Вони розглядали у цьому контексті роль оцінки і копінг­стратегий. Дослідження показало, що компоненти hardiness (включеність і контроль) виявилися прогностичними щодо психічного здоров'я. Включеність підвищила розумове здоров'я, зменшуючи оцінку загрози і використання сфокусованих на емоціях копінг­стратегий, збільшуючи роль вторинної переоцінки подій. Показник вираженості контролю позитивно вплинув на розумове здоров'я, викликав зниження оцінки загрози події, сприяв переоцінці події і стимулював до використання копінг­стратегій, орієнтованих на рішення проблем і пошук підтримки.
Олред і Сміт [3] вивчали реакції людей, що мають якості hardy, на загрозу. Вони виходили з припущення, що такі особи є стійкішими щодо порушень, пов'язаних зі стресом, завдяки своєму адаптивному когнітивному стилю і наявності пониженого рівня фізіологічного збудження. Оцінювалися когнітивні і фізіологічні реакції чоловіків із високою і низькою вираженістю hardy на завдання із високим і низьким ступенем загрози. Як і передбачалося, чоловіки із високою вираженістю hardy давали більше позитивних звітів і менше негативних, ніж ті, хто мав низький рівень hardy в умовах значної загрози.
У дослідженні Бенка і Кеннона, присвяченому впливу hardiness на зв'язок між стрессорами і психосоматичною патологією, показано, що суб'єкти, які мають більш виражені якості hardy, відчувають стреси рідше і сприймають дрібні прикрощі як менш стресогенні. Дані свідчать про те, що життєві події, труднощі, перешкоди тісно пов'язані з хворобливими симптомами. Хоча самі події життя містять свою долю різноманітних труднощів, складнощі і перешкоди вносять свій вклад поза життєвими подіями у прогноз соматичних симптомів.
Велика кількість дослідників розглядає hardiness за наявністю проблем подолання стресу, адаптації/дезадаптації в суспільстві, фізичного, психічного і соціального здоров'я. Сам С. Мадді розглядає відкритий ним феномен набагато ширше, включаючи його до контексту соціальної екології, вважаючи, що він є основою життєстійкості, і не лише індивідуальної, але й організаційної. В цілому, не зважаючи на те, що у біопсихосоціальних дослідженнях проблем психосоматичної медицини увагу приділяють усім складовим актуальних ресурсів людини, динамика їх взаємозв’язку ще до кінця не осмислена та їх превентивний ресурс не вичерпаний. Наприклад, поняття «hardiness» у психосоматичній превентології могло б стати основою для підвищення якості життя людини, перетворення перешкод і стресів у джерело росту і розвитку. Тим більше, що це підвладний самій людині внутрішній ресурс, який дозволяє переосмислити ситуацію і сприяє підтримці здоров'я, надаючи життю цінності і сенсу за будь­яких обставин.
У сучасному агресивному і інформативно перенасиченому соціальному просторі проблема стійкості до травми виходить на перші позиції (Патерсон, 2002; Тедеші, 2004). Результати епідеміологічних досліджень останнього часу щодо розповсюдженості переживань травматичних подій підтвердили, що вони не є виключенням у свідомості людини. Так, за різними даними, від 69 до 94% осіб у різних популяціях пережили щонайменше одну травматичну подію, а понад 33% – 4 і більше. Причому подальший розвиток посттравматичного стресового розладу відбувається у 25­90% з них.
Крім того, сучасні інформаційні технології здатні миттєво донести практично до кожного «особливо яскраві» жахи війн, терактів, авіакатастроф та природних катаклізмів. Відбувається певне перетинання віртуальної і об’єктивної реальності в свідомості, коли є бажання і неможливість заперечити реальну ситуацію за допомогою зміни віртуальної картинки. На тлі здебільше неусвідомленого переживання стресорної ситуації людина починає почуватися недобре: втрачає сили, швидко втомлюється, стає неуважною, часто турбує біль або загострюється хронічна патологія. Втім, порушення психологічного або психічного здоров’я при звертанні пацієнта до лікаря первиннної ланки діагностуються лише в 2­10% випадків.
У такому випадку невротична дезадаптація стає буферною частиною між неможливістю реалізації бажань у реальному світі і їх реалізацією незалежно від їхньої емоційної оцінки у віртуальному світі (аналогія за теорією П. Анохіна: неузгодженість афективного синтезу внаслідок протиріч мотиваційного порушення, що призводить до порушення усіх вузлів функціональної системи: ухвалення рішення, зміни мотивацій і усього поведінкового акту) [13]. Щільність переходу з одного стану в інший приводить до виникнення його визначеної стабільності, що для розуміння умовно позначається як патологічний гомеостаз і клінічно означений – як невротичне відреагування.
Отже, якщо виникає ситуація, коли мозок перестає справлятися із функцією адекватного опрацювання інформації, з’являється гіперактивність того ж мозку як компенсаторна реакція на вітально значиму ситуацію. У цьому разі першим етапом компенсації може бути реакція стресу, що може досягти ступеня несумісності з нормальним існуванням організму і, як наслідок, сама захисна реакція стає загрозою гомеостазу. Аналогічна ситуація виникає при переході з віртуального світу у світ реальний – неусвідомлені запити і ще більш неусвідомлена готовність реалізації цих потреб у силу захисних механізмів гомеостазу реального життя призводять до гіперкомпенсації та загрози тому ж гомеостазу.
Подібна модель неврозу передбачає і такий аспект, як робота двох автономних комп'ютерних систем із явною асиметрією в бік віртуального світу (перша система формує світ, друга – адаптується в ньому), що направляє преформіровані реакції до максимальної їхньої доцільності. З метою «утримання» гомеостазу друга комп'ютерна система вибирає один із шляхів виживання: зменшення, до вимикання потоку інформації від першої системи; зменшення, до вимикання емоційної оцінки цієї інформації; гіподинаміка, притуплення до зупинки; гіперактивність, притуплення до втрати логіки дій; відмова від співпраці у вигляді повної згоди з протилежними оцінними стимулами (гіперконформізм) із блокуванням первинних емоційних реакцій; повна і некритична згода з усім навколишнім як реакція протесту («Я ні за що не відповідаю, з усім згодний, робіть, що хочете...»).
Кожен із цих шляхів несе в собі протиріччя і вступає у конфлікт із віртуальним світом та його запитом – реалізації підсвідомості, тенденцій. Внаслідок цього конфлікту виникає друга хвиля компенсації, що стає нібито останнім надмірним подразником, і, як наслідок, – невротична компенсаторна реакція. Цей стан патологічного гомеостазу є поверненням людини в реальність із «свого» віртуального світу – високої готовності дозволу системи нереальних конфліктів. Побудована система захисту і нападу, відчуття самотності, але, у той же час, понадсили («я можу», «я точно знаю, що я це зроблю», «поживемо – побачимо» (захист), «я планую» (агресія) тощо), конфліктують у світі реальному із багатьма запитами, не передбаченими віртуальним світом, і відповідальністю за інших (втрата відчуття самотності).
У пацієнта із невротичною дезадаптацією спостерігаємо два явища.
1. Перенесення псевдореальностей тримірного світу (за можливості «відключитися» від цієї «об'ємності», в яку замість фізіологічних даних входять складні психічні комплекси), емоційні й емоційно значимі оцінки – емоційна оцінка на рівні підсвідомості (те, що іноді трактується як ідіосинкразія або повна і непояснена довіра, раптова закоханість тощо), і світ двомірності і певності, де за словами­символами йде відповідне усвідомлене відреагування, і людські контакти з їхніми емоційними реакціями завжди мають причинно­наслідковий характер;
2. Перенесення можливості реалізації неусвідомлених бажань, спонукання «Я» віртуальної свідомості у світ реальних заборон (людина неусвідомлено дозволяє собі те, що ні хтось, ні вона сама від себе не очікувала, і, як приклад, – поведінка чоловіка, що «вирвався» за межі дому, сім'ї, роботи – алкоголізація, сексуальні ігри, «хлоп'яцтво» тощо) із відчуттям можливості їхньої максимальної реалізації. «Повернення» бажань і спонукань такої поведінки у світ повсякденності – обов'язків, іміджу, ролі, призводить до конфлікту двох рівнів свідомості – віртуального і реального. Як наслідок виникає патологічний гомеостаз (буферний) із невротичними проявами.
Зважаючи на те, що стихійні лиха зазвичай індукують високі показники переживань травматичних подій із можливим подальшим формуванням посттравматичного стресового розладу в 59­84% випадків, ми провели пілотний аналіз інформаційного навантаження і переживань травматичної події на прикладі виверження ісландського вулкану Ейяфьядлаекюдль у квітні 2010 р. (для цієї події характерні відсутність катастрофічних наслідків та людських жертв). Новини і коментарі щодо події відстежувалися в англо­ й слов’яномовних електронних та друкованих ЗМІ. Вимушено ставши «заручниками» європейських аеропортів, ми розробили гіпотезу, інструмент перевірки гіпотези та провели опитування таких самих «заручників». Було проведене опитування 42 осіб, з них 26 пасажирів закритих аеропортів Західної Європи та України (ситуативно залучені) і 16 родичів/друзів цих пасажирів (ситуативно незалучені).
Аналіз матеріалів про виверження вулкану Ейяфьядлаекюдль в електронних та друкованих ЗМІ щодо особливостей інформаційного навантаження виявив сплеск модної в сучасному соціумі теми апокаліпсису.
Свого часу цікавим здався феномен зростання кількості сюжетів всесвітніх катастоф. Так, людство завжди лякало себе. У кінці XIX – на початку XX ст. в світовій літературі навіть з’явився новий напрямок – посткаліптика. Його представники описували події після кінця світу. Напрямок став надпопулярним, оскільки базувався на базальному страху людей, відсутності достовірної інформації, а також наближених до катастрофи подіях (тунгуський метеорит, зникнення динозаврів, різні пандемії тощо). Сумна тема та настрій населення отримали тоді назву «fin­de­siecle».
Буквально за останні 5 років вдалося «назбирати» аж 23 сучасних «кінця світу». Причому, що вразило, усі вони посилалися на наукові дослідження та думки різних дотичних до цієї теми вчених. А отже, знаходили масове обговорення та не менш масове індукування майбутньої трагедії. Нижче наведений перелік основних з них.
1. Глобальна зміна клімату внаслідок глобального потемніння (проходимість променів Сонця різко зменшиться) через виверження одночасно багатьох надпотужних вулканів.
2. Швидке розширення озонових дір призведе до опромінення живих істот, їх мутації та вимирання.
3. Глобальне потепління катастрофічно змінить клімат (підвищення температури на 2­3 °С призведе до підняття рівня океану до 25 м та затоплення Британських островів, третини Європи та частини Північної Америки).
4. Зупинка великої океанської теплообмінної течії призведе до нового льодового періоду на кілька тисячоліть.
5. Глобальна зміна полюсів Землі (як не менш катастрофічний варіант – часткова зміна полюсів нашої планети).
6. Серія коронарних спалахів на Сонці та, відповідно, надпотужні геомагнітні бурі на Землі (повний неконтрольований збій усіх електронних систем, руйнація атомних електростанцій та хімічних гігантів, втрата комунікації «людина – машина»).
7. Найближчим часом вибух та перетворення Сонця у наднове (кінець нашій зорі у тому вигляді, якому ми її знаємо).
8. Розширення Сонця (перетворення на червоного гіганта) та поглинання Землі.
9. Падіння на землю астероїда та глибинний розлом кори. Усе живе зникає. На роль «молота Люцифера» на сьогодні, на думку вчених, претендують астероїди: Цецера, Ерос, Гермес, Ікар (всього подібних об’єктів біля 500).
10. Надмірна кількість людей призведе до втрати можливості себе прогодувати.
11. Вичерпання ресурсів енергії (в першу чергу нафти та вугілля).
12. Втрата на 0,1% прісної води із доступних на сьогодні 0,5% світових запасів прісної та дозволеної до споживання води призведе до масового вимирання людей від спраги та голоду.
13. Третя світова війна із застосуванням усіх засобів масового знищення. Війна почнеться з локального військового конфлікту.
14. Створення штучного розуму, а потім втрата над ним контролю (революція роботів).
15. Масове застосування хімічної та генетично­модифікованої продукції призведе до втрати репродуктивної функції людей та їх вимирання.
16. На Адронному колайдері буде створена антиматерія, відбудеться неконтрольваний запуск створення чорної дірки та деструкція усієї матерії (зникнення планети Земля).
17. Виникнення пандемій, з якими людство не справиться (наближеними до катастроф були пташиний грип, хвороба Ебола, губчатий енцефаліт (коров’ячий сказ), СНІД, грип H1N1).
18. Прихід агресивних інопланетян із більшими можливостями, ніж люди, та винищення виду homo sapiens.
Але повернемося до виверження в Ісландії. Тепер зрозуміло, що воно доволі логічно «вписувалося» в один із варіантів початку світової катастрофи.
З одного боку, цілком об’єктивні запозичені матеріали із поміркованими коментарями фахівців в ЗМІ супроводжувалися катастрофічними заголовками, наприклад: «Вулканологи: польоти над Північною Атлантикою можуть припинитися на 60 років!», «Авіаційний апокаліпсис!», «Вулканопсихоз! В лікарні Москви звернулись постраждалі від попелу!», «Європу чекають кислотні дощі!», «Клімат Європи може змінитися!», «Попіл небезпечний для здоров'я європейців!».
Звичайно, ЗМІ, навіть цілком серйозні і об'єктивні, неминуче нагнітають ситуацію, тяжіючи до негативу, оскільки погані новини мають підвищений попит. Саме тому, як тільки представники Росгідромету повідомили, що «хмара вулканічного попелу з Ісландії підійшла до Москви», раптове погіршення погоди в російській столиці і сильний дощ, що недовго тривав, багато москвичів зв'язали з тим, що Росію накрила хмара вулканічного попелу, що не відповідало дійсності. Насправді ситуація не була винятковою: на Далекому Сході, в Японії, Індонезії відміна пасажирських рейсів і хмари попелу – не рідкість, проте у людей відчуття глобального катаклізму це не викликає. Короткотривала відміна польотів реактивних літаків у вулканічних хмарах дійсно в цьому разі була потрібна, бо потрапляння часток попелу до реактивної турбіни виводить її з ладу. Після припинення виверження вулкану забруднення повітря зберігається близько тижня, а у віддалених від вулкану районах пил сприяє генерації опадів, що допомагають очистити атмосферу.
З іншого боку, нагнітанню ситуації сприяли сучасні ІР­технології: повітряний простір був закритий на підставі комп'ютерної реконструкції у дослідницькому центрі Volcanic Ash Advisory в Лондоні та подальших розрахунків комп'ютерним методом областей знаходження хмари попелу в інших країнах. При цьому жодних досліджень повітряного простору за допомогою зондів не проводилося. Отже, були виявлені слабкість, уразливість та обмеженість сучасних технологій.
Причому сам феномен закриття повітряного простору Європи знаходився не у технічній площині, а у площині масового тривожного індукування соціуму в ситуації глобалізації. Згадаймо, який переполох був півроку тому у зв'язку із «епідемією свинячого гриппу»? А трохи раніше був пташиний грип, атипова пневмонія...була зброя масового ураження у Саддама Хусейна.
Ось і представник ВООЗ Девід Епштайн виступив із офіційною заявою про те, що вулканічний пил, що утворився в результаті виверження вулкану в Ісландії, може бути небезпечний для здоров'я, і рекомендацією жителям Європи не залишати свої будинки під час дощу. До речі, експерти ВООЗ не могли сказати, яку саме загрозу для здоров'я представляє вулканічний пил, але відмітили, що він може бути небезпечним для хворих астмою і іншими респіраторними захворюваннями (порівняйте з рівнем технічного забруднення атмосфери). Індукція, як годиться, спрацювала! ЗМІ повідомили, що в лікарні Москви звернулися 30 осіб, постраждалих від вулканічного попелу, зі скаргами на різкий біль в очах і сльозоточивість. У них медики витягнули з очей дрібні, темного кольору, порошинки із сріблястим відливом. Найбільші частки лікарі залишили для лабораторних досліджень, щоб з'ясувати, чи точно вони є вулканічним попелом.
Тим часом ЗМІ поширювали тему катастрофічної зміни клімату як відплати за скалічену людиною природу, нагадували історичні приклади (насправді це гіпотези на рівні наукового обговорення) про те, що холодне літо, дуже суворі зими в Росії і Франції, неврожаї 1601­1602 р. в Росії за часів Бориса Годунова – це відгук виверження віддаленого вулкану в Перу. Проте помірковані пояснення вчених щодо довгострокових наслідків виверження ісландського вулкану Ейяфьядлаекюдль не є загрозливими. Першоджерела висловлювань кліматологів та екологів прогнозують можливе незначне похолодання в європейській частині континенту і тимчасову появу червоного відтінку нічного неба.
Проте також тему виверження вулкану з успіхом було використано для азартних ігор і розваг. На сайті тоталізатора Paddy Power можна було вгадати, коли виверження вулкану припиниться, і заробити на цьому гроші. Букмекерські інтернет­контори пропонували вгадати початок польотів над Британією і, конкретно, над Ірландією, а також заробити гроші на прогнозі можливого наступного виверження одного з 22 вулканів з наведеного переліку. Крім того, вже на 2­3­й день виверження в мережі Інтернет була чимала кількість запитів і пропозицій щодо польотів біля вулкану Ейяфьядлаекюдль, а низка туроператорів відмітила збільшення попиту та турів до Ірландії.
Отже, в ЗМІ спектр поглядів на ситуацію виверження вулкану коливався від катастрофічного до грайливого, а оцінка причин і наслідків закриття аеропортів – від надзвичайної до буденної.
Саме тому з метою визначення особливостей сприйняття травматичної події та відповідних їм змін психологічного стану (рівень життєстійкості) було поставлено по три запитання 42 особам. Ситуативно залученими вважали 26 пасажирів скасованих або перенесених на невизначений термін авіарейсів, що знаходилися в закритих для польотів аеропортах Західної Європи та України, або вже намагались дістатися потрібного місця альтернативними видами транспорту, і 16 родичів/друзів цих пасажирів (ситуативно незалучені). Українців було 14, американців – 12, французів – 5, німців – 11.
При відповіді на запитання «Чи достаньо для Вас інформації щодо виверження?» 42 особи розділилися. Так, переважна більшість, а саме усі 26 пасажирів закритих аеропортів Західної Європи та України (ситуативно залучені) і 4 ситуативно незалучені особи наголошували на недостатності інформації, причому третина з них підозрювала свідоме її приховування або перекручування. Інші 12 родичів/друзів аеропасажирів (ситуативно незалучені) вважали кількість інформації достатньою, можливо, навіть надлишковою і дещо набридливою.
Гостре відчуття невизначеності ситуації, яке за думкою опитаних осіб було спровоковане браком інформації, насправді відобразило високий рівень базальної позасвідомої тривоги у 26 ситуативно залучених пасажирів і 4 їх родичів, додатково індукованих внаслідок отриманих телефонами повідомлень. Більшість ситуативно незалучених осіб відреагували на інформаційне навантаження шодо виверження протилежно, за рахунок безособистісного сприйняття цієї події.
На друге запитання «Чи відчуваєте Ви тривогу у зв’язку із цією подією?» переважна більшість усіх опитаних (24 + 13) відповіла позитивно, усвідомлюючи як наявність самого афекту, так і соціально схвальний характер такої відповіді. Найвищий рівень тривоги забезпечували ймовірні ситуації спізнення на роботу, втрати бонусів, родинних конфліктів. Усвідомлена тривога була спрямована на найближче майбутнє, її рівень позитивно корелював зі ступенем бажаності/необхідності дістатися певного місця у визначений час.
У ситуаціях зіпсованого відпочинку пасажири, насамперед, наголошували на втрачених надіях, розчаруванні, відмічали тривогу і сум. Влучним відображенням такого реагування можна вважати один із відгуків на інтернет­форумі: «З…гуркотом обрушилися...повітряні замки, коли в терміналі аеропорту ми дізналися про відміну рейсів в Європу. З грудкою в горлі і підібганими хвостами ми приготувалися до повернення в реальність, яка здавалася тепер ще сірішою і сумнішою, ніж зазвичай. Це звична тиснява, в якій кожен піклується про свій «квадратний метр», і вічна метушня, що ніколи не компенсує витрачені зусилля».
Відмічено, що в реагуванні на травматичну подію опитані особи поведінково продемонстрували дві життєві стратегії залежно від спрямованості особистісних очікувань: одна з них – стратегія виживання, інша, менш численна, – стратегія досягнення. Або, враховуючи стратегії подолання травми за Мертоном: інноваційна – прийняття (зміна положення), ретреатизм (смиренність), провіденціалізм (очікування), ритуалізм (традиційні образи поведінки), бунт – неприйняття. Відповідно, невелика частина активних осіб інноваційно знаходила варіанти альтернативних подорожей; інша частина змирилася з безвихіддю ситуації; переважна більшість пасажирів зайняла позицію очікування (з активною увагою до нової інформації та іноді непродуктивною руховою активністю) або традиційно пасивно чекала бажаного вильоту. Окремі пасажири із неприйняттям ситуації влаштовували вербальні та поведінкові акції протесту. До речі, один із засновників кризового втручання Дж. Каплан ще 1964 р. відмітив, що наша культура тяжіє до ідеї пасивної жертви ситуації або хвороби. Тому жертві дозволяється деяка регресія, а відхилення у поведінці сприймаються поблажливо.
Третє запитання «Чи будуть повторюватися такі катаклізми у майбутньому?» отримало одноголосно ствердну відповідь у діапазоні від фаталізму до чорного гумору. На підтвердження свого «так» люди перераховували різні природні та техногенні катас­трофи, тривалість і складність відновлення ландшафтів після них, називали кількість постраждалих і загиблих, прораховували втрачені та витрачені державами та міжнародними організаціями кошти. Жоден з опитаних не асоціював травматичну подію із власною особою, як віртуальну реальність не співвідносять із об’єктивною. Саме тому у березні, коли Ейяфьядлаекюдль почав прокидатися, сотні туристів із радістю уплітали шашлики за триста євро, які їм підсмажували на вогняній лаві. У квітні сотні тисяч таких самих людей тужили з приводу закриття пасажирських авіаперевезень.
А тепер достатньо сумний висновок. При найближчому розгляді стає зрозуміло, що людство (на прикладі опитаних ситуативно задіяних представників чотирьох націй) понад усе хвилює не доля планети, а удар по комфортному існуванню окремої особи, нанесений подіями, пов’язаними із виверженням вулкану. Не будемо забувати, що недооцінка або ігнорування ймовірних глобальних наслідків індивідуальних дій людини, байдуже ставлення до далекого майбутнього та до сьогодення дійсно можуть легко зруйнувати тонку плівку ноосфери на планеті Земля. І починається усе це з «руйнації» свідомості. Це і сумно.

Список літератури знаходиться в редакції.
Поделиться с друзьями:

Партнеры

ЛоготипЛоготипЛоготипЛоготипЛоготип